ПОСТПОЗИТИВІЗМ

• «Четверта» історична форма позитивізму - постпозитивізм. Цей термін у філософії науки використовується для визначення бага­тьох методологічних концепцій. Постпозитивізм — це певна позиція в осмисленні філософських проблем, які виникають у зв’язку з розвит­ком наукового знання.

Один із представників цього напряму К. Поппер (1902-1994 рр.), англійський філософ і соціолог, розвивав ідеї критичного раціоналіз­му — теорію зростання наукового знання. На противагу як скепти­цизму, так і догматизму Поппер висунув принцип фаллібалізму — ви­знання принципової гіпотетичності будь-якого наукового знання. Про­цес наукового пізнання він розглядав як неперервний критичний діалог між різними типами наукових теорій. Таким чином, заперечуючи прин­цип об’єктивної істини, теорія критичного раціоналізму, по суті, при­ходить до визнання плюралізму істин, суб’єктивного характеру знання.

На противагу принципу верифікації К. Поппер висуває принцип де­маркації - відмежування наукового знання від ненаукового. Запрова­дивши принцип фальсифікації, Поппер визнає принципове заперечення будь-якого наукового твердження·, в науці наукове те, що може бути запереченим.

До постпозитивізму належать також концепція наукових рево­люцій Т. Kyна; методологія нау­ково-дослідних програм І. Ла­катоса·, «раціоналістична антро­пологія» Дж. Агассі; концепція У. Селларса та ін.

«Ми могли б розрізняти три світи, або всесвіти: по-перше, світ фізичних обєктів або ста­нів; по-друге, світ станів свідо­мості або, можливо, установок до дії; по-третє, світ обєктив- ного змісту мислення, зокрема наукового та художнього».

К. Πo∏∏ep

Постпозитивісти створюють різні образи науки на шляху її розвитку, обмірковують специфіч­ні проблеми, які з’являються в рамках тієї чи іншої концепції, пропонують різні вирішення ме­тодологічних проблем. Разом з тим постпозитивісти відходять від орієн­тації на символічну логіку і звертаються до історії науки. Вони дбають про відповідність своїх побудов реальному науковому знанню та його історії.

• Американський філософ П. Фейєрабенд критикує кумулятивізм, згідно з яким розвиток знання відбувається внаслідок його поступо­вого накопичення. Він - прибічник тези про не спів мірність теорій, для яких характерні різні поняття та концепції. Плюралізм повинен па­нувати не тільки в політиці, але і в науці.

Можливість універсального методу пізнання він заперечує, оскільки існує множина рівноправних типів знання. Критерії раціональності не абсолютні, вони відносні, але якщо немає жорстких критеріїв науко­вості, то цілком природно припустити зв’язок наукових фактів з не­науковими. Останні впливають на науки і мають самостійну цінність. Отже, наука, філософія, релігія і навіть магія - всі доцільні. Таким чи­ном, наука у Фейєрабенда постає як процес розмноження теорій, вона не має єдиної лінії.

• Філософ Т. Кун вважає, що в розвитку наукового знання особли­ву роль відіграє діяльність наукового співтовариства. Визначальна

«Дійсні філософські пробле­ми завжди укорінюються в про­блемах сьогодення, які перебува­ють поза філософією».

К. Поппер

вага належить не нормам логіки, методології, а парадигмі, тобто сукупності переконань ціннос­тей, технічних засобів, прий­нятих науковим співтоварист­вом, які забезпечують наукову традицію. Парадигма зо своїм змістом ширша за теорію та науково-дослідні програми. Як­що та чи інша парадигма безмежно панує, то це період нормальної нау­ки. Зруйнування парадигми приводить до наукової революції. Кожна парадигма не універсальна, вона має свої критерії раціональності. Пара­дигми неспівмірні одна з одною, між ними немає безпосередньої ло­гічної спадкоємності.

У постпозитивізмі головною проблемою філософії науки стає ро­зуміння розвитку наукового знання. Це привело до зміни цілого кола проблем філософії науки. На відміну від логічних позитивістів, постпози- тивістів цікавлять проблеми: як виникає нова теорія; як вона домага­ється визнання; чи можливе розуміння, комунікація між прихильника­ми альтернативних теорій та ін.

«Для критики і спростування наукових теорій - як це не дивно і не звично - важливі філософські ненаукові й антинаукові теорії».

П. Фейєрабенд

Постпозитивізм пом'якшує дихотомію емпіричного і теоре­тичного, в ньому говориться про взаємопроникнення емпіричного і теоретичного, про плавний пере­хід від одного рівня знань до ін­шого і навіть про відносність цієї дихотомії. На відміну від неопозитивістів, постпозити- вісти доводять, що відкрит­тя нового знання та його обґрунтування — це єдиний процес: ви­никнення і розвиток нової наукової теорії є в той же час її обгрун­туванням.

Серед найбільш важливих проблем, які хвилювали філософів пост- позитивістського періоду, можна відзначити такі:

• Проблема фальсифікації. Поппер вважав, що факт, який суперечить науковій теорії, фальсифікує її і тому змушує вчених відмовитися від неї.

• Проблема правдоподібнос­ті наукових теорій.

«Вся наука (незважаючи на те, що вона все ближча і ближча до істини) — це спроба описати Індію з точки зору жителя океа­нічного острова, а потім описа­ти Росію за допомогою такого опису Індії... Найбільший ідеа­ліст - це позитивіст, який на­магається виводити часткові твердження із загальних».

Ч. Форст

• Проблема відповідності наукових теорій. Кун і Фейєра- бенд висунули тезу про відповід­ність конкуруючих наукових тео­рій, тобто про відсутність спіль­них для них стандартів порів­няння.

• Проблема раціональності. Вузьке розуміння раціональнос­ті як таке, що відповідає логіко- методологічним стандартам, замі­нюється більш широким і роз­пливчастим.

• Проблема розуміння. Питання про можливості комунікації між прибічниками альтернативних наукових теорій і зближення філософії науки з філософською герменевтикою.