Г: біологічне пояснення у світлі розуміння

А чи має взагалі сучасна наука відношення до розуміння світу? Так, може здатись, що сучасна наука не має ніякого відношення до світорозуміння, що вона несамодостатня, і винний в цьому ще до кінця не переборений у свідомості науковців різкий поділ природни- чонаукового пізнання на суб’єкт та об’єкт.

Втім, історія, як ми бачили, входить в саме тіло природничонау-

кового мислення десь з кінця ХУІІІ ст., радикально змінюючи епісте- му пізнання життя. Виникає нова історія, що передбачає не лише послідовність істот та їхнє зчеплення у часі, але й способи їхнього формування. Віднині емпіричність — йдеться про природні живі тіла й про слова — виявляється просякнутою історією: починається новий порядок часу. Й подібно до того, як суб’єкт історичного пізнання усвідомлює себе вписаним в контекст історії, так й суб’єкт природни- чонаукового пізнання починає себе усвідомлювати в середині об’єкта свого пізнання, даного в системі специфічних історичних координат, системі попереднього знання, його методології, схем та форм мис­лення, концептів, термінів, понять.

Відтак, якщо постає завдання створення в науках про живе та­ких схем та систем пояснення, що включають герменевтичну складо­ву і спрямовані на розуміння, то потрібно вибудовувати дещо іншу методологію. Й саме іншу, втім, не таку, яка не буде орієнтуватися на логіку та методологію. Скажімо, треба не просто запобігати фор­малізації, а створювати нові концепти, які б сполучали інструменталь­ний формалізм мислення з метафоричністю мови — у біології вже визнана «епістемна роль тропізмів» (Неретина, Огурцов, 2006, с.

Очевидно, концептуально може розбудовуватись пояснення, що спрямоване на розуміння. Втім, пізнання платить за все — кожна перемога є й поразкою у чомусь. Так, формалізації в біології мають включати історію. І це зовсім не тривіальне твердження. Йдеться не про ще не пізнану історію методів і концептів. Ми вимірюємо (спосте­рігаємо, описуємо, фіксуємо) реально вимірюване, і намагаючись зрозуміти закономірності об’єкта — тут і тепер — обов’язково ко­релюємо спостереження, описання і пояснення за допомогою яки­хось нових репрезентативних моделей та схем пояснення. Сітка та­ких кореляцій дозволяє краще уявити яка структура і як функціонує об’єкт вивчення, що в ньому випадкове, а що закономірне. Але при

цьому можуть виникати різні групи кореляцій, що ведуть до різних пояснень. Одні кореляції, приміром, добре пояснюють пізнавальну ситуацію виходячи із „тут-тепер” обставин, інші — примушують ре­конструювати попередні пізнавальні контексти, термінологічну базу, методологічні прийоми, щоб, зрештою, зрозуміти „факти", які виник­ли з „незвідки”. Способи перевірки цих „незвідки” теж різноманітні, але зрештою, як це не банально звучить, це — практика, що, звісно, включає різі способи веріфікації, фальсифікації тощо. Але практика включає й наукову комунікацію, практичне обговорення, дискусії, які мають спиратися на науковий етос та етику науки.

Сказане дозволяє тлумачити пояснення у менш методо-техноло- гічному і, відповідно, більш широкому сенсі, ніж це прийнято тради­ційно. Пояснення завжди виступає як свого роду комунікація, адже його процедура з необхідністю будується цілеспрямовано, бо має забезпечити розуміння. Пояснити дещо — значить зробити дещо зрозумілим Іншому, іншій людині. Отже, пояснення передбачає від­ношення принаймні між двома індивідами. Інший завжди передба­чається в процесі пояснення. Б.Г. Юдін так описує цього „іншого”: Передусім він, як і вся процедура пояснення, фігурує і в процесах отримання, і в процесах обґрунтування знання, і в процесах його викладення як в науковому, так й навчальному текстах. В кожному з цих випадків він представлений зовсім не як tabula rasa і не як маши­на, що здатна лише до виконання елементарних логічних операцій. У ньому завжди припускається наявність деякого змісту знань — уяв­лень, образів, понять, концепцій, смислів тощо. Він має визначеність як дисциплінарно-проблемну, так й історико-культурну; і ту й іншу... можна виявити робом порівняльного аналізу різних наукових тек­стів” (Юдин, 1986, с. 133.)

Можна погодитись з Б.Г. Юдіним й стосовно того, що розуміння деякої теоретичної побудови чи тексту передбачає наявність певного критерію зрозумілості. Гранично його можна сформулювати так: дехто X зрозумів, якщо він спроможний самостійно оперувати термінами мови, якою передаються знання. У такий спосіб критерій зрозумілості дає можливість зафіксувати об’єктивний момент розу­міння, яке не тотожне суб’єктивно переживаємому стану свідомості. Тому розумінню можна навчати і його можна контролювати, про що свідчить педагогічна практика, спрямована на передачу певного фраг­менту знання, визнаваємого (легітимованого) за певними когнітивни- ми і ціннісними нормами в науковій спільноті й наукових співтова­риствах, або ж в деякому соціокультурному середовищі. Це, зреш­тою, формує певний узагальненений образ суб’єкта, якому адресу-

ється пояснення і встановлює межу розуміння, отже й пояснення, відвертаючи цим регрес у безконечність (Юдин, 1986, с.

Однак більш продуктивною думкою в тлумаченні проблеми спів­відношення пояснення і розуміння, як на мене, є запропонована Б.Г. Юдіним, трьохвимірна структура їх розгляду. Вона включає: 1) власне раціональну складову, в яку входить логіко-математичний (і я б додав категорно-понятійний і термінологічний) апарат; 2) опера­ційну складову — операції і норми оперування; 3) модельну, або образну складову — наглядність, образність в широкому сенсі. Пер­ша складова, на думку вченого, відноситься до засвоєння вихідних положень і мови деякої мислительної конструкції зафіксованої й ви­раженої у явній формі в певних текстах аж до дедукції з них і за допомогою них інших положень та термінів. У другій складовій вира­жається те, що в дослідженнях ми завжди спираємося на деякі уста­новки нашого мислення, прилади та прийоми роботи з ними. Це нор­ми і правила оперування поняттями, зв’язки і переходи між ними, що формуються у процесі роботи з певним змістом та матеріалом, це описання пристроїв та принципи дії експериментальних установок тощо. Логічний рух в процесі пояснення-розуміння до певної міри органі­зується стосовно цієї складової. Знання операційного плану мають бути й у того, хто пояснює, й в того, кому воно адресоване, хто на­магається зрозуміти це пояснення. Однак, не все, що стосується цієї складової експлікується в науковому тексті, іноді достатнім буває певного натяку або ж вказівки. В цьому плані друга складова дозво­ляє приписувати термінам і поняттям деякий особистісний зміст, але не в психологічному контексті мотивів, спонук, потреб, а в контексті засвоєння нового знання, що вступає в змістовні зв'язки з вже наяв­ним у іншого комуніканта знанням.

Третя складова постає як деякий образ, деяке модельне уявлен­ня, робоча аналогія. Якщо другу складову можна назвати моделлю дії, то третю — уяви. На її ґрунті зміст знання, що підлягає пояснен­ню та розумінню, оформлюється й фіксується у вигляді цілісного і єдиного образу вивчаємої ситуації. Цей образ, або метафора, анало­гія, символ тощо, вводиться з наявного арсеналу культури, яка задає на кожному етапі свого розвитку поле можливих моделей уяви.

Всі ці складові є необхідними моментами пояснення, спрямова­ного на розуміння. Вони не „довіски" для того, щоб витлумачувати зміст знання, а точки опертя, які регулюють рух мислення, мірою того як розгортається пояснення. Про роль метафор, аналогій, обра­зів в науковому пізнанні часто-густо говориться, проте вони розгля­даються як такі, що відносяться до процесу пізнання, але не до змісту самого знання. Втім, вони, як й операційні та раціональні скла­дові конституюють цей зміст, визначаючи шляхи в лабіринті можли­вих пояснень та розуміння.

Така структурованість пояснення спрямованого на розуміння більш чітко, ніж в математичному, фізичному, хімічному знанні, вияв­ляється в корпусі наук про живе. Можливо це відбувається саме тому, що граничним образом і символом біогносису виступає Життя, яке моделює способи свого пояснення в кореляції з розумінням, нама­гаючись на межах дисциплін знайти точки злютованості сутностей (закономірностей) явлення живого для людини із сенсом їх пізнання. Конечність людського буття сповна виявляється в позитивності знан­ня. Проте ця конечність не є „чиста сутність” позитивності, але тільки на її основі може проявитись. Спосіб буття життя, самий факт, що життя не може існувати, не визначаючи свої форми природним чи­ном, веде до вироблення певних, термінологічно закріплених дис­циплінарною мовою наук позитивностей, крізь які немов водяні зна­ки проступає конечність людського буття з його нормами та ціннос­тями, з його сенсом.

Цікаву ілюстрацію функціонування структури „пояснення-розу- міння” дає сам Б.Г. Юдін, співставляючи еволюційні концепції Ч.

яка, втім, була спрямована проти вчення Дарвіна, що була пануючою на його час парадигмою. Та якщо англійцю доводилось витрачати багато сил у боротьбі з поясненнями існування видів через творчі акти, то для Берга такої проблеми вже не існує. В цьому можна бачити не лише зміну стандартів біогносису, але й одне із виявлень того глибокого впливу, яке здійснила концепція Дарвіна на соціо- культурний контекст біологічного мислення та на природознвство в цілому. Водночас активне неприйняття Бергом еволюційної теорії Дар­віна, особливо Дарвінових уявлень про роль випадковості і природ­ного добору в еволюції, випливає не лише з різниці у потлумаченні когнітивних ідеалів та норм науковості, але й до певної міри й з відмінностей соціокультурного характеру.

Л. Берг відкидає поняття „жива сила” як безплідне, кажучи що в біології треба працювати за допомогою сил прийнятих у фізиці і хімії. Водночас вчений фіксує, що для пояснення доцільних дій орга­нізму та його пристосувань встановлення самих лише фізико-хіміч- них закономірностей недостатньо. Доцільність у нього, врешті-решт, постає як те, без чого немислиме ніщо живе. Отже, вияснити поход­ження доцільностей в живому — означає з’ясувати сутність життя. Втім, виявляється, що сутність життя так само мало умоосяжна, як і сутність матерії, енергії, відчуття, свідомості, волі. Відтак, якщо Дар- він прагне пояснити доцільність, то Берг постулює її, виводячи її поза межі позитивностей наукового мислення. Тут спрацьовує, на мій по­гляд, обернений схематизм кантівського мислення, з тією різницею, що Кант намагався поєднати в поясненні два типи каузальності — причинну і цільову, а Берг роз’єднує їх, даючи волю позитивному мисленню. З іншого боку, тут, дійсно, виявляється різниця у розумін­ні Дарвіним і Бергом норм науковості. Останній, безумовно, знахо­диться під впливом позитивізму, який вбачає завдання науки не в пояснені (чому?), а в описанні (як?), і визнававшого єдино надійною основою раціонального наукового пізнання фізику та хімію. Біологія з цього погляду виступає як свого роду підсумок фізико-хімічних знань, пояснення живого на ґрунті дії фізико-хімічних законів та не- спізнаваного первня доцільності. Закон же розуміється ним в класи­чному індуктивістському, емпіристському та феноменальному сенсі. Виявляється й різниця в потлумаченні вихідного начала живого. Якщо Дарвін підкреслював, що необхідна робота уяви, щоб від наголосу на доцільності, впорядкованості живих організмів перейти до наго­лосу на «боротьбі за існування», то для Берга, навпаки, саме доціль­ність є вихідною характеристикою живого. Звідси, можна з деякою мірою погрублення казати, що Дарвінове уявлення про живе більш

популяційне, екологічне, в той час як Бергове — більш фізіологічне, організмічне (Юдин, 1986, с. 148, 149, 150).

Розглядаючи контекст, в якому Дарвін розвивав свої поясню­вальні схеми, можна помітити, що концепт „природний добір” та по­няття „природне” він розумів в рамках опозиції „природне — понад- природне”. Берг же в своїй полеміці з Дарвіним різко протиставляє природний добір штучному (отже, розглядає живе в рамках опозиції „природне-штучне”): природний добір, на його погляд, лише може зруйнувати, те що відхиляється від норми, тоді як створювати нові, корисні й доцільні форми може лише добір штучний, в якому бере участь воля людини. З цим пов’язаний й загальний образ розвитку живого у Дарвіна і Берга, в якому чітко можна побачити соціокуль- турні визначеності мислення того і того вченого. У Дарвіна в якості формування цього образу постає концепт „боротьби за існування”, який він бере із вчення Мальтуса і поширює на царину рослин і тва­рин. Цей концепт-метафора необхідний Дарвіну, щоби зрозуміти і пояснити процеси накопичення адаптивних змін й походження но­вих видів, а також, щоби вибудувати змістовні зв'язки між ключови­ми поняттями і термінами своєї концепції. Отже, своє переконання (розуміння) Дарвін розвиває (підкріплює), пояснюючи концептуально (на ґрунті теоретичного узагальнення великої емпіричної роботи спо­стереження) закономірності природного добору, спираючись при цьому на загальний соціокультурний образ-метафору „природного добору”, який конціпіює (смислово збирає) всі інші фрагменти його біогносису. У Л. Берга таким концептом-метафорою виступає образ „машини”, який дає змогу йому конціпіювати своє „номогенезисне” розуміння життя й еволюції у вигляді цілісного уявлення, що висту­пає в якості вихідного як щодо конкретних досліджень, так і біогно­сису в цілому.