Вважається, що вихід друком у 1975 році книги Едварда О. Уіл- сона „Соціобіологія: новий синтез” поклав початок новому напрямку наукового пошуку,
а саме дослідженню взаємозв’язків між біологічним і соціогуманітарним знанням, зокрема між популяційною генетикою, етологією, екологією, еволюційною теорією, етнографією, антропологією, соціальною психологією, лінгвістикою.
З іншого боку, сучасні інтеграційні тенденції в середині самого біологічного знання виявили велику множину онтологічних, епістемологічних та соціо- культурних підстав взаємовпливу біологічного знання на «соціальне» і «гуманітарне», як й навпаки. Та й історично складалось так, що не дивлячись на методологічну та етичну некоректність перенесення біологічних моделей пояснення, методів й понять у сферу соціогумані- тарного пізнання (що призвело до появи, скажімо, таких напрямків як організмічна соціологія, соціальний дарвінізм, расово-антропологічна школа та ін.), науковий розвиток виявив реальну низку загальних моделей, притаманних біологічному і соціогуманітарному знанню.Ці моделі, як зазначає О.П. Огурцов, формуючись в рамках якогось певного способу мислення, звичайно, виявляють свою специфіку в біології, соціології й гуманітаристиці. Втім, саме вони визначають загальність концептуальних і онтологічних схем, методів і принципів пояснення. До таких моделей він відносить, наприклад, ідею типу, характерну як для морфології (Гете, Кюв’є та ін.), так і для теорії вартості у політекономії, модель природного тіла в організ-
мічній біології та в концепціях природного права й соціальній фізиці. Виявлення типів і загальних моделей природничих та соціогуманітар- них наук, резюмує мислитель, дає можливість розглянути їхню взаємодію як в методологічному, так й історичному контекстах (Огурцов, 1984, с. 147).
Іншим важливим шляхом дослідження способів взаємодії біологічного і соціогуманітарного знання є звернення до мови наукових текстів та наукових співтовариств (дискурсу). Насамперед треба згадати достатньо поширені у XIX та XX ст.
„лігнгвістичні аналогії” — порівняння природи з текстом, уподібнення природи й мови, метафори „мови природи” (Кюв’є, Лайєль, В. ф. Гумбольдт). В цих аналогіях і метафорах приховане те (на це, до речі, достатньо довго не звертали увагу дослідники), що можна назвати, за О. Огурцовим, „гермене- втичним витоком” біологічного мислення. Мається на увазі звернення біологів до таких понять гуманітарних наук як текст, смисл, розуміння, інтерпретація, реконструкція, розшифровка та ін. Так, Ч. Лайєль використовував аналогії з історії, лінгвістики, демографії, порівнюючи дослідження третичних молюсків з дешифровкою ієрогліфів. Водночас він ставив завдання скласти максимально повний словник „живої мови" природи, який дасть змогу інтерпретувати її „минулу мову”.У середині XX ст. ця ідея набула своєрідного розвитку. В основу розшифровки генетичного коду була покладена матриця абетки. Проблема полягала в тому, як з абетки з 4 літерами утворити групу з 20. Комбінуючи 4 основи (2x2), дослідники отримали 16 комбінацій, а помножуючи 3x3, отримали 64 комбінації, більш ніж достатні для кодування триплет — 21 амінокислоти протеїну. Виявилось, що цією універсальною мовою „розмовляють” всі організми — від вірусів і бактерій до тварин та людини.
Біологія як певна система знань з її науково-дослідними програмами вивчення живого справляла й донині справляє величезний вплив на соціальні й гуманітарні науки та на творення певних образів і зразків культури в цілому. Приміром, як вже підкреслювалося Герберт Спенсер розбудовував свою етику на біолого-натуралістичних засновках. Етичні принципи й моральні норми, з його погляду, суть знаряддя пристосування людини до середовища. Еволюція, акуму- люючи спадково передаваємий досвід поведінки, дає індивіду апріорні моральні норми (апостеріорні для виду). Відгомін цих настанов чується у фрейдизмі, біхевіоризмі (який до речі, вивчає людську поведінку за фізіологічною схемою „стимул-реакція”), в сучасній біо- етиці. Еміль Дюркгейм в своїй соціології вдавався до біологічних метафор і понять (найбільш вживаним у нього став концепт „соціального організму”, який також був достатньо популярним серед таких „соціологів” як Маркс, Енгельс, Лавров, Михайловський, Ленін, Новгородцев, Сорокін та ін.).
Широке тлумачення цього концепту ми зустрічаємо й у представників „другого позитивізму” — Маха, Авена- ріуса, російських „емпіріокритиків” та „емпіріомоністів” — Богданова, Суворова, Луначарського, а як певна культурна метафора цей концепт й донині вільно ширяє у сучасних дискурсних практиках від буденної мови до мистецьких, релігійних і філософських текстів.Ж.-Л. Бюффон був одним з творців нової дослідницької програми, в якій впроваджувалась думка про залежність зміни видів від оточуючого середовища. Цей дослідницький напрямок прикінцево склався у середині XX ст., і його можна називати екологічним, поза- як він ставив за мету досліджувати життя тварин в єдності з середовищем. За свідченням О. Бальзака „Природна історія” Бюффона (як й ідеї Кюв’є, Сент-Іллера) послугували йому зразком не лише у створенні багатотомної „Людської комедії”, в якій показана історія звичаїв післяреволюційної Франції, а й у виробленні естетичних принципів, протилежних класицизму та романтизмові (Огурцов, 1984, с. 155, 156).
Біологічне знання справляє свій істотний вплив на соціальний та гуманітарний дискурси не лише через автентичні наукові тексти, але й через освіту, передовсім через підручники і навчальні посібники. Так теоретичні принципи, що були покладені в основу систематики К. Ліннея, були не лише ідеалом наукового пізнання в біології, але стали зразками для побудови і написання підручників, і не лише з біології. Але перетворившись на парадигму, дослідницька програма Ліннея привела як до вузько витлумачених завдань біології спрямованих на класифікацію і систематизацію, так й до панування методів систематики у викладанні, внаслідок чого мова викладачів перетворилася на сухий, педантичний й догматичний дискурс. Сучасні освітянські методології та практики, на жаль, також не позбавлені вад цього дискурсу, хоча, звичайно, ймовірнісний і проблемний стиль мислення, який багато чому завдячує сьогоднішнім науково-дослідним програмам з генетики та молекулярної біології, дедалі більше набуває міці.
Окрім взаємовпливів біологічного і соціогуманітарного знання, що розгортаються, як ми бачили на методологічному, епістемному, освітньому та соціокультурному рівнях, звичайно, не можна оминути й взаємовпливів таких власне природиичонаукових дисциплін як механіка, фізика, хімія, геологія, палеонтологія та ін., з одного боку, та біології — з другого. Вже період конституювання біології як особливої наукової дисципліни характеризувався тим, що вона не відразу намагалась відмежуватись від фізики. Багато хто з біологів вважав, що можна побудувати й пояснити закономірності життя, виходячи з ньютонівських уявлень про життя. Ламарк, приміром, розвиваючи свої еволюційні ідеї, спочатку спирався на механічну картину світу. Він гадав, що є „флюїди” — носії сил, передовсім „нервовий флюїд” та „електромагнітний”. У процесі постійного здійснення у життєдіяльності тварин «тренінгу» тих чи тих органів ці флюїди накопичуються, в результаті чого відбувається зміна органів. У такий спосіб він формулює принцип: „вправляння створює орган”. Взагалі можна констатувати, що лише після тривалого періоду розвитку в лоні механіцизму, біологія позбавляється ідей ламаркізму.
XX ст. дає широку картину взаємовпливів фізики, хімії та біології, що сприяло, до речі, конституюванню міждисциплінарних та комплексних підходів в науці, розвитку інтеграційних процесів взагалі. Скажімо, Шредінгер пише книгу „Що таке життя з погляду фізика?”, а Ілля Пригожин, спираючись на методи хімії, вивчає дисипативні системи, що, згодом, дає підстави науково обґрунтувати ідею самоорганізації життя. Розвиток ядерної фізики і органічної хімії великою мірою посприяв становленню молекулярної біології та генетики.
Кінець 40-х років минулого століття ознаменувався появою теорії інформації (насправді, спочатку вона називалася теорією комунікації, що вказує на її соціальні та гуманітарні витоки). Проте „Математичну теорію комунікації” (1948) Клода Шеннона ледь не кожен зрозумів по-своєму. Втім, вона дала науковцям підстави для розробки теорії інформації через давно відоме у фізиці поняття „ентропії”.
Відпочатку „теорія комунікації” була теорією „сигналів”, а не „сигни- фікації”. Але мірою того як її терміни всотувалися життям, її соціальні наслідки ставали дедалі виразнішими. „Інформація” переставала означати лише дані, військову логістику чи телефонні номери, набувала сутнісного змісту, власне статусу принципу умоосяжності світу, а „комунікація” перетворювалася на теорію значення.Одним з наслідків поширення теорії інформації став перегляд великого ланцюгу буття. Дж. Уотсон та Ф. Крік, першовідкривачи подвійної спіралі, де таємниці життя „кодуються, зберігаються й передаються," розглядали ДНК як код генетичної інформації. Під її впливом змінюються моделі й, відповідно, мова описання та пояснення біологічних процесів. Нейронні синапсиси стали „перемикачами”, а нерви — „телефонними лініями”. Носіїв повідомлень — протеїни — назвали „інформосомами”, ензими і гормони стали „посланцями”, а мозок — „інформаційним процесором”. Спробу перевести мову теорії еволюції на мову теорії інформації здійснив 1.1. Шмальгаузен, який для цього використав мову звичайної канонічної теорії інформації, що спирається на поняття „кількості інформації”. Але істотнішим стало його твердження, що в біології більш важлива не кількість, а зміст, або ж цінність інформації. Щодо соціального світу, то тут носії інформації — „комунікатори” відтепер переймаються проблемами і завданням „налагоджувати ефективну комунікацію”. Менш умоглядно, комунікація виявляється концепцією, здатною поєднувати природничі науки (ДНК як великий код), „вільні мистецтва”, мову як комунікацію між людьми (та людьми й тваринами, людьми й машинами) і соціальні науки (комунікація як соціальний процес). Проникнення інформаційного дискурсу в академічний світ позначилось тим, що низка наукових дисциплін почала визначати себе у термінах продукування, обробки та інтерпретації інформації. Це — комп’ютерні науки, статистика, бібліотекознавство, психолінгвістика, менеджмент, економіка та дослідження комунікацій. Отже, теорія інформації, як й теорія комунікації, по-новому висвітлили укоріненість мови і етосу науки в соціальному та життєвому світі людини, водначас розкривши статус біологічного знання як посередника та інтегратора природни- чонаукового й соціогуманітарного знання.