Б: Біогносис у світлі науково-дослідних програм
Взагалі в історії та філософії біології можна виділити декілька науково-дослідних програм вивчення живого. Нагадаємо, що поняття „науково-дослідна програма” в методологію та філософію науки ввів Імре Лакатос з метою логіко-нормативної реконструкції процесу зміни знань і логіки побудови розвитку наукових теорій на ґрунті докладного вивчення реальної історії науки.
Щодо біологічного знання, то тут передовсім треба назвати дослідні програми у вивчені живого, що склались в Античності, Середні віки та епоху Відродження. Звичайно, як про наукові програми про них можна говорити з певною долею умовності, втім, як і про поняття „парадигми”. І хоча це методологічне поняття береться тут не в своєму строгому значенні, воно для історії наукової, в тому числі біологічної думки має достатньо евристичний потенціал. Адже, як зазначає П.П. Гайденко, наукова програма, як правило задає певну картину (образ) світу. Зміна картини світу, як і перебудова наукової програми, веде до перебудови стиля наукового мислення і викликає трансформацію дослідницької культури. Останнє пов’язане з тим, що в науковій програмі отримують першу раціоналізацію ті умонастрої і несвідомі передумови мислення, що входять до змісту очевидностей і припущень „теорій” (Гайденко, 1980, с. 11-12).Перші такі програми вивчення живого, на мій погляд, складаються в медичних та аграрних практиках. Це насамперед медико- біологічні програми Гіппократа, згодом Галена, Везалія, Авіценни, в яких живе з сакрально-космічного явища перетворюється на таке, що доступне почуттям і мисленню людини, а через феномени страждання, хвороби і смерті, притаманних життю вивершується до значення етосу людського буття. З певними засторогами до таких „програм” можна віднести різного роду тілесні практики та психотерапевтичні ситеми (наприклад, йогів), позаяк розроблювані в них техніки самовдосконалення людини, сприяли набуттю біотілесних знань.
Аграрні практики не дають таких розвинутих програм вивчення живого, як, скажімо, Гіппократова.
Та ідеї зв’язку рослин і тварин з довкіллям, спостереження над циклами народження, життя, розмноження і смерті тварин та рослин, загальний циклічний колообіг живого, як і власне практика культивування рослин, приручення і використання тварин, дає підстави говорити про культурні (в тому числі, магічні і ритуальні) форми та зразки як певні програми упорядкування та передачі знань про живе. Великого значення в цьому плані набуває врахування культурної специфіки природокористування, яке визначається особливостями етнічного та національного буття людини в природному довкіллі і впливає на практичне вироблення відповідних біологічних знань, що здобуваються та транслюються в якості певної традиції (Кисельов, Канак, 2000, с. 128-144).Втім, до першої, як власне наукової, біологічної (ботанічної) дослідної програми належить аналітико-гомологічна програма Тео- фраста, учня Аристотеля. Аналітичний підхід, запропонований ним, націлював на розгляд частин, властивостей, будови, відтак давав змогу побачити своєрідність і унікальність кожної рослини, а гомологічний — шляхом порівняння на основі аналогії веде до з'ясування місця досліджуваного в системі типологічно однорідних об’єктів.
Середніх віків сягає екобіоморфологічна програма, що пов’язана з іменами Альберта Великого та Фрідріха II. Головна її ідея полягає у дослідженні зміни способів життя тварин і рослин в залежності від переходу з одного (природного) стану в інший (культивований). Не кажучи вже про вагомі світоглядні потенції подібних поглядів, вони були новаторськими і з суто природознавчого боку, бо закладали знаннєві підвалини екології та географії рослин, а також засади розуміння феномену екобіоформ — цілісних систем взаємо- обумовлених еколого-морфологічних адаптацій, що визначають загальну конституцію тіла організму, — пише В.С. Крисаченко (Криса- ченко, 1998, с. 41-42).
Вже в Новий час систематичну програму вивчення живого, як ми бачили, пропонує К. Лінней. Вона ґрунтується на визнанні ієрархії об’єктів живого (насамперед таксонів), нерівноцінності ознак організму (виявляємих для визначення виду) та запровадженні уніфікованої мови опису біосистем (бінарна номенклатура).
Взяті в єдності ці принципи уможливили осягнення органічного світу як типологічно розчленованого, складно організованого, взаємозв’язаного та цілісного. Ж.Б. Ламарк та М. Адансон своїми дослідженнями значно розширили евристичні можливості цієї програми. Не випадково пізніші узагальнення зроблені на підставі цієї програми привели до теорії ево-люції, принципів системності і рівнів організації, закону Бера, закону Геккеля-Мюллера, принципу дивергенції та монофілії Дарвіна.
У витоків еколого-натуралістичної програми вивчення живого стоять Ж.-Л. Бюффон та О. фон Гумбольдт. її головними принципами є цілісний погляд на природу, історична змінюваність тварин і рослин в залежності від клімату та їжі, єдність органічної та неорганічної природи. О. фон Гумбольдт накреслив й контури своєрідної метанауки, об’єктом дослідження якої постало життя в якості космічного феномену. Можливості цієї концепції пізніше були реалізовані у вченні В.І. Вернадського про біосферу.
Концептуальні засади природничонаукової еволюціоністської програми були розвинуті в працях Ч. Лайєля та Ч. Дарвіна. її суть полягає в розробленні нової методології і теорії виникнення таких феноменів, які нині входять до широкого поля екологічних розробок та узагальнень, виражених в концептах „адаптація”, „доцільність”, „змінність”, „трансформація”, „трансмутація”, „метаболізм”, „прогрес” та ін. Свого часу важливого значення для вивчення живого (як, втім, і соціальних процесів) набули запропонований Ч. Лайєлем принцип уніформізму (актуалізму), згідно з яким „вивчення сучасного є ключем для пізнання минулого», та положення, що види здатні змінюватися, пристосовуючись до довкілля. На ідеї Лайєля спиралися біогео- графи Е. Форбс, А. Деконталь, намагаючись пояснити закономірності поширення видів з певної географічної точки. Запропонована Ч. Дарвіним теорія еволюції шляхом природного добору, зрештою, посприяла широкому поширенню еволюційних ідей. У сучасних варіантах вона вступила в різку суперечку з креаціонізмом, а з іншого боку — стала гідним суперником „революційної діалектики” з її „стрибками” і „вибухами", звернувши увагу на конкретні „механізми” еволюції живого і людини (та її іманентної соціальності).
Так би мовити, на „молярному рівні” вона привела до розробки „синтетичної теорії еволюції”.Одним з найважливіших узагальнень науки XX ст. стало вчення В.І. Вернадського про біосферу, головні положення якого можна розглядати як біогеохімічну програму дослідження живого. Із постанням людства, на думку мислителя, поверхня планети — біосфера — хімічно різко змінюється людиною свідомо, а головним чином несвідомо. Відтак природні процеси як біогеохімічні мають розглядатись в єдності з розвитком наукового мислення як продукту життєдіяльності людини. У такий спосіб було запропоновано нову парадигму осмислення природи.
Виникнення системної науково-дослідної програми відбува-
лось в річищі загальної переорієнтації наукового пізнання наприкінці XIX початку XX ст. на системний аналіз об’єктів. Методолгічні вимоги системності обґрунтовувались О. Богдановим в „тектології”, Т. Ко- тарбінським в „праксеології”, Л. фон Берталанфі в „загальній теорії систем”, вченні про гомеостазис К. Бернара. Утвердження системного підходу в біології пов’язане також з іменами Ч. Елтона та А. Тенс- лі. Перший в „Екології тварин” (1927) на його основі сформулював такі положення як піраміда чисел, екологічна ніша, ланцюги та цикли харчування, сукцесії та ін. Другий дійшов висновку, що несистемних об’єктів в біології не буває і запропонував концепцію екосистеми, яку він розумів як біотичне угрупування — від горщика для квітів чи лісового пенька до степу і біосфери в цілому. Важливим в системному вивченні живого є й поняття „біогеоценозу”, що вводить російський еколог Сукачов. Його зміст визначається як сукупність (на певному проміжку земної поверхні) однорідних природних явищ (атмосфери, гірської породи, рослинності, тваринного світу і світу мікроорганізмів, ґрунту та гідрологічних умов), що утворюють певний тип обміну речовин та енергії між собою.
У сфері біологічного пізнання історично складались й науково- дослідні програми вивчення власне еволюції живого. Однією з найдавніших тут є епігенетична програма К.Ф.
Вольфа, яка обирає об’єктом розгляду окремий організм, а рушієм еволюції вважає докорінні перебудови в процесі його розвитку, що впливають на філогенез, тобто еволюційний розвиток організмів в цілому. Термін „епігенез” ввів ще Гарвей, але як теорія зародження, тобто ембріологічна теорія, що спростовувала заданість розвитку, обстоювану преформізмом, вона була розвинута саме Вольфом, який спрямував її проти „овістів” (Мальпиги і Мальбранша) та „анімалькулістів” (Гарт- секера і Левенгука), котрі, на його думку, не могли пояснити утворення органічних тіл. Важливою рисою цієї програми є утвердження єдності індивідуального та історичного розвитку організмів — онтогенезу та філогенезу. Організм при цьому розуміється не статично як завжди тотожний самому собі (отже, певна „сутність”, що містить й певний план свого формовтілення), а динамічно — як низка різних якісних станів.Епігенетична теорія стала підґрунтям цілої низки еволюційних теорій та концепцій, які в цілому отримали назву організмістських. їх поділяють на три групи.
1. Телеономічно-організмові, спрямовані на потлумачення феномену органічної доцільності та мети розвитку. Серед найвідоміших з них: органіцизм (Дж. Холдейн), органічний індетермінізм (Р. Ліллі),
органічний механіцизм (А. Уайтхед), неомеханіцизм (Нідгем) — всі вони орієнтовані на організм як „клітинку” життя.
2. Структурно-організмові, спрямовані на пояснення особливостей виникнення нових якостей шляхом підвищення рівня організації живої речовини. Найбільш відомими є тут загальна теорія систем Л. фон Берталанфі та концепція структурних рівнів Г. Брауна і Р. Селларса. Організм в них потлумачується як складна системна і водночас ієрархічна будова, а ідея структури організму (ген, клітина, тканина, орган, система органів) доводиться до розгляду еволюційного процесу. Найпопулярнішими нині є теорія біогенезу О.І. Опарі- на, та концепція агресивного гену Дж. Доукінса.
3. Еволюційно-організмові концепції орієнтовані на розкриття появи нових якостей у процесі органічної еволюції, тобто в діахронічному аспекті.
Припускається, що еволюція на всіх рівнях своїм початком має якісні зміни в онтогенетичному розвитку організмів. До цих концепцій належать розробки „розгортання ознак” К. Негелі і В. Бетсона, холізм А. Меєра і Я. Сметса, теорія емерджентної еволюції С. Александера і К.Л. Моргана. Втім, порушувана тут проблема, а саме зв’язок між філогенетичними перетвореннями форм організмів і змінами генетичних систем, потребує розробки та обґрунтування синтетичних теорій еволюції нового рівня.Вихід з цієї ситуації багато з сучасних еволюціоністів вбачає у зверненні до епігенетичної програми та розбудови загальної теорії еволюції на основі такої форми живого як організм. Цей підхід особливо актуалізується у зв’язку з тим, що сучасні ембріологія, молекулярна біологія, генетика, біофізика та біохімія розкривають дедалі тонкіші механізми еволюційних перетворень, зокрема функціонування структурних та регулятивних генів. З’ясувалось також, що такі феномени еволюційного порядку, як неотенія, адаптивна норма, норма реакції, гетерохронії, гетеротопії та ін., виявилися епігенетичними по суті. їхнє еволюційне значення важко переоцінити, особливо з погляду переходу мікроеволюції в „макро”, тобто формування нових таксонів вищого ієрархічного рівня (виникнення типів і класів організмів).
Однак, як зазначає В.С. Крисаченко, в самій епігенетичній програмі мають місце значні теоретичні проблеми. Наприклад, як пояснити поступовість в розвитку і стійкість у реалізації адаптивних норм, стійкість функціонування регулятивних генів і таємниці роботи „генів- перемикачів”? Чому нагромаджений інформаційний багаж, який інколи „спить” мільйон років, не елімінується, хоча й є тягарем для організму? Це ще більшою мірою стосується особливостей еволюції
різних форм організованості живого (хоріонів, екобіоформ, таксонів, екосистем), проблем еволюції біосфери як цілісної системи. По суті, епігенетична програма опинилася перед необхідністю перегляду статусу власного об’єкта (організму) як основи біосферного еволюційного процесу, а також використання можливостей синтезу з еволюційними програмами іншого роду (Крисаченко, 1998, с. 72).
Найголовнішими еволюційними теоріями в історії та філософії біології є ламаркізм, неоламаркізм, ортогенез, теорія природного добору (селектогенез), неодарвінізм і віталізм, які доповнюються мутагенезом та мутаціонізмом. Широкого визнання набула класифікація еволюційних теорій Е. Майєром. Всі теорії пояснення еволюційних змін він поділив на моністичні і синтетичні. До першої групи він відносить екто- та ендогенетичні, до другої — поліфакторні концепції, і серед них синтетичну теорію еволюції, неоламаркізм та нинішній етап „сучасного синтезу” в дарвінізмі.
У витоків ендогенетичної програми еволюції стоїть вчення Ж.Б. Ламарка, якого вважають творцем першої наукової програми теорії еволюції і який ввів терміни „біологія” та „біосфера”. Ламарк піддав ґрунтовній критиці принцип еманації як фундамент природної історії. Його „драбина прогресу” передхоплює два такі найважливіші узагальнення майбутньої біосферології: по-перше, концепції структурних рівнів організації живого, а по-друге, філогенетичного ланцюгу розвитку живого як сукупності прогресуючих генеалогічних дерев. На противагу неоплатонівській еманації як ідеї погіршення сутностей, Ламарк пропонує зворотну — прогресистську — „драбину істот”, що завершується вищою формою організації живого — людиною. Відтак це дає підстави кваліфікувати вчення Ламарка як людиноцент- ричне. Втім, І.І. Шмальгаузен вважав, що Ламарк відкидаючи телеологічні пояснення і шукаючи причини пристосування організмів до навколишнього середовища, все ж включає в закони уявлення про вихідну доцільну реакцію всіх організмів на «вправляння і невправ- ляння органів», і на зміну зовнішнього середовища (Шмальгаузен, 1969, с. 15-16).
Цікаво, якщо Т. Морган відносив ламаркізм до теорій, які пояснюють еволюцію за допомогою вправлянь і невправлянь органів, то Е. Майєр кваліфікував цю теорію як таку, що тлумачить еволюцію вольовими зусиллями, а П. Медавар розглядав як „інструктивну”, маючи на увазі напередзаданість в ній змін. У цьому плані, як мені здається, важливим є оцінка Карлом Поппером програми ламаркізму у порівнянні з дарвінізмом.