НЕОПОЗИТИВІЗМ

• «Третя» історична форма позитивізму виникає в 20-х рр. XX cm. і дістає назву неопозитивізму. Його родоначальники - австрійський фізик-теоретик М. Шлік (1882-1936 рр.), австрійський філософ, логік і математик А.

Неопозитивізм складається з ряду філософських шкіл і напрямів. Історично першим і основним варіантом неопозитивізму є «логічний позитивізм», що сформувався в рамках діяльності Віденського гуртка, основні ідеї якого (зведення філософії до логічного аналізу мови науки, принцип верифікації, трактування логіки та математики як формаль­них перетворень у мові науки тощо) стали особливо популярними в 30-40-ві рр. XX ст. у колах наукової інтелігенції. На думку представ­ників цього напряму, філософія взагалі не має предмета дослідження, оскільки вона являє собою не змістовну науку про яку-небудь реаль­ність, а становить діяльність як особливий спосіб теоретизування.

Завдання філософії вбачається в логічному аналізі наукових ви­словлювань і узагальнень, адже всі знання знаходять вираження в мові у вигляді висловлювань, тому філософія повинна розробити принципи перевірки цих висловлювань згідно з досвідом людини.

Усі висловлювання поділяються на три основні категорії, логіко- математичні (аналітичні); емпіричні (синтетичні); метафізичні (науково необґрунтовані). Філософія повинна провести аналіз науко­вих висловлювань, відкинути всі науково необґрунтовані і забез­печити побудову ідеальних ло­гічних моделей обґрунтованих наукових побудов.

«Кожне узагальнення є гіпоте­зою, - отже, гіпотезі належить роль, необхідність якої ніхто не заперечує. Але кожна гіпотеза по­винна якомога скоріше і якомога частіше підлягати перевірці, і зрозуміло, гіпотезу, що не витри­мала такої перевірки, слід без вагань спростувати».

А. Пуанкаре

• Логічний позитивізм про­голосив основним завданням бо­ротьбу з метафізикою (філосо­фією) в цілому, намагаючись поставити себе над боротьбою матеріалізму та ідеалізму. Ре­альний розвиток науки прямо підвів до питання про теоретич-

«Пропозиції метафізики є псевдопропозиції, які при логіч­ному аналізі виявляються або порожніми фразами, або фраза­ми, що порушують правила син­таксису».

Р. Карнап

ну діяльність як таку, що по­в’язана тільки з логічною мо­вою науки: наука зводиться до фіксації, а потім до упорядку­вання фактів у рамках умовно прийнятої системи мови. В та­кому випадку завдання науки обмежується описом її мови.

Особливістю цього напря­

му є те, що в ньому принципово ототожнюється об’єкт з теорією об’єкта. Це відразу знімало питання про існування об’єктивного світу як предмета філософського пізнання та приводило до «замикання» філо­софії лише на пізнавальній проблематиці логіки і логічної мови (логіко- математична мова традиційно вважалася зразком достовірного знання). Друга принципова особливість — ототожнення понять «об’єк­тивний факт» і «науковий факт». Мова науки в логічному позити­візмі будується так: із первинних атомарних висловлювань за правилами логіки виводяться складні. При цьому наукові пропозиції можуть бути або істинними, або хибними, або безглуздими (останні є науковими ли­ше за формою). Р. Карнап вважав, що всі філософські положення не можуть бути верифіковані, перевірені шляхом зведення до атомарних висловлювань, які фіксують той чи інший «факт».

• Критерієм науковості або ненауковості висловлювань є принцип верифікації (від лат. veritas - істина). Згідно з цим принципом, науко­вий сенс мають тільки ті висловлювання, які допускають зведення їх до висловлювань, що фіксують безпосередній суттєвий досвід індивіда, до «атомарних висловлювань». Тобто істина - це збіг висловлювань з безпосереднім досвідом людини. Пізніше було запропоновано верифіка­цію «навпаки», або принцип фальсифікації: якщо знайдено, наприк­лад, умови, за яких хоча б деякі базисні пропозиції теорії неправильні, то й уся теорія спростовується.

Неопозитивісти вважають, що є сенс говорити тільки про те, що можна безпосередньо спостерігати, тобто про факти.

З логічних атомів будуються протокольні речення·. «Я, такий-то, в такому-то місці, в такий-то час бачив таке-то явище». З протокольних речень будується вся наука. Пізнавальна діяльність полягає в комбіна­ції та перекомбінаиії протокольних речень, внаслідок чого породжу­ються все нові й нові протокольні речення. Вони істинні, якщо несупе- речливо входять у систему. Критерій істинності — формально-логіч­ний. Знання та пізнавальна діяльність зводяться до дослідження логіч­ної структури знання, його несуперечливості, повноти.

Важливе поняття неопозитивізму - конвенція (від лат. Conventio - згода). Під нею слід розуміти, що поняття науки — закони, категорії — мисляться як результат домовленості між ученими, результат згоди, а об’єктивна істина — псевдопроблема. Поведінка вченого нічим не об­умовлюється. Вчені вільно, за домовленістю приписують певний смисл і зна­чення вихідним поняттям, знакам, правилам оперування ними. Вся ця зна­кова «гра» базується на конвенції і не має ніякого відношення до світу.

• На підставі цього виникає «логічний синтаксис», в основі якого лежить конвенціалізм. Суть його полягає в тому, що кожен логік може по­будувати «власну логіку», тобто вибрати таку форму мови, таку систе­му «аксіом» і правил побудови, яку тільки забажає, оскільки вся діяль­ність - не більше як мовна «гра» за довільно вибраними правилами. Можна навіть обмежитися з’ясу­ванням відносин між мовами.

Поступово неопозитивісти схиляються до думки, що само­го синтаксичного аналізу недо­статньо, й акцентують увагу на змістово-смисловому тлумачен­ні мовних форм. Цей підхід ді­став назву «логічна семантика», хоча й вона не виходила за межі модифікованого логічного аналі­зу мови.

Таким чином, світ завжди дається «переломленим» через мову. Звідси завданням філо­софії є логічний аналіз мови

«Існують глибокі тривоги, укорінені в нас так само гли­боко, як і форми нашої мови·, їх значення таке ж велике, як і важливість нашої мови. Коли фі­лософи вживають те чи інше сло­во — «знання», «буття», «пред­мет», «я», «речення», «імя» — і прагнуть осягнути сутність ре­чі, потрібно завжди себе запи­тувати: чи вживається коли-не­будь це слово в мові, яка його по­родила, в такому значенні? Ми знову зводимо слова від їх мета­фізичного застосування до повсяк­денного ».

Л. Вітгенштейн

науки. Філософія повинна, залишивши осторонь невирішувані надумані проблеми, вивчати, як правильно і несуперечливо будувати висновок, як виробляти вичислення висловів, яка логічна структура наукової системи. Філософія — це «терапія» мови. Філософ — це «лікар» мови науки.

Звідси виділилися три сфери відношень", прагматика (відношення мови до того, хто її вживає); семантика (відношення між мовою і тим, що нею визначається); синтаксис (відношення між мовними висловлю­ваннями). Все це дістало назву семіотики. Предметом аналізу стали зна­чення слів і знаків взагалі, логічні лінгвістичні та психологічні пробле­ми, які мають важливе наукове та практичне значення.

Неопозитивізм еволюціонував у напрямі від аналізу мови науки до аналізу буденної мови та від заперечення філософії до використання аналітичного методу для більш або менш змістовного аналізу власних філософських проблем (методів моделювання, системно-структурного аналізу тощо). Неопозитивізм як філософська течія і сьогодні утримує свої позиції, хоча і в перетвореному вигляді.

9.4.