Розвиток ідей у натурфілософських ("фізичних") школах Стародавньої Греції

Класичний характер розвитку античної філософії виявив­ся, зокрема, у тому, що в ній чітко й виразно продемонстро­вано логіку розвитку людського мислення. Розпочинається ан­тична філософія з появи натурфілософських ідей та шкіл у Стародавній Греції.

f Натурфілософія-цефілософськеосмислення природи (“натури” -лат.) .

Грецькою мовою слово природа звучить як “фізис ”, тому таку філософію у Стародавній Греції називали "фізичною”, а філософів цього періоду - "фізиками". Світ природи з його масштабом, розмаїтістю та міццю найперше впадає в око допитливій людині, тому й думка, що осягає буття, розпочи­нається з осмислення природи. Для ранньої давньогрецької думки природа поставала як "все". Із чого ж може розпочати свої дії думка, яка хоче охопити "все"? Вона й повинна розпо­чати з деякого "початку", тобто з того, з чого може це "все"постати або початися: з "архе"- найпершого, або давнього.

І- Отже, на першому етапі розвитку античної філософії природа постала як її об’єкт, а першою проблемою цієї філософії - проблема пошуку вихідного початку буття (“архе").

Першим філософом Стародавньої Г реції, за загальним виз­нанням, був Фалесіз Мілета (місто на узбережжі Малої Азії; 624-526рр. до Р.Х.).

Від нього до нас дійшло дві тези: "Усе з води" та "Усе мас душу". Філософом Фалеса називають не лише тому, що мислитель висунув думку про першопочаток ("архе") світу, а насамперед тому, що він почав це обгрунтовувати, доводити, посилаючись на те, що без води немає життя, іцо агрегатні стани води (тверде тіло, рідина та газ) ви­черпують можливі стани природної речовини. Друга теза засвідчує, що Фалесзамис­лювався і над причинами змін та рухів, що відбуваються у природі, і шукав такі при­чини у внутрішній природі речей.

Учень Фалеса -Анаксімандр(610-546 рр.

Третій представник мілетської школи Анаксімен(585-525 рр. до Р.Х.) синтезував ідеї своїх учителів: початок буття має бути досить невизначений, але доступний для сприйняття, необх­ідний для життя і рухливий. На думку Анаксімена, саме таким є повітря, яке він і визначив як першопочаток усього.

Діячі мілетської школи висловлювали продуктивні ідеї й у сфері інших питань, наприклад Фалесбув видатним матема­тиком та астрономом. І все ж головний їх здобуток - розроб­лення ідей про світобудову, таке розроблення, що виявляє рух людської думки від конкретного через абстрактне до поглибле­ного усвідомлення реальності.

ПІФАГОР

До того ж мілетці підготували ідейний грунт для появи дуже сміливої і дуже продук­тивної для науки та філософії тези про те, що "все подібне до числа або пропорції'. Ця теза вводила в науку математичне обчислення, а належить вона Піфагору (570- бл. 500 рр. до Р.Х.). Як Піфагор прийшов до ідеї числа як ви­хідного виміру всього, що існує? Якщо вихо­дити з міркувань його попередників і вважа­ти, що "все" є щось "одне", то тоді світ (“все") стає однорідним, тобто постає в одній якості; у такому разі відмінності між речами вже не якісні, а кількісні, усе можна виміряти числом.

• Піфагор уперше визначив умови застосування для пізнання мате­матичного обчислення, а також відокремив думку від наочного, адже число, хоч воно й пов 'язане з речами, є невидиме само по собі, тобто абстрактне. Піфагор визначив також числове співвідношення музич­них тонів, ввів в обіг такі поняття, як “космос”, “гармонія”, “філо­софія”. Давні джерела переповідають, що саме Піфагор уперше на- звавсебе не мудрим, а любителем та шукачем мудрості (філософом).

Високий рівень абстрактності вчення Піфагора змушував грецьких філософів шукати зв’язків між абстракціями і життям. Сучасник Піфагора - Геракліт Ефеський(544-483 рр. до Р.Х.) використав ідеї своїх попередників для побудови цілісної філо­софської концепції, що поєднувала високий рівень абстракт­них міркувань із наочністю.

Оскільки до Геракліта вже були створені філо­софські вчення, відмінні між собою, то він вва­жав за необхідне в розумінні світобудови пере­нести акцент із питання "Що?" (Що є світ? Що є початком світу?) на питання "Як?" (Як слід мис­лити, щоб мати достовірні знання?).

Питання "Що?" і "Як?" від часів Геракліта Ефеського стають основними питаннями піз­нання (у тому числі й наукового), що перебува­ють в органічній єдності між собою.

На думку Геракліта, світ слід розуміти як потік, що весь час тече: "Усе тече, усе зміню­ється”. Розгортаючи свої думки, Геракліт дає відповідь на запитання, що саме тече, як тече, куди тече. У течії, у становленні перебувають чотири світові стихії: вогонь, повітря, вода і земля.

Вони переходять одна в одну, але не хаотично, а мірами, і за­галом виходить, що світовий кругообіг здійснюється через ви­міряний рух від протилежного до протилежного: від рухомо­го, світлого, гарячого вогню-до інертної, темної, вологої землі і навпаки. Енергію усьому рухові дає вогонь як найперша і най- динамічніша стихія: "Весь цей Космос... є нічим іншим, як вогнем, що мірами спалахує та мірами згасає”. Оскільки світовий рух відбувається не хаотично, то це свідчить про наявність єдино­го світового закону - "логосу ". "Логос"- це слово, мовлення, хід думки, і, отже, - розумний порядок. Саме логос визначає міри поєднання протилежностей у світі.

БУДОВА СВІТУ (за Гераклітом Ефеським) *

Такий погляд на світ, у якому він постає динамічним, змінним унаслідок боротьби та поєднання протилежностей, дістав на­зву діалектики: "Війна - всьому батько ”.

• Отже, Геракліт є засновником діалектичного мислення, мислення, яке намагається різноманітність сущого звести до певної його вну­трішньої енергетики.

У реальному світі логос проявляє себе у вигляді блискавки - особливої дії особливого вогню (згадаймо, що Зевс керує світом за допомогою блискавки). Геракліт пояснював дією вогняної стихії все, у т. ч. душу людини (особливий, сухий і чистий вогонь) і роботу інтелекту (просвітлення, “спалахи" при усвідомленні й т. ін.).

Після Гераксііта філософські вирішення питання про світо­будову розвивалися через поєднання питань “Що?" і “Як?”.

Особливу увагу в період подальшого розвитку античної на­турфілософії слід звернути на чотири школи.

♦ Елейська школа (за назвою міста Елея). Найвідоміші представники Парменід(540­450 рр. до Р.Х.) та Зенон(490-430 рр. до Р.Х.). Парменід стверджував, що за належної уваги до процесу мислення ми змушені будемо визнати: "Лише буття є, а небуття узагалі немає". Бо про що б ми не мислили, думка буде непорожня. Навіть мислячи про небуття, ми вводимо його в ранг буття, бо воно в цей момент існує для самого мислен­ня як його предмет. Отже, усюди є лише буття, що дорівнює собі самому і є незмінне й невичерпне. Погляди на засади сущого як у своїй основі на нерухливі, незмінні, само- тотожні згодом (у німецького філософа Г.Гегеля) дістали назву метафізичного світо­бачення, яке за вихідними спрямуваннями протистоїть діалектиці. Парменіда вважа­ють одним із зачинателів метафізики як стилю мислення.

Зенонспрямував свої зусилля на захист ідей Парменіда через розроблення оригі­нальних задач-головоломок ("апорії Зенона"),які доводили немислимість руху і змін.

♦ Школа атомізму. Найвідоміший давньогрецький атоміст Демокріт(480-390 рр. до Р.Х.) виходив із тези, що "ніщо не виникає з нічого і не перетворюється у ніщо”. Якщо у світі не було б чогось стійкого і незмінного, світ не утримався б у бутті. Можна ділити і дробити речовину, але не нескінченно; край, межа .можливого поділу - атом (неподіль­ний); його існування - запорука незнищенності світу.

♦ Школа еволюціонізму. Розробив її ідеї Емпедокл(483-423 рр. до Р.Х.), який вва­жав, що всі процеси світу можна пояснити через взаємодію чотирьох стихій, або еле­ментів (вогонь, повітря, вода й земля), та двох сил протилежного спрямування (любов і ворожнеча). Під дією любові подібне з'єднується із подібним, а під дією ворожнечі навпаки - у світі панують роз'єднання, розпад. Любов та ворожнеча почергово вста­новлюють своє панування у світі, а останній перебуває у періодичних станах пряму­вання або до досконалості (так виникають Космос і всі форми життя), або до розпаду (який неминучий після панування любові).

• Школа ноології, або концепції всесвітнього розуму. Розробив її Анаксагор(500-428 рр. до Р.Х.), на думку котрого все, що існує, складається з частинок, які містять у собі всі якості та властивості світу, - із гомеомерій (частково подібних до всього). Тому ми й бачимо різноманітність світу. Але конкретне поєднання гомеомерій зумовлене дією світо­вого розуму - Нуса, або Нооса; саме він постає мірою для усього сущого. На початку ХХ ст. акад. В. Вернадський використає термін “нооіГ для позначення ноосфери - тієї частини біосфери Землі, що створюється завдяки культуротворчій діяльності людини.

• Отже, давньогрецька натурфілософія розвивалась динамічно, де­монструючи при цьому деякі загальні закономірності руху людсько­го мислення - від простого =>до складного, від конкретного =>до абстрактного, від недиференційованоїпроблематики =>до диферен­ційованої' від неусвідомленого =>до усвідомленого, висунувши цілу низку продуктивних для європейської цивілізації ідей і теорій.

3.3.