А: Інтеграційні і дезінтеграційні процеси в сучасній біології як каталізатор зближення природознавства та соціогуманітарних наук

Когнітивна і нормативна роль біологічного знання як посеред­ника й інтегратора природничих та соціогуманітарних наук визна­чається нині специфікою плину інтеграційних процесів в самому біо­логічному знанні.

Передовсім нинішній період розвитку біології характеризується критичним ставленням до логічного позитивізму і визнанням багато­плановості інтеграційних процесів. Найбільш радикальною є думка про існування принципових меж міждисциплінарної інтеграції. Добре уявлення про дискусії, що ведуться з цього приводу, дає полеміка між Вімом ван дер Стіном з біологічного і філософського факульте­тів Вільного університету (Амстердам) та Річардом Бюрієном, співро­бітником Центру вивчення ролі науки в суспільстві Вірджинського політехнічного інституту й державного університету в Блексберзі (США), яка розгорнулася на сторінках часопису „Біологія і філосо­фія” (Biology and philosophy). В. ван дер Стін оспорює точку зору, згідно якої міждисциплінарна інтеграція є ідеалом розвитку науки. Вона, на його думку, має фундаментальні обмеження. Більше того, її значення сильно перебільшують. Зараз у практичній науковій діяль­ності на перший план виходять процеси дисциплінарної дезінтеграції, і це відбувається за націленості багатьох науковців на вироблення єдиного природничонаукового стилю мислення та пошуку взаємоін- терпретованої мови описання феноменів природи.

Прикметним з цього погляду є діалог інших науковців, а саме сучасних російських вчених — фізика (М.Й. Кацнельсона) та біолога (Г.Ю. Любарського), що розгорнувся у листуванні, розміщеному в Internet. Ось що вони пишуть один одному (подаємо мовою листу­вання).

Біолог: „Представление дилетанта: ядро биологии — молекулярная биология; ну и отсюда все разговоры о принципиальной сводимости или несводимости биоло­гии к физике. Но ведь на самом деле — речь ведь не о том, какие „в принципе” живые существа могли бы существовать, а вот об этой, эмпирически данной „реаль­ности”. Сама постановка вопроса о „сводимости” или „несводимости” кажется пос­ле этого нелепой.

Я впервые начал по-настоящему осознавать, какая же на самом деле чудовищ­ная разница между науками, которые мы называем естественными. Более того, я перестал понимать, как вообще может существовать (и существует ли) биология, как единая наука. Ведь, по идее, между стилем мышления молекулярного биолога и „нор­мального” зоолога-ботаника должна быть пропасть?!”

Фізик: „... Сейчас я пытаюсь разобраться в „сложности” (задача, которую яко­бы решил Пригожин...). Похоже, ничего не выходит именно потому, что нам нужны сейчас люди с ментальностью биологов. Надо классифицировать. Надо временно прекратить все эти компьютерные симуляции, которые только сбивают нас с толку. Нужен язык. Зависимый от мировоззрения (как Вы прекрасно показали для биоло­гической систематики). Знаете — как Лем описывает соляристику? Все эти симмет - риады... А для нас это уже философски и психологически невозможно. Для меня лично — невозможно При всей моей „открытости”.

Біолог: „Насчет философии. Я понял, что Вам это в научной книге непривыч­но. Поверьте, нормальным биологам так же. Один коллега просил меня заменить все ссылки на философов — ссылками на биологов. Я протестовал — зачем, если такой-то биолог взял это из философии, скажем, Аквината — к чему приписывать формально авторство мысли биологу? Но — непривычно. В самом общем смысле там беда в том, что нельзя идти от эмпирии (опыты) или дедуктивно выводить из гипотезы следствия, и проверять.

Фізик: „Мне кажется, что в середине XX века был перелом, биология сверну­ла. Брошены крайне интересные разработки на середине и начато строительство но­вого здания биологии. Так я пытаюсь вытянуть некоторые нитки из того, начала XX века, задела— поэтому крайне несовременен... То есть, предлагается некий язык описания. На мой взгляд, его преимущество в том, что он позволяет более стройно мыслить наличный биологический материал. Однако современная биология не очень задумывается о стройности мышления, а пощупать тут ничего нельзя. По идее, меж­ду стилем мышления молекулярного биолога и „нормального” зоолога-ботаника должна быть пропасть?! — и все же она закрывается. Всё по Куну: старые парадигмы умирают, а новые адаптированы к этим вещам”.

Біолог: „Насчет разницы стилей мышления. Всё же надо помнить — Вы в свое время мне сказали, что Вы вполне мейнстримный физик. Я же — вполне еретичес­кий биолог. Поэтому, если Вы чувствуете мой стиль мышления, он может совсем не отвечать тому, который принят в сегодняшней биологии”.

Та повернемось до наших західних колег. В. ван дер Стін роз­різнює дві форми інтеграції — периферійну та сутнісну (substantive). Перша з них виходить з використання різних наукових дисциплін для розв’язання однієї тієї самої проблеми, яка, втім, зачіпає периферію, а не центр наукових теорій. Друга — включає в тій чи іншій формі об’єднання теорій. Відмінності між цими двома формами інтеграції автор не вважає надто різкими, навпаки, він уподібнює їх двом екст­ремумам якогось континууму.

Периферійна інтеграція вельми поширена в науці. Зокрема, нею користувався Ч. Дарвін: коли він доводив сам факт еволюції і ре­конструював її шляхи, то звертався до даних таких наук як біологія розвитку й біогеографія, не створюючи при цьому теорії, що носила б об’єднуючий щодо цих галузей знання характер.

Проте сучасний теоретичний синтез не охоплює всіх дисциплін, які потенційно мають справу з процесом еволюції. Більш того, спро­би відшукати одну інтеграційну теорію, що охоплює всю науку в ці­лому, вважається нині науковим співтовариством помилковим. По­трібні незалежні одна від одної теорії в тих існуючих відокремлено дисциплінах, що обмежені в кількості переходів через свої дисциплі­нарні межі. Так, поділ науки на наукові дисципліни порушує пробле­ми, які не можна вирішити в рамках окремої дисципліни. Втім, ця обставина не означає, що необхідна субстантивна інтеграція теорій. У багатьох випадках достатньо якихось певних видів периферійної інтеграції. А бажаність збереження міждисциплінарних меж — ще один з аргументів проти надмірного інтегратизму.

Але тут є й інший, набагато тонший аргумент — аргумент мето­дологічного характеру. Інтеграція має своїм завданням максимально виділити таку одну методологічну особливість теорій як їхню коге­рентність. Звичайно, теорії мають відповідати багатьом іншим мето­дологічним критеріям, таким, зокрема, як простота, сила пояснення, прогностична ефективність тощо. Важко уявити, щоб всі ці критерії задовольнялись водночас. Потрібно робити вибір. Той, кому, скажі­мо, потрібна теорія для прогнозу якого-небудь результату, може офірувати ідеалом загальності.

Отже, інтеграція має свою ціну, й в деяких випадках ціна така висока, що (мета) інтеграція навряд чи виправдовує необхідні для її досягнення витрати. Наприклад, таку інтеграцію, яка в результаті при­зводить до створення міждисциплінарної теорії, що не має свого емпіричного змісту, слід визнати неадекватною. Відтак мусимо пе­рейматися, принаймні, двома питаннями: 1) чи існують в науці при­клади невдалої інтеграції? 2) за яких умов спроби вийти за дисциплі­нарні межі слід вважати небажаними? Відповідаючи на ці питання, В. ван дер Стін звертається до таких понять, що описують сучасною біологічною мовою живе, як „стрес”, „таксис”, „кінезис”, „присто­совність”, „відбір”.

Отже, науковці, які займаються міждисциплінарною інтеграцією, мають виявляти умови, які сприяють їй, та формулювати оцінні кри­терії. Оцінка — це нормативна діяльність. Якщо вона врівноважена, то ми вправі чекати не лише позитивних, але й негативних результа­тів. Наразі, оцінки в галузі міждисциплінарної інтеграції явно уперед­жені — в них звертається увага передовсім на успішні приклади інте­грації. Ця упередженість має, вірогідно, два джерела: по-перше, звер­тання до нерепрезентативних зразків наукових теорій; по-друге, схиль­ність до опису, а не до оцінки. Як наслідок, складається достатньо багато ситуацій, в яких некритично, бездоказово вказується на при­клади вдалої інтеграції. Відтак у науці широко поширюється псевдо- інтеграція, і це явище вимагає розробки нормативного філософсько­го підходу.

Ці роздуми закономірно підводять автора до питання про про­грес в науці. Чи можна говорити про міждисциплінарну інтеграцію, як про загальну тенденцію розвитку науки? Будь-яку дисципліну можна розумно поєднати з будь-якою іншою в тому чи тому контексті. Але, звичайно, не можна інтегрувати все водночас.

Яким же є ідеал науки в світлі такої ходи міркувань? В. ван дер Стін вважає, що найвищої оцінки заслуговують філософи, що вису­вають розумні альтернативи старому ідеалові єдності науки. Разом з тим потрібні й „більш скромніші праці”, що вирішують часткові за­вдання локалізації „білих плям” в наукових дослідженнях. Такого роду „лакун” достатньо багато, їхня чисельність дедалі більшає, мі­рою розвитку наукового пізнання зростає, й тому не потрібно нама­гатися ліквідувати їх геть усі, хоча б з огляду безнадійності такого завдання. Проте, як тільки філософський аналіз дозволяє нам вияви­ти обмеженості тієї чи тієї системи міждисциплінарних зв’язків, ми повинні вдосконалювати її, вводячи нові зв’язки. Така діяльність не призводить до односпрямованого прогресу науки, адже теорії, які ми створюємо, інтеграційні вони, або ж ні, завжди слугують конкретним цілям, що змінюються в часі.

Р. Бьюрієн оспорює аргументи В. ван дер Стіна щодо когерент­ності й міждисциплінарної інтеграції в біології. На відміну від остан­нього він вважає, що норма уніфікації знань в біологічних дисциплі­нах є (і має бути) основним засобом змістовного прирощення біо­логічного пізнання. Р. Бьюрієн розрізнює два рівні методологічного аналізу міждисциплінарних проблем — локальний (на якому пробле­ми виявляються в полі зору дисциплін, які перекривають одна одну, і тому розв’язуються шляхом аналізу спеціального змісту даних дис­циплін, відтак й відповідних теорій, а також проведенням за потреби відповідних експериментів) та нормативний середній рівень. Коге­рентність і уніфікація, на думку вченого, — це норми середнього рангу, й вони відіграють вирішальну роль у розвитку біологічного пізнання. Відтак основну увагу він приділяє не окремим випадкам вдалої чи невдалої інтеграції, а нормативній методології.

Цінність тієї чи іншої методологічної схеми, твердить дослідник, залежить як від цілей, так й від наявних в її розпорядженні знань та конкретних методик. У більшості випадків загальні цілі біологічного дослідження, наприклад, опис фізіологічного механізму, встановлен­ня філогенії, застосування даних, отриманих з різних джерел, в оцін­ці конкуруючих між собою теоретичних пояснень, вимагають щоб ми 1) прагнули й досягали когерентності між різними науковими описа­ми певного явища, а також між цими описами й теоретичними пояс­неннями, 2) навчалися трансформувати відповідну проблему так, щоб можна було не брати до уваги один (або більше) з конкуруючих описів або теорій, 3) вміли визнавати свою невдачу в тих випадках, коли відповідне наукове співтовариство зазнало поразки в спробах застосувати два перші обмеження.

Ці норми є довгостроковими й не мають характеру (закону) не­гайної та невідкладної дії. В чомусь вони слабкі, а в чомусь випадко­ві. Так вони нічого не говорять про відносний пріоритет протоколь­них записів, що суперечать один одному, або про правдоподібність теоретичних припущень в різних дисциплінах, або ж про те, на якій підставі ми віддаємо перевагу даній термінології чи даному способу опису. Проте, в деякій середній перспективі вони значною мірою формують — і повинні формувати — напрям та результати дослід­ження.

У який спосіб це відбувається? Яким чином норми середнього рівня вносять корективи в розвиток біологічних знань? Відповідаючи на ці питання, дослідник звертається до конкретного факту, а саме історії створення теоріїБідла-Татума „Один ген — один фермент”.

Створюючи цю теорію, вчені виходили з поширених на початку сорокових років минулого століття уявлень про білкову природу ге­нів й механізм синтезу білка. Як виявилося згодом, помилковим ви­явилися не лише цілі, але й уявлення, що обґрунтовують їх — про природу генів, характер відповідних біохімічних взаємодій, кінетику клітинних реакцій на введення нових джерел вуглецю або антигенів та ін. Причиною виявилась розрізненість й відособленість наукових дисциплін, які досліджували ці проблеми. Щоб виправити помилки, потрібне було експліцитне усвідомлення, що внутрішньодисциплінар- ні підходи не зможуть усунути труднощі й суперечності технічного та концептуального характеру, з якими зіштовхнулися генетики, біохі- мики, цітологи, працюючи відособлено один від одного. Відтак, на­зріли дослідження, в яких інтегрувалися генетичні, біохімічні та ціто- логічні знання й відповідні підходи.

Отже, можна припустити, як тільки вчені усвідомлюють, що їхні цілі в дослідженні того чи того загального питання вступають у супе­речність, це означає, що вони натрапляють на норму деякого вищого порядку. Виявивши її, вони мають — відповідно до неї — погоджу­вати свої позиції. Відтак очевидно, що певний стандарт прогресу в науці полягає в тому, щоб досягати згоди між розбіжними і супереч­ливими поясненнями. Цей стандарт базується на бажаності інтег­рації. Вона у свою чергу припускає, що сформулювавши питання у належний спосіб, можна говорити про можливість лише однієї істи­ни, яка, втім, описується різними способами. Звідси, цілком законо­мірно, випливає й належна оцінка редукціонізму, цінність якого, на думку вченого, полягає в тому, що він віддає перевагу інтеграції ба­гатьох теорій або дисциплін на Грунті єдиної основоположної. Звідси виводиться й цінність інтеграційної методології, яка полягає в тому, що вона дозволяє виявити різні зв’язки між речами, властивостями, процесами, способами поведінки, які в різних випадках описуються по-різному. Інтеграційна методологія дозволяє встановити недостат­ню когерентність „сусідніх дисциплін", які описують явища, що зна­ходяться у спільному володінні, як і зрозуміти важливість когеренції дисциплін у виробленні загальних дослідницьких програм.

Дискусія вчених показує (див.: http://D:/ philosophy/text/1397. html), що одним з найважливіших напрямків сучасного біогносису є звернення до принципів нормативності, відповідно, оцінки та ідеалів науки, в світлі яких процеси інтеграції та дизінтеграції виявлять свій зв’язок як з ідеалами та нормами науки, так й з живими суб’єктами наукового пізнання, з їхнім життєвим світом, а через них з нормами та зразками культури, що задають загальну культуру наукового, від­так й біологічного дослідження. З дискусії видно, що вчені тяжіють до некласичного стилю мислення, для якого характерні методологіч­ний плюралізм, конструктивізм, комунікативність, консенсуальність, ефективність і доцільність наукових рішень. Дослідники — і це оче­видно — виходять в тлумаченні інтеграційних процесів з необхіднос­ті прийняття когнітивних рішень, причому шляхом домовленості, тоб­то укладання певних дослідних конвенцій, що дає змогу дійти кон­сенсусу у визначенні значень основних біологічних термінів. Полемі­ка двох науковців також з очевидністю виявляє лідируюче становище біології в розвитку сучасного наукового пошуку, стиль й норми мис­лення якої виступають своєрідним містком між природничонауковим та гуманітарним знанням. Виникаючи в біологічному дослідження проб­леми бажаності інтеграції, вибору методологічних схем, нормативної оцінки, показують, що об’єкт біологічного знання немов би росте в процесі пізнання, конструюється і переконструйовується, відтак транс­формується й постає як деякий фрагмент об’єктивної реальності, що включає концептуальну оцінку і переоцінку, яка пов’язана з особис- тісною позицією вченого, значенням та сенсом його діяльності. Це зближує цей об’єкт з предметом гуманітарного знання, а в самому біогносисі виявляє каталізуючи методологічні настанови, які набли­жують природничонауковий і соціогуманітарний підходи вивчення реальності один до одного.

Крім усього, дискусія ставить таке питання: яким може бути мі­німальний набір „визнаваємих істин”, що робить можливим існуван­ня певного співтовариства вчених-біологів, котрі розуміють одне од­ного і здатні визнавати аргументи колег, відтак конструктивно крити­кувати й толерувати погляди, свідомо обмежуючи позиціонування себе в дискурсі аргументації у випадку виявлення несумісності „концеп­туальних каркасів”. Звичайно, пошук істини тут вступає в супереч­ність з толерантністю, а творче мислення виявляє нетерпимість до того, що здається застарілим, до будь-якого догматизму як такого. Одначе, конкуруючи погляди, теорії, гіпотези, все ж мають бути спів- мірними, інакше буде вимиватися аргументативний ґрунт для їхньої взаємної критичної оцінки.

Історія науки показує, що ця вимога повністю невиконувана на­віть в природознавстві. М. Полані підкреслював, що численні наукові дискусії сприймаються як сперечання про фактичні доведення. Проте якщо придивитись до них пильніше, то виявиться, що сторони, які дискутують, за „факти” вважають і беруть нетотожні „свідчення”. „Терміни ці неоднозначні саме тією мірою, якою відмінні думки, що протистоять одна одній. Позаяк в рамках двох різних концепцій один й той самий набір дослідних даних набуває форму різних фактів та різних свідчень” (Полани, 1985, с. 241). У сфері гуманітарних наук ситуація ще складніша, бо тут факти часто-густо постають як інтер­претації свідчень. Але це ще більше актуалізує питання пошуку мож­ливостей взаєморозуміння і взаємотолерування наукових позицій.