§ 3 Мова і етос біологічного знання

Мова і етос біологічного знання, як й будь-якого знання, що набувається в практичному досвіді життя людини чи то наукових до­слідах, або ж такого, що вже дисциплінарно оформилось, завжди визначається конкретним співвідношенням його когнітивних і цінніс- но-нормативих складових.

того чи постає знання про життя в безпосередній злютованості когні- тивних та ціннісно-нормативних (сакральних) складових (як це має місце, скажімо, в міфологічній, частково, релігійній та мистецькій свідомості) чи в рефлексивному їх протистоянні в науковому та філо­софському мисленні. Вже в давньогрецькому слові „біос”, що «іме­нувало» життя, можна побачити його „етосне” навантаження, яке пов’язане із звичаєво-буттєвим, „габітусним” функціонуванням мови (в даному випадку позначення життя відбувається в звичаєвому іме­нуванні процесу росту та його результату — „трави, рослини”, втім, це — культурлінгвістичне припущення).

Звичайно, таке етосне навантаження достатньо складно встано­вити і простежити, щодо спеціальних понять і термінів науки, які мають не цілком життєве природне походження, а штучне, тобто опо­середковано пов’язані з життєсвітом мислителів, й можуть, навіть, бути гранично дистанційованими як абстракції, формули і знаки від „ойкумени” життя мислителів. Хоча, якщо задаватись цим питанням, то, звісно, спираючись на історію науки, порівняльне мовознавство, історичну лінгвістику, лінгвоантропологію, семіотику, семантику тощо, можна реконструювати такий зв’язок, знайшовши відповідні мовні, культурні та психологічні опосередковуючи „фактори” цього зв’язку. Тут у нагоді може стати й Гуссерлів феноменологічний метод „ейде­тичної інтуїції” (або ж процедура ідеації), тобто категорного спогля­дання, що дає можливість на противагу традиційній теорії абстракції, яка „витягує поняття з маси явищ і загальних ознак, розкрити „ное- му” предмета в „ноезі” актів його конституювання, й концепція „сим­волічних форм” Ернста Кассірера, згідно якої мова є утворюючою формою понять.

Природно, що наукове пізнання, перш ніж здобути самостійне існування, мало виходити з первинних мислительних поєднань і роз­межувань, виражених й зафіксованих у мові в якихось загальних словах та іменах. Мова впорядковує й структурує спонтанність чуттє­вих вражень в іменуванні та символізації. Використовуючи мову та прагнучи понятійно-когнітивної універсальності, пізнання, проте, ви­ходить за її межі, за межі знаковості, образності, метафоричності, створюючи свій власний семіотичний світ робом утворення штучної, формалізованої й абстрагованої від живого мовлення мови. Історія природознавства (отже, й біології) показує, що рух у постановці проб­лем та розробка поняттєвих засобів їх аналізу завжди йшли поруч зі зростаючим витонченням знакових систем. Нині є трюїзмом, що знак не просто випадкова оболонка думки, а її „необхідний орган” (Кассі- рер). Він слугує не лише меті повідомлення готового мислительного

змісту, але й інструментом, завдяки якому формується та набуває певної визначеності самий цей зміст. Акт поняттєвого визначення (де- фініювання) змісту пов’язаний з актом його фіксації в якомусь харак­терному знаці. Отже, можна казати, що „строге” й „точне” природ­ничо-наукове мислення (ми тут абстрагуємось від розгляду дискусій­них проблем зоосеміотики) завжди спирається на символіку і семіо­тику.

Знак — перший крок на шляху пізнання, він репрезентує для свідомості перший „речовий доказ” об’єктивності. Знак припиняє рух „переоформ” когнітивних актів — спонтанного розгорнення чуттєво­го сприйняття і спонтанності виявлення раціональних (сенсових) утво­рень мислення, поєднуючи їх в актах живого мовленнєвого означен­ня, що скеровуються несвідомим прагненням „впорядкування” дійс­ності — налагодження ритмів творення й відтворення життя. Втім, утворення знаків в процесі сигніфікації відбувається не за Кантовою схемою синтезу форм чуттєвого споглядання та форм мислення, а на волютативному (інтуїція якого дана Кантом в постулатах „практично­го розуму" — свободи, Бога, безсмертя) ґрунті самоорганізації і ре­гулювання життя, якщо завгодно, Шопенгауерової „волі до життя”, втім мислимої без поетичних і, тим паче, ідеологічних, „соціал-дарві- ністських” ремінісценцій.

Знаки приносять нам позамовні значення, вони самооргані- зуються в мовленні, утворюючи „спонтанні порядки” й об’єктивуючи у такий спосіб знакові системи, що позначують реальність поза со­бою. У „проміжку” між значенням та означенням реальності за допо­могою знаків розташовується понятійне (смислове) поле, яке як ін- терсуб’єктивна реальність утворює комунікативне середовище мов­лення та розгортання того чи того дискурсу. Стосовно мови науки, то окрім того, що вона утворює загальне понятійне поле для тих, хто нею займається, в неї є ще одна важлива функція — вона утворює немов би сито, через яке „просіюються” всі виниклі у ході дослід­ження поняття та концепти. Це „сито” відсіює всі ті їх значення, що це входять до певного корпусу знань.

Але у мови науки є найголовніша функція. Наукові поняття та концепти спочатку завжди постають у вигляді слів, але не завжди залишаються словами. У найбільш розвинутих науках вони отри­мують особливе символічне вираження. І це в цілому відповідає за­гальній тенденції розвитку мови, де слова набувають дедалі більшого збільшення „кванту” абстрактності.

Спочатку більшість слів у природних мовах мають характер влас­них імен. Лінгвістично встановлено, що „ім’я” значно старше „сло-

ва”. Неможливо уявити будь-яку спільноту людей, якою б примітив­ною вона не була, де було б відсутнє „ім’я”. Воно належить до до- граматичного мислення, часу, коли люди не думали про слова як мовні одиниці, не задавались питанням, що означає те чи інше слово, а питали яким ім’ям названа та чи інша річ. Здавалось б, що за значенням слово та ім’я співпадають. Втім, різниця полягає в тому, що напрям думок в одному випадку діаметрально протилежний ніж в іншому. Коли ми говоримо про „слово” наша думка рухається від звукової форми до того, що звук може означати, коли ж говоримо про „ім’я, ми виходимо з того, що існує дещо, що є єдиним виправ­данням (підставою) для виникнення „імені”.

Вже на світанку історії основною функцією мови постає називна функція.

На рівні понять ми звертаємось до більш строгих процедур ніж просте перерахування ознак предметів і встановлення значення слів. Однією з таких процедур є «видородова драбина» поступового на­ближення до визначення того чи того поняття. Посутньо це — логіч­но обґрунтована процедура звуження понять до необхідного нам рів­ня. Вона відома як дерево Порфірія. Ось так, наприклад, він виводив визначення „людини”.

Саме визначення тут ґрунтується на ланцюгу опозицій, де кожна наступна операція, співвідноситься із попередньою за принципом 'рід’ ** ‘вид’. Такий спосіб виведення визначень для понять Порфірій по­в’язував з філософією Аристотеля, який намагався „атестувати” суще

за допомогою категорій. На цьому Порфірій розбудував логічну схему, яка, на його думку, придатна для визначення будь-яких по­нять. Але, як виявилось, вона не є абсолютною. Ця схема придатна для обробки майже всіх слів-понять, проте щодо мови науки її не­достатньо. Цікаво, що в даній схемі можна побачити, й історичний та культурний рівень виявлення біогносису, з тлумачним на той час ро­зумінням живого та поділу його на класи „роду” та „виду”.

Певна „розмитість” понять в буденній мові не дозволяє їм стати надійною основою наукового дискурсу, тобто стати тим, чим вони є в повсякденному мовленні — деякими очевидностями, які не потре­бують додаткового пояснення. Але у народженій після Ренесансу сучасній науці потребуються більш точні, більш абстрактні знаки для описання змісту вивчаємих явищ. У такий спосіб основою нової мови стають терміни і слова-концепти.

Зазвичай ми гадаємо, що терміни — це слова, які позначають специфічні феномени в певній галузі знання: специфічні об’єкти до­слідження, засоби їхнього вивчення і, головне, концепти, які його скеровують. Природно, що в кожній науці — свої об’єкти вивчення, свої засоби, прийоми та процедури дослідження, відтак й формують­ся свої слова для їх позначення, що, зрештою, призводить до форму­вання своєї специфічної термінології. Відтак мова тієї чи тієї наукової дисципліни проводить межу між собою та іншою дисципліною. Це закорінене вже в самій етимології та семантиці слова „термін”, що походить, як вказує о. Павел Флоренський, від кореня „ter”, який означає „переступати”, „досягати цілі”, „те, що знаходиться по той бік”, „проводити борозну, „межу”. Отже, в слові „термін” зберігаєть­ся його первинний сакраментальний сенс, що сягає перших форм Означення дійсності у звичаєвий й водночас сакральний спосіб. З іншого боку, термін вказує на межовість змісту поняття, на неможли­вість його розширення, чи звуження, що сприяє встановленню його певного значення і вимагає однозначності у вживанні.

Терміни науки принципово не відрізняються від її понять, тільки

визначаються більш строго на ґрунті використання загальних кон­цептів, які прийняті в тій чи тій галузі знання. Вони поєднуються з іншими спорідненими термінами, і тому для них, як й для понять, важливою є процедура родо-видового визначення. Проте до цього визначення додаються фактори семантичні та прагматичні, фактори контекстуальні — культурні і загально епістемологічні, — що по­стають у мові у вигляді існування різного роду тропів (метафор, си­некдох, іронії тощо) та концептів.

Виникнення концептів є важливим етапом розвитку мови науки. На думку С.С. Нерєтіної, коли Ж. Дельоз і Ф. Гваттарі описують концепт як спосіб подолання образів (асоціативних ідей) і абстракцій (упорядкованих ідей), щоб досягти „ментальних об’єктів, що харак­теризуються як реальні істоти”, то вони виявляють його „двооклич- ність”, „двоосмисленність” або „еквівокацію” (Неретина, 1999, с. 22), яка пов'язана з тим, додамо ми, що мова як символічна система є не лише описанням, але й поясненням (о. П. Флоренський), спрямова­ним на порозуміння. А останнє забезпечується шляхом „оживлення” мови, встановлення паритету між значенням і означенням, яке дося­гається в живому мовленні. Розуміння не розгортається як лінійна послідовність міркування (розважання), одиницею якого виступає речення (пропозиція), воно потребує повноти смислового вираження у висловлюванні. Останнє ж — не простий діахронічний процес зна­кової (чи звукової) послідовності, а синхронічний процес виявлення сенсів, який потребує принаймні двох комунікантів — того, хто запи­тує і того, хто відповідає. Смислом тут є відповідь на питання. Відтак, концепти виявляються похідними певного ментального (когнітивного, ціннісно-нормативного та „етосного”) стану свідомості, в даному ви­падку — наукового, спрямованого на об’єктивацію значень в систе­мах репрезентативних моделей деяких сутнісних явищ, що пов’язані з вивченням живого. Вони конціпіюють, тобто збирають (сопсіріге) смисли і помисли в дещо універсальне. Концепт у такий спосіб як висловлювання, власне мовлення не тотожний поняттю, а концепція

не тотожна теорії (Неретина, 1999, с. 29). Поняття є об’єктивна ідеальна єдність різних моментів предмету і пов’язане зі знаковими та значи­мими структурами мови, тоді як концепт формується смислом (спря­мованістю, інтенційністю) мовлення й передбачає „еквівокацію” — „двоокличніть” з боку того, хто висловлюється, і з боку того, хто слухає.

С.С. Нерєтіна пише, що термін „еквівокація” ввів у вжиток Бое- цій. У „Коментарях до „Категорій Аристотеля” він виділив чотири відмінності, що випливають зі зв’язку речей з іменами або визначен­нями. Речі, які дов’язані одна з одною та ім’ям і визначенням, нази­вались однозначними або єдиномислимими (так передавався Арис- тотелів термін „синонімія"). Такими є, наприклад, людина і тварина, що мають одне й те саме визначення в якості субстанції, що відчуває. Речі, які пов’язані між собою лише визначеннями (наприклад, „меч” і „клинок”) називались багатозначними або багато-смисленними. Речі, у яких одне ім’я, але різні визначення звуться рівнозвучними, проте дво(о)смисленими (так передається Аристотелів термін „омонімія”), як, наприклад, жива людина і людина намальована. Ідея двоосмис- ленності у Боеція, однак, принципово відрізняється від Аристотеле- вої омонімії. У Аристотеля йшлося про різні речі, які мають одне й те саме ім’я (жива і намальована людина), у Боеція ж еквівокативною може бути одна й та сама річ. Аналізуючи родовидові відношення, він помітив, що ім’ям „роду” може називатись річ, яка в одному сенсі є родом, в іншому — видом, як наприклад, „тварина” є „рід” для людини і „вид” щодо „одушевленого тіла” (Неретина, 1999, с. 232- 234). У подальшому такі спостереження над мовою відіграли важли­ву роль у виробленні формалізованої наукової мови, яка намагалась за допомогою абстрактних знаків позбавитись тропів, відтак метафо­ричності, синонімії та омонімії у науковому мисленні. Стосовно біо­логічного знання, то важливою обставиною стало тут те, що самі мовні дистинкції сприяли розвитку не лише логічних засобів описан­ня та класифікації живого (як й природи в цілому), але й утворенню репрезентативних моделей живого, відтак й формуванню специфіч­ної мови (термінології) біологічного знання (це ми бачили, зокрема, на прикладі Гераклітового логосу).

Коли з’явилось наукове знання, засноване на спостереженнях та експерименті, почав виникати й новий лексичний шар в природних мовах. Вчених вже не влаштовували поняття з „розмитим” значен­ням, тому у повсякденну мову дедалі більше почали впроваджуватись концепти. З іншого боку, можна говорити що у самій природній мові й за допомогою її структури та засобів (власне, рефлексії над ними)

почали виділятись (утворюватись) концепти як смислове (спрямова­не на розуміння) підґрунтя формування наукової термінології.

Можна казати, що виділення концептів є вирішальним для ство­рення термінологічної бази будь-якої галузі знання. З логічного боку вони виконують дві важливі функції: по-перше вони позначають іс­тотне для певної наукової дисципліни смислове поле дослідження як предметне поле спостереження та експерименту, а по-друге, обґрун­товуючи терміни даної науки з боку їх сенсового розуміння і тлума­чення, слугують своєрідними „фільтрами” для дистиляції власне нау­кових значень слів, відокремлення їх змісту від змісту до- й позанау- кового знання. Якщо кількість слів у природній мові сягає сотень тисяч, то кількість концептів у науковій мові вимірюється декількома десятками. Це пояснює те, що їх можна виділити лише після ретель­ного відбору. Тому у кожному конкретному випадку ми маємо справу з предметним змістом науки, який задається та аналізується за допо­могою декількох провідних концептів.

Отже, звідси можна вивести, що мова біологічного знання — це система концептів, термінів, понять, знаків і символів, що створюєть­ся та використовується тією чи тією галуззю біологічного пізнання з метою отримання, обробки, зберігання й задіяння знання. В якості спеціальної мови біологічних наук зазвичай використовується деякий фрагмент природної мови, який доповнюється певними знаками і символами. Мова біологічної науки, як і будь-якої іншої, прагне точ­ності та однозначності своїх понять. Навіть ті поняття, які запози­чуються з повсякденної мови (у творенні якої, втім, велику роль віді­гравали сакральні тексти й дискурси, які на свій кшталт її „формалі­зували”), наприклад, „життя”, „рослина”, „тварина”, «сила», „про­грес”, „регрес”, „сфера” тощо, отримують специфічне й, навіть, па­радоксальне з точки зору здорового глузду значення. Тут виявляєть­ся органічний зв’язок мови біологічного знання з етосом людини, а надалі з науковим етосом та етикою науки, які задають відповідні норми та цінності пізнання життя. Якщо на першому етапі свого роз­витку біологічна наука в основному користується поняттями природ­ної мови, то мірою поглиблення біологічного пізнання з’являються концепції, теорії, вчення, які вводять цілком нові терміни, що „при­в’язуються” до абстрактних, ідеалізованих об’єктів відтворення жи­вого. У цілому мова біологічної науки формується як знаряддя пі­знання певної сфери та рівнів організації живого, чим й визначається специфіка тих чи тих концептів, понять, термінів і знаків, за допомо­гою яких намагаються уникнути їх двозначності й водночас семантич­ної замкненості, досягти ясності та більшої евристичності.

Між мовою та живими істотами існує, однак, велика різниця. Як пише М. Фуко, живі істоти не мають справжньої історії, окрім історії відношень між функціями та умовами їхнього існування. Для того, щоб виявити цю історію та описати її мовою, потрібно було вийти на новий рівень біогносису, а саме винайти порівняльну анатомію (це зробив Кюв’є), що поєднала аналіз середовища з аналізом тих умов, які впливають на живий організм. Проте „анатомія” мови відпочатку функціонує в стихії Історії, однак це лише анатомія можливих змін: її висловлювання належать не до реального співіснування органів, а до тих чи тих тенденцій їх змін. Лише коли ознаки живих істот відділи­лися від уявлення, яке аналізує само себе резюмує М. Фуко, стало можливим говорити про історичність життя. Втім, це рівною мі­рою стосується й мови. Отже, мали відбутись кардинальні зміни в установках пізнання, або, говорячи мовою М. Фуко, зміни епістем, які посприяли трансформації взаємовідношення мови й живого („жит­тя”) від заналізованих у просторі уявлення до аналізованих в часі Історії. Це, зрештою, привело до зміни мови описання та пояснення живого.

Неможливість обґрунтування пізнавальних синтезів у просторі уявлення та відповідною і одночасною, хоча і внутрішньо суперечли­вою, необхідністю, з одного боку, відкрити трансцендентальне поле суб’єктивності, а з іншого — побудувати вже „по той бік” об’єкта „квазі-трансценденталії” Життя й Мови (а також Праці), сповна ви­явилась наприкінці ХУІІІ ст. (Фуко, 1977, с. 329). На першому етапі в аналіз уявлень, в табличний простір, де він розгортається й до цього дня, вводяться поняття організму і граматичної системи, функція яких спочатку полягає в тому, щоб санкціонувати цей аналіз, допустити встановлення тотожностей та відмінностей й створити інструменти їхнього впорядкування. Однак виявляється, що ні живий організм, ні граматична система вже не можуть визначатися та закріплюватися лише однією грою уявлень — їх розкладанням, розчленуванням, пе­реорганізацією, в результаті яких вони постають у точному самопо- двоєнні. А це означає, що й сам простір аналізу неухильно втрачає свою незалежність. Віднині ця таблиця вже не є вмістом всіх можли­вих порядків, матрицею всіх відношень, формою розподілу всіх істот в їхній неповторній індивідуальності. Вона утворює.лише тонку поверхню оболонки знання: сусідство елементів, які в ній виявляють­ся, елементарні тотожності, які в ній описуються в їхній повторюва­ності, подібності, які в ній виявляються і розчиняються, усталеності, які таблиця дозволяє схопити, постають тільки наслідками деяких синтезів, організацій, систем, що розміщуються набагато глибше всіх

тих розчленувань, які можна встановити на ґрунті безпосередньо спо- стерігаємого. Той порядок з незмінною сіткою розмежувань,який від­кривається погляду, тепер є деяким випромінюванням, яке йде звер­ху, над деякою глибиною.

Отже, простір знання опиняється на межі зламу: таксономія, обсяжний і всезагальний простір, який утворювався у відповідності з можливостями матезису, набуває характеру вертикальної структу­ри, що віднині має визначати закономірності подоб, сусідств і пе- рервностей, обґрунтовувати доступні сприйняттю диспозиції елемен­тів й зміщувати увесь величезний горизонтальний розріз таксономії до другорядної області її наслідків. У такий спосіб знання набуває глибинного виміру, в якому питання ставиться вже не про тотожності, відмітні ознаки, усталені таблиці, але про потужні приховані сили, що розвиваються з якогось первозданного ядра первоначал, причиннос­ті, історії (Фуко, 1977, с. 330, 331).

Для класичного сприйняття живе було лише окремою клітинкою або низкою клітинок у всезагальній таксономії буття. Починаючи з Кюв’є живе замикається в середину самого себе, розриває зі своїми таксономічними сусідствами, відривається від обширу поля немину­чих зв’язків та утверджується в новому, немов би подвійному просто­рі: воно є внутрішнім простором анатомічних зв’язків і фізіологічних відповідностей та зовнішнім простором елементів, з яких воно утво­рює власне тіло. Однак, обидва ці простори підпорядковані єдиному керуванню: це вже не можливості буття, а умови життя. Істо­ричне апріорі в науці про живі організми виявляється перевернутим й оновленим.

За всього класичного періоду життя було сферою онтології, яка рівною мірою вбирала у своє буттєве поле всі матеріальні об’єкти, приречені на протяжність, вагу та рух. Саме тому всі науки про живу природу виявили у цей період схильність до механіцизму. Та почи­наючи з розвідок Кюв’є жива природа звільняється від загальних законів протяжного буття. Біологічне буття відокремлюється й набу­ває самостійності: хоча життя і виявляється у протяжному бутті, воно відходить до його зовнішньої межи. Тепер питання щодо відношення живого до неживого та його фізико-хімічні визначення ставляться вже не в традиції „механіцизму”, а по-новому, з метою взаємосполу- чення живої і неживої природи. Історичність проникла в живий орга­нізм, причому тут вона являє не лише одну з можливих форм послі­довності, але постає й як головний спосіб буття (Фуко, 1977, с. 358, 361).

Звичайно, мова біологічного знання складалась історично і роз-

вивалась у часі історії мірою розширення та поглиблення пізнання (формування та введення деяких концептів, понять, термінів біогно- сису ми простежували в параграфах „ГІриродничонауковий пролего­мен до розуміння життя” та „Історичні образи біологічного знання”).

У класичний період, який приблизно тривав до кінця ХУІІІ ст., в біогносисі з’являються поняття „життя”, „живого”, „живої речовини” „семені”, „рослини”, „тварини”, „виду”, „роду”, „органу”, „частини”, „цілого”, „форми”, „ ентелехії”, „віталізму” та низки інших, які тісно були пов’язані, як ми вже відзначали, з буденною мовою та сакралі- зацією світу природного буття, відтак й з людським етосом. Поступо­во позбавляючись значень життєвого світу людини, вони перетво­рюються на терміни та методологічні поняття не лише біології, але й інших природничих та гуманітарних наук. Водночас вони творили своєрідні символічні світи, пов’язані з текстами та дискурсами куль­тури.

Після зміни „таксономічної” епістеми на історичну, й під впли­вом концепцій Лайєля, Кюв’є й, особливо, Дарвіна в біологічне знан­ня вводиться коло термінів пов’язаних з аналізом еволюційних про­цесів — „змінюваність”, „добір”, „спадковість”, „селекція”, „популя­ція”, „онтогенез”, „філогенез”, „номогнез”, „еволюція”, „коеволю- ція”. Великий поштовх розвиткові біологічної термінології дало ство­рення клітинної теорії Шлейденом та Шваном, яка для біології віді­грає таке ж значення, що для фізики і хімії атомістична теорія. З’яв­ляються поняття „клітини”, „ядра”, „мембрани”, „протоплазми” та ін. З іншого боку, морфологічні дослідження і теорія преформізму по­сприяли утвердженню термінів „морфологія”, „преформізм”, „про­грес”, „регрес” тощо.

Десь приблизно із середини XIX ст. біологія заговорила мовою фізики (передовсім механіки) та хімії. Так під впливом механіки в біології утвердились терміни „клапан”, „функція”, „ізоляція”, „сила”, „маса”, „швидкість” і — саме парадоксальне! — „механізм”, яке в сполученні з живим, (наприклад, „механізми життя”), утворює не лише пізнавальну метафору, а таку методологічну настанову й символ мис­лення, що, власне, вбиває життя: тут в поясненні закономірностей живого задіюють метод редукції до неживого. Під впливом фізики в біологію входять й терміни „енергії”, „ентропії”, „негоентропії”, „елект­рики”, „магнетизму”, під впливом хімії — „молекули”, „фермента”, „реакції”, „асимиляції”, „дисимиляції”, „обмін речовин”, „білків”, „дисипативної системи” та ін. Досліди Моргана і поява генетики вве­ли в біологічне знання поняття „гену”, „генетики”, „алеля”, „хромо­соми”, „геному”, „мутації”, „метаболізму” тощо.

Синтезуюча концеція „ноосфери” В.І. Вернадського посприяла збагаченню біогносису концептами „біосфера”, „жива речовина”, „біогенна речовина”, „біогеоценоз”, „автотроф”, „біота” та низки інших концептів і термінів, без яких неможлива була б ні екологічна свідомість, ні екологія як сучасна наукова дисципліна та напрям тео­ретичних досліджень й практичної діяльності, спрямованої на само­збереження життя людини.

Без мови лінгвістики, її моделей та мислительних процедур не­можливо було б здійснити відкриття генетичного коду й вироблення специфічної семіотичної системи для пояснення його дії, а без теорії інформації з її центральним поняттям „інформації” неможливо по­мислити сучасне біологічне знання як специфічну репрезентативну систему об’єктивації життя й живого в людській свідомості в єдності її когнітивних і ціннісно-нормативних складових.

Навіть такий побіжний розгляд мови біологічного знання пока­зує, що в ній як символічній системі, що описує й водночас пояснює сутність живого та когнітивні і нормативні складові життя, доцільно вичленовувати рівні:

1. символів і знаків, що пов’язані з сакральними культурними нара- ціями, побутовим і науковим етосом;

2. філософських категорій та понять, що задають мислительні ходи та моделі в осмисленні живого;

3. загальнонаукових концептів, понять і термінів, які формують за­гальне раціональне поле наукового дискурсу з його методоло­гією та динамікою дослідження;

4. спеціальнонаукових концептів, понять і термінів, які в межах кож­ної з біологічних дисциплін, описують та пояснюють феномен живого;

5. природної мови, яка в єдності своєї синтаксичної і прагматичної функції надає біологічній мові статусу дискурсу й „оживлює” в мовленні (промовлянні) тексти.

Це виявлення рівнів існування мови біогносису в їхній взаємо- пов’язаності та перші кроки в напрямку їхнього розрізнення та реф­лексії щодо них, ми зустрічаємо в одній з перших наукових програм дослідження живого, а саме біомедичній програмі Гіппократа. У „Кор­пусі Гіппократа”, збірці медичних творів, ми бачимо тексти, що відо­бражують різні напрями та форми давньої медичної практики. Але їх всіх об’єднує одна мова, і не лише природна, але й спеціалізована. Займаючись проблемою епілепсії, Гіппократ пише твір „Про священ­ну хворобу”, що в давні часи розумілась як прояв понадприродних

причин, а отже й божественного втручання. На противагу цьому він твердить: „Я не вірю, що людське тіло може бути спаплюжене яки­мось божеством; найбільш уязвиме не може бути продуктом най­більш святого і чистого. І якщо трапилось, що людина сплюндрована або ображена якимось зовнішнім втручанням, то природно вважати, що з божою допомогою вона буде очищена й знову набуде здо­ров’я, а не навпаки. Ясна річ, що божественним можна вважати лише те, що очищує та оздоровлює, оберігаючи нас від помилок найбільш важких і непоправних: і ніхто інший як ми самі ставимо межі храмів й визначаємо володіння Богів, і ніхто не переступить їх не очистив­шись...” (Реале, Антисери, 1997, т. 1, с. 86). Такою постає символіч- но-етосна мова тлумачення Гіппократом епілепсії. Натомість він гово­рить й іншою мовою, так би мовити, спеціально медичною, коли на­магається розкрити причини хвороби. Дійсна причина епілепсії, на думку античного лікаря, пов’язана зі змінами у голові, що виникають з тих самих раціонально осяжних причин, що й інші хвороби як ва­ріації „додавання” і „віднімання” «сухого» та «вологого», «гарячо­го» та «холодного». Тут відбувається своєрідна рефлексія з приводу пояснення невідомого мовою природних причин, відтак відбувається й десакралізація мислення, що веде до раціоналізації звичайних слів, але на ґрунті концепту, що дає можливість розмежовувати хворобу/ нехворобу виходячи з практики лікування, отже й притаманного дав­ньогрецькій культурі дискурсу здоров’я.

Інше, що ми бачимо з „Корпусу Гіппократа” це те, що раціональ­на структура біомедичного знання народжується із своєрідного фі­лософсько-антропологічного дискурсу (трактат „Про води, повітря і місцевості”). Людина мислиться як вплетена природним чийому кон­текст усіх систем, які утворюють сферу її життя: в пори року, атмос­ферних потоків, водних ресурсів та характеристик ландшафтів, спо­собу життя людей. Повне розуміння кожного випадку залежить, отже, від цілісного бачення всіх цих складових. Це означає, що для розу­міння частини необхідне розуміння цілого, якому частина належить. Природа місцевості й все те, що цю місцевість характеризує, зумов­лює конституцію і характер людей, відтак й їхні хвороби та здоров’я. Лікар, щоби лікувати хворого, має точно знати про ці співвідно­шення, твердить Гіппократ. „Скільки бажаючих говорити і писати про медицину, — зазначає він, — ґрунтуючи свої міркування на одному з постулатів, гаряче чи холодне, вологе чи сухе, або виберуть що щось інше, доволі спрощують глибинну причину хвороби й смерті людей, всі випадки пояснюючи однією причиною... і взявши за основу один чи два постулати помиляються” (Реале, Антисери, 1997, т. 1, с. 88).

Далі цікаве, що ми бачимо в Гіппократовому корпусі біомедич- них знань, це його прагнення виробити точну термінологію (знайти правильні слова) для описання хвороби. Так, медицина Гіппократа (трактат „Про природу людини”) увійшла в історію як теорія чо­тирьох станів (або ж рідин): „крові”, „флегми”, „жовтої жовчи”, і „чорної жовчи”. Медичне знання — це точне розуміння „міри” (за- гальнофілософській концепт давньогрецької культури) і „дієти" ( тер­мін який вводить Гіппократ). Ця точність виводиться не з „іпотез”, а з реального досвіду лікування, в дискурсі якого з’являється концепт „самопочуття тіла” (відгомін Протагорової тези про „людину як міру речей”). „Я вважаю, — писав Гіппократ, — що наука („епістема”), що хоча б якось пов’язана з природою, не може не виходити з чогось іншого окрім медицини, коли сама медицина вся буде розвинута на ґрунті точного методу...” (там само). Його праця „Епідемії” — конк­ретна демонстрація того, що вимагав Гіппократ від мистецтва лікаря, тобто позитивного емпіричного методу в дії, систематичного описан­ня різних захворювань. Цей трактат просякнений духом, який резю­мує афоризм „агє Іопда”: „Життя коротке, мистецтво вічне, випадок скороминущий, експеримент ризикований, судити важко”. Це вказує на іманентний зв’язок його дискурсу з етосом, що надихнув його на оприлюднення „клятви” лікаря, широко відомої нині як „Клятва Гіп­пократа” з її символом доброчесності та сумління „Не зашкодь”.

Відтак вже з цього прикладу можна вивести, що мова й етика вченого багато в чому визначаються етосом його науки, який своїми коренями сягає життєсвіту людини й нормативно визначається смис­лами останнього. Прагнучи з’ясувати, що в конкретній ситуації є щи­рим і правильним, ми в повсякденній комунікації з очевидних причин не усуваємо ні доречних доказів, ні інших осіб, які роблять свій вне­сок в мову спілкування. Я не можу бути впевненим у своїй правоті, якщо не беру до уваги висунуті проти моєї позиції аргументи. У цьо­му сенсі в спілкуванні спрямованому на порозуміння нас поєднує, а відтак воднораз й зобов’язує до вироблення (використання) зрозумі­лої мови, з одного боку, „м’яка сила ліпшого аргументу” (Ю. Габер- мас), а з іншого — визнання інших людей, хоча й розумними, але схильними до помилок.

Оскільки ми — люди, ми всі схильні помилятись. Можливо, дея­кі з нас більш схильні помилятися. Але жодному з нас не подобають­ся помилки, яких ми припускаємось. Насправді більшість з нас роз­глядає наші помилки як зло. Відомо, що Декарт вважав помилки гріхом, Кант — божевіллям. І позаяк важко зрозуміти, пише Марк Наттурно, чи це є лише наслідком їхньої інфалібілістської епістемо-

логії, легко побачити, чому з таким спадком ми краще заперечувати­мемо або, принаймні, приховуватимемо наші помилки замість нама­гатися повчитися з них. Звідси він, спираючись на аналіз засадничих принципів Попперового критичного раціоналізму, робить висновок: ми маємо прийняти і навчитись толерувати той факт, що всі ми поми­ляємось і схильні помилятись. Слід за британським філософом М. Наттурно твердить, ми повинні навчитись толерувати нашу помил­ковість і схильність помилятись без того, щоб внаслідок ЦЬОГО ТОЛЄ-: рувати саме помилки (Наттурно, 2003, с. 345).

Карл Поппер вважав, що це настільки важливо, що до кінця свого життя формулював нову професійну етику для вчених, і не тільки для них. Ця нова професійна етика має, на його думку, базу­ватись на наступних принципах.

1. Неможливо уникнути всіх помилок, навіть таких, яких практично можна уникнути. Всі вчені постійно роблять помилки. Стару ідею про те, що помилок можна уникнути і обов’язок, пов’язаний з уникненням помилок, треба переглянути. Бо все це теж помил­ково.

2. Звичайно, уникнення помилок, якщо це можливо, залишається нашим обов’язком. Але якщо ми можемо їх уникнути, ми повин­ні також знати, як це важко зробити, і що ніхто ще у цьому повністю не досяг успіху. Навіть найплідніші науковці, які ке­руються інтуїцією, — інтуїція може дезорієнтувати нас.

3. Помилки можуть приховуватись навіть в дуже добре підтвердже­них теоріях, і специфічним завданням науковців є пошук цих помилок. Тому думка, що добре підтверджена теорія, яку успіш­но використовують, є помилковою, може бути важливим відкрит­тям.

4. Таким чином, ми також маємо переглянути наше ставлення до помилок. Саме тут має початись практична етична реформа, по- заяк стара професійна етика призводить до приховування наших помилок, тримання їх у таємниці і намагання забути про них так швидко, як це тільки можливо.

5. Новий головний принцип: навчаючись уникати помилок, ми також повинні вчитися на них. Приховувати помилки, таким чином, є найбільшим інтелектуальним гріхом.

6. Ми маємо постійно шукати помилки. Коли знайдемо їх, мусимо бути впевнені, що запам’ятаємо їх: ми маємо детально їх проана­лізувати, щоб дістатися глибинної суті.

7. Таким чином, сенсом обов’язку стає збереження самокритично­го ставлення і особистої чесності.

<

8. Оскільки ми маємо вчитись на помилках, ми повинні приймати, навіть з вдячністю, коли інші звертають увагу на наші помилки. Коли ми, в свою чергу, звертаємо увагу інших на їхні помилки, ми повинні завжди пам’ятати, що самі зробили аналогічні помил­ки. І ми зобов’язані пам’ятати, що найвидатніші вчені також зро­били багато помилок. Звичайно, я не хочу сказати, що наші по­милки треба пробачати: ми ніколи не повинні дозволити нашій уяві згаснути. Але для людини неможливо раз і назавжди уник­нути помилок.

9. Ми повинні знати, що ми потребуємо інших людей, які б віднахо­дили і виправляли наші помилки (так само, як ці люди потре­бують нас), а особливо — люди, які виросли в оточенні, відмін­ному від нашого, і мають погляди, відмінні від наших. Це також веде до толерантності.

10. Ми маємо знати, що самокритика — найкраща критика, але критика інших також є необхідною. Вона так само гарна, як і самокритика.

11. Раціональний критицизм повинен завжди бути специфічним: він має висувати специфічні думки, з’ясовувати чому специфічні твердження, специфічні гіпотези або специфічні аргументи вияв­ляються невірними. Цей критицизм повинен керуватися ідеєю дістатися ближче до об’єктивної істини. У цьому випадку він мусить бути безособистісним.

12. Наше об’єктивне позитивне знання дуже далеке від того, щоб хтось міг керувати ним. Отже, не може бути жодних недоторку- ваних авторитетів в науці в цілому, як і в окремих наукових дис­циплінах.

На мою думку, ці принципи, й особливо принцип толерантності, мають просякати етос біологічного знання, позаяк вони іманентно генеруються всередині всіх історичних форм біогносису, починаючи від усвідомлення людиною себе як живої істоти, до практичних кон­тактів з живим та іншими людьми в їх конечності та смертності. Під­кріпленням життєдайності принципу толерантності як принципу орга­нізації живого може слугувати й інтерпретація Карлом Поппером при­родного добору як розгортання еволюційного процесу у спосіб спроб- помилок.