Ж: Концепт «життєсвіту» та біогносис
Логічний світ, або загальний логос, у Фіхте, Шеллінга, Гегеля, як ми бачили, носив назву «абсолютного духу», у Канта і неокантіан- ців, в тому числі й Г. Ріккерта — «трансцендентального суб’єкта».
У своєму аналізі структури чистого переживання Едмунд Гуссерль — фундатор феноменології — також відштовхується від поняття «трансцендентального суб’єкта». А засадовим для трансцендентальної суб’єктивності Гуссерль робить принцип інтенціональності: «Ми, — майже урочисто заявляє він, — розуміємо під інтенціональністю характерну властивість переживань «бути свідомістю про щось». Ця дивна властивість, до якої зводяться всі метафізичні і пізнавально-теоретичні загадки, з самого початку зустрічалася нам в експліцитному cogito: сприйняття є сприйняттям чогось, якоїсь речі, судження є судженням про деякий стан речей, оцінка — завжди є оцінкою деякого оцінюваного змісту, бажання спрямоване на предмет бажання тощо» (Husserl, 1922, 168). Звідси, будь-який акт свідомості — мислення, бажання, уявлення — має в якості свого інтенційного змісту певний предмет.Втім, Гуссерль помітив, що у переживанні існує така даність, яка сама не інтенціонується, тобто не становить предмет інтенційних актів. Ця неінтенціойована даність становить такий само невід’ємний елемент структури чистого переживання, як і сама інтенційність. З метою виявлення способу буття цієї даності Гуссерль вдався до дослідження свідомості часовості, тобто спробував феноменологічно описати чисте переживання часу. При цьому він показав, що будь-яке інтенційне переживання містить нетематитичні даності (на які не спрямована свідомість), котрі складають немов би двобічний горизонт переживання. Ці нетематичні даності Гуссерль й назвав горизонтами «перед» і «після», що актуально не усвідомлюються, але можуть бути усвідомленими, якщо на них спрямувати увагу. Горизонт — це не нерухома межа, він рухається разом із рухом трансцендентальної суб’єктивності.
Горизонти окремих предметів зливаються в один тотальний горизонт. Цей тотальний горизонт є дещо наперед дане, щось «нетематично» присутнє у будь-якому інтенційному переживанні і становить напередданий ґрунт будь-якого досвіду. Отож, і виявляється, що світ — це не речове утворення, а горизонт, що відноситься до трансцендентальної суб’єктивності. Ось цей тотальний горизонт, з метою його відрізнення від речово-емпіричного світу, або, як пізніше скаже Гайдеггер «світу сущого», Гуссерль і назве «життєвим світом» (1_еЬеп5мгеИ).Поняття «життєсвіту», за допомогою якого Гуссерль намагався розкрити сферу дотеоретичного досвіду, на мій погляд, має кардинальне значення для аналізу когнітивних і нормативних складових сучасної епістеми біогносису.
1. Життєвий світ людини є ціннісною основою всіх ідеальних утворень і теоретичних конструкцій науки. Це — світ донаукового життя з його спонтанністю та хаосом неупорядкованих споглядань і переживань, з його первинними структурами простору і часу.
2. Як горизонт усіх смислів і можливостей свідомості, апріорних структур допредикативного досвіду, життєвий світ має об’єктивність іншого порядку, яку не здатна була виявити класична при- родничонаукова раціональність з її орієнтацію на механістичну картину світу і формальну логіку.
3. Центральної проблеми «життєсвіту» набуває проблема осмисленого споглядання, яке завжди розглядалось наукою як дещо невизначене і меншвартісне порівняно із загальнозначимістю мис- лительних форм логічного дискурсу. Для біогносису в цьому виявляється та важлива обставина, що очевидності логіки наукового пізнання життя потребують осмислення з погляду очевидностей життєвого світу як більш ранніх й універсальніших утворень.
4. У горизонті життєвого світу конституюються інші життєві світи із своїми регіональними онтологіями і «архетипами» простору і часу сприйняття і вираження життя.
5. Концепт «життєсвіту» в його феноменологічному описанні Гус- серлем остаточно дає зрозуміти, що життя неможливо розчинити у свідомості і мисленні.
Феноменологічно-герменевтична концептуалізація введеного Гус- серлем поняття «життєвого світу», відіграла важливу роль у формуванні епістеми біогносису в екзистенціалізмі, де життєвий світ тлумачиться як відкритість світу людині, яка, втім, досягається не через феномен знання, а через присутність людини у світі.