В: Вплив теорії еволюції на формування сучасного біогносису
Ч. Дарвіну, як відомо, вдалося створити не лише теорію розвитку видів, але й здійснити перетворення в самій методології біологічного пізнання. У розробці своєї теорії він використав порівняльний метод, систему Ліннея, концепцію еволюції Ламарка і розвинутий ним принцип дихотомії ознак, принципи кореляції і стрибків Кюв’є, уні- формізм та історизм Лайєля, натурфілософську традицію розгляду світу в цілому, а також, звичайно широку базу ціннісно-нормативних уявлень своєї доби, включаючи уявлення про етос науки та етику вченого.
На цій методологічній і ціннісно-нормативній базі Дарвін й обґрунтовує вихідні принципи своєї теорії еволюції — мінливості, спадковості та природного добору. Власне у формуванні своєї концепції дослідник, як показує В.С. Крисаченко, послідовно апробовує та рухається від креаціоністської системи тлумачення органічного світу (види походять в результаті акту творення світу) до „автогенезу” (тут старі види перетворюються на нові у процесі послідовного через довгий ряд поколінь розмноження), від нього до „сальтаціонізму” (види непостійні і невічні, створюються раптово, стрибкоподібно, а вимирають поступово), далі до концепції „ізоляціонізму” (види виникають на основі географічної ізоляції) і, нарешті, до „селектогенезу”. Остання й є саме тією теорією еволюції, яку іменують дарвінізмом, або теорією природного добору, і яка лежить у підґрунті сучасного розуміння генези та саморуху біосфери (Крисаченко, 1998, с. 119-137). У методологічному плані цікавим є те, що природний добір як інноваційний еволюційний процес, Дарвін пояснює виходячи, як пише В. В. Крисаченко, з національної (тобто британської) традиції висловлювати судження про щось нове ”за прецедентом”. При цьому безпосередньою моделлю мислення йому слугує адвокатська практика.Ч. Дарвін розпочинає свою книгу „Походження видів шляхом природного добору” з формулювання проблеми, тобто „проступку".
Далі відшукується „прецедент”, за яким можна мати судження про «підсудного» — штучний добір. Відштовхуючись від практики штучного добору, Дарвін й виносить „вирок” дії природного добору. Селекційна практика британських любителів собак, коней, овець стає прецедентом для оцінки „боротьби за існування” (ідея Мальтуса) та добір найпристосованіших у природних умовах (Крисаченко, 1998, с. 140).Ця обставина великою мірою пояснює розгляд К. Поппером теорії Дарвіна як метафізичної програми. К. Поппер схарактеризовує її, порівнюючи з ламаркізмом. Дарвінізм, з погляду Поппера, так само відноситься до ламаркізму як: 1) д^дуктивізм до індуктивізму; 2) відбір до навчання у спосіб повторення; 3) критичне усунення помилок
до обґрунтування. Відкидаючи індуктивізм та ламарківський принцип „навчання органів”, К. Поппер вбачає в принципах дарвінізму свого роду „прикладну, або ситуативну логіку”. З цього погляду питання про науковий статус дарвіновської теорії стає ключовим питанням. її неперевіряємість перетворює дарвінізм на метафізичну програму, яка, втім, становить й можливий концептуальний каркас перевіряємих наукових теорій. Дарвінізм, на його думку, в дійсності не в змозі передбачити еволюцію змін, бо він не здатен пояснити цю еволюцію. У кращому випадку дарвінізм може передбачити еволюцію змін за „сприятливих умов”, однак чи можливо описати в загальних термінах, що це за сприятливі умови, за виключенням того, що за наявності цих умов буде виникати багатоманітність форм? — запитує мислитель.
Та все ж таки, пише К. Поппер, ця теорія — безцінна. „Я не бачу, як без цієї теорії могло б зростати наше знання, так як воно почало зростати з часів Дарвіна” (Поппер, 1996, с. 42). Вона дозволила розлого дослідити пристосовуваність до нового середовища раціональним способом — представила механізм пристосування і дала можливість досліджувати цей механізм в деталях. І далі, розгортаючи свою аргументацію щодо пояснення випадковості мутацій на ґрунті дарвінізму, К.
Поппер показує, що, з одного боку, описання можливих генетичних механізмів тут є типовим ситуаційним аналізом, а з другого — пов’язане з ідеєю «ціннісних засад для виживання», яка може бути прояснена в термінах вирішення проблем. Він пише, що найбільша кількість проблем виникає не так в силу завдань виживання, як завдань того, чому надавати перевагу, особливо інстинктивних преференцій. Саме тому організми краще розглядати як істоти, що вирішують свої проблеми, ніж «здійснюють свої цілі», що, зрештою, фіксується у принципі емерджентної еволюції (Поппер, 1996, с. 46).Посутньо, Карл Поппер показує, що теорія Дарвіна йде по шляху подолання класичного розуміння раціональності. Визначальними рисами останньої є: 1) опозиція суб’єкта і об’єкта, в якій вони різко протиставлені; 2) відмежованість я від інших я в процесі пізнання (так звана, „гносеологічна робінзонада”); 3) зведення „Я” — суб’єкта до форм всезагальності, які й забезпечують отримання всезагального і необхідного, знеособленого знання. Подібне розуміння суб’єкта пізнання відповідало потребам розвитку новочасового (механістичного) природознавства і достатньо добре узгоджувалось з такими підвалинами класичного ідеалу раціональності як „жорсткий” (Ньюто- нівсько-Лапласівський) детермінізм, рівноважність систем, зворот- ність процесів. Ці принципи толерують існування Бога як надпотужного інтелекту, гаранта розумності (порядку), відтак й гаранта розум-
ного пізнання світу. З цими моментами класичного ідеалу раціональності узгоджуються й постулати: 1) єдиності істинної теорії; 2) універсальності принципів цієї теорії; 3) лінійного характеру пізнання і можливості досягнення абсолютної істини. Саме в рамках класичного ідеалу раціональності легітимуються й стандарти (нормативність) наукового дискурсу як логіко-дискурсивного мислення з його критеріями об’єктивності, систематичності, послідовності, обґрунтованості, предметності. Дарвінівська ж теорія, відштовхуючись від цих засад- ничих принципів класичної наукової раціональності, разом із тим вносить новий елемент в науковий підхід до знання — критичність та строгий відбір припущень спрямованих на вирішення проблем (моделлю чого послугувала, як ми бачили, адвокатська практика), що, зрештою, вело й до нового стилю мислення, в якому за принципи правлять ймовірність, нерівноважність та незворотність потлумачен- ня природних процесів.
Перегляду принципів класичної наукової раціональності також посприяли й такі наукові програми вивчення живого як катастрофізм Ж. Кюв’є, уніформізм Ч. Лайєля, ектогенична програма Ж. Сент-Іллера, та сальтаціонізм Г. де Фріза. «Катастрофічна програма» націлювала на тлумачення еволюції як низки фундаментальних збурень довкілля і відповідної зміни біоти, уніформізм — на вивчення поступової і невпинної зміни організмів в умовах дії геологічних та біологічних чинників, типологічно споріднених з сучасними. Ектогенетична програма виходить з визнання прямого формоутво- рюючого впливу чинників довкілля на організм і передання набутих властивостей у послідовній низці поколінь, що й постає як еволюція. Сальтаціонізм ж спрямований на пояснення видоутворення різкими, стрибкоподібними змінами спадковості (мутаціями) і закріпленням їх в наступній низці поколінь. Всі ці настанови та орієнтири своєрідно резюмувались у Дарвіновій науково-дослідній програмі.