Ляйбніц

Ляйбніца вважають великим суперником Ньютона. Це є прав­дою, якщо йдеться про досягнення цих мислителів у галузі мате­матики (зокрема створення диференціального числення) та деякі твердження філософії природи.

Dinamics ляйбніцівського світу виходить за межі світу, має своє джерело в ляйбніцівському Бозі. Також і в цьому відношенні погляди Декарта були дуже відмінними. Декартівський Бог, що не підлягає законам механіки, також не підлягає законам логіки та математики. Саме Він створює перші основи і закони, що прав­лять протяжною матерією. Для Ляйбніца таке твердження вида­валось блюзнірством. Для нього Бог і Логіка - це єдине; dinamics світу ототожнюється з його логічністю. Розгляд філософії при­роди Ляйбніца потрібно розпочати з принципів логіки.

Бог Ляйбніца не може діяти нелогічно, бо не може діяти всу­переч собі. Тому не дивно, що ляйбніцівська філософія своєю структурою нагадує аксіоматичну систему. Ось вихідне положен­ня за його «Монадологією» (1714):

«Наші міркування 'рунтуються на двох великих принципах: на принципі суперечності, основою якого вважаємо хибним те, що охоплене суперечністю, і правдивим те, що є протилежним хиб­ності або з нею суперечне.

Наші міркування 'рунтуються також на логічному законі достатньої підстави, згідно з яким стверджуємо, що жоден факт не може вважатися дійсним, тобто існуючим, і жодне висловлен­ня - правдивим, якщо вони не мають достатньої підстави, хоча ці підстави й можуть нам бути невідомі».

В онтологічній логіці Ляйбніца домінує імператив вибору найкращої з можливостей, і саме це становить достатню підста­ву для всього, що відбувається в природі, а не випливає з логіч­них міркувань. Звідси можливий висновок:

«Існують два види правд: правди, об'рунтованірозумом, і прав­ди фактичні. Правди, об 'рунтовані розумом, є закономірними, а їхнє протиріччя є неможливим, натомість правди фактичні є ви­падкові, а їхнє протиріччя є можливим».

Правдами, об'рунтованими розумом є закони логіки та ма­тематики. їхню істинність можна довести завдяки аналізу, тобто через зведення їх до принципу несуперечності (або принципу то­тожності). Фактичні правди (Ляйбніц їх називає випадковими) стосуються речей, розміщених у Всесвіті. По відношенню до ос­танніх розклад на частини провадив би в нікуди. Через безмежну різноманітність речей в природі та нескінченну подільність тіл подальший поділ основних правд ніколи б не закінчився. Саме тому визначальна підстава речей повинна бути в конечній суб­станції, тобто в Бозі.

В поглядах Ляйбніца домінує максимальний раціоналізм: кар­тину світу можна визначати з логічних міркувань, доповнених принципом кращого вибору, але й цей вибір має мати своє оста­точне об'рунтування на розумових підставах.

«... вБозі є не тільки джерело існування, але також і джерело сутностей...

Конечна субстанція, тобто Бог, зі свого розуму виводить все, що існує, аж до найменших дрібниць. В «Міркуваннях про мета­фізику» Ляйбніц захоплено (і водночас досить технічно) показує, як це Бог в сутності Олександра Великого (Македонського) ба­чить «основу та підставу всіх атрибутів, які можна насправді про нього сказати, як, наприклад, те, що він переміг Дарія та Пороса, а також «a priori» (а не з досвіду) навіть те, чи він помер природ­ною смертю чи від отрути, про що ми можемо знати тільки зав­дяки історії».

Якщо все є так наперед визначеним, то чи можна взагалі гово­рити про випадкові правди та відсутність детермінованості (напе- редвизначеність)? Відповідь Ляйбніца є такою: Бог передбачає ціле життя Олександра повністю у спосіб повністю певний, хоча це пе­редбачення базується на вільній постанові Бога, наміром якого є ро­бити завжди те, що є найдосконалішим. На думку Ляйбніца, кожна правда, основана на такій постанові, є випадковою, хоча й певною. Вона тому є випадковою, що її заперечення не веде до суперечності.... ніщо не є необхідним, чого протилежність є можливою.

Логічність світу, в такому максималістичному розумінні, визначає єдиний в своєму виді зв’язок між усіма існуючими суб­станціями та Необхідною Субстанцією. Всі субстанції логічно виводяться з Бога й з Нього черпають своє буття. Тут логіка є одночасно онтологією. За посередництвом логічно-онтологічних зв’язків кожна субстанція так ніби бачить (або відчуває) в Бозі всі інші субстанції. Ось класичні міркування Ляйбніца про це:

«... кожна субстанція є ніби цілим світом та є наче дзеркалом Бога або цілого Всесвіту, який кожна з них виражає у свій спосіб, точно як те саме місто виглядає у різний спосіб, залежно від різних місць, з яких на нього хтось дивиться. Так само Всесвіт є ніби збільшений у стільки разів, скільки існує субстанцій, а Божа хвала збільшена на стільки ж цілком різних зображень Божого діла.

Ляйбніц не писав своїх праць у вигляді сухих трактатів зі ста­ранно виділеними дефініціями. Проте якби б ми хотіли віднайти текст найбільш близький до дефініції, то наш вибір мусив би зу­пинитися на такому формулюванні:

«... можемо сказати, що природа окремої (одинарної) субстанції або буття є цілком достатнім поняттям, щоб висловити і вивести з нього всі атрибути підмета, якому це поняття підпорядковане».

Це - логічне розуміння субстанції. Її основною рисою є те, що з неї самої можна шляхом дедукції вивести всі її властивості (хоча низка висновків може бути нескінченно довгою). В кожно­му разі це може зробити тільки Бог, логіка якого є необмеженою. Віддалену аналогію нескінченності можна було б вбачати, наприк­лад, у понятті математичного ряду членів 1/п, де п - натуральний ряд додатних цілих чисел. Знаючи загальний член 1/п, робимо висновок, що цей ряд містить безконечно багато членів: 1, 1/2, 1/3,1/4..., оскільки n → ∞.

На завершення слід додати, що субстанції, які Ляйбніц нази­ває монадами, є чимось типу «метафізичних атомів», які не мають жодної протяжності, однак мають динамічну природу і є джере­лом руху. Але цей рух повністю протилежний декартівським кон­тактним. Контакт між монадами відбувається виключно за посе­редництвом ланцюга логічно-онтологічних наслідків, що виника­ють з Необхідної Субстанції. Ці виникання одвічно визначили усі наступні зв’язки між монадами. Це і є відомою доктриною Ляйбні- ца про напередвизначену гармонію (harmonia presstabilitd):

«Отже, лише Бог є причиною цієї відповідності явищ, власти­вих субстанціям. Він робить так, що те, що є чимось особистим для одного, є для всіх загальним. У протилежному випадку не було б жодного зв ’язку.

Цей зв’язок, як і це пристосування всіх створених речей до кож­ної з них окремо та окремо кожної до всіх інших, спричиняє те, що в кожній простій субстанції присутні відношення, які відображені в усіх інших субстанціях, а отже, представляють вічне і живе дзеркало Всесвіту».

Ляйбніц був переконаний в тому, що Всесвіт є доцільний. До цього переконання зводиться його доктрина про напередвизначе­ну гармонію та принцип вибору того, що ліпше, згідно з якими Творець створює. Вибір найкращої з можливих «конфігурацій буття» визначає мету для Всесвіту, а напередвизначена гармонія спрямовує розвиток світу.

Підказку для цілеспрямованого розуміння світу Ляйбніц от­римав від створеного ним диференційного й інтегрального чис­лення та визначення екстремуму функції. Бог Ляйбніца немовби розв’язує проблему екстремуму шляхом пошуку екстремально доброго світу. Пишучи в Міркуваннях про метафізику про пере­ваги у використанні принципу цілеспрямованості, Ляйбніц пря­мо посилається на праці Снелліуса та Ферма, які відкрили зако­ни геометричної оптики саме завдяки застосуванню методу екст­ремуму: «Отже, я вважаю, що Снелліус, який першим відкрив за­кони заломлення світла, довго би чекав на це відкриття, якщо б хотів спочатку дослідити, як утворюється світло. Але він пере­дусім використав метод цілеспрямованих причин, який античні дос­лідники застосовували в катоптриці^[12], що насправді опиралася на цілеспрямованих причинах. Бо вони, шукаючи найвигіднішого шля­ху для проведення променя світла від однієї точки до іншої через відбиття від даної площини (прийнявши, що таким є намір приро­ди), відкрили рівність кута падіння та кута відбиття... На мою думку, п. Снелліус, а після нього (хоча й повністю несвідомо) п. Ферма це застосували в більш винахідливий спосіб до явища залом­лення світла». Не тільки в цьому випадку досягнення Ляйбніца в галузі математики сильно вплинули на його філософські погля­ди. Багато текстів свідчить про те, що Ляйбніц був дуже прив’я­заним до ідеї неперервності в природі та надавав їй великого мета­фізичного значення (на противагу Декартові). Подібно до Нью­тона це було очевидним результатом інспірацій, які прямо вип­ливали з числення безконечно малих величин.

Як було вище згадано, Ляйбніц вважав субстанцію рухомою. Однак чи не суперечить це твердженню про те, що субстанції не взаємодіють між собою? Щоб відповісти на це питання, необхід­но зіставити два положення з «Первинних правд метафізики»:

«...

та

«Всіляка окрема субстанція спричиняє дію та фізичне відчут­тя у всіх інших субстанціях».

Для Ляйбніца такий поділ був важливим: метафізичні суб­станції не взаємодіють між собою; кожна їхня дія походить від Бога внаслідок напередвизначеної гармонії, але завдяки цій гармонії, у фізичному плані, все виглядає так, ніби субстанції взаємодіють між собою. Таким чином, метафізика стає об'рунтуванням фізики. Фізик, відкриваючи закони, які управляють взаємодіями субстанції, по суті відкриває план напередвизначеної гармонії.

Ляйбніц визначив саме такий поділ, щоб показати метафізич­ну обумовленність фізики, яка значною мірою закрила Ляйбні- цові шлях до правильного розуміння механіки.

Все сказане вище про субстанції стосується тільки простих субстанцій (монад). Не будемо вникати в ляйбніцівські роздуми про архітектуру тіл, які пізнаються у відчуттях. Відзначимо лише, що, за Ляйбніцом, тіла складаються з багатьох монад, ніби коор­динованих центральною монадою, яка відіграє роль душі (енте- лехія), або субстанціальної форми. Ця форма, а не протяжність, як у Декарта, є сутністю тіла. До того ж ця форма, знову на відміну від протяжності, має динамічну природу, вона є силою - актив­ною силою, як її називав Ляйбніц. Крім активної сили, тіла волод­іють пасивною силою, завдяки якій масивні і тверді тіла мають властивість протидіяти змінам. Отже, пасивна сила нагадує нью- тонівську інертність.

Ляйбніц поділяє активну силу на первинну та похідну. Тіло, ізольоване від інших, без урахування будь-яких взаємодій з ото­ченням, є вмістилищем первинних сил. Похідні сили проявляються в результаті взаємодії конкретного тіла з іншими тілами. Саме похідними силами займається фізика.

На площині фізики Ляйбніц також полемізував з Декартом. Він стверджував, що похідна сила (Ляйбніц називав її живою) не дорів­нює добуткові маси та швидкості (m∙v). Пригадаймо, що в механіці Ньютона величина m∙v називається імпульсом, а половина величи­ни m∙v² - кінетичною енергією. Відомо, що ці дві величини відігра­ють важливу роль у механіці, але вони не визначають поняття сили. Додамо, що Ляйбніцові не вистачало чітких дефініцій інших по­нять, які належать до основ механіки (напр. поняття маси і тіла).

Ньютон створив механіку, яка дуже вплинула на його філо­софські погляди. Ляйбніц, навпаки, шукав у метафізиці основи для механіки. Можна було б вважати, що Ляйбніц був кращим від Ньютона філософом, але, без сумніву, Ньютон як фізик знач­но перевищував Ляйбніца. Яскравим свідченням цього є листу­вання між Ляйбніцом та Самуелем Клерком (послідовником Нью­тона), яке подарувало філософській літературі одну з найкоштов- ніших перлин наукової полеміки - взірця стосовно концепції про­стору та часу, в якій філософія природи стикається з метафізи­кою.

Для Ляйбніца час і простір не визнаються абсолютними. Всі місця в абсолютному просторі є рівноправними й всі моменти абсо­лютного часу нічим не відрізняються один від одного. Якщо якась подія відбувається в конкретному місці та в конкретний момент, то згідно з рівноправністю всіх місць і моментів немає жодної достат­ньої підстави для того, щоб певна подія відбувалася радше тут і те­пер, ніж будь-де інде й будь-коли в інший час. Достатньою підста­вою для цього може бути тільки локалізація (розміщення) певної події в просторі й часі відносно інших подій. Абсолютний простір і абсолютний час Ньютона Ляйбніц замінив на відносний простір і відносний час. Ось що він пише в листі до Клерка:

«Як на мене, то я неодноразово відзначав, що для мене простір і час є чисто відносними, тобто простір є порядком співіснування речей, а час - порядком їхньої послідовності».

Фізичний світ Ляйбніца можна уявити як великий збір ре­чей, причому окрему річ можна охарактеризувати виключно через подання місця й часу, в яких вона перебуває. Отже, згідно з сучасною термінологією, цей стан потрібно радше називати подією, що упорядкована у двох відношеннях: відношенні співіснування подій - простору та відношенні послідовності подій — часу. Цю доктрину Ляйбніца називають релятивною кон­цепцією простору й часу.

Концепція Ляйбніца могла видаватися на той час більш привабливою від поглядів Ньютона, але Ньютон володів пе­ревагою, оскільки він посилався на механіку, яку сам створив і в якій ці твердження мали функціонувати. Ляйбніц не мав та­кого козиря, бо його механіка ніколи не виходила за межі інтуїції. Ця обставина виявилася вирішальною: доктрина Нью­тона про абсолютність часу і простору стала панівним переко­нанням протягом найближчих двох століть. Однак виникнен­ня теорії відносності змусило повернутись до концепції Ляйбні­ца в її частковому обсязі.

1.2.4.