Л: Деякі ідеї постмодерної філософії і можливості біогносису

Філософія, якщо вона намагається вловити спосіб буття речей в становленні, має віддати перевагу дієслову, а не іменнику, зазна­чає Ж. Дельоз. Ця позиція набуває великого поширення у постмо- дерній філософії другої половини XX ст.

Однак, щодо мови Ж. Дельоз займає особливу позицію порів­няно з іншими постмодерними філософами, як і в тому, що не від­мовляється від суб’єкта, а поняття «порожнього місця» і «мандрівних сутностей», які вироблені у контексті ідей структуралізму, поширю­ються ним далеко за межі лінгвістики. Як і А. Бергсон, який вважав, що життя як «життєвий порив» творення передує опозиції «літера- дух» та протистоїть їхньому розділенню, Дельоз не сприймав ідеї первинності мовних утворень щодо життя. Він заперечував радикаль­ну онтологізацію мови, яка є властивою більшості представників пост- модерної філософії.

Складка — не є точкою, яка є частиною лінії; вона — оконеч- ність лінії. Тому розгинання не є протилежністю згинанню, йде за складкою до іншої складки. Так, аналізуючи спосіб мислення Ляйбні- ца, Дельоз пише, що в його текстах можна виявити пояснення «твер­дої» складності «природної географії», що відсилає до впливу вог­ню, а за ним води і вітру на землю, внаслідок чого ми бачимо рудні жили як подібні конечним кривим, які закінчуються колом і еліпсом, чи продовжуються у вигляді гіперболи чи параболи (Делез, 1997, с. 11). З цього аналізу філософ робить далекосяжні концептуальні виснов­ки, вважаючи, що «наука про матерію» має брати за зразок «оріга- мі» або мистецтво складання-перегинання паперу. Такий підхід дає також змогу передчути спорідненість матерії з життям і організмом, звісно, з врахуванням того, що у «органічних складок» є своя специ­фіка, про що свідчать викопні окам’янілості. При цьому, з одного боку, розподіл частин матерії не буває без розкладання криволіній­ного руху або згинання: ми бачимо це в розвитку яйцеклітини, коли її

кількісний поділ являє собою тільки умову морфогенезу та інвагіна­ції, як феноменів складчастості. З іншого боку, формування організ­му залишилося б неймовірною таїною або чудом, якщо б матерія, навіть безконечно, ділилася б на самостійні точки, — але це форму­вання стає дедалі більш ймовірним і природним, як тільки ми визнає­мо безконечну кількість проміжних (вже вигнених) станів, кожний з яких на своєму рівні припускає деяку зв’язаність, яка дещо нагадує неймовірність утворення слів із літер, взятих навдачу, і яка стає наба­гато ймовірнішою за звернення до складів слів та їх закінчень (там само, с.

«Згинати-розгинати» означає не просто «напружувати-послаб- лювати», «звужувати-розширювати», але й «згортати-розгортати», «скручувати-розкручувати». Організм відзначається здатністю згор­тати власні частини безконечно, а розгинати їх — не безконечно, але до призначеного організму ступеню розвитку. Організм розвивається із семені (преформація органів), а будь-яке сім’я — з іншого, й так до безконечності (вкладеність зародків один в одного, що нагадує «матрьошку»): перша муха містить у собі усіх наступних, і кожна у свою чергу покликана у слушний момент розгорнути власні органи. Коли ж організм вмирає, він все ж не зникає, але інволює, і стрімко переплигуючи через етапи, згортається у знову поснулому зародкові. Саме просте — сказати, що «розгинати» означає «збільшуватися, зростати», а «згинати» — «зменшуватися, скорочуватися», «поверта­тися до глибин деякого світу». Проте просте метричне вимірювання не пояснить різниці між органічним і неорганічним, тим паче ми пере­ходимо не від частини до частини а від складки до складки. Коли Ляйбніц наводить у якості прикладу строкатість одеж Арлекіна, то виявляється, що спідня одежа у нього не та сама, що верхня. Ось чому має місце не стільки зміна розмірів, скільки метаморфоза, або «метасхематизм»: будь-яка тварина подвоєна, але гетерогенним, ге­тероморфним робом, подібно до метелика, що вилітає з гусені. По­двоєння може бути навіть єдиним у часі процесом тією мірою, якою яйцеклітина — не просто оболонка, але частина цілого, інша частина якого знаходиться у чоловічому елементі. Організм же навпаки слу­гує оболонкою для внутрішнього середовища, яке з необхідністю містить всі інші види організмів, які в свою чергу є оболонками внут­рішніх середовищ: члени живого тіла наповнюються іншими істотами, рослинами, тваринами. Отож, самою простою є неорганічна складка, тоді як органічна буде складеною, перехресною, опосередкованою внутрішнім середовищем.

Матерія складається двічі: у першому випадку під впливом елас­тичних сил, а у другому — пластичних, без яких перехід від перших до других неможливий.

Можуть сказати, зазначає Ж. Дельоз, що теорія преформації і принцип вкладання (етЬоНетепІ) у тому вигляді, який вони отрима­ли за часів використання мікроскопу, давно вже забуті. Поняття «роз­виватися» і «еволюціонувати» набули зворотного сенсу, позаяк ними нині позначають епігенез, тобто те, що виникнення організмів і орга­нів не є ні преформуванням, ні вкладенням їх один в одне, але суть у певний спосіб сформованим. Виникнення їх з чогось не схожого на них пояснюється тут не чимось «попереднім» щодо них, а набагато більш узагальненим й менш диференційованим «кресленням». Роз­виток за такого підходу відбувається не від малого до великого, не шляхом росту або збільшення, а від загального до часткового, ро- бом диференціації первинного суцільного поля — під впливом зов­нішнього чи внутрішнього середовища, внутрішніх чи зовнішніх сил, які спрямовують розвиток, не будучи конститутивними і преформа- тивними. Однак тією ж мірою, якою преформізм виходить за рамки простих метричних варіацій, він тяжіє до зближення з епігенезом, притому що епігенез також вимушений зберігати віртуальну чи потен­ційну преформацію. Але суть не в цьому. Й та й та концепції мають спільний принцип тлумачення організму як вихідної складки, «фаль­цовки» чи згину, і біологія, на думку Дельоза, ніколи не відмовиться від цього визначення живого, про що сьогодні свідчить основопо­ложна складчастість молекули білка. Преформізм є формою, в якій цю істину Сприймали у ХУІІІ ст., починаючи з використання перших мікроскопів.

Між двома цими поглядами й досі зберігається протистояння. Згідно епігенезу, органічна складка утворюється, «видовбується» або ж наростає на відносно нерухомій поверхні (тут виникає проблема — як можливо знайти прообраз розщепленню, інвагінації або системі трубок?). Згідно преформізму органічна складка завжди походить від іншої складки, принаймні в межах одного і того самого типу ор­ганізації. Для пояснення різниці між двома цими позиціями, Дельоз звертається до Гайдеггерової термінології: складка епігенезу є «ЕіпїаИ» (нім. — односкладчастість), або «відмінність нерозрізнено-невідмін- ного»; складка преформації — «2\л/еіїаІЬ> (нім. — подвійність, дво- складчастість), проте — це не складка з двох частин (позаяк будь- яка складка неодмінно є такою), але «загиб-між-двома», «проміжок» у тому сенсі, в якому вона постає «розрізненням, яке розрізнюєть­ся». Звідси Дельоз робить висновок, що він не упевнений у правоті точки зору, згідно з якою преформізм не має майбутнього (там само, с. 19).

Але за преформістського підходу постає проблема: що відбу­вається з тілами, яким випадає доля стати людськими — починаючи, скажімо, від семені Адама, яке слугує їм оболонкою? Іншими слова­ми, чи можемо ми залишитися на позиції преформізму відмежовую­чись від презумпції душі в тілі, адже тіла вже на стадії зародку міс­тять наперед визначені акти своєї подальшої долі. Коли ж настає час розгорнути ці акти і досягти властивого людині ступеня органічного розвитку і утворити церебральні складки, «тваринна душа» тіл має поставати розумною, набуваючи вищого ступеня єдності — ступеня духу. Це становлення, бажаємо ми чи ні, набуває форми піднесення і ушляхетнення.

Щоб краще зрозуміти, як складка, зокрема у модусі згинання, стає фундаментальною категорією, достатньо звернутися до зарод­ження біології, пише Дельоз у праці «Кінець людини». Коли Кюв’є, на думку мислителя, розрізнює чотири великі гілки тварин, він вста­новлює загальності більш широкі ніж види та класи і посутньо визна­чає «злами», що стають на перешкоді континууму видів групуватися у далі більші загальні визначення. Відгалуження або схеми організації вводять у дію вісі, напрямки, динамічні орієнтації, відповідно до яких живе згинається у певний спосіб. Ця ідея Кюв’є знаходить своє про­довження у порівняльній ембріології — у дослідженні складок лист­ків, які проростають. Й коли Ж. Сент-Ілер протиставляє схемам орга­нізації Кюв’є ідею єдиної схеми композиції, то це імплікує ще один метод згинання: можна переходити від хребетного до головоногого, якщо зблизити обидві частини хребта хребетних. Внаслідок цього, Сент-Ілер також належить тому самому «археологічному ґрунту», що й Кюв’є, бо ж бо спирається на принцип згинання. В цьому вони єдині щодо неприйняття еволюціонізму. Проте Дарвін обґрунтовував природний добір перевагою домінування живої істоти у певному се­редовищі, перевага, яка примушувала ознаки розрізнюватися (розхо­дитися), а відмінності поглиблюватися. Це відбувалося тому, що вони згинаються у різний спосіб (тенденція до дивергенції), і це дозволяє максимальної кількості живих істот виживати в одному й тому само­му місці. Відтак й Дарвін знаходиться на тому ж, сказати б, «склад­частому ґрунті розмислів», що й Кюв’є, на відміну від свого поперед­ника Ламарка.

Очевидно, можна казати, що концепт складки виростає з пре­зумпції своєрідної реляційної онтології, яка постає у Дельоза ґрун­том пізнання життя як буттєвої події. Осмислюючи феномен життя філософ виходить з властивого всьому структуралізмові принципу релятивації, тобто розгляду існуючого крізь призму відношень. З цих позицій важливо розуміти життя як кожну індивідуальність життя, але не як форму, чи розвиток форми, а як складне відношення. Будь- яке фізичне тіло — це насамперед відношення: тіло або діє, або піддається дії інших тіл. Саме у процесі цієї взаємодії виникає індиві­дуальність — складне структурне відношення, яке становить саму суть життя. її Дельоз вбачає у різницях, що безперервно множаться, у диференціації, що безконечно продовжується. Тут ми бачимо вплив лінгвістичних ідей Ф. де Соссюра, у якого поняття різниці осмис­люється як основоположне відношення структури. У цьому контексті розмислів, Дельоз виробляє і поняття «порожнього місця» та «манд­рівних сутностей» — умови руху та свободи будь-якого життя. Прик­метно, що з цих позицій він тлумачить й деякі лінгвістичні утворення, такі як, зокрема, «це», «ніби» та ін., як «мандрівні сутності», що переходять в структурах від одного до інших порожніх місць, завдя­ки чому мислення актуалізується, рухається і живе.

У праці «Бергсонізм», під впливом віталізму французького фі­лософа та поєднуючи його ідеї зі структуралістським принципом роз­різнення, Дельоз формулює засадні позиції свого тлумачення життя: 1) життєва різниця може бути пережита і переосмислена тільки як внутрішня різниця; 2) різноманітні лінії життя вступають не у відно­шення асоціації, а у відношення дисоціації і поділу; 3) вони передба­чають віртуальність, що актуалізується відповідно до ліній розход­ження, тому й еволюція рухається не від одного актуального терміна до іншого актуального терміна у гомогенній індивідуальній серії, а від віртуального терміна до гетерогенних термінів, які актуалізують віртуальний термін поруч з деякою розгалуженою серією (Делез, 2000, с. 175-176). Ми бачимо, що поняття «потенційне» Дельоз переосмис­лює як «віртуальне», і це, зрештою призводить до такого тлумачення життя: «Життя як рух відчужує себе у створеній ним матеріальній формі, актуалізуючись, диференціюючись, життя втрачає контакт з тим, що лишається від нього самого... Живе не може інакше існува­ти; позаяк ціле тільки віртуальне, воно ділиться, тільки актуалізую­чись, і живе не може зібрати свої актуальні частини, які залишаються зовнішніми одна щодо одної... Ціле ніколи не дане... актуально існує плюралізм, який ні до чого не зводиться — світів стільки, скільки живих істот, і кожна є «замкненою» у собі. Проте з іншого боку, маємо радіти, що Ціле не дане (там само, с. 180). Отже, Ціле — віртуальність, а життя актуальне і плюралістичне. Ціле існує через постійну актуалізацію, безконечну диференціацію, ланцюгове творення різниць, що, власне, й є життям (з цих позицій він оцінює теорію еволюції як глибшу за преформізм, позаяк та вказує на життя як творення розрізнень).

В цьому моменті проступають епістемні та методологічні засаді Дельозового мислення, які резюмуються ним як «трансценденталь­ний емпіризм». Позаяк Ціле виступає щодо життя як актуальність віртуального, то у пізнанні життя не може бути нічого даного напе­ред, даного заздалегідь. Тому лише трансцендентальний емпіризм, вироблений на ґрунті своєрідного прочитання бергсонізму, через спе­цифічну операцію мислення, а саме примусовий (вільного, на його думку, не буває) «диз’юнктивний синтез», дає змогу побачити вір­туальне, що пов’язує сутність з її буттям, розгортання Єдиного як цілого у його внутрішній диференціації. Трансцендентальне являє со­бою те місце, де співіснують всі ряди найбільш різних сингулярнос- тей і перебувають різні за природою несумісні світи. Дельоз здійс­нює свій диз’юнктивний синтез, осмислюючи відношення між такими трьома фундаментальними поняттями: «тривалість», «пам’ять» і «жит­тєвий порив» (Повторева,2007,с. 89). Це, на мій погляд, дає йому підстави сформулювати одне з найсуттєвіших положень епістеми біо- гносису: «Тривалість по суті визначає віртуальну множинність (те, що відрізняється за природою). Тоді пам’ять з’являється як співісну­вання всіх ступенів різниць у певному розмаїтті, у певній віртуаль- ності. Нарешті, життєвий порив позначає актуалізацію такого віртуаль­ного у відповідності до ліній диференціації згідно зі ступенями — аж до конкретного життя людини, де життєвий порив набуває самосві­домості» (Делез, 2000, с. 190). Як бачимо на обрії мислення Дельоза з’являється суб'єкт як місце с-мислення життя.

Жак Дерріда, якось сказав, що його тексти є передмовою, до текстів, які він хотів би колись мати можливість написати. Згодом, ця інтенція набула маніфестації в програмі деконструкції. Поштовхом, до її розгорнення, ймовірно послугувала, передмова до Гуссерлевої праці «Походження геометрії», робота над якою навела його на дум­ку, що власне передмовою до останньої має бути набагато пізніше написана Гуссерлем праця «Криза європейських наук і трансценден­тальна феноменологія». У такий спосіб виявляється, що написані піз­ніше тексти можна тлумачити як своєрідну передмові/, до раніш на­писаних. Неявно Деррідою тут порушується й проблема співвідно­шення життя і письма як творення текстів. Письмо надалі тлумачиться ним як differans — «розрізнення», «рознесення», «відособлення», «розсіювання» тексту робом введення «міток-слідів» рознесення, що позначають межі осмисленого і неосмисленого. Таке розсіювання тексту й визначає діяльність деконструкції, яка розмикає коло розу­міння, переорієнтучи свідомість із себе на Іншого. Метою деконст­рукції є подолання установки репрезентативного мислення, яке по­кладає суб’єкт — точку, центр спостереження і об’єкт, як те, на що спрямоване око, яке утримує у полі свого зору «картину дійсності»

— понятійно структуровану і ціннісно ієрархізовану модель буття. Деконструкція намагається позбавитися від начебто ненав’язливого устремління ієрархізованого центру організувати структуру осмис­лення і розуміння. Центр і периферія завдяки їй не просто міняються місцями, але й позбавляються своїх місць, які в європейській «лого- центричній традиції» утворюють метафізику присутності. Децентра­ція, розсіювання сенсу полягає у безперервному пошуку первинної опозиції, один з членів якої приховується конструкцією. Відтак деко­нструкція, як і ніцшеанська — на противагу історичному методові «генеалогія», — не шукає у минулому нерозвинуте теперішнє, у чу­жому — своє, а вказує на первинний виток існуючого — виток в іншому й чужому. Так, джерелом моралі виявляється вина, а закону

— злочин. Деконструкція як розсіювання сенсу, на відміну від діале­ктичного «зняття» і «присвоєння» протилежного, намагається утри­мати і зберегти інше, яке подібно до семені чи паростка або ж отруті- лікам підтримує живе від згасання й омертвіння. За Деррідовою ана­логією тверджень, що джерелом моралі є вина, а закону — злочин,

виходить, що джерелом життя є інше... Деконструкція вводить дещо, що не є предметним, вона будучи спрямована проти мовлення, тим не менш намагається щось сказати про невиразиме (Дерріда, 1994, с. 59-106).

Трансцендентальний емпіризм Ж. Дельоза вніс в епістему біо- гносису розуміння того, що життя треба розглядати як складне від­ношення, процес безперервної диференціації і розділення, утворен­ня чисельних складок, актуальну множинність. «Деконструкція» Ж. Дерріди дала зрозуміти, що життя можна симулювати за допомо­гою засобів запису і передачі, а намагання отримати повну інформа­цію про життя підривається розсіюванням притаманним будь-якій текстуальності. Тому Дерріда закликав до світу, в якому тексти не мають зовнішніх сторін, а внутрішнє не є рисою психології, проте рисою дискурсів, в яких відбувається дивний обмін між живими та мертвими. Не треба засуджувати письмо в ім’я усного слова, потріб­но віддавати перевагу одному виду письма над іншим (там само, с. 83), живому письму над безплідним — як насінню живому над мертвим, яке було посіяне всередині, а не кинуте іззовні.