Кант

Поява на арені думок новітніх часів емпіричних наук ста­ла визначальною. Від цього моменту філософів природи мож­на поділити на тих, хто, знаючи природничі науки, були упов­новажені до філософської рефлексії над природою, й тих, які, ігноруючи ці науки, поставили себе поза межами головної лінії осмислення розумової еволюції.

Декарта і частково Ляйбніца треба зарахувати до епохи, що передувала виникненню новітньої фізики, а Ньютона і ча­стково Ляйбніца до філософів епохи народження новітньої фізики. Кант був мислителем, для якого існування фізики було безперечним фактом, але фактом, що вимагає метафізичного об'рунтування. Отож, як може існувати математичне приро­дознавство? Це питання обумовлене попереднім: як може існу­вати математика? Кант цікавився цими питаннями, бо, на його думку, відповідь на них кидала нове світло на основне питан­ня: як може існувати метафізика? Ці питання були для Канта основоположними, які дали початок новій, великій філо­софській системі.

Ключем для розуміння проблеми, яку висловив Кант, є його поділ суджень (в сьогоднішній термінології - речень^[13]). За Кан­том судження можуть бути тільки пояснюючі, якщо вони нічого не додають до змісту пізнання, або також поширюючі, якщо дані збільшують пізнання. Перші судження Кант називає аналітични­ми, другі - синтетичними. Напр., судження «всі тіла є протяжни­ми» є для Канта аналітичним, бо воно не розширює поняття тіла (очевидний вплив Декарта: тіло визначається через його про­тяжність).

Судження можна також поділяти за їх відношенням до дос­віду. Судження є апріорним (за відношенням до досвіду), якщо досвід є зайвим для об'рунтування даного судження; судження є апостеріорним, якщо воно 'рунтується на досвіді^[14]. Всі аналі­тичні судження, на думку Канта, можна вивести з принципу су­перечності і тому вони є завжди апріорними; вони походять з чистого інтелекту та розуму. Апостеріорні судження не ство­рюють спеціальних проблем, бо сам досвід є нічим іншим, як син­тезом спостережень. Основною проблемою є можливість існу­вання синтетичних апріорних суджень. Це були б такі суджен­ня, які не допускають ймовірності помилки, тобто аподиктичні, оскільки ж вони є одночасно синтетичними судженнями, то інформували б про дійсність, яку можна пізнати через дослід­ження. Наука, яка б формувала синтетичні апріорні судження, заслуговувала б на звання ідеальної науки, бо вона б здійсню­вала одвічний потяг людини до знань про дійсність, які не мож­на було б піддати сумніву.

Знаннями такого роду мала бути метафізика. Кант пише в «Пролегоменах» (1783) в тоні розчарованої туги: «Якщо б насправді існувала метафізика, яка могла б втриматися як наука, якщо мож­на було б сказати: «ось тут є метафізика, цієї ви маєте тільки навчитися, і вона вас точно та незмінно переконає про свою прав­ду», тоді питання «то чи може існувати метафізика?» було б не­потрібним і тільки б залишалось питання, яке стосується радше випробування нашої кмітливості, ніж доказу існування самої речі». Такої метафізики немає. Про це найкраще свідчить розбіжність поглядів, виражених метафізиками, що претендують на аподик­тичну певність.

Але, незважаючи на все це, ситуація не є безнадійною. «Про­те, на щастя, трапляється так, що хоча ми не можемо визнати дійсності метафізики як науки, але ми можемо з довірою сказати, що якесь чисте синтетичне пізнання апріорі справді існує і є дане, а саме чиста математика і чисте природознавство; бо обидві ці на­уки містять твердження, які завжди аподиктично визнаються правильними, частково через розум, а частково через загальну зго­ду, яка випливає з досвіду, й незважаючи на це, їх визнають неза­лежними від досвіду».

Кант чітко визначив ті категорії, завдяки яким «чиста гео­метрія» і «чиста арифметика» є синтетичним апріорним пізнан­ням. У випадку геометрії такою категорією є простір, у випадку ж арифметики - час. «Геометрія в своїх основах покладається на наявності простору. Арифметика навіть свої поняття чисел ут­ворює завдяки наступним приєднуванням одиниць у часі...»

У першому томі книги «Критика чистого розуму» (1781) Кант зазначає:

Простір є необхідним апріорним уявленням, що лежить в ос­новах всіляких зовнішніх наочних даних. Не можна собі уявити, що немає простору, хоча можна припускати, що в ньому не зуст­рінемо жодних предметів. Отже, його (простір) вважають умо­вою можливості явищ, а не визначенням, яке залежне від них (явищ); / він є апріорним уявленням, яке покладене в основу зовнішніх явищ.

Традиційна проблема філософії природи, проблема просто­ру й часу, знаходить у Канта спонтанне вирішення під час роз­гляду природи математичного пізнання. З цього моменту канті­вська теорія часу й простору стає одною із найбільш дискусійних проблем у філософії природи.

Чи може існувати чисте природознавство? Що Кант розуміє під поняттям чисте природознавство? Це не є просто природо­знавчі науки, бо вони містять як необхідні судження, так і випад­кові. Чистим природознавством є тільки та частина природознав­чих наук, «що апріорно з необхідністю проголошує закони, яким підлягає природа»^[15].

Природу можна розглядати матеріально як «сукупність усіх предметів досвіду», так і формально, тобто як «закономірність усіх предметів досвіду». Предмети, що становлять природу, дані нам через досвід, але закономірності, яким підлягають ці предмети, можуть бути апріорі. І тут є джерело можливості існування чис­того природознавства.

Взірцем такого чистого природознавства для Канта була механіка Ньютона. Кант чітко розумів, що ньютонівська меха­ніка є не просто індукційною наукою, тобто простим узагаль­ненням результатів на основі багатьох досліджень.

Крім випадків, які 'рунтуються на досвіді (напр. результати конкретного вимірювання), ньютонівська фізика містить елемен­ти «не повністю чисті» і не цілком «незалежні від дослідницьких джерел». Такими елементами є, наприклад, поняття руху і непро­никності (на них опирається емпіричне поняття матерії). На­томість загальними принципами чистої фізики є «твердження, що субстанція залишається і триває, що все, що діється, завжди є наперед визначеним якоюсь причиною згідно із законами природи. Це є дійсно загальні закони природи, які існують повністю апріорі».

До того ж, і це є ключовий момент кантівської доктрини, ап­ріорні принципи становлять необхідну умову для пізнання шляхом досвіду. Наприклад: «судження зі спостереження ніколи не може бути досвідом без прийняття закону, який проголошує, що якщо ми спостерігаємо якусь подію, то відносимо її до чогось, що її поперед­жує і після чого вона згідно із загальним правилом відбувається...»

Це діється внаслідок такого механізму: «... до того, що є дане відчуттєвій наочності, мусять приєднатися спеціальні поняття, які беруть початок цілком апріорі в чистому інтелекті, до яких спочатку повинні бути підтягнуті всі спостереження, а потім за їх допомогою підтверджені досвідом». Тому досвід є синтезом понять (або принципів) апріорі з чуттєвими спостереженнями. Без понять апріорі спостереження були б нерозбірливими та ні про що б не інформували.

Ця схема поставила перед Кантом сміливу програму. Дос­конала наука про природу (чисте природознавство) може існува­ти, якщо вона опирається на апріорних «поняттях інтелекту». А отже, чисте природознавство можна визначити не з досвіду, але з апріорних понять. Кант писав: мені йдеться про те, яким чином апріорні умови можливості досвіду є одночасно джерелом, з якого повинні випливати всі загальні закони природи.

Найціннішим досягненням Канта є поставлені ним питання: Як може існувати математика? Як можуть існувати емпіричні науки? Якими є передумови, що роблять можливим досвід? Кож­на відповідальна філософія природи та філософія науки мусить спробувати відповісти на ці питання. Але відповіді, які дав Кант, сьогодні вважаються хибними. Передусім відповіді Канта були відхилені в методологічному плані: сьогодні вже ніхто не сумні­вається в тому, що ні математика, ні інші природознавчі науки не містять аподиктичних (безумовних, достовірних) знань у тому значенні, в якому їх розумів Кант.

Твердження математики є необхідними, але ця необхідність є відносною, оскільки вони випливають за правилами дедукції із аксіом. Але як аксіоми, так і правила дедукції приймаються за угодою, тобто по суті довільно.

Дискусії на тему методологічного статусу емпіричних наук три­вають досі, і до їх завершення так же далеко, як за часів Канта. Але існує загальна думка, що в розвитку цих наук жодних меж немає.

Звичайно, питання Канта в їх сучасній модифікації залиша­ються актуальними і навіть стають ще більш драматичними: яким чином, незважаючи на відсутність будь-якої аподиктичності, є можливими успіхи емпіричних наук? Чому математику, незважа­ючи на конвенційний (погоджений) характер її аксіом, з таким успіхом застосовують для емпіричного опису світу? Чому існує природа? Які риси потрібно надати світу та людському розумові, щоб усе стало зрозумілим?

Але до відповідей, які давав Кант, вже не можна поверну­тися, оскільки вони спростовані наукою. Найкраще це видно у випадку геометрії. За Кантом, твердження геометрії Евкліда є апріорними, бо не походять з досвіду, а є результатом певної структури нашого апарату пізнання. Підтвердимо це двома ци­татами. Перша з «Критики чистого розуму»: «Так само й всі ос­новні геометричні твердження, напр., що в трикутнику сума двох сторін є більша від третьої сторони, ніколи не виникають з за­гальних понять лінії та трикутника, але їх виводиться з наочних даних, і то апріорі з аподиктичною конечністю».

Неокантисти робили різні спроби, щоб захистити філософію Канта від фатального для неї конфлікту з посткантівською гео­метрією. Ймовірно, що можна було б переосмислити філософію Канта так, щоб вийти з цього конфлікту^[16], але в це не змінює фак­ту, що розвиток, геометрії відбувся всупереч концепції Канта.

Чи в емпіричних науках немає апріорних елементів відносно досвіду? Взагалі-то є. Це підтверджує, наприклад, фіаско (про­вал) неопозитивістської програми перекладу цілої фізики на без­посередньо емпіричні судження (так звані елементарні суджен­ня). Теорії сучасної фізики є суттєво багатшими від обсягу експе­риментальних досліджень. Проте цей суттєвий «надлишок» ут­ворюється не з апріорних передумов, а з вільно підібраних несу- перечливих досвіду математичних структур, які служать для мо­делювання певної сфери дійсності.

Інша річ, що ми тут зустрічаємо нову, несподівану пробле­му: математичні структури добираються в основному довільно, а дуже часто потім виявляється, що вони пояснюють надзвичай­но широкий обсяг явищ. Варто собі усвідомити, що вся сучасна фізика зводиться тільки до кількох десятків рівнянь... Але ці рівняння не відзначаються жодною апріорною необхідністю. Якщо б передбачення, що з них виникають, не узгоджувалися з резуль­татами дослідів, то такі рівняння були б позбавлені сенсу.

Чи це означає, що в нашому апараті пізнання немає якихось природжених форм, які випереджають досвід? Сучасні досліджен­ня, наприклад у сфері мовознавства, свідчать про те, що найімо­вірніше такі форми існують. Але це не мусять бути кантівські ап­ріорні форми. Дослідження зі сфери теорії еволюції ведуть до вис­новку, що людина має багато структур, які обумовлюють її пове­дінку, в т.ч. поведінку пізнавального типу, яка є закодована в ге­нах. Ці структури є апріорними у відношенні до процесу здобуття знань окремою особистістю, але вони не є апріорні у відношенні до здобуття знань всім людством, в зв’язку з нерівномірністю їх розвитку. Ці спостереження стали вихідним пунктом для деяких течій неокантизму.

1.3.