Василь Симоненко. Вірші
НЕКРОЛОГ КУКУРУДЗЯНОМУ КАЧАНОВІ, ЩО ЗГНИВ НА
ЗАГОТПУНКТІ
Не чути голосінь, іржавіють оркестри, Оратори втомились від кричань:
В труні лежить не вождь і не маестро, А просто - кукурудзяний качан.
Труна із тупості, бездарністю оббита; Бредуть за нею стомлені думки:
Кого оплакувать, кого мені судити, Кому із серця відбивать замки?
Кого трясти за петельки і душу? Кого клясти за цю безглузду смерть? Помер качан, і я кричати мушу, Налитий смутком і злобою вщерть.
Качане мій, за що тебе згноїли? Качане мій, кому ти завинив?
Качане мій, лягли в твою могилу І людська праця, і щедроти нив.
Безсонні ночі, неспокійні днини, Мозолі, піт, думок гарячий щем Лягли з тобою поруч в домовину І догнивають під густим дощем.
Прокляття вам, лукаві лицедії, В яких би ви не шлялися чинах! Ви убиваєте людську надію Так само, як убили качана.
ПОДОРОЖ У КРАЇНУ НАВПАКИ (Казка) Лесик, Толя й два Володі Сумували на колоді.
Лесик скаржився: «Хлоп'ята, Страх як тяжко жить мені - Слухай маму, слухай тата, Умивайся день при дні. Ох, і тяжко жить мені!» Толя теж сидить бідує, Вилива жалі свої «Дуже Тоня вередує, Розважай весь час її...»
А Володя скиглить:
«Тато Змусив квіти поливати...» І зітхає вся четвірка:
«Як нам тяжко, Як нам гірко!» Раптом трісь - і перед ними Бородань малий з'явивсь, Хитруватими очима На четвірку він дививсь.
І сказав до них суворо Цей химерний чоловік: «Я почув про ваше горе Й через доли, через гори Свою бороду волік - Поспішав мерщій сюди Виручати вас з біди.
Недалеко звідсіля Є чудна одна земля - Там ні дня нема, ні ночі, Кожен робить там, що схоче...» Тут всі четверо до нього: «Поможіть нам, поможіть!
Як пройти в оту країну, Розкажіть нам, розкажіть!» «Поможу я вам охоче, - Каже власник бороди, - Ви на мить заплющіть очі - Я відправлю всіх туди».
Тільки так усі зробили, Всіх як вітром підхопило, Закрутило, завертіло, Заревло і загуло Й над степами,Над лісами
Аж під небом понесло! Як розплющили всі очі, Закричали: «Тру-лю-лю!
Я роблю тепер, що схочу, Що захочу, те й роблю!
Ми потрапили-таки У країну Навпаки!»
Ну, а цей чудесний край Для малечі просто рай: Там в річках тече чорнило, Там ніхто й не чув про мило! Всі замурзані по вуха, Галасують всі щодуху, Оком чують, вухом бачать, Догори ногами скачуть. Сажотруси хати білять, Землеміри небо ділять, Косарі дерева косять, Язиками дрова носять. Взявши торби, малюки Ходять в небо по зірки. Наберуть їх повні жмені, Ще й напхають у кишені І додолу з неба - скік! - Хто на скирту, хто на тік. Лесик, Толя, два Володі, Як малі телята в шкоді, Цілий день брикали, грались, Реготали і качались, То з якимись хлопчаками Воювали галушками, То в густих чагарниках Танцювали на руках.
І кричали: «Тру-лю-лю! Що захочу, те й роблю!» Потім, стомлені й щасливі, Спали, висячи па сливі. Одіспавшись, ласуни Рвали з дуба кавуни І з кущів серед левад Смакували шоколад.
Якось їх біля млина Стріла гвардія чудна - Ці вояки в штанях синіх Верхи їхали на свинях. «Хто такі? - спитав похмуро Найстрашніший мацапура. - Це перевертні, не діти!
Гей, хапайте їх, в'яжіте!»
І вояки той наказ Так і виконали враз Та й погнали неборак До палацу Невмивак. Ждав їх в будці для собаки Цар Великий Невмивака - Він найстаршим тут вважався, Бо сто років не вмивався. Як побачив цар малих, Закричав, завив на них: «Що це в біса за прояви? В них праворуч руки праві?! Чом вони очима бачать?
Що це, слуги мої, значить? Треба їх обмить чорнилом, Бо від них одгонить милом. Потім всім їм для науки Треба викрутити руки, Ще й відтяти треба вуха Та навчить очима слухать. Лиш тоді ці диваки Зможуть жити в Навпаки. А тепер цих недотеп Замуруйте в темний склеп!» Так, зіпершись на ломаку, аркнув грізний Невмивака, І дітей всіх чотирьох Слуги кинули у льох. У льоху в холодній тиші Шаруділи сонні миші, Од стіни та до стіни Сновигали таргани І, забившися в кутки, Пряли пряжу павуки.
Пронизав усіх хлоп'ят Страх нечуваний до п'ят, Тож всі четверо щосили У тюрмі заголосили. І від тих солоних сліз Льох увесь по швах поліз:Спершу стіни тануть стали, Потім двері з цукру впали.
І щаслива дітвора
З криком радісним «ура!» Задала стрімкого дьору Од царя страшного з двору. А вояки в штанях синіх Мчали назирці на свинях І кричали, й докоряли, Й помідорами стріляли. Ось-ось-ось були б спіймали, Але свині раптом стали Й повернули до лози Смакувати гарбузи. Як вояки не галділи, Свині й слухать не хотіли - Тільки рохкали й хрумтіли, Гарбузи все їли, їли.
А наївшись, як одна, Всі чкурнули до багна. Тож вояки всі чимдуж Мчали слідом до калюж Та благали: «Любі паці, Вже пора ставать до праці!» Свині добре все це чули, Та й бровою не моргнули І пролежали в багні Дві секунди ще й два дні. А тим часом наші діти Мчали, мов несамовиті, Через поле й сінокіс Та й потрапили у ліс. Тут, у лісі, на поляні, Квіти бавились рум'яні - Грали в гилки, в коперка, Танцювали гопака.
Як побачили малих, Прудко кинулись до них, Застрибали, заскакали, У листочки заплескали: «Йдіть до нас! До нас у коло - Потанцюєм, як ніколи!» Квіти діток гратись кличуть, А вони стоять кигичуть: «Там вояки в штанях синіх Доганяють нас па свинях. Хочуть ці лукаві круки Повикручувать нам руки. Ой! Ой! Ой! Де наші мами, Що без них тут буде з нами?» Квіти з жаху стали сині: «Нас також потопчуть свині!..» Тут до них підскочив дід Кущовик Червоний Глід: «Не сумуйте, не кричіте, Я поляну оточу,
І свиней топтати квіти Відучу!» Глід, Шипшина й Терен дикий Вмить без галасу і крику Всю поляну оточили, Нашорошили голки Й заганяли їх щосили Свиням в ноги і боки.
І воякам шматували Пишний одяг і тіла - Впало ранених чимало, Кров з них ріками текла. Вже вояки як не брались, Тільки геть пообдирались - В колючках, усі в крові Повтікали ледь живі. Розізлився Невмивака, Що зірвалася атака, І звелів поставить, клятий, Круг поляни вартових, Щоб зухвальців упіймати - Хай чи мертвих, чи живих! Він сказав:
«Дітей схопіть
І в чорнилі утопіть!»
І вояки в штанях синіх Сновигали скрізь на свинях, Доглядали, щоб малечі Не було шляхів до втечі Ну, а діти, бідні діти, Стали худнути, марніти, Стала їх бороти втома, Закортіло всім додому.
І зітхала вся четвірка: «Як нам тяжко! Як нам гірко!» Раптом трісь - і перед ними Бородань малий з'явивсь. Хитруватими очима На четвірку він дививсь. «Хто із вас додому хоче, - Каже власник бороди, - Хай лишень заплющить очі - Віднесу його туди...» Тільки всі отак зробили, Всіх як вітром підхопило, Закрутило, завертіло, Заревло і загуло Й над степами, Над ярами Попід небом понесло! Як розплющили всі очі, Гульк -уже в своїм дворі! їх стрічають, обнімають І бабусі, й матері, І кричать мандрівники: - Нас тепер ніяким дивом - Навіть бубликом красивим! - Не заманите ввіки У країну Навпаки!ТИ ЗНАЄШ, ЩО ТИ ЛЮДИНА
Ти знаєш, що ти Людина? Ти знаєш про це, чи ні? Усмішка твоя - єдина, Мука твоя - єдина, Очі твої - одні.
Більше тебе не буде... Завтра на цій землі
Інші ходитимуть люди,
Інші кохатимуть люди - Добрі, ласкаві й злі.
Сьогодні усе для тебе - Озера, гаї, степи.
І жити спішити треба, Кохати спішити треба - Гляди ж, не проспи!
Бо ти на землі - людина,
І хочеш того чи ні -
Усмішка твоя - єдина,
Мука твоя - єдина, Очі твої - одні.
7.4
Еще по теме Василь Симоненко. Вірші:
- 2.8 M-импликатуры: теоретико-игровая модель
- Библиографический список
- Коллектив авторов
- Коллектив авторов:
- Характерные черты русской философии
- Характерные черты русской философии
- Эллинизм
- Лекция четвертая Внутренние причины кризиса философии и возможный путь выхода из него. Конвергенция. Парадоксы развития. Актуальная и потенциальная бесконечность
- ІЛЬЇН В.В.. Апологія ірраціонального. Філософія для тебе. — К.: Вид-во Європ. ун-ту. —2005. — 232 с., 2005
- АФОНАСИНА Анна Сергеевна. ПСЕВДОПИФАГОРИКА: ТИМЕЙ ЛОКРСКИЙ О ПРИРОДЕ КОСМОСА И ДУШИ. ДИССЕРТАЦИЯ на соискание ученой степени кандидата философских наук. Новосибирск - 2013, 2013
- СОДЕРЖАНИЕ
- ВВЕДЕНИЕ