Класичний марксизм 50—90-х років XIX ст.

К. Маркс є мислителем, що завершує класичну німецьку філосо­фію. Проте Маркс набагато більше знаний у світі як творець чи не найпоширенішого (принаймні в XX ст.) філософсько-соціологічного вчення — марксизму.

         Пригадаймо Марксове уявлення про комунізм як своєрідну «міру» гармонії між діалектичними процесами «натуралізації» лю­дини і «гуманізації» природи або ж Марксове тлумачення приватної власності (насамперед її капіталістичної форми) як основного джерела процесу «відчуження» людини, альтернативного гармонізуючо­му впливу на діалектику людської життєдіяльності комуністичного суспільного ідеалу. Всю цю специфічно марксистську термінологію та фразеологію ми знаходимо в межах Марксового «внеску» в спадщину класичної німецької філософії.

Однак філософський унесок Маркса в класичну німецьку фі­лософію і філософія марксизму є різними філософськими позиція­ми. Сам по собі цей акт був досить-таки очевидним, однак провести «вододіл» між «двома» Марксами виявилося непростою справою. Ми недаремно сказали про «двох» Марксів, оскільки одна з перших спроб розібратися в поставленому питанні майже звелася до проти­ставлення «молодого» (до 1848 р.) і «зрілого» (після 1848 р.) Маркса. Саме так порушували проблему в 50—60-х роках XX ст. деякі західні марксологи, говорячи про «раннього» Маркса (ідеаліста та гуманіс­та) і «пізнього» Маркса (матеріаліста та соціаліста). Багато в чому подібне тлумачення спиралося на усталену в радянській філософії

Класичні джерела сучасної філософії: І.

Звичайно, в найзагальнішому й найабстрактнішому плані можна говорити про, так би мовити, «статистичне» переважання «класично- німецької» тематики в ранніх творах Маркса і власне «марксист­ської» тематики в пізніх творах. Маркс міркував одночасно у двох «вимірах» філософування і в цьому плані був дуалістом Кантового типу. Подібно до того як Кант формулює уявлення про два світи — природної причинності, в якому панує «чистий» розум, і свободної причинності, де панує «практичний» розум, Маркс аналізує світ жор­сткої раціональної системи природної та економічної необхідності (капіталістичний світ) і «царство свободи», яке «лежить по той бік сфери власне матеріального виробництва» і в якому «самоціллю» є «розвиток людських сил» (комуністичний світ).

Німецька класична філософія починається дуалістичою позицією Канта, який, вказуючи на «трансцендентний» (неперехідний) харак­тер прірви, що розділяє два світи, дає раціональний опис кожного з світів окремо. Закінчується німецька класична філософія теж дуаліс­тичною позицією Маркса, який основну увагу зосереджує на пошуку шляхів «подолання» трансцендентної прірви між капіталізмом і со­ціалізмом, шляхів «соціалістичної революції», що постає стрибком із царства необхідності до царства свободи.

Проте «стрибок» цей можливий лише за умови переходу «об’єктивних чужих сил, що панували до цього часу над історією... під контроль самих людей», тобто за умови встановлення контролю лю­дини не тільки над природою (перетворення її на «неорганічне тіло» людини), а й над власним специфічно людським, суспільним, буттям.

У 1844 р. Маркс робить серйозну спробу теоретичного досліджен­ня умов подолання відчуження шляхом ліквідації приватної власності

й одразу бачить на цьому шляху величезні труднощі. Суспільна орга­нізація, що виникає під час здійснення перших кроків щодо ліквіда­ції приватної власності, виявляється суспільством, у якому приватна власність набуває характеру «універсального» відношення, виступає як «всезагальна приватна власність». Таке суспільство Маркс нази­ває «грубим», або «вульгарним», комунізмом. «Всяка приватна влас­ність, — міркує Маркс, — як така відчуває — принаймні у відношенні до багатшої приватної власності — заздрість і жадобу нівелювання... Грубий комунізм є лише завершенням цієї заздрості і цього нівелю­вання, яке виходить з уявлення про певний мінімум. У нього — певна обмежена міра... Для такого комунізму спільність є лише спільність праці і рівність заробітної плати, яка виплачується общинним капі­талом, общиною як всезагальним капіталістом. Обидві сторони вза­ємовідношення піднесені на ступінь уявлюваної всезагальності: праця — як призначення кожного, а капітал — як визнана всезагальність і сила всього суспільства»^[95].

Така «всезагальна приватна власність» виявляє себе як багато­лика зрівнялівка (виплата зарплати бракоробам і неробам, з одно­го боку, і встановлення «певної обмеженої міри» для тих, хто віддає всього себе роботі — з іншого) і є, по суті, «нічийною», тобто «суспіль­ною» (власність належить усім членам суспільства взагалі і нікому зокрема) власністю «грубого» комунізму.

І така універсальна «зрівнялівка» за вказаних умов неминуча, оскільки розподіл «спільного» продукту має здійснюватися за яки­мось принципом (у 1875 р. Маркс говорить, що найраціональнішим за таких умов розподільчим принципом може бути «кожний за здіб­ностями, кожному за працею»), тобто передбачається наявність пра­ва, якоїсь «рівної міри», а «нерівні індивіди (а вони не були б різними індивідами, якби не були нерівними) можуть бути вимірювані однією і тією самою мірою лише остільки, оскільки їх розглядають під одним кутом зору, беруть тільки з однієї певної сторони... абстрагуючись від усього іншого»^[97]. В цьому випадку, додає Маркс, індивідів розгляда­ють «тільки як робітників», людей, які роблять індивідуальний вне­сок у спільну працю і вимагають за це відповідної частки від спільної маси засобів споживання.

Таким чином, у суспільстві, в якому «категорія робітника поши­рюється на всіх», панівним стає так само однобічний, споживацький підхід до життя. У такому суспільстві «який-небудь предмет є нашим лише тоді, коли ми ним володіємо, тобто коли він існує для нас як капітал або коли ми ним безпосередньо володіємо, їмо його, п’ємо, носимо на своєму тілі, живемо в ньому і т. д., одним словом, коли ми його споживаємо... Тому на місце всіх фізичних і духовних почуттів стало просте відчуження всіх цих почуттів — почуття володіння»^[98].

Отже, «усунення», «подолання» приватної власності не тільки не дає бажаного результату (ліквідації відчуження), а обертається уні­версалізацією самого відношення приватного володіння, яке стає від­чуженням усіх людських відносин, у тому числі й духовних.

У 1875 р., після велетенської праці, пов’язаної з науковим аналі­зом філософського, політичного, економічного знання, Маркс знову (майже через 30 років) повертається до проблеми «стрибка» до кому­ністичного «царства свободи». На сторінках «Критики Готської про­грами» він змушений визнати, що ліквідація приватної власності при­водить до такого комуністичного суспільства (замість виразу «грубий комунізм» Маркс вживає тут термін «перша фаза комуністичного сус­пільства», а ще через 40 з гаком років Ленін запропонує термін «со­ціалізм»), «яке тільки що виходить якраз з капіталістичного суспіль­ства і яке через це в усіх відношеннях, в економічному, моральному й розумовому, зберігає ще родимі плями старого суспільства, з надр якого воно вийшло»^[100]. Зокрема «рівне право», згідно з яким спільний продукт розподіляється між працівниками «за працею», «тут за прин­ципом, — визнає Маркс, — усе ще є правом буржуазним»^[101].

Інакше кажучи, «перша фаза комуністичного суспільства» в 1875 р., так само як і «грубий комунізм» у 1844 р., продовжує зали­шатися загалом все тим же «буржуазним» (в «економічному, мораль­ному й розумовому» і, додамо, в «правовому» відношеннях) суспіль­ством або ж «мерзенністю приватної власності, яка хоче утвердити себе як позитивна спільність». Визнаючи «буржуазнїсть» комуніс­тичного суспільства на його «першій фазі», Маркс пояснює: «Ці хиби неминучі в першій фазі комуністичного суспільства... Право ніколи не може бути вище, ніж економічний лад і зумовлений ним культур­ний розвиток суспільства»^[102].

Але ж чим може підтвердити Маркс свою певність у настанні «ви­щої фази» комунізму, на якій зникає протилежність між розумовою та фізичною працею, а сама праця із засобу до життя перетворюється на «першу потребу життя», коли «разом зі всебічним розвитком ін­дивідів виростуть і продуктивні сили і всі ',джерела суспільного ба­гатства поллються повним потоком», коли буде подоланий «вузький горизонт буржуазного права» і суспільство напише на своєму прапорі «Кожний за здібностями, кожному за потребами!»? Чіткої відповіді на це питання у Маркса ми так і не знаходимо.

Не взагалі відповіді, а саме «чіткої».

Класичні джерела сучасної філософії: І. Кант, Г. В. Ф. Гегель, К. Маркс капіталістів — «один капіталіст побиває багатьох капіталістів», уна­слідок чого відбувається централізація капіталів. І, нарешті, Маркс робить висновок: «Централізація засобів виробництва і усуспільнен­ня праці досягає такого пункту, коли вони стають несумісними з їх капіталістичною оболонкою. Вона вибухає. Б’є година капіталістич­ної приватної власності. Експропріаторів експропріюють»^[103].

Проте висновок цей (на відміну від двох попередніх стадій — екс­пропріації виробників та експропріації «дрібних» капіталістів) не має іншого «обґрунтування», крім абстрактно-діалекгичного правила, згідно з яким за першим запереченням обов’язково настає друге запе­речення, яке, заперечуючи перше, є «ніби поверненням» (повернен­ням на «вищому якісному щаблі») до вихідного пункту. Саме такого роду обґрунтування знаходимо у Маркса щоразу, коли йдеться про «неминучість» заміни капіталістичного суспільства комуністичним.

Якщо подібна аргументація деякою мірою переконлива стосовно обґрунтування переходу від рабовласницького ладу до феодального і від феодального до буржуазного (хоча реальні історичні процеси не завжди «вписуються» в таку «логіку», що визнавав і сам Маркс) через їх «однотипність» щодо форми (приватної) власності, то докорінна відмінність комуністичного суспільства, як його малює Маркс, від ре­ально наявного капіталістичного вимагає більш вагомих аргументів, ніж віра в «бездоганність» розумових («логічних», «діалектичних» тощо) правил чи схем.

Маркс — філософ, мислитель — був творцем гуманістичної кон­цепції, в центрі якої стоїть людина як якісно вищий (суспільний) ща­бель буття. І ця її (людини) якісна вищість дозволяє їй усе «нижче» розмаїття щаблів буття (природу) перетворювати на своє «неорга­нічне тіло» («частину» своєї свідомості та діяльності). «Діалог», що невпинно відбувається між людиною й «рештою» буття (природою), взаємозбагачує обох (людяну і природу) учасників діалогу, «гумані­зує» природу і «натуралізує» людину — цей нескінченний діалектич­ний процес прямує до стану гармонійної «зрівноваженості» «гуманіз­му» та «натуралізму», який Маркс називає комунізмом. Такою була теоретична філософська побудова, якою Маркс завершує формуван­ня системи класичної німецької філософії.

Проте, як відомо, філософом-професіоналом Марксу не судилося стати. Запрошений після захисту (1841) докторської дисертації ви­кладачем Боннського університету, він так і не зміг отримати цю по­саду через політичні гоніння на гегелівську школу, котрі почалися на той час. Маркс приймає запрошення працювати в ліберальній «Рейн­ській газеті», де згодом (з осені 1842 р.) стає редактором. Активно поринувши в бурхливе політичне життя Рейнської провінції, Маркс, зрозуміло, прагне застосувати до вирішення практичних політичних питань свою філософську теорію. Так виникає філософія марксизму, найтісніше пов’язана і водночас відмінна від філософської конструк­ції Маркса як представника німецької класичної філософії.

Звичайно ж, між Марксовою філософською конструкцією і жит­тєвою реальністю годі було шукати щось спільне. Оскільки реаль­ність була «чужою» ідеальній картині Маркса, він вирішує здолати це «відчуження», змінити дійсність з метою її пристосування до власно­го філософського бачення буття. Вище вже йшлося про те, які труд­нощі (навіть у суто теоретичному плані) постали перед Марксом, що став на шлях реалізації свого задуму. Покинувши ґрунт філософської спекуляції, він починає наукове розроблення політичної теорії пере­творення суспільно-політичних обставин життя.

Невдалий досвід подолання «відчуження» силою теоретичної критики приводить Маркса до висновку про те, що «зброя критики не може, звичайно, замінити критики зброєю... теорія стає матеріаль­ною силою, як тільки вона оволодіває масами», але це мають бути не взагалі «маси», а конкретний, найбільш знедолений клас сучасного суспільства — пролетаріат, в якому філософія й повинна знайти свою «матеріальну зброю», стаючи одночасно для самою пролетаріату «зброєю духовною». І якщо в 1842 р. Маркс вважав критику розум­ною лише в разі її теоретичного, а не практичного характеру в разі її «надпартійності» тощо, то вже через рік він пише: «Ніщо не заважає нам зв’язати нангу критику з критикою політики, з певною партійною позицією в політиці, а значить зв’язати і ототожнити нашу критику з дійсною боротьбою»^[104].

У 1848 р. Маркс разом з другом-однодумцем Фрідріхом Енгель­сом створюють політичну партію пролетарів «Союз комуністів», про-

Класичні джерела сучасної філософії: І. Кант, Г. В. Ф. Гегель, К. Маркс граму якої — «Маніфест Комуністичної партії» — вони завершують словами: «Комуністи вважають за ганьбу приховувати свої погляди і наміри. Вони відкрито заявляють, що їх цілі можуть бути досягнені тільки насильственим шляхом повалення всього існуючого суспіль­ного ладу. Нехай пануючі класи тремтять перед Комуністичною Ре­волюцією. Пролетарям нічого втрачати в ній, крім своїх кайданів»^[105]. Ще через кілька років, на початку 50-х, Маркс формулює ідею дикта­тури пролетаріату як форму політичної влади пролетаріату в майбут­ній переможній пролетарській (соціалістичній) революції.

Після невдалого досвіду участі пролетаріату в європейських де­мократичних революціях 1848—1850 рр. Маркс вважає за необхідне створити наукове економічне обґрунтування комунізму. Результатом цих зусиль був вихід у 1867 р. першого тому «Капіталу» (решта була опублікована вже після Марксової смерті).

У кінці 60-х — на початку 70-х років марксизм стає визнаним провідним ученням соціалістичного революційно-пролетарського руху. Але на перший план у ньому тепер виходять політична теорія марксизму («науковий соціалізм») та економічна теорія («політична економія»). Масовий характер пролетарського руху помітно змішує акценти в питанні про взаємовідносини індивідуально-особистісного інтересу з суспільно-громадським у бік останнього. Поряд з пріори­тетом суспільного перед особистісним виокремлюється і пріоритет інтернаціонального перед національним. Після виходу першого тому «Капіталу» помітним стає і явний пріоритет економічного (матері­ального взагалі) перед духовними (морально-етичними, художньо- мистецькими та ін.) чинниками. Дійшло до того, що Маркс та Енгельс мусили кілька разів звертати увагу своїх послідовників на небезпеку абсолютизації матеріально-економічного боку справи.

Що ж до філософії, то вона явно відступила в тінь політичного та економічного громаддя вчення Маркса (особливо в масовій свідомос­ті численної «армії» марксистів). Проте головна біда полягала в тому, що зайнятий розробкою політичної, особливо економічної, теорії Маркс передоручив розробку філософської тематики Енгельсу, який, будучи залюбленим у раціоналістично-просвітницьке світобачення, істотно змінив напрям Марксового філософування. Втрачаючи риси

Марксового «гуманістичного матеріалізму», філософія марксизму дедалі більше починає скидатися на «науково-природничий матеріа­лізм». Однак головний (і непоправний) удар, що його завдав Енгельс Марксовому гуманістичному матеріалізмові, — це «дегуманізація» діалектики, витлумачення її як «діалектики природи». Специфічно людське, індивідуально-особистісне коріння діалектики було підрі­зане. Жива правдива діалектика людської голови (вірніше, «серця») була оголошена «вторинною», «похідною» від свого відображення — внесеної людською діяльністю в природу та опредметненої в ній людської діалектики.

Внаслідок всіх цих практичних, партійно-політичних інтерпре­тацій, економічного та природничо-«натуралістичного» акцентуван­ня, численних примітивізуючих аберрацій масової свідомості, що були здійснені філософськи «стерильними послідовниками», вихідна гуманістично-екзистенційна філософська позиція Маркса була фак­тично «похована» під глибоким шаром ідеологічних, політичних, «на­туралістичних» тощо деформацій. У такій подобі постала марксистська філософія в 80—90-х роках XIX ст. як вихідний матеріал для подаль­шої своєї еволюції в інших світоглядно-культурних контекстах.

Проте найдраматичніше полягало в тому, що Маркс, котрий протягом усього життя шукав реально-практичних (виробничо- економічних, соціально-практичних, політично-революційних) шля­хів утілення в життя комуністичного ідеалу, мусив у кінці життєвого шляху на сторінках посмертно виданого третього тому «Капіталу» визнати марність подібного роду пошуків. Адже, визнавав Маркс, навіть у суспільстві «асоційованих виробників», які вже «раціональ­но регулюють свій обмін речовин з природою», ставлячи його під «свій спільний контроль» і здійснюючи його «з найменшою тратою сил, і за умов, гідних їх людської природи», сфера суспільного життя «все ж залишається царством необхідності». «Царство свободи по­чинається в дійсності лише там, де припиняється робота, диктова­на нуждою і зовнішньою доцільністю, отже, по природі речей воно лежить по той бік сфери власне матеріального виробництва... По той бік його починається розвиток людських сил, який с самоціллю, справжнє царство свободи...»^[106].

Отже, комуністичне «царство свободи» остаточно визнається «потойбічним» (трансцендентним) щодо «посейбічного» світу еко­номічних, політичних та інших подібного роду відносин. У результаті соціалізм із «науки», якою проголосив його Енгельс у 1880 p., знову стає утопією.