Б: Становлення як архетип, концепт і принцип осмислення життя
Історія філософії малює різнобарвну картину категорного аналізу ідеї становлення. Натомість вся історія людського буття відпо- чатку вишиває примхливі мережева архетипічних і образно-символічних форм її вираження в різних текстах культури.
В цілому можна констатувати, якщо з філософсько-категорного погляду становлення пов’язує буття і небуття, рух і спокій, дійсне і можливе, конечне і безконечне, форму і зміст, оформлене і неоформлене, „макрокосм” і „мікрокосм”, зрештою, знання і незнання (відтак й наше знання- незнання про життя, точніше, знання-незнання життя), то з історико- культурного погляду становлення постає як пошук відповіді на інтимний і глибоко вкорінений вже з ранніх форм свідомості потяг людини до розкриття таїни життя.В архаїчно-міфологічній свідомості становлення в образно-символічній формі пов’язується із архетипом Вогню. У давньо-індійській міфології уособленням вогню є Агні (букв, «вогонь»), який втілює рухомість і багатоморфність живого (одушевленого, дихаючого) сущого, а тому його важко схопити й виразити. З цієї причини Агні постійно порівнюється з різними богами, людьми, тваринами, птахами, окремими предметами. Звідси й численні версії походження Агні: то він народжений у воді, то на небі, то від самого себе, то від тертя двох кусків дерева, що тлумачиться як акт зачаття, а його батьками є небо і земля. У гімнах «Рігведи» він горить, сяє, освітлює, знає всі шляхи і мудрості, сполучає небо і землю, є посередником між життям і смертю, перетворюючись пізніше на бога домашнього вогнища і жертовної ватри (Мифы народов мира, 1991, т. 1, с. 35). У давньогрецькій міфології таким уособленням становлення всього сущого в образі Вогню постає Зевс, який і мислиться власне «вогнем», «гарячою субстанцією», що володіє всім небом як своєю домівкою, отож, перетворюється на організуючий первень космічного і божественного життя на Олімпі, де земля сходиться з небом й де небо переходить у вогняний ефір.
В античній етимології слово «Зевс» (інд.-євр. — «світле небо») пов’язане з коренями слів «життя», «кипіння», «зрошення». Тут треба зважати, шо міфологічній свідомості властиве розуміння Імені як деякої глибинної (внутрішньої) сутності, відтак тотожності імені і його носія. Тому структура божественного імені відображує структуру самого божества (Мифы народов мира, 1991, т. 1, с. 465, 509). Звідси, вже в семантиці імені можна виявити, що як первень всього живого Зевс напрочуд дітородний і рухливий у своїх перетвореннях та розмаїтих втіленнях (в чому не поступається Агні).У міфі (оповіді) про нього ця життєдайна сила знаходить своє виявлення в тому, що для відтворення і підтримання життя він здатний перетворюватися на Лебедя, Бика, Змія, золотий дощ, грім і блискавку та ін., тобто набути будь-якої подоби живого (чи того, що сприяє започаткуванню певного родоводу) заради самого життя.
З цього погляду вельми життєдайним виявився зв’язок Зевса і Лети, від якого народилися Аполлон і Деметра, позаяк Зевсовий «вогненний потік», через Аполлона і німфу Корніаду, перелився в їхню дитину — Асклепія, бога зцілення і лікування. Міфічний образ Аск- лепія як іпостасі Аполлона (а надалі і легендарний родовід асклепіа- дів з острова Коса) стоїть у витоків народження античної наукової медицини, адже саме поблизу храмів Асклепія, куди приходили хворі та де практикували античні медики, утворювалися перші медичні школи. Цей образ знаходить своє місце і в мисленні Гіппократа. Але якщо в самому «Корпусі Гіппократа» ми майже не знаходимо відблисків «Зевсова вогню» та ідеї становлення (тут йдеться лише про взаємодію «гарячого» і «холодного», «гарячого» і «вологого» та ін. й вплив їхніх співвідношень — позаяк все в природі живе в їхньому сполученні — на самопочуття людини), то в Клятві Гіппократа з її головною вимогою «Не зашкодь!» життю, ми знаходимо безпосереднє звернення до образів Аполлона, Асклепія та його дочок — Гігії (здоров’я) і Панацеї (лікування), які унормовують у свідомості давніх греків архетипи Вогню і становлення як оберегів життя.
Втім, у Гіппократовій традиції насамперед успадковується Арис- тотелева концепція якостей як самостійно діючих сил. У такий спосіб відкидається Парменідове єдине буття, що погано сполучається з медичною практикою. Стверджується, що якби людина була чимось єдиним, то вона б ніколи не хворіла. І цей висновок підкріплювався суто емпіричними аргументами, які вказували на багатоманітність існуючих у медицині засобів лікування. Висувалася й «теорія» необхідності існування багатьох начал для народження організму. При цьому вводилося поняття «ізономії», тобто врівноваження сил: якщо між собою не будуть узгоджуватися тепле і холодне, сухе і вологе, і одне буде брати гору над іншим, то не буде ніякого народження. Тому, життя людини як постійний рух динамічних начал, що узгоджує якос- ті-сили організму — кров, слиз, жовч — постає як постійний процес відновлення-становлення. Відповідно, здоров’я і хвороби — це процеси змін в організмі, процеси врівноваження й порушення рівноваги, що постають у житті (Визгин, 1982, с. 349).
Ідея становлення, очевидно, не без визначального впливу «Гіп- пократового збірника», своєрідно трансформувалась в герметизмі, а саме в тлумаченні ним людини як посередника всіх світових сфер — небесних, земних і підземних та сполучної ланки всіх космічних сил і впливів. Людина — мікрокосм, не просто його Аналог, а істота, що актуально пов’язана з усім у світі, відтак потенційно всемогутня. Вона, як вважав Парацельс, є таїною і одкровенням усієї природи, її квінтесенцією — п'ятою сутністю („есенцією"), що утворюється чотирма стихіями. Людина, з цього погляду, перетворюється на центр природи, на ґрунті дослідження її складових — мінералів, рослин, тварин, планет, зірок і розумних її стихій — можна проникнути в „нутро” людини. Тому Парацельс й вбачає знаннєву основу лікарського мистецтва у вивченні чотирьох наук — філософії, астрономії, алхімії та етики (науки про чесноти). Герметизм приносить в природу діюче, активне начало. Будучи просякнутою симпатіями і антипатіями, впливами і прагненнями, природа постає діючою і страждаючою, а людське життя — як постійний неспокій та випробування.
Адже «бути» означає „якіствовати”, тобто за Бьоме — мучитись (Qualitat—guallen— Quail) (Ахутин, 1988, с. 35). Постійне перетворення тілесного на ментальне, чуттєвого на вольове, втягує життя людини у безперервний процес становлення й створює зворотний ефект — активну дію речей і космічних сил. Відтак знайти природу означає «підгледіти» і «підслухати» її справжню мову — магічну, ангельску чи райську — мову в якій форма існування речі є водночас формою її значення. У власне логічному плані це означало зосередження уваги на тотожностях і відмінностях, подібностях і суміжностях, що пояснювались енергіями суперництва та симпатії. Отже, відбувалося наповнення знаків природи деяким духовним змістом. Але, зрештою, таке осягнення живої природи як постійного становлення її прихованих духовних сил вимагало звернення до містичного споглядання і магічних дій, які в єдності й утворювали власне герметичний досвід.