Декарт, Ньютон, Ляйбніц, Кант

Оскільки метафізика Аристотеля у деяких своїх основних твердженнях була прийнята св. Томою з Аквіну (бл. 1225-1274) (головно через введення і підкреслення різниці між випадковим буттям і Буттям Конечним), остільки і природничі дослідження Аристотеля були придатними до безпосереднього перенесення на 'рунт християнської думки.

Прихід епохи Відродження ознаменувався посиленням ува­ги до природи. Тут слід згадати кардинала Миколу Кузанського (1401-1464), Леонардо да Вінчі (1452-1529), Джордано Бруно (1548­1600) і передусім Френсіса Бекона (1561-1626), який вже тоді усвідомлював, що розпочинається епоха емпіричних наук. Про­те безпосередньою причиною настання цієї епохи були не певні позиції того чи іншого філософа, а 'рунтовне переосмислення кар­тини світу як наслідку нагромадження емпіричних досліджень. Важливу роль у цьому процесі відіграла коперниківська револю­ція, яка кардинально змінила уявлення про світобудову.

Шлях Декарту приготувала так звана нова фізика, що виникла в оксфордському середовищі в XVI ст. і визріла раніше у працях двох професорів Паризького університету - Жана Буридана (бл.1295- 1358) і Миколи Орема (бл. 1323-1384). Вони зробили істотні виправ­лення в механіці Аристотеля і довели: якщо певний фактор припи­няє свою дію на тіло, то воно продовжуватиме рухатися. Тіло, що рухається, має якийсь «порив», завдяки якому рухається деякий час, поки цей порив не вичерпається і тоді воно переходить у стан спо­кою. Значення теорії пориву є подвійним: по-перше, явно відступа­ючи від постулатів фізики Аристотеля, вона проклала шлях до по­дальшого розвитку науки, по-друге, цей відступ був об'рунтований досвідом, що відкрило простір до щораз більшого використання експерименту в природничих дослідженнях. Однак цей шлях не був простим. Бо ж перед виникненням механіки як емпіричної науки ще повинна була з’явитися «філософська» механіка Декарта.

1.2.1.