А: поняття парадигми з точки зору когнітивної соціології науки
Якщо проінтерпретувати концепцію Т. Куна з точки зору когнітивної соціології науки, то парадигма — це, по-перше, певна „дисциплінарна матриця”, а по-друге, якась „теоретична онтологія”, що задає горизонт об'єктного і разом з тим ціннісно-нормативного бачення дійсності.
Перша характеристика співвідносить знання з досліджуваною реальністю, друга — зі знанням, яке продукує суб’єкт. Але за такого підходу треба відразу звертати увагу на те, що ціннісно-нормативна свідомість відпочатку переплетена не лише з первинною символізацією та інтерпретацією (в символі світу), але й з раціональним мисленням, з певною „теоретизацією” дійсності в мово-мов- леннєво-мисленні. „Теоретизація буття” в умооосяжні та понадчуттє- ві форми номотетики („законів") природи набула, спочатку в піфагореїзмі, а згодом платонізмі (це можна простежити з певною мірою культурологічних припущень й щодо конфуціанства та буддизму — див.: Н.И. Конрад // Избр. Трудьі. — История. — Москва: Наука, 1974. — С. 75-170), модусу обов’язкової належності номосу, відтак й характеру вимог (того, що має мусить бути, тобто того що зобов’язує, пов’язує і зв’язує людей один щодо іншого і між собою). Ціннісні засади мислення, що перетворились під тиском „теоретиза- ції” на етичні та естетичні вимоги (належні „зразки сущого”), об’єктивувалися в якості законоподібних, „теоретично обґрунтованих” приписів, обов’язкових для виконання.Цей генетично-іманентний зв’язок ціннісно-нормативних настанов та форм мислення зберігається й в сучасному науковому мисленні. Будучи там присутнім неявно і приховано діючи в мові наукових текстів через організацію дискурсів її розгорнення, він завше проявляється в безпосередній внутрішньонауковій комунікації вчених (дискусіях, обговореннях, полеміці) та в практичних дискурсах оприлюднення і адаптації результатів наукових досліджень в соціумі. В будь-
якому науковому дискурсі у трансформованому вигляді завжди виявляються нормативно виражені цінності розуміння блага, сенсу життя, особистісної ідентичності, гідності і автентичності, а також свободи, справедливості та людської солідарності.
На цьому ґрунті виростають специфічно внутрішньонаукові норми і цінності наукової раціональності, такі, що регулюють комунікацію в середині наукового співтовариства і які, слід за Р. Мертоном, можна позначити як „універсалізм”, „комуналізм”, „незацікавленість”, „організований скептицизм”. З іншого боку, в якості когнітивних і епістемічних нормативних цінностей тут діють, якщо йти за Т. Куном, такі: „точність передбачення”, „внутрішня узгодженість”, „зовнішня узгодженість”, „продуктивність”, „простота”. Звичайно, кожна з цих норм, може інтерпретуватись й з суб’єктивних позицій, виходячи з уподобань, вірувань і переконань вчених. Це, зрештою, позначається й на виборі певної парадигми та програми дослідження.Отже, важливу роль в формуванні змісту наукової теорії поряд з отримуваним на емпіричному рівні знанням відіграє система загальних філософських принципів і ціннісно-нормативних мотивацій. Вона складається або внаслідок приєднання вченого до певної наукової традиції, школи, авторитету, або ж на ґрунті власної актуалізації культурних норм і цінностей аж до творчого їх оновлення у науковому пошуку та творенні нових стандартів мислення і загального бачення досліджуваної реальності, як це відбувалось в історії науки, скажімо, з трансформацією думки Галілея, Декарта, Ньютона, того ж таки Чарльза Дарвіна.
З цього погляду, важливою складовою процесу наукового пізнання виступає когнітивне спілкування, що ґрунтується на розумінні принципово міжсуб’єктного (інтерсуб’єктивного) характеру мислення і відповідних його форм. Адже будь-який мислительний акт, як на мене, завжди має, так би мовити, подвійну інтенціональність: 1) феноменологічну спрямованість на певний предмет і рефлексивну зверненість на себе, 2) мовну (мовленнєву) спрямованість до деякого суб’єкта — адресата думки, іншого „Я”, яка, по-перше, потенційно прихована в поняттях і концептах, якими оперує („судить”) мислення, а по-друге, актуально і симультанно виявляється в дискурсному його розгорненні.
В цьому сенсі мислення не лише суб’єкт-об’єктне, але й суб’єкт-суб’єктне, діалогічне. „Інший” у мисленні часто-густо виступає своєрідним alter ego. Звідси, когнітивне спілкування можна розуміти як спілкування із самим собою, в процесі якого відбувається пояснення і аргументоване доведення певних знань самому собі як іншому. В цьому випадку мислення виступає як звернутий діалог інабуває форми монологу. Проте, як свідчать дані сучасної когніти- вістики, зокрема когнітивної лінгвістики, така трансформація мислення лише свого роду „мімікрія” колективної інтерсуб’єктивної (діалогічної) природи наукового мислення. Часто, щоб добитися розуміння з боку іншого, науковець має дивитися на себе його очима, здійснювати рефлексію щодо своїх мотивацій та аргументів. Зрештою, такі процедури наукового пізнання як пояснення, доведення, розуміння та ін. спрямовані на переконання Іншого як самого себе у своїй правоті (істинності своїх суджень).
В цьому плані великого значення для розуміння когнітивних і нормативних вимірів трансформації наукового мислення має поняття когнітивного рішення. Воно ґрунтується на розумінні тієї обставини, що не існує доконечного (абсолютного) емпіричного і теоретичного обґрунтування будь-якої концепції, що в тому і тому випадку припинення регресу у безконечність здійснюється лише на підставі прийняття конкретними суб’єктами пізнання рішення про достатність наявних когнітивних і нормативних засад для позитивної чи негативної оцінки результатів дослідження. Прийняття даних рішень спирається на усвідомлену свободу волі суб’єктів пізнання і визначається великою сукупністю факторів особистісного, практичного і культурного характеру. Когнітивні рішення в науці базуються і мають на меті досягнення пізнавального наукового консенсусу.
З логіко-методологічного боку необхідність консенсусу зумовлюється завжди існуючою актуальною чи потенційною недовизначе- ністю будь-яких наукових висловлювань як в теоретичному (можливість безкінечного регресу за їхнього дедуктивного обґрунтування), так і емпіричному відношенні (необхідність у все нових емпіричних даних на підтвердження чи спростування).
Припинення регресу в обох випадках завжди здійснюється прийняттям індивідуального чи колективного рішення, що носить когнітивно-вольовий характер. Іншою спонукою вироблення наукового консенсусу як специфічної форми толерування тих чи тих припущень, гіпотез, концепцій, обґрунтованих не повною мірою, але виправданих в евристичному плані або ж умовно істинних, є розуміння відсутності смислової однозначності і значень термінів в мові наукових суджень. Відтак з’ясовується та обставина, що неможливо адекватно пояснити ні процес відкриття, ні процес обґрунтування не звертаючись до суб’єкт-суб’єктного відношення, тобто не враховуючи комунікацію вчених у процесі вироблення і прийняття реальним науковим співтовариством когнітивних рішень на всіх етапах і рівнях наукового пізнання.Однією з найпростіших форм виявлення наукового консенсусу є
наукові конвенції. Вони полягають: 1) у прийнятті домовленостей щодо значень наукових термінів (на основі явних чи неявних аксіоматичних визначень), 2) у домовленостях про системи вимірів, стандартів, еталонних одиниць, 3) у прийнятті форм репрезентації наукових результатів емпіричного і теоретичного характеру, 4) у прийнятті законів про авторське право в науці, захисту інтелектуальної власності тощо. При цьому не можна залишати поза увагою ту обставину, що наукові конвенції як форма наукового консенсусу досягається вченими як представниками однієї, так і декількох наукових спільнот, що можуть виступати носіями різних парадигм пізнання.
У такий спосіб актуалізується питання про когнітивні цінності, які регулюють процеси прийняття рішень, досягнення наукового консенсусу, вироблення конвенцій в науці тощо. До таких цінностей, безумовно, належать раціональність, істинність, доказовість, корисність, що конкретизуються у змісті ідеалів та норм наукового пізнання. З іншого боку, ці цінності виявляються у взаємодії з моральними нормами і цінностями, а в сукупності утворюють етос науки. Як відомо, одна з перших експлікацій етосу науки була запропонована Р.
Мертоном, який на його погляд включав вже зазначені вище інституалізовані норми, а саме — колективізм, універсальність, незацікавленість, організований скептицизм (пізніше до них було добавлено ще два ціннісних імперативи — раціональності та емоційної нейтральності). У такому розумінні етос науки відмінний від власне етики науки, яка окрім наукового етосу як відношення в середині і поміж науковими співтовариствами (когнітивна і комунікативна свобода та відповідальність), включає відношення-ставлення вчених до суспільства і держави та їхню екзистенційну свободу і відповідальність.Нерозуміння когнітивних комунікацій між членами наукового співтовариства, що було логічним продовженням уявлення про суб’єкт пізнання як атомізованого індивіда (окремого мислителя чи дослідника), звичайно, позначалось на виробленні і прийнятті когнітивних рішень, зокрема, на виробленні і обґрунтуванні тих чи тих концептів та визначенні понять. Поза кадром опинялась й дискурсна природа і мовна опосередкованість наукових тверджень. Це великою мірою стосується й комунікативного і, відповідно, дискурсного простору вироблення та функціонування концепту життя.
Дискурс тут доцільно розглядати не просто як певну форму вираження, а як мовленнєву комунікацію, мовленнєву діяльність і більше того, як символічну практику взагалі. За такого достатньо широкого розуміння дискурсу він не ототожнюється з процесом розмірковування, що постає як ланцюжок логічних ланок — висловлювань.
Дискурс тлумачиться як складна амальгама мовленнєвих актів, їхніх інтерпретацій, об’єктів, різних модальностей символічного вираження, понять, методів, стратегій тощо. Наукове знання виявляється у такий спосіб одним з видів дискурсу поряд з літературою, філософією, релігією, історичним описом та ін. Так, М. Фуко в «Археології знання» виходить в аналізі знання з поняття «дискурсу» і вказує на існування різних «дискурсивних формацій» — цілісного поля, що об’єднує в собі певну кількість висловлювань, об’єктів, типів виражень, тематичних рішень, понять і підпорядковує всі ці компоненти єдиному правилу.
За Фуко, систему мислення треба визначати, виходячи з певної сукупності дискурсів. Науковий дискурс конституюється дискурсивною практикою і може бути визначеним завдяки включенню предметів, які обговорюються, типів вираження, що супроводжують дію, понять, які використовуються, і стратегій, що створюються. Єдність всіх цих компонентів й складає дискурсивну формацію науки. Відтак, знання Фуко розуміє як дискурсивну практику, що включає в себе всі ці компоненти, як деяке поле координації і субординації висловлювань, де виникають, визначаються, змінюються і використовуються поняття «Наука з’являється лише в стихії дискурсивної формації і на основі знання» (Фуко, 1996, с. 262). Пізніше, переходячи від «археології знання» до пояснення «генеалогії влади», Фуко провадить думку про те, що будь-який дискурс є елементом або тактичним блоком в полі силових відносин. Неможна припустити існування дискурсу влади, з одного боку, і йому протилежного, безвладного дискурсу, з другого. Вчений завжди включений в поле силових взаємин різних соціальних груп, і не може перебувати поза політичним простором влади, він не існує в особливій «екологічній ніші». Відтак, по-перше, прийняті у суспільстві на тому чи тому етапі розвитку стандарти, кліше, зразки, способи вираження так чи інакше знаходять своє втілення в науковій творчості, свідомо чи несвідомо просякають мислення вченого, позаяк науковий дискурс — лише компонент практики, що характеризує суспільство того чи іншого періоду. А, по-друге, вчений не може бути вільним від дискурсу влади цього суспільства.Можна твердити, що ці особливості наукового дискурсу завжди виявляються в мисленні вченого. Виявляються вони й у виробленні мислителями концепту життя та розбудові ними системи знань про життя. Показовими тут є філософські системи, в яких концепт життя, з одного боку, неявно конституюється в процесі самотлумачення і розуміння мислителем свого місця в певному універсумі, а з другого — становить онтологію раціонального дискурсу, що позначається на
виробленні і наповнені змістом понять, за допомогою яких концепт життя як певне передрозуміння вводиться до системи суджень, що пояснюють як самі поняття, так і саме життя.