Г оловні напрями і течії західної філософії ХІХ-ХХ ст.

Філософія ХІХ-ХХ століття досить різноманітна. Некласичний спосіб філософування породив цілу палітру шкіл, напрямів і теч­ій. Якоїсь єдиної магістральної лінії, єдиного головного поняття чи набору якихось спільних установок, як це було у філософії Античності, Середньовіччя та Нового часу, тут просто немає.

4.1. Позитивізм, неопозитивізм, постпозитивізм

«Позитивізм» - це філософський напрям, який на противагу абстрактній і спекулятивній гегелівській філософії, намагається наблизити філософію до людського життя, визнаючи цінність тіль­ки так званого «позитивного» знання, тобто знання, яке є незале­жне від людини, об’єктивне, і його можна перевірити науковими методами. Наприклад, коли ми говоримо: «в замкнутій системі кількість енергії залишається незмінною», тобто формулюємо закон збереження енерґії, то це «позитивне» знання, адже воно може бути перевірене експериментально чи якимось іншим шляхом, а коли ми говоримо: «Бог керує світом», то це знання не позитивне, оскільки неможливо поставити експеримент, який би це підтвердив, отже, судження такого типу варто взагалі відкинути.

Прийнято виділяти чотири етапи розвитку позитивістської філо­софії: так званий «перший позитивізм»», «другий позитивізм, або «махізм», «третій позитивізм» («логічний позитивізм», або «неопо­зитивізм») та «постпозитивізм». Засновником позитивізму є фран­цузький філософ Оґюст Конт (1798-1857), праця якого «Курс позитивної філософії»^[140] дала назву всьому напряму. В ній філософ проголошує, що людина може пізнати тільки «явища», «враження», тобто те, що дано в чуттєвому досвіді, а не абстрактні «ідеї», «причи­ни» чи «сутності»^[141].

Виходячи з усього цього, Конт критикує теологію і метафізику, які, на його думку, є чисто абстрактними і відірваними від дійсності дисциплінами, що тільки віддаляють нас від

істинного знання, яким є знання наукове. Однак науки також бува­ють більш абстрактними й менш абстрактними, і саме цим визнача­ється їх цінність. Конту належить відома класифікація наук за сту- пінню конкретності. Найбільш абстрактною із наук є математика, оскільки вона оперує з нереальними і мало пов’язаними з життям об’єктами (числами, тощо), далі йдуть астрономія, яка вивчає реаль­ні об’єкти, проте дуже віддалені він нас, потім фізика, хімія, біологія і, нарешті, «соціальна фізика», яку Конт згодом перейменував у «со­ціологію». Нині соціологія - це самостійна наука, а Конта вважають її засновником. На його думку, саме соціологія є найбільш конкрет­ною, наближеною до практики і людського життя дисципліною, а отже, вона має найбільшу цінність. Соціологія - це наука, яка вивчає зв’язки між соціальними явищами з метою встановлення гармонії в суспільстві.

Герберт Спенсер (1820-1903) - один із найвидатніших послі­довників Конта; подібно своєму вчителю розвивав думку про те, що право на істинність має тільки «позитивне», а не відірване від пра­ктики абстрактне й умоглядне знання. Спенсер, розрізняв слабкі і туманні «ідеї» та яскраві «враження». Відповідність «ідей» «вражен­ням» і є тим, що ми називаємо істиною. Спенсер на відміну від Кон­та, спробував відповісти на питання про «причину» вражень, тобто про їх основу. На його думку, такою причиною є еволюція^[142]. Ево­люція - це аксіоматичне начало, першооснова всього, яка проявля­ється у переході від простого до складного, переходу від однорід­ного до різноманітного та переходу від невизначеного до визначе­ного, - це трансцендентна сила, яка в релігії називається Богом, а тому Спенсер стверджував, що релігія і наука подібні у визнанні існування «непізнаного».

Філософи, яких називають представниками «другого позитивіз­му», або «махізму», ввели в цю систему поглядів ідею «економії мислення». Австрійський філософ Ернст Мах (1838-1916), як і Конт і Спенсер, виступає за виключення з філософії «метафізичних проблем». Філософія, на його думку, має бути виключно «науковою методологією і психологією пізнання». Загальні й абстрактні поняття, якими оперує метафізика («субстанція», «буття», «мате­рія»), виникають із тієї причини, що людське мислення прагне до економії, намагається одним словом охопити великі класи речей. Однак дійсним об’єктом пізнання є не загальні ідеї, а емпіричні «враження», або «елементи», як їх називає Мах, які є «нейтральни­ми», тобто їх не можна однозначно віднести ні до фізичної реально­сті, як це робив Конт, ні до реальності психічної, як це робив, на­приклад, Берклі. «Елементи» - це остання філософська реальність, яка є субстанцією. «Я не знаю ні фізичного, ні психічного, а тільки третє», - писав Ріхард Авенаріус (1843-1896), вважаючи питання про «місцезнаходження» явищ чи то у дійсності, чи то у психіці не­коректним.

«Третій позитивізм» («неопозитивізм», або «логічний позити­візм»), який починається від Бертрана Расела (1872-1970), виніс на передній план логіку і дослідження, за її допомогою, мови на­уки. Аналіз мови науки за допомогою логіки був потрібен Раселу знову ж таки для очищення її від «метафізичних» суджень, ос­кільки, як доводив Людвіґ Вітґенштайн (1869-1951), всі суджен­ня можуть бути або констатаціями емпіричного досвіду, або тавтологіями.

На початку ХХ століття розвиток логіки, створення цілих нових розділів цієї філософської дисципліни (модальна, математична логіка тощо), насамперед завдяки працям так званої «Львівсько-Варшавської школи» (Казімежа Твардовського (1866-1938), Яна Лукасеви- ча (1878-1956), Альфреда Тарського (1902-1984) й ін.), відкривали широкі можливості для аналізу мови науки та буденної мови.

Метою наук, подібно Конту, вважає Расел, є з’ясування зв’язку між явищами.

Мова повинна бути не тільки несуперечливою, але й відпові - дати дійсності і саме тому учасники так званого «Віденського гур­тка»»⁴ Моріц Шлік (1882-1936) та Рудольф Карнап (1891­1970) ввели знаменитий принцип «верифікації»: «Судження має сенс лише тоді, коли я можу вказати, при яких обставинах воно було б істинним, а при яких хибним» (Шлік), інакше кажучи, суд­ження, для того щоб воно було науковим, має висловлювати тіль­ки те, що може бути експериментально перевіреним.

Принцип верифікації дійсно дав змогу очистити науку від «мета­фізичних» тверджень, на кшталт «світ матеріальний», або «Бог є», які виявились неверифіковуваними, бо неможливо вказати на спосіб

¹⁴³ Групи філософів, математиків і вчених, які протягом 20-х, початку 30-х рр. у Австрії розробляли ідеї логічного позитивізму, які втілилися у численні публікації, на­самперед у журналі «Erkenntnis» (Пізнання) та їх фундаментальному маніфесті «На­укове світорозуміння. Віденський гурток» («Wissenschaftliche Weltauffassung - der Wiener Kreis»), що з’явився у 1929 р. До Віденського гуртка входили Карнап, Герберт Фейгль (1902-1988), Курт Ґьодель (1906-1978), Фрідріх Вайсман (1896-1959), Нейрат, Шлік й ін. їх перевірки. Однак із його впровадженням почали проявлятись не­доліки позитивізму, оскільки разом із необгрунтованими «метафі­зичними» судженнями, цим принципом були відкинуті також ви­словлювання про добро та зло, красу, моральність тощо. Окрім того, принцип верифікації виявився неспроможним для аналізу «науково­сті» багатьох висловлювань, що стосуються минулого і майбутньо­го, а тому згодом неопозитивісти дещо послабили його, замінивши слова «вказати на умови перевірки істинності» словами «вказати на можливість перевірки істинності», а сам принцип перейменували у «принцип верифіковуваності».

Візьмемо, наприклад, вислів «Вчора був дощ». Єдиною підста­вою стосовно умов перевірки даного судження є свідчення очевид­ців, аналіз грунту, відеозаписи, однак жодне з них не дає абсолютної впевненості в істинності чи хибності вислову, оскільки людина або група людей, які пегерлядають плівку, можуть стверджувати, що ні­чого схожого, на дощ не бачать. Тому в концепції «фізикалізму» От­то Нейрата (1882-1945) з’явився заклик орієнтуватися не на слова людей, а лише на фізичні явища. Зрештою, позитивізм логічно дій­шов до визнання, що істинність тверджень - річ цілком суб’єктивна і є предметом домовленості конвенції компетентних учених. Таким чином, у рамках неопозитивізму набуває актуальності напрям, який називається конвенціоналізм (від лат. conventio - угода). Що таке системи аксіом у геометрії? - запитує Жуль Анрі Пуанкаре (1854­1912), якого вважають засновником конвенціоналізму, - це не що ін­ше, як просто домовленості між ученими, які знаходяться поза пи­танням про істинність чи хибність, і застосовуються, виходячи ви- •144 ключно із міркувань зручності.

На межі 60-70-х років ХХ століття стала очевидною обмеже­ність логічного позитивізму. Програма Віденського гуртка, не ви­тримавши критики, зайшла в глухий кут, а серед позитивістськи налаштованих мислителів з’являється бажання подолати таку

¹⁴⁴ Наприклад, у геометрії Лобачевского одна з аксіом гласить, що через точку поза даною прямою можна провести більше, ніж одну пряму, паралельну даній, однак навіть геометрія, побудована на основі такої системи аксіом, здобула своє практичне застосування. обмеженість. Цей останній сучасний етап розвитку даного типу філософії традиційно називають «постпозитивізмом».

Подолання логічного позитивізму в другій половині ХХ ст. відбувається двома шляхами. З одного боку, постпозитивісти вико­ристовують конвенціоналістську ідею про те, що наукове знання не може бути «незалежним» і «об’єктивним», як того бажав пози­тивізм і неопозитивізм, і залежить від суспільства, культури, історії й суб’єктивності самих її творців.

З іншого боку, Карл Поппер (1902-1994), який назвав свою філософію «критичним раціоналізмом», на противагу принципу верифікації пропонує «принцип фальсифіковуваності», який ствер­джує, що науковою може бути тільки та теорія, яка згодом може бути спростована, причому, як наголошує учень Поппера Імре Лакатос (1922-1974), сперечаючись із Куном та Фоєрабендом, спростовуючи (піддаючи фальсифікації) стару теорію, нова теорія її не заперечує, а включає її в себе як частковий випадок^[143].

Позитивізм, який був своєрідною «інтервенцією» учених до царини філософії, адже багато хто з позитивістів був більше вче­ним ніж філософом (Конт, Пуанкаре й ін.), не дивлячись на дра­матичний і суперечливий шлях розвитку, навчив сучасну думку чіткості й строгості в тих випадках,коли вона претендує на науковість.

Роки життя провідних представників позитивізму та неопозитивізму

id="Picutre 49" class="lazyload" data-src="/files/uch_group89/uch_pgroup241/uch_uch6939/image/image049.jpg">

4.2. Аналітична філософія («філософія мови»)

«Аналітична філософія», або «філософія мови» - це домінуючий у англо-американській думці ХХ ст. напрям, який являє собою сукупність досить неоднорідних шкіл, котрі однак поділяють спільні установки, що полягають у 1) інтересі до дослідження мови, який почався із так званого «лінгвістичного повороту», що відбувся у 60­70-х роках ХХ ст., та 2) намаганні дослідити мову за допомогою ме­тоду аналізу.

Для аналітичної філософії мова стає чи не єдиною реальністю життя і пізнання. «Межі мого світу - це межі моєї мови»^[146], - так сформулював цю позицію Вітґенштайн.

Аналітична філософія мала на меті розробку мови, яка була б чіткою, несуперечливою й адекватно відображала б думку і дійс­ність. Філософ і математик Ґотліб Фреґе (1848-1925) став чи не першим, хто спробував аналітично дослідити мову. Спочатку йо­го інтерес стосувався лише мови математики, яка, на його думку, може бути чіткою й несуперечливою тоді і тільки тоді, коли буде розроблятися на основі логіки. Однак, уже починаючи із роботи «Про смисл і значення», що вийшла у 1892 році^[147], Фереґе вже не обмежується мовою математики, і це дає змогу його послідовни­кам, зокрема Раселу, розглядати математичну логіку як універ­сальний засіб для вирішення багатьох філософських і наукових проблем. Расел запроваджує також у аналітичну філософію про­цедуру розкладання мови на елементарні, «атомарні» судження, до чого власне й зводиться метод аналізу.

Наступне значне зрушення у філософії мови зробив Джордж Едвард Мур (1873-1958), який розробив концептуальні підходи для процедур перефразування неясних висловлювань у більш чіт­кі, чим заклав початок переходу аналітичної філософії від аналізу математичної і наукової мови до аналізу простої буденної мови. Аналогічний підхід застосовують і Ґільберт Райл (1900-1976) та Джон Остін (1911-1960), поставивши собі за мету виявлення і виправлення помилок побутової мови.

Слід зазначити, що аналітична філософія в інтерпретації вище­названих мислителів поділяла позитивістську установку на очи­щення мови від «метафізичних» суджень, а тому філософію мови досить часто, хоча й помилково, ототожнюють із «третім» або «логічним» позитивізмом. Починаючи з «Віденського гуртка» і Вітґеншайна з’являється усвідомлення того, що реальну мову не можна звести до логічних висловлювань, а тому в 40-50-х роках ХХ ст. представники філософії мови відмовляються від викори­стання математичної логіки й звертаються до методів лінгвістич­ного аналізу, визнаючи, між іншим, доцільність існування в мові і «метафізичних суджень», які, на думку філософів, досить часто генерують оригінальні наукові гіпотези. Цей період розвитку ана­літичної філософії інколи називають лінгвістичною філософією.

Зрештою, у роботах пізнього Вітґенштайна, Пітера Стросо­на (1919-2006), Віларда ван Ормана Квайна (1908-2000), Майк­ла Дамміта (нар. 1925), Дональда Девідсона (1917-2003) мова роз­глядається як сукупність історично, соціально та культурно сфо­рмованих «мовних ігор» (систем мовлення, що підлягають певним правилам), а також «схем» і «парадиґм», що задають багато стандар­тів інтерпретації¹⁴⁸. На зміну лінгвістичним методам приходить ло­гічний аналіз «граматики» та «граматологія», яка наполягає на важ-

¹⁴⁸ У апеляції до соціальної, історичної та культурної зумовленості мови, а також визнанні існування «параднім», сучасна філософія мови наближається до постпозитивізму.

4.3. Гегельянство та неогегельянство

У філософії Геґеля був один цікавий момент, що стосувався тодішньої Прусської держави, у якій він жив. Геґель вважав її взірцем, вершиною і найкращою формою державного устрою, яка можлива у світі. Якою мірою у цьому погляді відбилися його власні переконання, а якою мірою бажання догодити тодішній владі, - про це зараз судити важко. Однак після смерті мислителя знайшлися його послідовники, які всіляко підтримували цю тезу, і послідовники, які її заперечували, проголошуючи недоцільність існування будь-якої держави взагалі. Давид фон Штраус (1808­1874), використавши політичну термінологію, назвав перших «правими», а других «лівими» геїельянцями. Однак відмінність між ними не зводилася лише до розбіжностей у поглядах на Прус- ську державу чи існування держави взагалі. Каменем спотикання для них стало також питання співвідношення між релігією і філо­софією. Для правих геґельянців релігія і філософія - це одне й те ж, для лівих - різні речі. До правих геґельянців належали К. Кон- раді, Г.А. Таблер, І.Е. Ердман, К. Фішер, до лівих - Б. Бауер, М. Штірнер, А. Руге, Л. Фоєрбах та К. Маркс.

Особливо цікавим є лівий геґельянець Макс Штірнер (1806­1856, справжнє ім’я - Каспар Шмідт), який у занаменитій книзі «Єдиний та його власність» проголошує, що кожна людина за при­родою є егоїстом, і для неї першоосновою є вона сама. Держава й ін­ші форми суспільного устрою тільки заважають реалізації егоїстич­них інтересів. Вони не є чимось таким, що регулюють, обмежують чи стримують негативні людські вчинки. Якби їх не було, людина, звісно, мала б право здійснити негативний вчинок (наприклад, вбивство), однак вона б усвідомлювала, що може сама стати жер­твою такого вичинку й це б її стримувало.

Штірнера вважають своїм предтечею аж два філософських напрями - персоналізм, який проголошує першоосновою всього людську особистість, та анархізм - напрям у політичній філософії,

149 т

їх також називали «старогеґельянцями» та «молодогеґельянцями». який відкидає доцільність існування будь-яких політичний утворень і, насамперед, держави^[148].

Інший лівий гегельянець Людвіґ Фоєрбах (1804-1872) ство­рив оригінальну філософію релігії. Для нього вся релігія є нічим іншим, як антропологією - філософськими роздумами про лю­дину. «Коли людина думає про Бога, - писав філософ, - вона ду­має про самого себе»^{[149] [150]. Фоєрбах сприяв становленню філо­софського напряму, який зосереджується на проблемі людини і називається філософською антропологією151.}

Гегельянство розвивалося переважно в Німеччині ХІХ століт­тя, однак у ХХ-му столітті у Г егеля знаходяться послідовники і в Італії - так звані неогеґельянці. Послідовником Гегеля проголошує себе Бенедетто Кроче (1866-1952), а свою власну філософію називає «абсолютним ідеалізмом». З усієї філософії Гегеля італій­ський мислитель надзвичайно високо цінив діалектику. Діалекти­ка, як відомо, оперує протилежностями, однак, на думку Кроче, окрім протилежностей є ще й «відмінності», про які Г егель нічого не сказав. Наприклад, «істина» і «краса» є відмінностями, однак не є протилежностями. На основі цих міркувань Кроче будує «но­ву діалектику» - діалектику відмінностей. Активність духу, на йо­го думку, проявляється у пізнавальній та вольовій активності. Пізнавальна активність, яка направлена на щось загальне, є логі- ко-інтелектуальною, на щось індивідуальне - естетичною; воля, спрямована на щось загальне, є етичною активністю, а на щось ін­дивідуальне - економічною. Отже, існують чотири базові «відмін­ності», кожна з яких відповідає типові активності духу. До кожної з цих відмінностей відноситься пара протилежностей: до логіко- інтелектуальної активності - істинне і хибне, до естетичної - пре­красне і потворне, до етичної - Благо і зло, до економічної - корисне і шкідливе¹⁵³. Інший відомий італійський неогеґельянець Джовані Джентіле (1875-1944), подібно Кроче, високо оцінив са­ме геґелівську діалектику, однак дав їй певною мірою суб’єктивістське тлумачення. Геґелівська діалектика, на думку Джентіле, є діалектикою «помисленого», тобто дійсності або при­роди, інакше кажучи, результату думки. Однак необхідно ство­рити діалектику «думаючої думки», тобто процесу думання його актуального, конкретного прояву. Саме тому власну філософію Джентіле назвав «актуалізмомом».

Зрештою, до геґельянців належав мислитель Карл Маркс, який створив потужний самостійний філософський напрям - марксизм.

Роки життя провідних представників гегельянства та неогегельянства

¹⁵³ У наведеній нижче схемі подано співвідношення «відмінностей» і «протилежностей» у філософії Кроче:

4.4. Марксизм та неомарксизм

Засновником марксизму є Карл Генріх Маркс (18 1 8-18 83)^[151], а співзасновником - Фрідріх Енгельс (1820-1895). У своїй основі марксизм спирається на філософію Геґеля, однак, знову ж таки, намагаючись подолати спекулятивність та абстрактність геґелівської філософії і бути «ближчим до життя», проголошу» першоосновою дійсності матерію. Ідеальне, яке ці філософи обмежують полем людської свідомост народжується із матерії в ході діалектичного розвитку природи. Пізнати природу також можна за допомогою діалектики, однак не геґелівської ідеалістичної, а матеріалістичної.

Матерія є не тільки першоосновою, а й визначає свідомість, впливає на неї. Звідси ви­пливає, що основою суспільних відносин, які насамперед цікавили Маркса, є матеріальні - виробничі та економічні відносини. Всю істо­рію людства можна розглядати як діалектичну зміну форм економічних відносин, або як пи­сали Маркс і Енґельс, «способів виробництва». Їх історична послі­довність була така: «первісний лад», «рабовласництво», «феодаль­ний лад», «капіталістичний лад». Капіталізм, на думку Маркса та Енґельса, не може бути останньою й ідеальною формою, через при­таманне капіталістичному ладу «відчуження». Що ж таке від­чуження? Розглянемо це на прикладі: спочатку людина, яка хотіла виготовити взуття, виготовляла черевик від початку до кінця, тобто мала можливість побачити результат своєї праці. Однак за капіталістичного способу виробництва, в умовах фабрики чи заводу, людина виготовляє тільки якусь певну деталь черевика: підошву, шнурок тощо, не маючи перед собою остаточного результату влас­ної праці. А отже, її праця стає нудною і нецікавою, не дає можли­вості для творчого розвитку, зрештою сама людина потрапляє у залежність від праці. Таким чином виникає «відчуження» від праці. Бачити результат праці можуть тільки власники-капіталісти, в руках яких зосереджені засоби та інструменти виробництва, люди ж, аби забезпечити своє прожиття, потрапляють у залежність від засобів виробництва та «відчуженої» праці. Тому німецькі філософи вважали, що наступним і останнім після капіталізму має бути «комуністичний лад», в якому зникне приватна власність, все майно буде спільним, усі люди стануть рівними, а праця переважно автоматизована. Ці ідеї не були самі по собі новими: про спільність майна і рівність серед «воїнів» та «філософів» вперше сказав, як ви пам’ятаєте, ще Платон, згодом цю ідею розвивали Мор та Томазо Кампанелла (1568-1639). Що ж до моделі «автоматизованого» (індустріального) суспільства, то це також не Марксова ідея, її вперше висловив Клод-Анрі Сен-Сімон (1675-1755).

Маркс і Енгельс вважали, що філософія покликана не лише по­яснити світ, але й змінити його. Тому їх філософські ідеї лягли в основу «Маніфесту комуністичної партії», політичної програми, що ставила собі за мету повалення капіталізму та побудову комунізму.

Наступники (так звані марксисти і неомарксисти) розвивали переважно дві головні проблеми філософії Маркса та Енгельса:

1) Проблему побудови комунізму, яка розвивалася російським марксизмом та марксизмом у колишньому Радянському Союзі, де починаючи з 20-30-х років ХХ століття, завдяки зусиллям Владі- міра Ульянова (більше відомого під псевдонімом Лєнін, 1870­1924) марксизм остаточно перетворився в офіційну політичну ідео­логію, в угоду якій учень Лєніна Йосип Сталін згодом знищить у концтаборах мільйони людей. Тільки в 1991 році, коли Радянський Союз розпався, утопічна ідея побудови комунізму перестала бути офіційною метою життя людей, які населяли країну в той час.

2) Проблему відчуження та його подолання, яку розвивав захід­ний марксизм, насамперед, так звана «Франкфуртська школа» (Тео­дор Адороно (1902-1969), Герберт Маркузе (1898-1979), Еріх Фромм (1900-1980). Фромм розглядав людину, як дитя природи, що одного разу випурхнуло з її царини. Однак, чим більш відчуженою від природи стає людина, тим сильніше в ній проявляється бажання по­вернутися назад до природи, злитися з нею. Це бажання можна задо­вольнити лише двома шляхами: позитивним - любов’ю (в любові лю­дина зливається з природою) та негативним - намаганням руйнувати і підпорядковувати собі довкілля. Фромму належать блискучі дослід­ження цих двох форм подолання відчуженості людини і природи в історії й культурі.

Маркузе, розвиваючи ідеї Маркса, вважав, що люди в західно­му повоєнному суспільстві тотально відчужені від непродуктив­ної, нецікавої, нетворчої праці, якою вони змушені займатися протягом переважної частини свого життя. Окрім того, для задо­волення нереалізованих у цій праці духовних потреб суспільство підкидає людині псевдомистецтво, продукти масової культури, які виступають засобом маніпуляції людською свідомістю і роб­лять людину «одномірною»¹⁵⁵.

Мислителі «Франкфуртської школи» також намагалися поєднати марксизм із фройдизмом, напрямом, про який мова ітиме нижче^[152].

«Практичного» втілення своїх ідей не уникнув і західний марк­сизм. Хвиля «лівих бунтів» - студентських заворушень і навіть ре­волюцій, що прокотилась у 60-х - 70-х роках і була породжена тим, що людина не хотіла бути «гвинтиком» капіталістичної системи, надихалися ідеями західних марксистів, зокрема «Франкфуртської школи».

^[1] Одна із його головних книг так і називається «Одновимірна людина» («One- Dimensional Man»).

4.4. Спіритуалізм

Термін «спіритуалізм» (лат. spiritualis - духовний, spiritus - ду­ша, дух) позначає філософський напрям, який проголошує, що лю­дина є дух, тобто надає людській духовності найвизначальнішого статусу. Не зважаючи на інтерес до духовної, тобто ідеальної сфери спіритуалізм протистоїть ідеалізму і поділяє некласичне намагання бути ближчим до життя. Сам термін «спіритуалізм» за­провадив у філософію французький філософ Віктор Кузен (1792­1867).

Розвиток спіритуалізму припадає переважно на ХІХ століття. Найяскравішим представником цього напряму був французький філософ Анрі Берґсон (1859-1941)^[153]. В основі дійсності, за Берґсо- ном, лежить «життєвий порив» (фр. «elan vital»), «потік «життя», як­ий виступає протилежністю ентропії, тобто руху світу до хаосу. Життєвий порив породжує мислення, творчість, рух і еволюцію. Методом пізнання «життєвого пориву» є інтуїція. У філософії Берґ- сона поєднуються інтуїтивізм, еволюціонізм і «філософія життя», тобто філософія, яка проголошує поворот від метафізичних абстрак­цій до реального життєвого світу.

Знаменитими представниками цього напряму були також Е. Бут- ру, Ш. Ренув’є, А. Розміні-Сербаті й ін.

4.5. Фройдизм і неофройдизм

«Фройдизм» - це філософський напрям, що обґрунтовує непере­січне й основне значення для людини, суспільства і культури «несві­домого». Засновником напряму є австрійський психіатр і філософ Зіґмунд Фройд (1856-1939, справжнє ім’я та прізвище Сіґізмунд Шломо)^[154]. Власне, саме поняття несвідомого вже існувало задовго до Фройда. Ми пам’ятаємо, що про несвідоме («не-Я») писав Фіхте, Шеллінґ також визнавав, що духовність людини і природи має різні ступені свідомості, в тім числі і несвідому. Шопенґауер і Ніцше створили образ несвідомої волі. Однак саме Фройд, будучи професійним психіатром, вперше науково довів існування в психіці людини несвідомого і розробив оригінальний психотерапевтичний метод його дослідження, який ґрунтувався на аналізі сновидінь, обмовок, жартів, мистецьких творів тощо. Фройд виявив, що змістом несвідомого є насамперед два базові інстинкти - сек­суальний і агресивний (деструктивний). Вони ввесь час діють на свідомість людини і прагнуть реалізації. Однак людина, будучи поз­бавленою можливості реалізувати їх через моральні, культурні й інші обмеження, відшукує форми «сублімації» - непрямої реалізації базових інстинктів, тобто спрямовує сексуальну і де­структивну енергію в русло мистецтва, чи й вза­галі культурної діяльності. Вся культура Фро- йдом розглядається як результат сублімації.

Вже за життя Фройда його напрям, який отримав назву «психоаналіз», перетворився із психотерапевтичного методу у філософськ вчення про людину та її діяльність. Учень Фр< да Альфред Адлер (1879-1937) детально дос див агресивний інстинкт, розглядаючи йо­го як ніцшеанську «волю до влади», Карл Ґюстав Юнґ (1875 -1961) ввів поняття «колективного несвідомого», яке відкрило широкі можливості для застосування

психоаналізу у соціальній філософії та фі­лософії культури.

Неофройдисти Фромм і Маркузе намагалися, як уже зазначалося, синтезувати фройдизм і марксизм. Фромм, наприклад, писав про несвідоме намагання людини подолати її відчуження від природи за допомогою любові і деструкції, які, як не важко здогадатися, були перетлумаченими фройдівськими базовими інстинктами.

Маркузе, подібно Фройду, розглядав культуру як результат суб­лімації сексуального інстинкту під впливом цивілізаційних заборон^[155], а відчуження як неможливість адекватної сублімації.

Довкола сублімації велися і дослідження Анни Фройд (1895­1982) - доньки засновника напряму, яка відкрила знамениті «меха­нізми психологічного захисту», тобто ситуації, коли людина видає неможливість чогось досягти за небажання.

Роки життя провідних представників фройдизму і неофройдизму

4.6. Неокантіанство

«Неокантіанством», або «неокритицизмом», називають філософсь­кий напрям, який є інтерпретацією і розвитком наново переосмисленої філософії Канта. Неокантіанці протиставляли власні погляди, які на­зивають «апріоризмом», як німецькому ідеалізму, у чому можна, до ре­чі, вбачати їх близькість до некласичної філософії, так і до інших на­прямів, передусім, позитивізму й марксизму. Апріоризм - це визнання існування трансцендентальних апріорних структур людського розуму, які неокантіанці вважають найбільшим відкриттям німецького мисли­теля. Саме цю ідею і розвивали представники неокритицизму, що зосе­редилися довкола двох основних шкіл: Марбурської школи неоканті- анства та Баденської школи неокантіанства. У творчості най- відоміших представників цих шкіл трансцендентальні апріорні стру­ктури, про які говорив Кант, дістали різноманітне витлумачення.

Герман Коген (1842-1918), представник Марбурської школи, наголошує на дослідженні апріорних структур розуму, але не ви­знає кантівського поняття «речі-в-собі». На його думку, таке «са­мообмеження» розуму непродуктивне. Для нього вивчення апрі­орних структур необхідне, насамперед, для того, щоб відшукати методи здобування наукового знання, а самі структури і є такими методами. Отже, філософія для Когена - не що інше, як методо­логія науки. Ця філософія, очевидно, протиставляє себе позити­візму і його претензіям на те, щоб стати єдиною основою науки.

Аналогічних поглядів на апріорні структури дотримувався і Пауль Наторп (1854-1924), інший яскравий представник Марбурської школи. Оскільки апріорні структури є структурами пізнання, то у фі­лософії повинна мати пріоритет теорія пізнання. Наторп також розви­вав кантівські ідеї про апріорні структури як регулятиви людської діяльності і поведінки. Оригінально виглядає трактування платонівсь- ких ідей, як регулятивних ідеалів.

Зрештою, говорячи про Марбурську школу, не можна не згада­ти й Ернста Kaccipepa (1874-1945), блискучого дослідника культури, яка, на його думку, є продуктом символічної активності розуму. Продукування символів відбувається на основі апріорної структури, близької до тієї, яку Кант називав «схемою».

Дещо інший бік кантівської філософії розвивав неокантіанець Ба- денської школи Вільгельм Віндельбандт (1848-1915), для якого найважливішим досягненням Канта було відкриття апріорних струк­тур, на основі яких людина може здійснювати оцінки, ціннісні суд­ження. Кожна людина у своєму житті щось цінує: роботу, друзів, красу, знання. Саме на дослідження апріорних основ таких ціннос­тей і спрямована філософія Віднельбанда, яка в нього зводиться до аксіології, тобто теорії цінностей. Аналогічних поглядів дотримував­ся і баденський неокантіанець Генріх Ріккерт (1863-1936).

4.7. Німецький історизм

«Німецький історизм» - це напрям у німецькій філософії ХІХ - поч. ХХ ст., метою якого стала критика філософії історії Геґеля за допо­могою кантівських установок, подібна тій, яку проводили неокантіанці, та пошук відповіді на питання, що таке історія і як можна її пізнати.

З одного боку, німецький історизм, на відміну від Геґеля, за­перечував можливість пізнання історії логічними методами. Так, наприклад, Вільгельм Дільтай (1833-1911) чітко відділив «нау­ки про природу», в яких переважає «логічне пояснення», від «на­ук про дух», в яких слід використовувати «розуміння»; Ґеорґ Зім- мель (1858-1918) до «розуміння» (Verstehen) додав вимогу «вжи­вання» у ту чи іншу історичну епоху; Освальд Шпенґлер (1880­1936) використовував слово «переживання» (Erlebnis), Ріккерт та Ернст Трьольч (1865-1923) говорили про ціннісне переживання, яке супроводжує пізнання історії, адже ми піддаємо історичній реконструкції тільки те, що є цінними для нас^[156].

Поняття «розуміння» та близькі до нього, що зародились у ні­мецькому історизмі, згодом стануть наріжними у філософській гер­меневтиці - потужному напрямі ХІХ-ХХ століть. Однак не слід думати, що ідея «розуміючого» чи «переживаючого» пізнання була єдиною в німецькому історизмі. Інший яскравий його представник Макс Вебер (1864-1920) дотримувався діаметрально протилежних поглядів, усіляко підкреслюючи існування причинності в історії і можливість її пізнання науковими логічними методами.

Роки життя провідних представників неокантіанства та німецького історизму

Герман Коген (1842-1918)

Пауль Наторп (1854-1024)

Ернст Кассірер (1874-1945)

Вільгельм Віндельбандт (1848-1915)

Генріх Ріккерт (1863-1936)

Вільгельм Дільтай (1833-1911)

Ґеорґ Зіммель (1858-1918)

Освальд Шпенґлер (1880-1936)

Ернст Трьольч (1865-1923)

4.8. Феноменологія

Феноменологія - це філософський напрям, який займається переважно дослідженням свідомості. Засновником феноменології є Едмунд Гусерль (1859-1938)^[157]. Робота свідомості, на думку Гу- серля, починається з «інтенції» - спрямованості на щось. Свідо­мість, на його думку, завжди є свідомістю «чогось», а «пустої» свідомості не існує. Без свідомості феноменів не існує, так само, як і свідомості без феноменів^[158]. Побачивши якийсь предмет, сві­домість осягає його «сутність». Що ж таке «сутність»? Наприк­лад, коли ми бачимо дерево, то відразу фіксуємо у своїй свідо­мості, що це дерево, а не щось інше. Як ми це робимо? Як ми впі­знаємо предмети? За формою, за будовою, за призначенням? Вияв­ляється, що ні. Дерева бувають найрізноманітнішої форми, будови і призначення. Ми осягаємо «сутність» - ідею дерева. Отже, сутність - це те невловиме, що робить предмет даним предметом.

Властивість свідомості вбачати сутності предметів Гусерль на­зиває «сутнісним баченням», або «ейдетичною інтуїцією»^{[159] [160]. Са­ме воно і становить основу людського пізнання. Осягаючи сут­ність предмета, свідомість нехтує її емпіричними аспектами (фор­мою, якостями, кольором тощо), тобто проводить «ейдетичну 164 редукцію».}

Наукові поняття, на думку Гусерля, конструюються методом «ейдетичного варіювання», тобто шляхом безпосереднього осяг­нення сутності та підбором емпіричних характеристик, які ми отримуємо варіюванням, перебором усіх можливих характеристик, доки не приходимо до інваріантів, тобто потрібних емпіричних ознак^[161].

Однак, за Гусерлем, більшу цінність має саме сутність, аніж науко­ве поняття. У своїй останній визначній праці «Криза європейських наук і трансцендентальна феноменологія» він вводить поняття «життєвого світу» («Lebenswelt») - сфери сутностей, які оточують людину і які є допонятійними і донауковими. Гусерль вважав, що у сучасному світі науково-понятійне мислення витісняє сутнісне спо­глядання, а «життєвий світ» витісняється світом понять. Потрібна ре­дукція наукової раціональності і повернення до «життєвого світу».

Найвидатнішими послідовниками Гусерля стали Гайдеґер, який на основі феноменології створив «фундаментальну онтологію», здійснивши вирішальний вплив на філософський напрям, що дістав назву екзистенціалізм, Шелер - засновник течії, яку називають філо­софською антропологією та Ніколай Гартман (1882-1950), якого називають творцем філософії реалізму і «нової (критичної) онто­логії». Про все йтиметься нижче.

Феноменологія Гусерля разом із німецьким історизмом мала також вирішальний вплив на філософську герменевтику.

4.9. Філософська герменевтика

Герменевтика - це мистецтво тлумачення тексту. В сучасній герменевтиці текстом називають не тільки щось написане на па­пері, а й все, що має смисл (картина, архітектурна будівля, зреш­тою, людська свідомість і дійсність у цілому). Слово «герменев­тика» походить від імені грецького бога Гермеса, який начебто тлумачив знаки, що посилали людям з Олімпу боги. В період ан­тичності тлумачення текстів Гомера й інших античних поетів було досить поширеним заняттям. Саме тут вперше з’являються правила інтерпретації. В епоху Середньовіччя розвивається «ек­зегетика» - мистецтво тлумачити Біблію. Однак як самостійний філософський напрям, герменевтика з’являється наприкінці ХУШ - на початку ХІХ ст. завдяки працям Шлейермахера та Дільтая.

Фрідріх Даніель Ернст Шлейермахер (1768-1834)^[162] вважа­ється основоположником сучасної герменевтики. Він уперше роз­глянув її не лише як мистецтво тлумачити письмовий текст, але й як мистецтво розуміння взагалі. Кожен текст, на думку філософа, є виразом індивідуальності автора і саме пізнання індивідуально­сті, психології автора, є метою герменевтики. Шлейермахер про­голошує слова, які на довгі роки стануть девізом цього напряму: «зрозуміти автора краще, ніж він сам себе розумів».

Дільтай у есе «Походження герменевтики» розвиває цю ідею: метою герменевтики, на його думку, є розуміння автора тексту і якомога глибше проникнення у його свідомість.

Цей девіз у герменевтиці залишався аж до Ніцше, який ствер­джував, що «Психолог не повинен звертати на себе увагу, щоб взагалі бачити»^[163], однак уже в «онтологічній герменевтиці» Гайдеґера дана філософія розглядається дещо інакше. Філософ вважав, що вона має бути не тільки методом пізнання психології автора, а, насамперед, способом життя людини у світі. Текст - це не просто знаки, а середовище, в якому розгортається людське буття, а мова - не просто «засіб спілкування», а «дім буття» - реальність, яка впливає на саме людське життя, у значній мірі ви­значаючи його. Герменевтика, за Гайдеґером, - це вміння тлума­чити слово, сказане самим буттям, яке, на його думку, говорить через поетів. «Суще іменується тим, що воно є, тільки завдяки слову поета»^[164], - так вважав Гайдеґер.

Однак якими б вагомими не були думки названих вище філо­софів, герменевтика у свідомості інтелектуалів ХХ століття асоці­юється насамперед з іменем Ґанса Ґеорга Християна Ґада- мера (1900-2001)^[165], якому належить найбільший внесок у розви­ток цього напряму. Німецький філософ, з одного боку, розвивав Гайдеґерівскі ідеї «онтологічної герменевтики», а з іншого, - створив власний варіант, який вважається класичним.

Розуміння, стверджував Ґадамер, - це середовище, в якому лю­дина знаходить своє існування, воно має мислитися «не як суб'єктивна діяльність людини, протиставлена об'єкту, але як спо­сіб буття самої людини». Отже, герменевтика - це тлумачення знаків, які посилає саме буття. Пізнаючи знаки буття, ми пізнаємо істину, яка, як відомо, є метою філософії.

Людина в процесі тлумачення включена в середовище, в якому вона живе, в традицію, у суспільно-історичний контекст, а тому як би вона не намагалася проникнути у свідомість автора тексту, на чому наполягали Шлейермахер, Дільтай та Ніцше, в неї цього не вийде. Інакше кажучи, будь-яке тлумачення не може відтвори­ти дійсного смислу тексту, бо воно завжди упереджене. Інтерпре­татор підходить до тексту з якимись своїми власними уявлен­нями, стереотипами чи установками, які Ґадамер називає «пере­суд». «Історична свідомість, яка прагне розуміти традицію, - пи­ше він, - не повинна покладатися на ті методично-критичні спо­соби, з якими вона підходить до своїх джерел, так ніби ці способи оберігали її від втручання власних суджень і забобонів»^[166]. На­приклад, людина ХХ століття ніколи не проникне у психологію середньовічного автора і навіть у психологію її сучасника, але як­що й проникне, то таке включення буде «непродуктивним», оскільки вона б просто «перетворилась в автора», до того ж у такого, що «вже був». «Зливаючись» повністю з автором, інтер­претатор отримує унікальні шанси для його відтворення, однак новим і продуктивним є не відтворення, а перетин історико- ситуаційного, смислового і художнього «горизонту» автора текс­ту й інтерпретатора, оскільки тільки суміш власних суджень і позиції з позицією автора творить новий текст, якого ще не існувало до цього.

Як і в герменевтиці Гайдеґера, в Ґадамера особливу роль віді­грає проблема «герменевтичного кола». Інтерпретатор із власних позицій намагається усвідомити смисл. Спочатку він має цілісне передусвідомлення смислу тексту, після чого розкладає його на частини, аналізуючи кожну окремо, і ці частини коригують, шлі­фують його цілісне усвідомлення. Проте повертаючись до ціліс­ного усвідомлення тексту, інтерпретатор знову ж таки не позбав­ляється від пересудів, а лише приводить їх у більшу відповідність до смислу власне самого тексту.

Розглядаючи цю тему, не можна не згадати й про блискучого французького філософа Поля Рікера (1913-2006), який вважав своєрідною герменевтикою психоаналітичний метод Фройда, а її мету вбачав у з’ясуванні вихідних бажань, прагнень особистості.

Роки життя провідних представників феноменології та філософської герменевтики

4.11. Екзистенціалізм

Екзистенціалізм виник у 40-х рр. ХІХ ст. Розрізняють почат­кову стадію екзистенціалізму (від К’єркеґора до Гусерля), кла­сичний екзистенціалізм, до якого входять німецький (Ясперс) і французький (Сартр, Камю), та сучасні екзистенційні течії. Ек­зистенціалізм досить поширений в усьому світі. Існувала іспан­ська школа екзистенціалізму (Унамуно, Ортеґа-і-Ґассет), італій­ська школа (Нікола Аббаньяно (1901-1990), Енцо Пачі (1911­1976), ізраїльська школа (Бубер), екзистенціалізм Екваторіальної Африки (Леопольд Сенгор (1906-2001), арабський, сірійський, тайванський, єгипетський, японський екзистенціалізм й ін.

Виникнення цієї потужної течії пов’язують з іменем датського мислителя К’єркеґора. Філософія К’єркеґора виростає, як уже за­значалось, із критики Геґеля. Критикуючи Геґеля, К’єркеґор) сформулював три ідеї, які були покладені в основу філософії, що йменує себе екзистенціалізмом.

По-перше, на противагу геґелівській абсолютизації розуму К’єрке- ґор стверджує, що мислення - це тільки частина реальності, яка назива- ься людиною: а в філософуванні бере участь не ли­ше мислення, а й усе людське єство - і серце, і воля.

По-друге, людині, на думку К’єркеґора, при­таманне прагнення до абсолютного, до виходу за власні межі. Адам і Єва, які з’їдають райське

яблуко, намагаючись подолати свою обмеженість і стати на місце Бога, - це символ такого прагнен­ня. У цьому полягає особливість людського існу­вання, яке К’єркеґор) позначав латинським словом existentia, що й дало назву всій течії.

По-третє, людина, яка ввесь час намагаєть­ся вийти за власні межі, відчуває «відчай» від власної скінченності. Згодом такі ситуації «відчаю», «нудоти», «страху» почнуть

називати «екзистенційними ситуаціями», - саме вони стали головним предметом дослідження екзистенціалістів.

Після смерті у 1855 році К’єркеґор був забутий і тільки завдя­ки іспанському філософу Міґелю де Унамуно (1864-1936) у Європі інтерес до нього відродився. Подібно К’єркеґору Унамуно виступив проти «засилля розуму» і вказав на важливість для людини її бажань¹¹¹. Завдяки Унамуно та іншому іспанському мислителю, Хосе Ортеґа-і-Ґассету (1883-1955), який, у свою чер­гу, підкреслював, що людина - це не тільки мислення, але й при­страсть, тривога і бажання, екзистенціалізм здобув поштовх для подальшого розвитку.

Значний уплив на становлення екзистенціалізму мала, як уже зазначалось, феноменологія Гусерля, адже так само як і екзистенці­алізм, вона відкидає засилля розуму. Сутнісне бачення - це не логічна операція, а погляд на предмет у його безпосередності, на чому наголошував Мартін Гайдеґер (1889-1976), який хоча й всі­ляко відмежовувався від екзистенціалізму, однак його метод дослідження людини - «екзистенційна аналітика» - близький до екзистенціалізму.

Відмінність людини (Dasein^{[167] [168]) від усього іншого сущого філо­соф вбачає в тому, що людина не тільки кимось є, але й кимось хоче стати. Саме такий спосіб буття Гайдеґер і називає «екзистен- цією»[169]. Людині властиво мріяти, уявляти себе кимось іншим, проектувати своє життя і це, за Гайдеґером, є «трансценденці- єю» - виходом за свої наявні на даний час межі.}

Модуси, прояви, константи людського буття, пов’язані із «трансценденцією», Гайдеґер називає екзистенціалами. Головни­ми із них є «іп-der-Welt-sein» - буття у світі речей, які людина розглядає, як інструменти здійснення своїх планів і «mit-sein» - буття з іншими людьми. У ставленні до інших людина проявляє «піклування», яке може полягати у позбавленні іншого від турбот та у допомозі ближньому завоювати свободу і взяти відповідаль­ність за своє майбутнє.

Однак у своїх планах і проектах людина наштовхується на не­здоланну межу - смерть, а тому вона, на думку Гайдеґера, має

спробувати вийти за межі смерті, наприклад, заслужити собі без­смертя, - продовживши рід або написавши книгу). Істинна екзис­тенція - це «бутя-до смерті», життя з постійним усвідомленням кінця свого існування, сміливий погляд в обличчя смерті.

Аналогічно К’єркеґору та Гайдеґеру тлумачив людське буття (екзистенцію) і німецький філософ Карл Ясперс (1883-1969), який розглядав його як намагання вийти за власні межі. Проте як­що у Гайдеґера цей «вихід» тлумачився як прагнення стати ки­мось іншим, тобто перейти у світ можливостей, то для Ясперса вихід людини за свої межі означає «трансцендентний стрибок» у сферу безмежної божественності.

Вихід у трансцендентну сферу дає людині відчуття свободи і одночасно «жаху» перед фактом смерті, від якого вона тікає у світ повсякденності.

Французький екзистенціаліст Жан-Поль Сартр (1905-1980) вслід за Гайдеґером вважає людське буття (existentia) особливим і відмінним від буття всього іншого сущого. Уявімо собі кафе Дельфор, - пише він, - де за столом сидить офіціант, а на столі стоїть чорнильниця. Чим вони відрізняються? Чорнильниця про­сто є, а офіціант не тільки є, але й хоче кимось стати.

Людина буває зосереджена на буденному, наявному «в собі бутті» (Anson). Однак рано чи пізно зосередженість на наявному тут-і-тепер бутті приведе до «нудоти» (так, до речі, називається роман Сартра, в якому він намагався втілити власні філософські ідеї) і намагання вийти за межі такого буття, націлитися на те, чо­го немає, на те, що може бути, на «буття для себе» (Pursula). Не­зважаючи на те, що у світі існує необхідність, людина, яка здій­снила вихід за межі наявного буття, «приречена» на свободу, - вона може впливати на майбутнє і є відповідальною за нього. Символічно в цьому контексті звучить один із висловів Сартра, окрім усього, ще й активного учасника легендарного антифа­шистського французького руху опору: «Ми ніколи не були такі вільні, як під час окупації».

У центрі творчості іншого видатного французького екзистен­ціаліста Альбера Камю (1913-1960) розкривається проблема аб­сурдності людського існування. Так само, як і його попередники, Камю розглядає людину, як таку, якій властиво складати плани, проектувати власне життя, намагатися стати кимось іншим, тобто виходити за власні межі. Однак смерть ставить крапку на цих сподіваннях, і тому Камю у романі «Сторонній» формулює своє знамените «прокляте питання»: «Чи варте життя, аби бути про­житим?». Філософ вважає, що варте. Він, фактично, закликає нас жити без сенсу. Безумовно, треба ставити цілі, складати плани, але при цьому пам’ятати, що вони ніколи не здійсняться. Незва­жаючи на всю абсурдність людського буття, людина має жити і робити свою справу, навіть усвідомлюючи її абсурдність. І внас­лідок такого «бунту» абсурд зникає, «зживається». Саме прикла­дом такої «абсурдної людини» є самовіддана праця лікаря у місті, охопленого епідемією чуми (роман Камю «Чума»). Знаючи про абсурдність своїх дій, ця людина продовжує робити свою справу і, зрештою, чума відступає.

Приблизно таким «абсурдним бунтом» був на початку і фран­цузький рух опору, учасником якого - разом із Сартром - був і Ка­мю, однак незважаючи на позірну абсурдність спротиву купки фран­цузьких патріотів могутній фашистській машині, - в результаті він переміг.

У наш час екзистенціалізм проник у найрізноманітніші сфери людського життя: науку, мистецтво, літературу. З нього пророста­ють також два відносно самостійні напрями - персоналізм і філо­софія діалогу, з якими ми коротко ознайомимося далі.

4.12. Персоналізм

«Персоналізм», як уже зазначалося, витікає із екзистенціаліз­му. Ми знаємо, що розум робить нас людиною, однак особистіс­тю нас робить неповторна воля, з якою пов’язані емоції й почут­тя. Таким чином, саме екзистенціалізм, який апелював до цих почуттів, а не до розуму, створив передумови для філософського дослідження особистості (лат. persona). Засновник персоналізму французький філософ Емануель Мунь’є (1905-1950) вважав, що раціональні, зіперті на розум економічні і політичні процеси, які протікали у ХХ столітті, елімінували й залишили поза увагою окрему і неповторну людську особистість. Проте саме вона має стати початком і кінцем філософування.

Так Бордер Паркер Боун (1847-1910), Мері Вайтон Кал- кінс (1863-1930), Альберт Корнеліус Кнудсон (1873-1954), Ральф Тайлер Флюеллінґ (1871-1960), Вільям Штерн (1871­1938), Жан Лакруа (1900-1986), Бердяєв й інші прихильники персоналізму змальовували особистість як самостійну, цілісну, духовно-стійку людську одиницю, розкривали її значення в історії людства.

4.13. Філософія» діалогу»

«Філософія діалогу» - це напрям, який розглядає поняття «діа­лог» як одне із базових і центральних у філософії й людському житті. Дійсно, вміння «почути», «відчути» й зрозуміти іншого надзвичайно важливе у нинішньому світі, однак сам термін «діа­лог» тлумачиться представниками цього напряму ширше ніж просто «розмова двох людей». «Діалогом» Мартин Бубер (1878­1965)^[170], засновник напряму, називає ставлення людини до універ- суму, як до «рівного» самому собі. Тільки таке відношення буде, на думку мислителя, справжнім діалогом.

Емануель Левінас (1906-1995) розробляє дану проблему ви­ходячи, подібно екзистенціалістам, з того, що людський розум не відіграє першорядної ролі у ставленні людини до інших людей. Декартівське «я мислю» (коли ми розглянемо його в контексті ставлення людини до інших людей) перетвориться у «я здійснюю свою владу», «я самовиражаюсь» і «я споживаю». «Монологічне» мислення ізольованого індивіда, на думку філософа, радикально відрізняється від «діалогічного» мислення, а тому Левінас оголо­шує курс на переорієнтацію мислення і філософії із суб’єк­тивності на інтерсуб’єктивність, тобто відносини між людьми.

Роки життя провідних представників екзистенціалізму,

персоналізму та філософії діалогу

Сьорен К'єркеґор (1815-1855) Мігель де Унамуно (1864-1936) Хосе Ортеґа-і-Ґассет (1883-1955)

Мартін Гайдеґер (1889-1976)

Карл Ясперс (1883-1969)

Жан-Поль Сартр (1905-1980)

Альбер Камю (1913-1960) Емануель Мунь'є (1905-1950)

Мартин Бубер (1878-1965)

Емануель Левінас (1906-1995)

4.14. Філософська антропологія

Філософська антропологія - це сукупність некласичних філо­софських концепцій, переважно німецьких філософів, які виникли в результаті «антропологічного повороту», що мав місце у ХХ ст.^[171]. «Антропологічний поворот» - це, як ми вже знаємо, поворот до людини, а філософська антропологія, таким чином, - це філосо­фія, яка вважає людину вихідною і кінцевою точкою будь-якого філософування. Дана течія бере початок у феноменології Гусерля, однак її засновником вважається німецький філософ, учень Гусер­ля, Макс Шелер (1874-1928), який вперше поставив центральне для філософської антропології питання: «Чим людина відрізняєть­ся від всього іншого сущого і, насамперед, від тварини?» На думку філософа, властивістю, яка відрізняє людину від тварини, є здат­ність осягати сутність, про яку писав Гусерль і на якій заснована вся феноменологія. Цю здатність здійснює не чуттєвість, не ін­стинкт і навіть не інтелект, а «дух». Тому ще однією важливою характеристикою людини є духовність.

До інших яскравих представників філософської антропології належать Арнольд Ґелен (1904-1976), який вважав характерною і ексклюзивною ознакою людини діяльність, а також Гельмут Плеснер (1892-1985), який сформулював відомі «закони буття лю­дини у світі», загальним смислом яких є те, що людину відрізняє від тварини незадоволеність своїм власним становищем і намаган­ня вийти за свої власні межі, а також існування «посередника» між нею і буттям, яким є знаки, символи, емоції, мова тощо. В остан­ньому пункті філософська антропологія наближається до екзи­стенціалізму.

4.15. Латиноамериканська філософія

Латиноамериканська філософія - це загальна назва близьких за змістом некласичних філософських концепцій в історії новітньої філософії Латинської Америки, які, з одного боку, намагалися по­дати латиноамериканську філософію як самостійну і так, що не зводиться до європейської, а з іншого, - обертались довкола за­питання: «Що є Латинська Америка?».

Цій течії поклав початок у 1943 р. іспано-мексиканський філо­соф Ґаос-і-Ґонслес Пола (1900-1969). Завдяки йому та іншим ла­тиноамериканським філософам із 1947 р. у Мексиці почав постійно діяти семінар із іберо-американського мислення (з часом його було перетворено у Колехіо де Мехіко), з 1973 р. - Комітет з історії ідей, ще згодом було відкрито кафедру історії філософії в На­ціональному автономному університеті Мексики і сформовано філософську групу «Гіперіон», лідером якої став учень Поли Лео- польдо Сеа (1912-2004). Яскравими представниками латино­американської філософії стали також Е. Уранга, Х. Потріль’я, Х. Магрегор, Ф. Вега, А. Ардо, В. Альба, А. Віль’єгас, Ф. Ромеро і Р. Фрондісі, А. Саласар Бонті, Ф. Міро Кесада, Г. Франковіч, Ж. Круз Коста й інші мислителі практично з усього латиноамери­канського континенту.

«Філософія латиноамериканської сутності», як іще називають цю течію, розглянувши всю духовну спадщину континенту, при­йшла до висновку, що для неї визначальною була «ідея Звільнення» (політичного, соціального, національного, філософського). Хоча ця спадщина мислила себе як «периферійна» і «вторинна» відносно до європейської, однак завжди прагнула подолати цю «вторинність». Особливістю латиноамериканської філософії, на думку вищеназва­них мислителів, є також те, що вона розвивалась під впливом зі­ткнення двох світів, Старого і Нового, і за характером своїм була антропоцентричною, культурнозумовленою, плюралістичною, і від самого початку свого існування - некласичною.

Філософія латиноамериканської сутності не зводиться лише до аналізу історичного досвіду. Мета цього проекту - створення власного, відмінного від європейського типу філософування, який би міг бути принагідно включеним до світового надбання. Тому в пізній латиноамериканській філософії спостерігається поворот до «включеності» її в світовий контекст, із точки зору антропологіч­ного надбання цієї філософії, тобто за твердженням Сеа, філосо­фії людини поза будь-якими формами дискримінації.

Цікаво, що «філософія латиноамериканської сутності» демонструє дивовижну схожість на «філософію української ідеї», що із середини ХІХ століття розвивалась у нас. Дійсно, у своїй основі (звільнення від дискримінації, пошук власної ідентичності) ці два типи філософуван­ня дуже подібні. Про філософію української ідеї йтиметься у наступ­ній лекції.

4.16. Філософія в США. Прагматизм, неопраґматизм, інструмен­талізм

Філософія в Північній Америці, зокрема в США, розвивалася дещо іншими шляхами. Домінуючим напрямом тут був, народжений американським менталітетом, праґматизм. Його головну ідею висло­вив Чарльз Пірс (1839-1914)^[172] і полягала вона в тому, що істинними є тільки ті ідеї, які перевірені на практиці. Цей напрям намагається дистанціюватися від ідеалізму й інших форм спекулятивного знання, не перевіреного практикою, а тому його можна віднести до некласич- ної філософії. Серед найвідоміших представників цього напряму можна назвати Віль'яма Джеймса (1842-1910), для якого істина ідеї зводиться до її «оперативної здатності» - можливості оперувати на практиці, Джона Дьюї (1859-1952), який витлумачив філософську ідею як інструмент пізнання і найменував свою версію прагматизму «інструменталізмом», та Річарда Рорті (1931-2007), представника неопраґматизму, який в прагматичній установці бачить можливість демонтувати поняття істини взагалі.

Багато американських мислителів ХХ ст. намагаються пов’язати прагматизм з обгрунтуванням суто американських цінностей: лібе­ралізму, плюралізму, свободи, рівності, недоторканості прав індивідів, демократії тощо. З-поміж цих філософів можна назвати Кларенса Ірвінґа Льюіса (1883-1964), Ніколаса Рішара (нар. 1928), Віль'яма Бартлі (1934-1990), Роберта Нозіка (1938-2002), Джона Ролза (1921-2002) й ін.

Зрештою, безумовною заслугою американської філософії є створення Чарльзом Моррісом (1901-1979) науки семіотики - теорії знакових систем, яка мала значний вплив на розвиток суча­сної філософії.

4.17. Неосхоластика та неотомізм

«Другого життя» схоластичній філософії надали дві енцикліки «Aeterni Patris» Папи римського Лева ХШ 1879 року та «Pascendi» Пія Х 1907 року. Вони викликали дискусію про те, чи повинна ка­толицька церква враховувати досягнення сучасної науки для кори­гування власної доктрини. Неосхоластика якраз і є спробою узго­дити офіційну доктрину Ватикану з сучасними науковими до­сягненнями, а оскільки в основу доктринального ядра католицизму покладена філософія Томи Аквінського, то в межах неосхоластики з’явився напрям, який називають неотомізмом.

Неотомізм займається уточненням доказів існування Бога, дослід­жує межі людської раціональності, намагається інтегрувати у бого­слов’я сучасні наукові знання. Найяскравішими представниками нео­схоластики та неотомізму стали Дезире Мерсьє (1851-1926), Жозеф Марешаль (1878-1944), Жак Марітен (1882-1973), Етьен Жіль- сон 1884-1978).

4.18. Структуралізм і постструктуралізм

Структуралізм - філософський напрям, який визнає, що в ос­нові матеріальної і духовної дійсності лежать універсальні струк­тури - способи впорядкування цієї дійсності.

Клод Леві-Строс (1908-1990), засновник структуралізму, на основі дослідження мислення первісних людей, міфів й іншого антропологічного матеріалу встановив, що в основі мислення, культури та всієї дійсності в цілому лежать певні універсальні структури, незалежно від того, на якому рівні розвитку функціо­нує дане мислення чи дана культура. Структура - це спосіб здій­снення мислення або культури. Це поняття близьке до кантівсько­го, але якщо Кант розглядає апріорні структури нашого розуму, то Леві-Строс знаходить такі структури скрізь. Саме тому Поль Рікер назвав структуралізм Леві-Строса «кантіанством без тран­сцендентального суб’єкта».

Жак Лакан (1901-1981) спробував об’єднати структуралізм і психоаналіз. Основою для такого об’єднання стала людська мова. На думку Лакана, «структури мови говорять про несвідоме», тоб­то дослідивши структури нашого мовлення, ми виявимо зміст не­свідомого.

Однак у ході розвитку структуралізму виявилося, що дійсність не така структурована, як вважали представники цього напряму. Стало зрозумілим, що існує дещо поза структурами. Це визнання пов’язують із етапом розвитку даного напряму, який дістав назву постструктуралізм. Один із найяскравіших постструктуралістів ХХ ст. - Мішель Фуко (1926-1984)^[173]. Він досліджував «епі- стеми», тобто структури історичної дійсності, які він тлумачить як «можливості» чи способи впорядкування історичної дійсності в той чи інший період. Однак він визнає, що в кожній з епох, що розгортається в межах тієї чи іншої структури, жили люди й від­бувалися події, які не вписувалися в неї, проте також заслуговують на увагу дослідника.

Зрештою, слід вказати й на те, що постструктуралізм став ос­новою найсучаснішого, вже «постнекласичного» філософування, яке ми називаємо постмодернізмом.

5. Що таке постнекласична філософія

Після Другої світової війни стало очевидним, що світ, культура та, власне, й філософія змінилися. Почали говорити про «постне- класичний» спосіб філософування. Слово «post» - префікс, що означає «після». Що ж таке «постнекласичне філософування»?

Насамперед, це філософія, яка підкреслює свою відмінність як від класичної, так і від некласичної філософії.

Класичній та некласичній філософії постнекласична філософія закидає спроби створити всезагальне філософське вчення, яке б пояснювало ввесь світ, чи то подати певну реальність (людину, мову, особистість) як «останню». На думку постнекласичних мис­лителів, такі всезагальні «проекти» (Платон, Геґель, Маркс), проголошуючи певний спосіб мислення і життя «єдино-правиль­ним», намагаються нав’язати людині певну ідеологію, що, врешті- решт закінчуються голокостами, концтаборами, війнами, нациз­мом і комунізмом. Тому некласична філософія не визнає якогось єдиного погляду на світ і сама не прагне ним стати. В принципі, й сама філософія оголошується такою, яка не може претендувати на статус єдиного світогляду, «науки наук», найвищої мудрості, а є разом із релігією, міфологією, наукою лише одним із способів осягнення світу.

На відміну від некласичної філософії постнекласична філосо­фія не намагається бути ближчою до життя, але вона не поверта­ється й до абстрактності та спекулятивності філософії класич­ної, - вона стверджує, що наблизитись до смислу життя можна тільки через безкінечні іронічні, ігрові та плюралістичні тлума­чення дійсності, які не можуть бути раціональними.

Постнекласична філософія відмежовується від орієнтації філо­софії модернізму на створення чогось принципово нового. Вона доводить: усе, що можна сказати, вже було колись сказане.

Філософія постнекласична проголошує принципову різноманіт­ність і плюралізм у житті й поглядах, вона не визнає ніяких уста­лених правил і норм, апелюючи до хаосу й розмаїття. Подібно до того як філософію некласичну інколи йменують «модернізмом», за філософією постнекласичною закріпився термін «постмодернізм».

Постмодернізм домінує в філософії, починаючи з другої поло­вини ХХ ст., однак це не означає, що в цей період не було інших підходів або постмодерністські ідеї не зустрічалися раніше. В наш час спостерігається тенденція до відшукування постмодерністських ідей у все більш віддаленому минулому і, як пожартував із цього приводу Умберто Еко, - спроби «оголосити постмодерністом самого Гомера».

6.