Філософія Стародавньої Греції і Риму

3.1. Досократівська філософія

3.1.1. Філософські ідеї в текстах Гомера, Гесіода та орфіків

Своїм виникненням західноєвропейська філософія завдячує Давній Греції. Грецька культура того періоду перебувала на верши­ні свого розвитку.

У поемах Гомера ставилося питання про причину всіх речей, а Гесіод у «Теогонії» вже подає цілісну систему пояснення всього світу, щоправда, у міфологічній інтерпретації. У «Трудах і днях» формулюються також і етичні максими давньогрецької філософії, зокрема на передній план виноситься вимога справедливості.

Окрім «офіційних» священних текстів, у Стародавній Греції ХІІ-VIII ст. до н.е. існували таблички із записами прихильників так званих «орфічних» містерій, в яких відобразились уявлення про людську душу та реінкарнацію, тобто перевтілення людської душі після смерті. На цих табличках ми знаходимо дивовижно схожу на індійську, ідею спасіння душі людини шляхом виходу із циклу реінкарнації. Саме тексти орфіків, Гомера і Гесіода стали тим ґрунтом, на якому і проросла грецька філософія наступних віків.

3.1.2. Філософи «фізису»

Першим філософським питання, яке поставили давні греки сві­ту, було питання про першооснову всього існуючого. Першооснову світу вони називали fvsi— «природа»^[57].

основу, себто вживали це слово подібно українському вислову («така його природа», тобто «така його першооснова»). Вперше пи­

тання, що саме є першоосновою світу, постави Фалес (бл. 624-546 рр. до н.е.) із грецького міста Мілет. Саме він і вважається першим західноєвропейським філософом. Першоосно­вою він вважав воду (²dwr). Однак не тільки і не стільки ту воду, яку ми п’ємо, скільки уні версальну текучість, яка до того ж є божествен­ною. Адже саме вода є всепроникною і такою, що дає всьому життя.

Учень Фалеса Анаксімандр (бл. 610/11­547/546 рр. до н.е.) із міста Мілет мав щодо першооснови світу іншу думку. За свідчен­

ням давнього історика Сімплікія, він, «помітивши

взаємоперетворення чотирьох елементів (води, повітря, землі і вогню)..., не вважав жодного з них гідним того, аби прийняти за першооснову, але визнав першоосновою дещо інше, відмінне від них»^[58]. Анаксімандр вважав першоосновою «апейрон» (Apeiron) - безмежну, якісно-невизначену і божественну субстанцію^[59].

Учень Анаксімандра Анаксімен (585-525 рр. до н.е.) визнав першоосновою повітря (#/r). Повітря зберігає деякі властивості анаксімандрівського апейрона. Так само, як і апейрон, воно є безкінечним, не має форми і меж. Під дією холоду повітря перетворюється у воду, потім у землю, а нагріваючись, - у вогонь. Так, на його думку, з повітря утворюються всі речі.

Три вищеназвані філософи належать до так званої Мілецької філософської школи, засновником якої вважається Фалес.

Піфаґор (бл. 585-497 рр. до н.е.) з Іонії (народився на грець­кому острові Сакос) - першоосновою світу вважав число (гр. #riqm3~). Слід зазначити, що число не мислилось у тодішній Гре­ції як щось абстрактне, воно було конкретно-предметним. Коли грек говорив «один», то він мав на увазі якийсь один предмет. Та­кий незвичний для сучасності погляд був природнім для античності.

Геракліт (544-483 рр. до н.е.) із міста Ефес першоосновою сві­ту вважав вогонь^[60]. У процесі різноманітних перетворень вогню народжуються всі інші речі. Вогонь, за Гераклітом, є розумним, божественним і одухотвореним, він є «логос» (l3go~ в перекладі з гр. означає «розум», «закон», «слово» тощо, дане поняття не має точного аналогу в сучасних європейських мовах). Геракліт, мож­ливо, вперше загострив увагу на тому факті, про який нібито вже здогадувався Анаксімандр. Повітря перетворюється у вогонь, во­гонь у щось інше, і так відбувається постійно, а отже, спостеріга­ючи ці взаємоперетворення, яку підставу ми маємо стверджува­ти, що саме вогонь, а не вода чи повітря, чи щось інше є першо­основою. «Ми входимо і не входимо в одну і ту ж річку, ми ті ж і не ті ж» (ф. 49а), - писав Геракліт, намагаючись висловити мін­ливість світу і постійні взаємоперетворення речовин. Такий хід думок призвів до того, що учень Геракліта Кратіл взагалі відмо­вився шукати першооснову світу. Тому можна стверджувати, що з Гераклітом філософія, що тільки-но народилась, потрапила, пев- ною мірою у кризовий стан.

3.1.3. «Онтологічний поворот» античної думки. Парменід

Дивовижним чином цю кризу подолав Парменід із міста Елеї (540-450 рр. до н.е.). Суть його поглядів на першооснову світу, ви­кладених у віршованому творі «Про природу», така: ми дійсно не можемо знайти першооснову світу, в якому повітря постійно пере­творюється у воду, вода у тверду речовину й ін.

Однак, якщо буття є єдиною нерухомою однорідною першоос­новою світу, яка ні в що не перетворюється, то чому світ, який по­стає перед нашими очима, є множинним, рухомим і різноманітним? На це питання Парменід чітко не відповів. Він лише стверджував, що множинний, рухомий і різноманітний світ, який ми бачимо перед очима, - це лише «майя», «обман», «ілюзія» нашого сприйняття, тому не можна довіряти чуттям, а можна тільки розуму, який нам із нездоланною логікою говорить, що буття є нерухомим і однорідним.

Послідовники Парменіда намагалися всіляко захистити цю дум­ку. Наприклад, Зенон із міста Елеї (490-430 рр. до н.е.) стверджував, що рух - це лише ілюзія, Ахілл - найшвидша у світі людина ніколи не зможе наздогнати черепаху, оскільки за той час, коли він подолає деяку дистанцію до неї, черепаха все одно трішки відповзе від нього, і так буде продовжуватись безкінечно. Аналогічні «апорії» (гр. #porja (іон. #porjh) - «трудність», «перепона») висувалися для спростування множинності і неоднорідності світу. Однак антична філософія не погодилась з цією думкою. Тому філософи від Парме- ніда і до Сократа намагатимуться єдине, нерухоме і однорідне буття узгодити з множинним, рухомим і розмаїтим видимим світом. Філософів, які згрупувалися довкола Парменіда в місті Елеї, нази­вають «елеатами», або говорять, що вони належать до елейської філософської школи.

3.1.4. Фізики-плюралісти, фізики-моністи та софісти

1. Фізиками-плюралістами називають філософів, які вважали, що першооснова не одна, а їх декілька.

Емпедокл (483-423 рр. до н.е.) вважав основами всіх речей чотири першооснови вогонь, повітря, воду і землю, не віддаючи перевагу жодній з них. Механізм утворення всього світу Емпедокл вбачав у поєднанні і роз’єднанні елементів, під дією сил «любові» (jrw~) та «ворожнечі» (ne_ko~), - сил, якими володіє буття.

Анаксагор (500-428 рр. до н.е.) покладав первинними субстан­ціями «сімена» (sp1rmato~, більш пізня назва «гомеомерії»), які ви­ступали як «якості» (колір, смак тощо). Всі речі походять з якостей шляхом змішування, яке здійснює світовий інтелект (n3o~). У яб­луку, наприклад, світовий інтелект змішав сімена червоного кольо­ру, солодкого смаку, твердості тощо.

Левкіп (близько 500-440 рр. до н.е.) і Демокріт (460-360 рр. до. н.е.) першоосновою вважали «атоми» (Atomo~^[61]) - «безкінечне число тіл невидимих з причини їхньої малості». Атоми, сполучаючись між собою, утворюють розмаїття світу. Причиною утворення світу із хаосу є «випадок» (t3 a8t3maton).

2. Моністами називають давніх філософів, які намагались відстою­вати думку про те, що першооснова єдина.

Діоген Аполонійський (2-а половина V ст. до н.е.) стверджу­вав, що першоосновою є безкінечне повітря, що одухотворене і розумне. Подібних поглядів дотримувався і Архелай із Афін (сер. V ст. до н.е.). Множинність світу, вважав він, є розмаїття «модусів», проявів розумного повітря. Існує думка, що учнем Архелая був Сократ.

3. Софісти (гр. s3fisma означає «майстерність», «вміння», «мистецтво», згодом набуло значення «хитрості», «хибного умовиводу»^[62]) взагалі відмовились від пошуку першооснови. Так, наприклад, найвідоміший софіст Протаґор із Абдер (481-411 рр. до н.е.) проголосив: «...людина є міра всіх речей, в тому, що вони існують, і в тому, що вони не існують». Себто у світі першоосновою вважається те, що покладе людина, а що є на­справді першоосновою - невідомо.

3.2. Філософія класичного періоду Греції

2.1. Сократ

З іменем Сократа (470/69-399 рр. до н.е.) пов’язують антропологічний поворот у філософії (від. гр. Anqrwpo— людина), тобто поворот до людини. Сократ перший почав стверджувати, що не в довкіллі слід шукати пер­шооснову, не у воді чи вогні ії вбачати, а в людині, в душі. Символом його філософії став вислів, напи­саний на стінах храму Аполлона в Дельфах: «Пізнай самого себе». Тобто, якщо хочеш побачити першо­основу всього, зазирни до себе в душу. Людина складається з душі і тіла. Першоосновою є саме люд­ська душа (гр. y c/⁵⁶), а тіло - інструмент, яким во­на керує. Людина має прагнути до пізнання душі, а не природи чи довкілля. Якщо людина пізнає свою душу, вона досягне «самоконтролю» (6nkr¼t1ia), який є запорукою моральної досконалості, чес­ноти (#ret/) та щастя (e°daimon) )

Однак, як саме треба пізнавати людську душу, яким методом ми повинні користуватися? Метод пізнання душі, який практикував Сократ, називається «діалектикою» (dialektikθ, від гр. dial1gomai - вести бесіду, діалог). Діалектика складалась із чотирьох частин: ^[63]

1. Іронія: Сократ зустрічав на вулиці якогось вельможного і освіченого громадянина і прикидався позбавленим мудрості прос­таком, що хоче поставити кілька запитань про людську природу.

2. Незнання: Сократ повідомляв цій людині, що він нічого не знає. «Я знаю, що нічого не знаю», - такий вислів приписують Сократу. Він означає: «я усвідомлюю, що моє знання обмежене».

3. Замешкання: ставлячи людині запитання та майстерно засто­совуючи індуктивно-дедуктивні прийоми, Сократ заганяв людину в глухий кут, після чого та впадала в стан розумового замеш­кання. Найчастіше він просив співбесідника дати визначення загального поняття, а потім відшукував приклад, який суперечить даному поняттю.

4. Маєвтика («maieutik/» в буквальному перекладі з грецького означає «акушерське мистецтво»): знову майстерно ставлячи запи­тання, Сократ підводив людину до «народження» правильної думки. Щодо «маєвтики», то Сократу приписують вислів: «Моє мистецтво у всьому схоже на акушерське, однак різниться воно тим, що я прий­маю пологи у мужів, а не у жінок, пологи душі, а не тіла».

Сократ вважав, що пізнавши себе, людина пізнає, що є добро, а що зло, а коли це станеться, вона буде робити тільки добро. Все зло у цьому світі від незнання. Людина робить зло, бо не знає, що це зло^{[64] [65]. Однак це була хибна думка, бо навіть знаючи, що є добро, людина не завжди вибирає його. Всі знають, наприклад, що палити - шкідливо для здоров’я, і все одно палять.}

Популярність Сократа в тодішній Греції була величезною. Жо­ден з філософів до Сократа і після нього не мав такої кількості уч­нів. Вони створили велику кількість так званих «сократичних шкіл». Чотири школи, що виникли одразу після смерті Сократа називають «молодшими сократиками». До них відносяться:

1. Школа Антісфена (445-360 до н.е.), яка винесла на перший план ідею Сократа про самодостатність, самоконтроль, самообме­ження, які були покладені в основу філософії кінізму⁶.

2. Школа Арістіпа (435-356 до н.е.), що функціонувала в місті Кірена (кіренаїки) проголошувала смислом людського життя і головною чеснотою прагнення до задоволення. Такий погляд назива­ють гедонізмом.

3. Школа Евкліда (близько 435-365 до н.е.), що жив у місті Мегарі (мегарська школа), намагалася поєднати погляди Сократа і Парменіда. Для них Благо, що тлумачилось як доброчинність, є Єдиним, а не-блага не існує. Довести це вони намагалися за допо­могою аргументів на зразок апорій Зенона.

4. Школа Федона (IV ст. до н.е.) із Еліди (елідська школа) роз­вивала «моральний інтелектуалізм» Сократа, вважаючи, що ро­зум, логос здатен змінити кожну людину і привести її до добра.

Завершуючи нарис про Сократа, зазначимо наступне: філософи до Сократа шукали першооснову у довкіллі, природі, не приділяючи ніякої уваги людині. Сократ навпаки, зосередившись на людині, не приділяв уваги світу навколо людини. Тому після смерті Сократа у філософії постала необхідність створити вчення, яке б об’єднувало і світ, і людину, знайти першооснову, яка була б спільною, як для світу, так і для людини. Саме таке велике і фундаментальне вчення створив геніальний учень Сократа - Платон.

2.2. Платон

Платон (427-347 рр. до н.е., справжнє ім’я Арістокл, автор так званих «діалогів» «Апологія Сократа», «Федон», «Парменід», «Держава», «Тімей»^[66] й ін., засновник першого навчального закладу під назвою «академія») вважається найвидатнішим філософом усіх часів. Англійсь - кий філософ Альфред Вайтхед уже у ХХ ст. назве всю нашу західно­європейську філософію ні чим іншим, як «примітками до Платона»^[67].

7. «Федр» («Fa_dro~»).

8. «Бенкет» («Sump3sion»).

9. «Парменід» («Parmenjdh~»).

10. «Теетет» («Qeajthto~»).

11. «Тімей» («Tjmaio~»).

12. «Закони» («Leg1i~»).

Для того, щоб краще засвоїти погляди філософа, спробуймо відга­дати таку загадку: «Що з існуючого не можна ні відчути на дотик, ні спробувати на смак, ні побачити, ні взагалі зафіксувати якимось фізичним приладом?». Ви скажете - людську думку. Дійсно, це так. Думка існує, хоча й не має ані запаху, ані смаку. У філософії те, що не можна зафіксувати жодним фізичним приладом (думку, розум, відчуття), називають ідеальним, а те, що можна - матеріальним..

Платону належить честь відкриття «ідеального».

Однак він, на відміну від переважної більшості нас ΐ із вами, вважав, що ідеальне існує не тільки в,

людській голові, але й поза межами людини. Ін­шими словами, за Платоном, поза дійсним світом. -' ^j існує паралельний світ, який є ідеальним, і в √основні твори: «Метафізика», «Категорії», «Про витлумачення» тощо^[68], засновник навчального закладу під назвою «лікей») був учнем Платона, однак, на відміну від останнього, він вважав, що ідеї не є якимось паралельним світом, а живуть у самих речах. Першоосновою, отже, є не ідеї, як це стверджував Платон, а композиція, сполучення ідей і матерії. Інакше кажучи, матерія і ідеї невіддільні. Коли ми дивимося на стіл, то в цьому столі живуть і

він

матерія, те з чого він зроблений, і ідея, поняття, або «форма», як її називав Арістотель. «...Слід, напевно, вважати неможливим, - писав Арістотель, - щоб окремо один від одного існували сутність і те, сутністю чого вона є; як можуть тому ідеї, якщо вони сутності речей, існувати окремо від них?» (Met. І 9, 991 b 1-5). Матерія - це можли­вість, а форма ідея - це те, що робить можливість дійсністю. «Мідь є статуя у можливості...», - пише Арістотель (Met. ІХ 9, 991 b 25)^[69]. Тобто мідь - це матерія, це тільки можливість із неї щось виліпити, а для того щоб з неї вийшла статуя, потрібна ідея, яка зробить цю можливість дійсністю: «...будь що, що виникає, може і бути і не бути, а цією можливістю і є у кожної речі матерія» (Met. VII. 7, 1032 а 20). Перетворює можливість у дійсність Бог, якого Арістотель називає Першодвигуном. Саме додає до матерії ідеї.

Людина - це теж сполучення матеріального тіла з ідеальною душею, причому тіло є мож­ливістю існування людини, однак робить цю можливість дійсністю душа, яка, на думку Арістотеля, складається з трьох частин: веге­тативна, чуттєва та раціональна. Рослини мають тільки вегетативну душу, тобто ту, що відповідає за відтворення і розмноження, тварини - вегетативну і чуттєву, люди - усі три. Іс­нування раціональної душі неможливе без існування двох інших.

Мета людини і суспільства - пізнавати Благо. На відміну від Платона, Арістотель дотримується дещо іншої концепції соціаль­них верств, виділяючи три прошарки: знатні, середні і народ.

Арістотель вважається найуніверсальнішим розумом античності і основоположником сучасної системи наук.

2.3. Філософія доби еллінізму

У 388 р. до н.е. батько відомого полководця Александра Маке­донського Філіп ІІ завойовує Грецію. В І ст. н.е. Риму належала величезна частина Європи, все Середземномор’я, частина Африки та Азії. Рим і західні провінції говорили, читали і писали латинською мо­вою, в східних провінціях переважала грецька. Держава втрачає не­залежність. Внаслідок цього світогляд античних мислителів зміню­ється. Людина перестає мислити себе невід’ємною частиною полісу, як це було в класичну епоху і проголошує саму себе вищою і незалежною від будь-яких утворень, держави, суспільства тощо. Символом еллінізму стає Діоген Синопський, який, загораючи в пустелі, на пропозицію наймогутнішої людини світу Александра Македонського дати йому все, чого той забажає, просить відійти і не затуляти сонце. Грецька людина відкриває, що для щастя не потріб­на держава, суспільство, заняття політикою тощо. Давньогрецька філософія відкриває індивіда, незалежну особистість і проголошує її першоосновою. Сократ відкрив людину, філософи елліністичної епохи - індивіда.

Ці поняття слід відрізняти. Людина - це представник людсь­кого роду, що розглядається як частина суспільства. Індивід - це людина, взята в її окремішності, без зв’язків із суспільством.

Після смерті Філіпа ІІ Александр Великий (Македонський) про­довжує завойовницькі війни, результатом яких є створення величез­ної імперії (Македонського царства), що охоплювало Балкани, час­тину Європи, Азії, Африки й інші території. Александр Великий - людина, закохана в грецьку культуру (його вчителем був сам Аріс- тотель) - вирішує «еллінізувати» всі ці величезні території, тобто запровадити на них грецьку мову і культуру. Саме завдяки цьому проектові епоха, що почалась із Александра, називається добою еллінізму. Однак рання смерть великого полководця не дала змоги завершити цей проект і призвела, власне, до занепаду македонського царства і до підсилення Риму. В 146 році до н.е. Грецію завойовують вже римляни, які, однак, у культурному плані самі потрапляють під уплив греків. Тому філософія еллінізму - це філософія, в якій при­сутня і римська складова.

Основними елліністичними філософськими школами є:

1. Кініки. Засновником сократичної школи кініків^[70], як ми зна­ємо, був Антісфен, однак найяскравішим представником цього напряму став Діоген Синопський (400-325 рр. до н.е.). Кініки вважали, що індивіду не потрібні ні багатство, ні почесті, ні інші суспільні блага, він за своєю природою позасуспільний само­достатній і може обійтися мінімальним. Діоген не мав ні житла, ні родини, з усього майна в нього була одна кружка, проте, побачив­ши, як дитина п’є воду з долоні, він викинув навіть її. Аналогічної лінії поведінки дотримувався й інший знаменитий представник кінізму Кратет, який продав усе своє майно і роздав бідним, а банкіру наказав віддати свої гроші дітям тільки в тому випадку, колі ті залишаться неосвіченими, оскільки якщо вони стануть філософами, то їм ці гроші непотрібні.

2. Епікурійці (засновник школи Епікур (341-270 рр. до н.е. народився на Самосі, поблизу Атен заснував так званий «Сад», філософську школу, що збиралася у саду) - найвищим щастям для індивіда проголошували задоволення й позбавлення від страждань і турбот. Останні виникають завдяки прагненням, які не можуть бути задоволеними. Позбавившись від цих прагнень, людина позбавляється від страждань.

3. Стоїки (засновник школи Зенон (333/332-262 до. н.е.) наро­

дився на острові Кріт, в Атенах заснував знамениту філософську школу, яка збиралась у Портику^[71]). Виділяють три періоди в історії Стої: 1) антична Стоя (Зенон, Клеанф, Хрісіпп, кінець IV-Ш ст. до н.е.; 2) «середня Стоя» (Панецій, Посідоній, II-I ст. до н.е.);

3) римська Стоя (Сенека, Епіктет, Марк Аврелій, перші ст. н.е.). Сто­їки вважали, що свобода індивіда полягає в узгодженні з тим, чого хоче доля. Римський стоїк Сенека писав: «Того, хто хоче, доля веде, хто не хоче - тягне».

4. Скептики (засновник школи Піррон (360-275/270 рр. до н.е.), жив у місті Еліді). Яскравими представниками школи були також Тімон (325/320-235/230 рр. до н.е., Аркесілай (315-240 до н.е. й ін.) вважали, що індивіду треба жити взагалі без власної думки, не схиляючись ні до чого. Починаючи з Аркесілая, скептицизм був модним у Платонівській академії. У часи розквіту Римської імперії скептицизм переживає піднесення (неоскепти­цизм, пірронізм, філософія Секста Емпірика).

5. Еклектики (течія у Платонівській академії заснована Філо- ном із Ларісси, яскравими представниками були також Антіох із Аскалона та римський філософ Ціцерон (106-63 до н.е.), які на­магалися поєднати між собою всі вищеперераховані течії інколи без внутрішнього зв’язку між ними.

петський філософ Плотін (205-270, головний твір «Енеади» - афоризми зібрані і впорядковані його учнем Порфирієм). Плотін є

зум (n3o~) - душа (y c/) - природа (fvsi~). У III-IV ст. ці ідеї розвивалися у Сирійській та Пергамській школах неоплатонізму, де їх намагалися поєднати із язичницькою релігі-

Неоплатоніки. Засновником школи неоплатоніків був єги­засновником Римської школи неоплатонізму. Він вважав, що джерелом усього видимого світу є √ ідея Блага, яка є Єдиним. З неї шляхом емана­ції (випромінювання) народжуються всі інші речі. Речі можуть перебувати близько або дале­ко від ідеї блага (як круги на воді). Таким чи­ном, усе у світі підпорядковане ієрархії. Є речі близькі до джерела еманації, а є далекі. Емана­ція відбувається в наступному порядку: ро- єю, а у IV-VI ст. у платонівській академії та Александрійській школі. Александрійська школа після смерті її керівника Гіпатії Алек- сандрійської у 415 році, перетворилась у християнський богословський заклад, що

проіснував до VII ст.

Закінченням періоду Античності, як ви знаєте з історії, є 476 рік, коли під натиском варварів падає Західна Римська імперія, однак антична філософія після цього ще продовжувала жити. Закін­ченням античної філософії вважають 539 р. н.е., коли римський імператор Юстиніан припинив діяльність платонівської академії.

4.