Німецька класична філософія: Л. А. Фейербах і К. Г. Маркс

Людвіг Андреас Фейєрбах (1804—1872) замолоду був учнем Гегеля. Але вже наприкінці 30-х років він відчуває невдоволення абстрактністю спекулятивної системи свого вчителя, її далекістю, а головне, «чужістю» конкретному людському індивідові.

Класичні джерела сучасної філософії: І. Кант, Г. В. Ф. Гегель, К. Маркс системи) була досить очевидною, Фейербах звертає пошук більш від­повідного для людської особистості «філософського помешкання» в бік альтернативної ідеалізмові матеріалістичної філософії.

Проте «класичний» матеріалізм XVII—XVIII ст. ще менше від­повідав меті Фейєрбахових пошуків, ніж гегелівська спекулятивна система. Більше того, саме механістично-раціоналістичний характер матеріалістичної філософії Нового часу на розглядуваний історич­ний момент (середина XIX ст.) вже спричинився до глибокої її кризи. Підхоплена Ж. О. Ламетрі теза Б. Спінози про людину як «автомат, машину, що підпорядкована цілковито необхідності», знайшла про­довження у вченні французького лікаря та філософа XVIII ст. П’єра Кабаніса (1757—1808) і завершилася в так званому «вульгарному» матеріалізмі, представленому німецькими філософуючими лікарями Людвігом Бюхнером (1824—1899), Карлом Фогтом (1817—1895) та Якобом Молешоттом (1822—1893).

Людина, на думку Л. Бюхнера, підпорядкована у своїх діях тим самим природним законам, що й нижча від неї жива природа. У фі­зичному й духовному відношеннях людина є продуктом зовнішніх і внутрішніх впливів, випадковостей, нахилів тощо і таким чином не є духовно незалежною істотою, що свободно вибирає, якою її зви­чайно уявляють «моралісти й філософи».

Тож Фейєрбах мусив працювати над створенням нової форми ма­теріалістичної філософії — такої, що орієнтується не просто на при­роду, а на природну людину, не просто на розум, а й на чуттєвість (щоб уникнути спекулятивної абстрактності). Справжня суть ре­альності вбачається Фейєрбахом у природі, що виступає як «базис людини». Звідси роль «універсальної» науки, за Фейєрбахом, може відтепер відігравати лише наука, що розкриває «природу людини», тобто антропологія. Тому, якщо нова філософія і є матеріалізмом, то це вже матеріалізм не механістичний (тим більше не вульгарний), а антропологічний.

Звичайно, такий «антропологічний» матеріалізм чимось нагадує ренесансний пантеїзм (адже й той спирався як на свій «базис» на при-

родну людину). Так, схожість є. Більше того, можна сказати, що на Фейєрбаховій позиції антропологічного матеріалу відчутно позначи­лися риси не стільки ренесансного, скільки містично-діалектичного бачення природи на зразок вчення Я. Беме. Природа у Фейєрбахово- му баченні — це одухотворено-почуттєва природа. Зазначимо, що в містицизмі та пантеїзмі «одухотвореність» природи має божествен­ний характер. Фейєрбах же заявляє про атеїстичність своєї позиції. Своєму атеїзмові він намагається надати «позитивного» плану (зга­даймо, що сам термін «атеїзм» негативний, він перекладається як «заперечення Бога»). Фейєрбах же, заперечуючи Бога, не полишає його місце «порожнім», натомість він ставить людину.

Нова філософія, спираючись на людину як на «найпозитивніше, реальне начало, — стверджує Фейєрбах, — уявляє собі річ не як об’єкт абстрактного розуму, а як об’єкт дійсної, цілісної людини...

Протиставляючи чуттєвість абстрактному розумові раціоналіс­тичної традиції, Фейєрбах прагне подолати споглядальність, яка робила матеріалізм минулого безсилим проти аргументації Б. Пас­каля, котрий апелював до «логіки серця» проти «логіки розуму». Адже чуттєвість є специфічним пасивним станом, який безпосеред­ньо створюється діянням зовнішніх матеріальних предметів і тому єдиний здатний неспростовно засвідчити реальне існування цих предметів. Саме тому відчуття, чуття, любов, а не розсудок, розум, інтелект є справжнім і єдиним свідченням реальності зовнішнього світу, критерієм істинності наших уявлень про нього. Апелюючи до чуттєвості, що знаходить своє найповніше втілення в любові, матері­алізм, за Фейєрбахом, отримує, нарешті, неспростовну аргументацію проти ідеалізму.

Існує точка зору, що Фейєрбах, який першим серед представни­ків німецької класичної філософії перейшов на позиції філософсько-

Класичні джерела сучасної філософії: І. Кант, Г. В. Ф. Гегель, К. Маркс го матеріалізму, нібито багато в чому втратив у діалектичному спадку останньої. Проте справжня ситуація не зовсім відповідає такій оцінці. Фейербах просто зосереджує діалектичний аналіз на визначальній, з його точки зору, сфері реальності — сфері людських стосунків. Саме тут він і пропонує концепцію так званого «туїзму» — розуміння люди­ни як істотно зв’язаної з іншою людиною.

Карл Генріх Маркс (1818—1883) — видатний мислитель, що за­вершує добу німецької класичної філософії і водночас започатковує нове філософсько-політичне вчення (марксизм), яке в XX ст. стало чи не найпоширенішим і найпопулярнішим у світі. Про належність Марксового філософського вчення до німецької класичної традиції неодноразово говорив і сам автор, і його однодумець і друг Фрідріх Енгельс (1820—1895), вказуючи на ідеї Гегеля та Фейєрбаха як без­посередні ідейні джерела їхнього вчення. Більше того, Енгельс наго­лошує на належності до німецької традиції не тільки філософського, а й політичного вчення Маркса — «наукового соціалізму». Адже, на думку Енгельса, без німецької філософії, зокрема гегелівської, науко­вий соціалізм не міг би виникнути. У своїй суттєвій частині науковий соціалізм є німецьким продуктом і міг виникнути лише в нації, кла­сична філософія якої зберегла живу традицію свідомої діалектики, тобто в Німеччині.

Будучи спершу гегельянцем-ідеалістом, Маркс на початку 40-х років надає перевагу матеріалістичним поглядам і ніби повторює шлях Фейєрбаха. І це не просто випадковий збіг. Поворот до мате­ріалізму стався значною мірою під впливом Фейєрбахових творів (насамперед «Сутності християнства»). Зрозуміло, що для Маркса, як і для Фейєрбаха, головною темою філософування стає природна людина. Будучи природною істотою, міркує Маркс, притому живою природною істотою, людина, з одного боку, «наділена природними силами, життєвими силами», які існують як задатки, здібності, нахи-

ли; з іншого ж боку, як природна, тілесна, чуттєва істота людина «є стражденною, зумовленою і обмеженою істотою, тобто предмети її на­хилів існують поза нею, як незалежні від неї предмети».

Проте Маркс не погоджується з Фейєрбаховим тлумаченням лю­дини як істоти суто природної. Для Маркса «людина — не тільки при­родна істота, вона є людська природна істота... родова істота»^[80]. Ха­рактеристика людини як «родової» істоти означає, що вона ставиться до самої себе «як до істоти універсальної і тому вільної». Фейєрбах теж говорив про «універсальність» людини, але в нього це означало, так би мовити, «співрівність» людини природі, врешті-решт тотож­ність, але не більше. У Маркса інше тлумачення «універсальності». «Практично універсальність людини, — говорить він, — проявляєть­ся саме в тій універсальності, яка всю природу перетворює в її неор­ганічне тіло... Природа є неорганічне тіло людини, а саме — природа тією мірою, якою сама вона не є людське тіло»^[81].

Природа, матеріальний світ взагалі існує як «продовження» лю­дини, як засіб, матеріал, основа забезпечення її (людини) життєді­яльності. Маркс прямо наголошує, що в «теоретичному відношенні рослини, тварини, каміння, повітря, світло і т. д. є частиною людської свідомості, почасти як об’єкти природознавства, почасти як об’єкти мистецтва»^[82], в практичному ж «відношенні вони становлять частину людського життя і людської діяльності»^[83]. В цьому полягає специфіч­ність та оригінальність Марксового гуманістичного (а не «антрополо­гічного», як у Фейєрбаха) матеріалізму.

Згідно з Марксом, «універсальність» людини не в її свідомості (Фіхте, Гегель), не в «природних» її характеристиках (Фейєрбах), а в її суспільній природі. Тлумачачи людину не тільки як «природну», а й людську, родову, універсальну, тобто суспільну істоту, Маркс уникає

Класичні джерела сучасної філософії: І.

Визначаючи (як матеріаліст) людину природною істотою й тлу­мачачи її одночасно як істоту суспільну, Маркс уникає згаданої вище «пастки». Він не тільки не визнає людину «частиною» природи, а й, більше того, саму природу розглядає як «частину» людини (як її «неорганічне» тіло). Це стає можливим, оскільки «суспільність» лю­дини вбачається Марксом в її (людини) здатності до активного пе­ретворення природи в інтересах людини (до «соціалізації», «олюд­нення» природи). Цю здатність людини Маркс називає практикою. Недаремно в Марксовому матеріалізмі, на відміну від інших його варіантів, центральною категорією є не «матерія», а саме «практи­ка». Адже основний недолік усього попереднього матеріалізму, у т. ч. і фейєрбахівський, зауважує Маркс, полягає в тому, що «пред­мет, дійсність, чуттєвість» бралися ним «тільки у формі об’єкта, або у формі споглядання, а не як людська чуттєва діяльність, практика, не суб’єктивно»^[84]. Суть своєї матеріалістичної позиції Маркс висло­вив формулою: «Не свідомість людей визначає їх буття, а, навпаки, їх суспільне буття визначає їх свідомість»^[85]. Отже, у Маркса суспіль­не буття є не просто об’єкт, природа, а «людська чуттєва діяльність, практика, суб’єктивність» — це і є тим, чим визначається свідомість людей. Адже, читаємо ми у Енгельса: «найістотнішою і найближчою основою людського мислення є якраз зміна природи людиною (тобто практика. — Авт.), а не одна природа як така»^[86]. Таким чином, сус­пільне буття у Маркса — це практика, людська чуттєва діяльність, у тому числі й праця, у якій її матеріальний результат уже на початку цього процесу існував в уяві людини, тобто ідеально. Людина в про­цесі практичної (в тому числі й трудової) діяльності не тільки змінює

форму речовини природи, а й «здійснює разом з тим і свою свідому мету, яка як закон визначає спосіб і характер її дій і якій вона пови­нна підкоряти свою волю»^[87].

Отже, на відміну від традиційних уявлень про матеріалізм (у тому числі й «діаматівських»), основою Марксового матеріалізму є не бут­тя взагалі, не матерія, не природа, а практична людська діяльність, що синтезує (робить своїми складовими) не тільки матеріальний аспект реальності, а й ідеальну («свідому») мету діяльності, яка є законом реалізації самої практики. В цьому співіснуванні у Марксовій практиці матеріальної та ідеальної складових виявляється своєрідний «дуалізм» Маркса, який робить його філософську позицію набагато ближчою до кантівської (з її трансцендентально-екзистенційними інтенція- ми), ніж до гегелівської чи фейєрбахівської з їх відвертим монізмом. Тому й методологія Маркса — діалектика — докорінно відрізняється від гегелівської, але не конфліктним протистоянням матеріального та ідеального, а тим, що «саме ідеальне є перенесеним у людську голо­ву і перетвореним у ній» майбутнім матеріальним результатом дії — можливістю, яка поки що наявно не існує, тобто має реальний статус можливості^[88]. Матеріалізм Маркса, отже, виявляється не просто «діа­лектичним», а й практичним, гуманістичним матеріалізмом.

Отже, своєю практичною діяльністю людина, за Марксом, здатна не тільки протистояти стихійній «інтегративній» тенденції природ­ного «цілого» до перетворення людини на «частину» цього цілого, а й здатна надати самому природному «цілому» людських, соціальних рис. Практична діяльність людини, праця в процесі свого функціону­вання «постійно переходить з форми діяльності у форму буття, з фор­ми руху у форму предметності» (Маркс). «Опредметнена» в речовині природи людська праця і є набутим природною речовиною в процесі її «обробки» працею новою («суспільною») її (речовини) властивіс­тю. Практична взаємодія природи й людини є своєрідним «обміном ролями» між ними. Те, що історично (в антропогенезі) було цілим (природа), стає «частиною» (людської свідомості або діяльності), ко­лишня ж «частина» (людина) стає «цілим».

Діалектика мислиться Марксом близько до її античного (сократо- платонівського) розуміння, тобто як діалог, який взаємозбагачує

Класичні джерела сучасної філософії: І. Кант, Г. В. Ф. Гегель, К. Маркс учасників діалогу і завершується не синтезом (підведенням під «спільний знаменник») вихідних позицій учасників, а гармонізацією цих позицій. «Гуманізація» («олюднення», «соціалізація») природи є одночасно процесом «натуралізації» («оприроднення») людини. Чим ширшою та глибшою стає сфера «олюдненої» природи, тим універ- сальнішою стає людська потреба в природі. Первісна людина потре­бувала лише незначної частки всього розмаїття природного загалу, тільки того, що задовольняло її безпосередні біологічні потреби. Су­часна ж людина потребує саме всього природного загалу. Згадаймо, з якою наполегливістю й ризиком для життя прагнули люди досягти Північного і Південного полюсів Землі, хоча достеменно знали, що будь-якої безпосередньої користі це їм не принесе.

Діалектична єдність протилежно спрямованих процесів гуманіза­ції природи та натуралізації людини і призводить, зрештою, до того стану світової гармонії, який Маркс називає комунізмом. «...Кому­нізм, — проголошує Маркс, — як завершений натуралізм, = гуманізму, а як завершений гуманізм, = натуралізму; він є справжнє розв’язання суперечності між людиною і природою, людиною і людиною, справ­жнє розв’язання спору між існуванням і сутністю, між опредмечуван- ням і самоутвердженням, між свободою і необхідністю, між індиві­дом і родом. Він — вирішення загадки історії, і він знає, що він є це вирішення»^[89].

Проте від самого початку Маркс мусив звернути увагу на те, що процеси «гуманізації» природи реалізуються аж ніяк не автоматич­но. Більше того, він мусив погодитися з Гегелем, що «опредметнен- ня» людської діяльності («перехід праці з форми діяльності у форму буття», як висловлюється Маркс) водночас обертається «відчужен­ням». Проте Маркс не погоджується з фатальним характером зв’язку «опредметнення» з «відчуженням», як за Гегелем. Такий зв’язок при­таманний, за Марксом, лише «незрілим» формам суспільної органі­зації людства (первіснообщинному, рабовласницькому, феодальному та капіталістичному ладу) у зв’язку з «нерозвинутістю» самої прак­тичної діяльності, праці, яка внаслідок низької своєї продуктивності (в первісному суспільстві) спрямовувалася на задоволення практич­но лише біологічних потреб існування людини. «...Сама праця, сама життєдіяльність, саме виробниче життя є для людини лише засо-

бом для задоволення однієї її потреби, потреби в збереженні фізично­го існування... Саме життя є лише засобом до життя»^[90]. Спрямована на задоволення не власне людських (соціальних), а лише біологічних, «тваринних потреб, праця ніби втрачає свою людську (соціальну) ви­нятковість, стає «чужою» людині, «відчужується».

size=2 color=black face="Times New Roman">«Відчуження» виявляє себе в перетворенні самої праці, в тому числі її продуктів, на «чужі» людині чинники, які панують над лю­диною та обставинами її життя. Особливої сили й універсальності відчуження набуває за капіталізму, безпосередньо виявляючися в тому, що відносини між людьми (суспільні відносини) набирають форми «відносин між речами». Людина за умов капіталістично­го відчуження функціонує лише тією мірою, якої потребують речі, створені її працею.

Завдяки відчуженню «робітник стає тим бідніший, чим більше багатства він виробляє, чим більше зростають потужність і розміри його продукції. Робітник стає тим дешевшим товаром, чим більше товарів він створює, у прямій відповідності до зростання вартості світу речей зростає знецінення людського світу»^[91]. На перший план ви­сувається уречевлена форма людської діяльності, яка підпорядковує собі зміст, унаслідок чого трудяща людина має соціальну цінність як робітник, носій робочої сили, «речовий» елемент продуктивних сил, тотожний знаряддям праці (машинам, механізмам тощо).

Тому заробітна плата робітника «має абсолютно той самий смисл, що й утримання, збереження справним будь-якого іншого продуктив­ного інструмента, як споживання капіталу взагалі, що необхідне для відтворення капіталу разом з процентами, або як мастило, застосову­ване до коліс, щоб підтримувати їх рух. Ось чому заробітна плата на­лежить до необхідних витрат капіталу і капіталіста і не повинна ви­ходити за рамки цієї необхідності. Виробництво виробляє людину не тільки як товар, не тільки як людину-товар, людину з визначенням товару, воно виробляє її відповідно до цього визначення, як істоту і духовно і фізично знелюднену»^[92].

Знелюднюючий вплив відчуження поширюється не тільки на ро­бітника, а й на капіталіста, який втрачає свої особистісно-людські ха-

Класичні джерела сучасної філософії: І. Кант, Г. В. Ф. Гегель, К. Маркс рактеристики (вірніше, вони перестають бути соціально значущими за ситуації відчуження) і стає уособленням однієї функції — власни­ка капіталу. «...Капіталіст, — зауважує Маркс, — є лише персоніфі­кований капітал і функціонує в процесі виробництва лише як носій капіталу...»^[93]. Це, звичайно, не означає «рівноцінності» капіталіста й робітника в системі капіталістичного суспільства. Справді, і буржуа, й пролетарі — «одне й те ж людське самовідчуження». Проте перші почувають себе у «цьому самовідчуженні задоволеними і утвердже­ними, сприймають відчуження як доказ своєї власної могутності», другі ж почувають себе у відчуженні «знищеними, бачать у ньому своє безсилля й дійсність нелюдського існування».

Відчужена форма міжлюдських стосунків як «відношень між ре­чами» робить соціально значущими лише формально-усереднюючі характеристики індивідів, внаслідок чого колективи в межах капі­талістичного відчуження вироджуються у формальні об’єднання за тією чи іншою формальною ознакою — «тільки» робітника, «тільки» власника капіталу, «тільки» чиновника і т. п., яка «усереднює», «роз­чиняє» в собі розмаїття неповторних ознак особистості. Такі колек­тиви Маркс називає «сурогатами колективності».

Проти постає питання, якщо причиною відчуження в момент його виникнення в первісному суспільстві була низька продуктив­ність праці через нерозвиненість знарядь праці, то чому ж із розвит­ком людської цивілізації відчуження не тільки не зникає, а й зростає, причому за капіталізму, який дає найвищий рівень продуктивності, відчуження стає універсальним, охоплює всі сфери людської жит­тєдіяльності? Відповідає Маркс на це питання так: у відчуженні, по суті, виявляється панування над людиною стихійних сил її власного суспільного життя, бо вони не контролюються людиною. Практичне ж освоєння, «олюднення» тих або інших регіонів чи шарів природи означає перетворення їх на складову суспільного буття (продукти людської праці функціонують — споживаються, використовуються

—  вже не за законами природи, а за суспільними — економічними, господарськими тощо законами. Оскільки ж суспільне буття продо­вжує панувати над людиною, то включення в нього нових складових (перетвореної людською працею речовини природи) лише посилює

панування стихійного (непідконтрольного людині) суспільства над людиною. Ось чому зростаючий контроль людини над природою не тільки не зменшує, а й значного мірою збільшує владу відчуження.

Таким чином, щоб подолати відчуження, необхідно взяти під контроль свій «власний дім» — суспільство. Проте на перешкоді цьо­му стоїть приватна власність на знаряддя й засоби виробництва і, отже, опір власників, які, звичайно, не хочуть добровільно віддавати свою власність. Дійшовши цього пункту, Маркс і Енгельс стають на шлях створення політичної (науковий соціалізм) та економічної (по­літична економія) теорії про шляхи подолання приватної власності й, отже, подолання відчуження, що і є засобом досягнення суспільного ідеалу — комуністичного суспільства. Такою, коротко, є філософська позиція Маркса, яка завершує добу німецької класичної філософії.

У центрі Марксового філософського поля зору стоїть природна і водночас «людська» («родова», суспільна) людина, яка в невпинній діалектичній взаємодії з природою «олюднює», «гуманізує» її, пере­творює на своє «неорганічне тіло» (навіть на «частину» своєї свідо­мості і свого життя), сама при цьому «натуралізуючись». Діалектична взаємодія людини й природи ускладнюється процесом відчуження, яке долається підпорядкуванням людині її власною суспільного бут­тя, внаслідок чого встановлюється гармонійно зрівноважена діалек­тична взаємодія людини (як здійсненого «натуралізму») і природи (як здійсненого «гуманізму») — комунізм, який є вирішенням загад­ки історії і який «знає, що він є цим вирішенням».

Концепція Маркса, якою завершується німецька класична філо­софія, викладена переважно у творах 1841 — 1847 рр. (від докторської дисертації до «Злиденності філософії»). Проте, як і кожен філософ, творчістю якого (чи яких, бо не обов’язково такий філософ один) завершується великий історичний період філософського розвитку, Маркс справив значний вплив на наступний період філософського розвитку. Адже говоримо ми про філософію, наприклад, Платона та Арістотеля як античних мислителів і про їхній вплив (власне, «про­довження» їхньої філософії) на наступні історичні епохи. Так само й Маркс започатковує власне «марксистську філософію» (філософ­ська творчість Маркса та Енгельса 50—90-х років XIX ст., ленінсько- сталінський «діамат», троцькізм, маоїзм, бернштейніанство, «легаль­ний» марксизм, неомарксизм Франкфуртської школи та ін.), яка справила істотний вплив на формування ідей екзистенціалізму, праг­матизму, ряду інших впливових філософських течій XX ст.

Вирізняючи останню обставину, відомий сучасний філософ М. Мамардашвілі відзначив вплив Маркса у «таких важко поясню­ваних, з точки зору традиційного просвітницького раціоналізму, філософських рухах сучасності, як феноменологія, екзистенціалізм, соціологія знання, психоаналіз, структуралістика в дослідженнях культури і т. п. Саме Маркс увів у науковий обіг ряд своєрідних пред­метів та евристичних схем мислення про свідомість, які вперше про­рвали рамки традиційної класичної філософії»^[94].

Те, що сьогодні називають «марксистською філософією», є над­звичайно строкатим, розмаїтим філософським феноменом. Сягаючи своїм корінням спільного (Марксового) ґрунту, численні марксист­ські течії нерідко не тільки відрізняються, а й суперечать одна одній (у тому числі й вихідній — власне Марксовій — концепції). Втім це не має особливо дивувати. Згадаймо хоча б, як безкомпромісно про­тистояли одне одному в середньовічній філософії латинський авер­роїзм і томізм, котрі зростали на спільному філософському ґрунті — арістотелізмі.

Філософський вплив німецької класичної філософії на філо­софську думку XX ст. лише переважною мірою йшов через Маркса, але аж ніяк не винятково через нього. Зокрема, істотним був безпо­середній вплив на сучасну філософську думку ідей Гегеля (англо- американське, італійське, німецьке, французьке тощо неогегельян­ство), так само як і Канта (Марбурзька та Фрайбурзька школи неокантіанства, філософія А. Ріля, О. Кюльпе, А. Мессера та ін.). Тут маємо ту саму картину, що і в послідовників Маркса: розмаїття інтер­претацій, у тому числі й таких, що суперечать не тільки одна одній, а й «материнській» концепції.

Більш докладна розповідь про історичну долю німецької класич­ної філософії (і загалом всієї історичної спадщини філософської дум­ки сучасності) чекає на нас у наступних розділах про сучасну світову та марксистську філософії.