А: Контраверсія історико-культурних та методологічних топосів у біогносисі

До XIX ст. поняття життя взагалі було відсутнє. Вивчається багатоманітність живого, різноманітні форми рослин і тварин, але при цьому не оперують поняттям життя. Відсутня сама ідея організа­ції живих істот і рослин.

ХУІІІ ст. у біології — століття систематизації і класифікації, які визначають епістемне поле та профіль «біогносису» цієї доби. Йому передувало століття „природних історій”, написання яких було б не­можливим без наростання і порівняння „емпіричного матеріалу” у вивчені рослин і тварин, яке сталось великою мірою під впливом відкриття Колумбом Америки, і завезення до Європи екзотичних їх видів. Це посприяло тому, що у Новий час на терені Європи поши­рюється культивуваня картоплі і табаку, а з іншого боку — ство­рюються ботанічні сади і зоологічні музеї. Ці практики з живим як таким призводять до того, що зростає потреба переходу від розпові­дей і написання оповідей про незвичайні тварини і рослини до їхньої систематизації і класифікації. І якщо в ХУІІ ст. Белон пише „Історію

птахів”, Альдерванді „Історію змій і драконів”, Дюре „Чудернацьку історію рослин”, Джонстон „Природну історію четвероногих”, то у ХУ III ст. з’являться розвинуті класифікації і систематизації К. Ліннея та Ж.-Б. Ламарка.

К. Лінней вважається батьком систематизації. Що видається вельми цікавим він класифікує не лише рослини, але й самих ботані­ків, або як він пише фітологів.

Аристотель, як ми пам’ятаємо, вважав, що життя — це харчу­вання, ріст та старіння, причиною яких є ентелехія як мета життя самого по собі. Він запропонував й першу класифікацію тваринного світу, звернувши увагу на багатоякісність життя. Про життя, зазначав філософ, не можна говорити як про один вид. Одне життя притаман­не тваринам, інше — рослинам. Отже, визначення треба давати так, щоб „будь-яке життя” було відповідно назване і визначене як один вид. Визначення життя у такий спосіб має вказувати на загальне і особливе, а також на його цільову причину. Тому про життя можна говорити тоді, коли є хоча б одна з таких ознак як розум, відчуття, рух і спокій у просторі та рух як споживання, зростання і занепад.

Наприкінці ХУII! ст. виникло дві ідеї, які руйнували поняття виду. Перша являла собою наслідок номіналістичної філософії Локка. Як відомо, Локк припускав існування «реальних сутностей», під якими розумів «природи» та їхні атрибути, «ідеї» котрих, відповідно, a priori передбачають ідеї інших атрибутів. У такий спосіб кожна «природа» у своїй сутності не може бути відділеною від іншої. Так з’являються категорії, визначення яких не є випадковими і довільними, а по­стають невід’ємними від природи речей. Богові за необхідністю, ян­голам по можливості відомі ці реальні сутності. Проте смертним лю­дям знання про них (за виключенням математичних об’єктів і мораль­них якостей) посутньо не дане. Відтак й наші поняття про види є лише «номінальними сутностями», комбінаціями ідей в розумі, яким не відповідають об’єктивні і непорушні розмежування у природі.

цип неперервності був значимим й для тих біологів, які не заперечу­вали існування видів. Бо ж він диктував натуралістам необхідність пошуку тих «форм», які, начебто, були «пропущені» у ланцюгу живого.

Критики поняття «форми» нападали на принцип неперервності, стверджуючи, що багатьох ланок, які він передбачає, не існує. Втім, набувала поширення точка зору, що розриви в ланцюгу розвитку, є тільки видимими, й виникають вони від неповноти нашого знання природи, або ж гранично малих розмірів деяких видів як компонен­тів серій в ланцюгу живого. Така епістема біогносису задавала своє­рідну програму пошуку. Зокрема, вона відіграла стимулюючу роль для зоологів і ботаніків, які проводили дослідження за допомогою мікроскопу. Кожне відкриття нової форми розглядалося тому як ем­піричне доведення існування неперервного ланцюгу живого, що в епістемі біогносису надалі стало відігравати ту саму роль, як, згодом, періодична система елементів для хіміків (Лавджой, 2001, с. 16, 18). Платонова парадигма біогносису, що передбачала принципи еманації і неперервності як певних, сказати б сучасною мовою, «ідеалізацій» (Платон, втім, мислив їх виключно «буттєво»), почала сполучатися з Беконовим і Локковим «ідеалом» здобуття знання про живе з чуттє­вого досвіду — ідеалом експерименту.

Після Аристотеля формування образу живого та „наук” про живе довгий час визначалося протистоянням, а певною мірою і в певних межах — взаємовпливом, двох парадигм: неоплатоністичного есен- ціалізму та механістичного детермінізму. Ці парадигми невпинно формували епістемний профіль концепту «біогносису» та задавали зміст науково-дослідних програм в його структурі як епістеми. Так, вимоги есенціалізму потребували припущення існування певних архе- типів живих істот, що зумовлювали їхню організацію та розмаїття.

(^Механіцизм та механістичне пояснення причинності великою мі­рою виростає з праць Галілео Галілея та вчення про протяжну суб­станцію Рене Декарта. Концепція останнього про психофізичний па­ралелізм як і вчення про рефлекторну дугу — наочне свідчення ме­ханістичного пояснення причинності в живому світі, що надалі по-

Глава П. Трансформація філософсько-методологічної культури... - 143 - сприяло й механістичному тлумаченню людини в праці Ламетрі „Лю- дина-машина”. Механіцизм постулював тотожність органічної і неор­ганічної природи, зводив складне до більш простого, надавав пере­вагу напередзаданості та жорстокої зумовленості змін. Можна гово­рити, що своєрідним ідеалом знання, в тому числі й біологічного, тоді були геометрія та математична теорія (в математичній механіці при цьому спостерігається відлуння есенціалізму Піфагора та Плато­на), а методами пізнання — математична дедукція та аналіз.

На цьому ґрунті в науках про живе наприкінці ХУII, всього ХУІІІ і майже всього XIX ст. було запропоновано чимало узагальнень, які виходили з методології механіцизму. Так, ятромеханіки (Дж. Борел- лі, Сантаріо, Гарвей) намагалися пояснити будову та життя тварин законами функціонування машин (механізмів), ятрохіміки (Парацельс, Я. ван Гельмот) шукали відповіді щодо природи життєвих процесів у хімічних, ферментативних механізмах бродіння. Саме з того періоду в науках про живе утвердилося багато термінів, запозичених з меха­ніки — „сила”, „енергія”, „клапан”, „клітина”, „функція”, „ізоляція” та ін.

До механістичної знаннєвої традиції про живе відносять також концепцію замкненої системи кровообігу (Серветт, Везалій, Гарвей, вчення про подразливість (Й.

Однак, перш ніж це сталося, розвиток уявлень про живе прохо­дить ще одне випробування, а саме — закономірний (з точки зору еволюції біологічного дискурсу) етап, вже згадуваної вище і розвину­тої Карлом Ліннеєм, систематизації. Системи органічного світу буду­валися ще з античних часів (Аристотель, Теофраст, Пліній Старший та ін.), удосконалювалися в наступні епохи (Дж. Рей), проте мали переважно тезаурусний або ілюстративний характер, бо становили або своєрідний підсумок знань про множину тварин і рослин, або ж розкривали певну загальну ідею. Та ось, під впливом географічних

відкриттів, наспів час, як пише М. Фуко, „називати, класифікувати, описувати” природну історію рослин і тварин.

При цьому саме слово „історія” починає змінювати свій смисл, і набувати одного з своїх архаїчних значень, а саме — розпитування, набуття знань за допомогою постановки питань, в даному випадку — питань природі, а точніше природній історії. Це передбачало припу­щення, що природа має свою мову. Складалося уявлення, що при­родна історія, зазначає М. Фуко, може й повинна існувати в якості мови, незалежної від всіх інших, але тільки якщо вона буде добре розбудованою, такою що має універсальну значимість. Спроможність її розбудови виявилась, зрештою, залежною від фундаментальних диспозицій знання, тобто вміння позиціонувати його в організації спостереження як запитування природи.

У цю епоху вперше встановлюється ретельне спостереження за самими речами, а його результати описуються нейтральними і надій­ними словами. Першою формою історії, яка при цьому складається й є історія природи, позаяк для свого оформлення вона потребує лише слів, які безпосередньо прикладаються до речей. Документами цієї нової історії постають не інші слова, тексти чи архіви, але «прозорі обшири», де речі,сполучаються між собою: гербарії, колекції, сади. Часто говорять, зауважує М. Фуко, що створення ботанічних садів і зоологічних колекцій, є вираженням нової цікавості до екзотичних рослин та тварин. В дійсності ж вона ніколи не зникала, а те, що змінилося — так це простір, в якому їх можна було бачити і описува­ти. Так, в епоху Відродження незвичність живого була предметом вистави, видовища як такого, і вона фігурувала на святах, в реальних й фіктивних змаганнях, в казкових виставах та ін. Натомість „кабінет природної історії” та сад, у тому вигляді, якими їх створюють в кла­сичну епоху, заміщує розташування речей по колу огляду розташу­ванням їх в „таблиці”. Те, що прозирало поміж цим театром і цим каталогом — це не бажання знати, а новий спосіб зв’язувати речі — зв’язувати і з поглядом і з мовленням (мовою) (Фуко, 1977, с. 192).

Починаючи з ХУІІ ст. спостереження перетворюється на чуттєве пізнання, втім, „озброєне” негативними умовами свого здійснення —

- виключенням «життя» почуттів — не лише слуху, але й смаку та запаху. Поле зору, в якому спостереження виявляє свої можливості, є лише залишком цих елімінацій: це зорове сприйняття, звільнене від усіх домішок органів відчуттів, до того ж витримане у сірих тонах. Зорові уявлення, розгорнуті самі по собі і такі, що позбавлені будь- яких подібностей та очищені від фарб, дають, зрештою, природній історії той об’єкт, якого вона прагне, а саме утворюваний тією мо­вою, яку вона сама намагається створити. Цим об’єктом є протяж­ність, завдяки якій утворились природні істоти. Ця протяжність набу­ває визначення за допомогою чотирьох змінних: форми елементів, їх якостей, способу їхнього розташування у просторі один щодо од­ного, відносною величиною кожного з них. Як казав Лінней у „Філо­софії ботаніки”, „кожний знак має бути видобутий з числа, фігури, „пропорції, положення”. У Бюффона, постійного опонента Ліннея, маємо, посутньо, ту саму структуру „методу огляду”. Тобто, і Бюф- фон і Лінней пропонують однакову сітку спостереження і його фікса­ції у мові. Отож, натураліст, як підкреслює М. Фуко, — це людина, що має справу з видимою структурою і з характерною назвою, але не з життям.

Тварина або рослина, у зв’язку з цим вказує мислитель, не є тим, на що вказує знак, який відкривають в них. Вони є тим, чим інші не є, існуючи в собі самих лише тією мірою, якою інші від них відріз­няються. Метод і система тут — способи визначення тотожностей крізь загальну сітку розрізнень. Пізніше, починаючи з Кюв’є, тотож­ність видів буде фіксуватись також грою розрізнень, але вони вини­катимуть на ґрунті великих органічних єдностей, які мають свої внут­рішні системи залежностей (кістяк, дихання, кровообіг): безхребтові будуть визначатися не тільки відсутністю хребта, але й певним спосо­бом дихання, існуванням певного типу кровообігу... Внутрішні зако­номірності організму, заміщуючи специфічні ознаки, стануть об’єк­том наук про природу. Відтак, класифікація в якості основної і кон­ститутивної проблеми природної історії розміщується в історичному розрізі між теорією ознаки і теорією організму (Фуко, 1977, с. 209).

До вивчення організму взагалі, а не лише організму людини, як це відбувалося в анатомії практикуючих медиків Галена і Везалія, звертається морфологія, до предтечі котрої можна занести Кюв’є та Сент-Іллера, які переймалися планом будови організмів. Власне, один з її фундаторів — Й. Гете, визначає цю науку і як функціональну дисципліну і як теоретичне життєзнавство в цілому: морфологія, на думку мислителя, має містити вчення про форму, про утворення і перетворення органічних тіл. Надалі питання „перетворень” в орга-

нізмі, як і в ембріології пізніше, стали предметом особливої науки — фізіології, що у першій половині XIX ст. перехоплює у морфології лідерство. Саме в фізіології починає утверджуватися експеримент, а обґрунтування Гельмгольцем дієвості закону збереження та пере­творення енергії щодо організму підтвердили ефективність цього ме­тоду в біології. У річищі морфології була розвинута теорія клітинної будови організмів (праці Т. Шлейдена і М. Шванна). Встановлення того факту, що схожою ознакою живих систем є їхня клітинна будо­ва, і що клітина є основним будівничим матеріалом (елементом) будь- якого організму, дало відповідь на те кардинальне питання, як єд­ність принципів структурної організації (росту, розвитку) утворює фундамент наукової концепції еволюції живої природи.

«Біогносис» у XX ст. вже не може обійтись без методів, що дають інші науки — передусім фізика та хімія. І це істотним чином трансформує її епістемне поле та профіль. Багато фундаментальних відкриттів було здійснено завдяки розробкам саме в цих науках. Так рентгеноструктурний аналіз, кристалографія, метод магнітно-ядерного резонансу використовувалися (й продовжують плідно використову­ватись донині) для вивчення субклітинних структур — органел та молекул, дослідження поверхонь мембран та трьохвимірної структу­ри білку. Сучасна електронна оптична техніка використовується для вивчення параметрів окремих клітин та спектру молекул, що вони несуть на своїй поверхні.

Біологічний експеримент, що є основою доведення чи спросту­вання, стає в цей час дедалі більше математичним. Біологія й на сучасному етапі задіює не лише специфічно свої методи та інстру­менти дослідження, але й математичне опрацювання даних за до­помогою принципів статистики та теорії ймовірності. Складні процедури математичного опрацювання значно спрощуються завдяки комп’юте- різації.

Водночас у другій половині XX ст. значно зростає кількість наук, що спираються на біологію. Інтенсивно розвиваються такі напрямки як імунологія, генетика та генетична інженерія, біотехнологія, гено- міка, структурна та динамічна біохімія, молекулярна біоенергетика та фотобіологія. Синтетичним напрямком декількох відгалужень є онко­логія, експериментальна ембріологія, зоопсихологія, біоінформатика.

Неможливо переоцінити й значення сучасних біологічних дослід­жень для медицини. Завдяки новим напрямкам біології медицина отримує нові можливості для лікування хвороб, які раніш вважалися невиліковними. Так розвиток генетики дає можливість передбачити хворобу ще до народження дитини.

Завдяки розробці фізико-хімічних та геологічних методів змі­нюється уявлення про еволюцію живого. Розвиток геноміки дав бага­то нового для розуміння походження видів. Нова технологічно орієн­тована наука використовує принципи будови живого для створення більш досконалої техніки. Наприклад, вивчення локаторного апарату дельфінів сприяло вдосконаленню систем навігації, а імітування форм тварин — вдосконаленню літальних та плавальних пристроїв.

Дедалі більше біологія інтегрується з іншими науками, й саме у міждисциплінарному просторі відбувається зародження нових науко­вих напрямів. Стало зрозумілим, що на межі біології з іншими наука­ми міститься величезний потенціал, що може стати основою для но­вого наукового мислення. Можна припустити, що якщо раніше науко­ві революції починалися у сфері природничих наук, то бурхливий розвиток знання про живе, може кардинально змінити стиль науко­вого мислення шляхом поєднання природничонаукового і соціогума- нітарного знання. Біологія виступає тут своєрідним містком між цими сферами людського пізнання.

Сучасне біологічне знання сприяє становленню нової інтегрова­ної картини світу. Лінійність світосприйняття поступово трансфор­мується в інтегративне і водночас розгалужене мислення. Прикладом тому є перехід від уявлень лінійної естафети ферментного шляху до теорії метаболону, відтак розгляд генетичного матеріалу як елементу генної сітки. Це веде до поступового перетворення образу „древа життя” на образ живого як розгалуженої сіткоподібної структури. Але навіть усіма сучасними потужними методами не можна охопити всю складність структури та функціонування живого: його інформа­ційна, структурна та функціональна ієрархія надзвичайно розгалуже­на та складна.

Перешкодою для нового біологічного мислення може бути сте- реотипізація світорозуміння, наприклад, через еволюціоністську па­радигму, натуралізацію біологічної реальності, схильність до уподіб­нення біологічної реальності з фізичною, розуміння біологічних за­конів, що діють на кшталт законів фізики. Тут діють свого роду Беко- нови „ідоли” „розуму”, „печери”, „ринку”, „театру”, що закріплені певною парагдигмою, носіями якої виступає те чи те наукове співто­вариство — школи, напрямки — та його комунікативна структура й відповідний дискурс. Ми знаємо, приміром, яку велику шкоду розвит­ку генетики завдала „лисенковщина” з її орієнтацією на практичну селектику та „народну науку”.

Натомість нові дослідження живого ведуть до нового діалогу з природою на базі вивчення дисипативних структур, що кардиналь-

ним чином змінює епістемний профіль сучасного біогносису. Втім, не можна робити з синергетики нову „діалектику природи”, що пояснює все і вся. Безплідність такого підходу наочно продемонстрував діа­лектичний матеріалізм 50 — 60-х років минулого століття в розділі „філософських питань природознавства”. Синергетика цікава насам­перед утвердженням цілісного і нелінійного способу мислення. Але завше потрібні конкретні пояснення живого в термінах тієї дисциплі­ни, що співвіднесена зі своєю предметною реальністю вивчення. Так, наприклад, імунна система дивує вчених потенціалом автономності своїх дій залежно від потреб організму: навіть базові закономірності, які працюють за звичайних умов, можуть „порушуватися” в надзви­чайних для організму умовах в залежності від його потреб. Отже, очевидною, є неприйнятність уявлень про біологію як науки заснова­ної на неспростовних критеріях класичного типу раціональності. На сучасному етапі її розвитку знання про живе не можна вважати до­вершеним, а скорше таким, що складається із „тимчасових істин”, які доводяться у межах певної моделі та системи.

Сучасний «біогносис» переходить на позиції холізму, цілісного вивчення життя сприйняття, адже живе має складну багаторівневу ієрархічну структуру і адекватніше розглядати нижчі рівні організації у контексті вищих, а вищі як сукупність менших частин, що взаємо­діють між собою. Так, розглядаючи окремий організм у контексті певної системи організмів та навколишнього середовища, ми відкри­ваємо великий шар інформації, що стосується взаємодії цього орга­нізму та його оточення. Цей підхід дає можливість розуміння такої властивості живого як емерджентність — набуття цілим нових ознак, що не мають його складові частини. Це й означає що „ціле більше за суму своїх частин».

У сучасній біології не існує нічого такого, що дозволило б при­пустити, начебто життя може виникнути у Всесвіті де б не було, а тим паче, що одного разу виникнувши, воно розвинеться у розумну фор­му. Дійсно, ще донедавна немало маститих біологів вважало, що існує незворотна спрямованість сходження по драбині живого від простого до складного, від „коєної речовини” (В.І. Вернадський) до людської думки, від молекул до людини, й тепер ще багато хто так думає. Проте, як зазначає М. Рьюз, біологічна теорія і експеримен­тальна практика рішуче свідчать проти цього. Сьогодні, коли еволю­ціоністи назавжди відмовились від телеологізму, що так припадає до серця західноєвропейській філософській традиції (яскравим прикла­дом тут може слугувати, як ми бачили, філософія Гегеля), не існує ніяких підстав вірити в „автоматичний” еволюційний прогрес. Відтак

ми не можемо категорично твердити про спрямованість еволюції живого від простого до складного, і, зрештою, до розумної духов­ності. З іншого боку, те що ми знаємо про біологічні види, говорить про їхню приреченість на вимирання, і дуже мало є привидів думати, що людській рід становитиме тут виняток.' \ цього погляду сучасне біологічне знання спростовує висунутий фізиками антропний прин­цип в його сильній версії, а саме: „Розумний інформаційний процес неминуче має виникнути у Всесвіті і.одного разу виникнувши, вже не може зникнути”.