Розділ 7 РЕКОНСТРУКЦІЯ ТА ДЕКОНСТРУКТИВІЗМ (Ж. ДЕРРІДА)

Жак Дерріда (Derrida, 1930-2004) - французький філософ, представник постмодерністського напрямку, деконструктивіст. Він зробив спробу розвинути та переглянути існуючі у філософській лі­тературі принципи подолання традиційних цінностей та усталених стереотипів мислення.

Основні праці: «Голос та феномен» (1967), «Письмо та відмін­ність» (1967), «Про граматологію» (1967), «Розрізнення» (1972), «Межі філософії» (1972), «Позиції» (1972), «Поштова картка: Від Сократа до Фройда і далі» (1980), «Про дух: Проблема Гайдеґґера» (1987), «Психея: Відкриття іншого» (1987).

Філософська концепція Дерріда, хоча й існує в руслі структура­лістської філософії, проте відзначається певними особливостями, а тому часто стає об’єктом критики з боку численних філософських супротивників (наприклад, Р.

Ж. Дерріда, як і багато інших постструктуралістів, не є спеціаліс­том у тій чи іншій спеціально-науковій області. Але це призвело до того, що він став більш вільним та «розкованим» для рефлексивної роботи, а його філософська концепція підводить підсумок ряду осно­вних положень структуралізму. Це також дало можливість Дерріда критично поглянути на все надбання класичного структуралізму та виступити з його критикою, вірніше, самокритикою.

Перш за все Жак Дерріда з критикує структуралізм за його «лого- центричний» характер.

Реконструкція та деконструктивізм Ж. Дерріда визначень реального буття. Метою його розмислів виступає концеп­ція «граматології».

Ж. Дерріда зробив спробу спростувати епістемологічне обґрун­тування знаку, на якому базувався класичний структуралізм, а саме неможливість розділення означуваного ряду від ряду означувального у функціонуванні знаку. Детально розроблена аргументація Дерріда направлена не стільки на виявлення ненадійності будь-якого способу знакового позначення, скільки на те, що позначається, - на світ речей і закони, що ним управляють. На думку французького вченого, всі ці за­кони, що немов відображають лише бажання людини в усьому бачити деяку «Істину», насправді не що інше, як «Трансцендентальне Озна­чуване» - породженне «західною логоцентричною традицією», яка прагне в усьому знайти порядок і смисл, в усьому відшукати першо­причини (або, як частіше висловлюється Дерріда, нав’язати смисл та впорядкованість всьому, на що направлена думка людини) [57, с. 18].

У бесіді з Михайлом Рикліним у Москві (лютий 1990 року) Жак Дерріда визначає логоцентризм як європейську, західну мисленнєву традицію, пов’язану з філософією, метафізикою, наукою, мовою й залежну від логосу. Це - генеалогія логосу, яка представляє собою не лише спосіб вміщення логосу та його модусів (розуму, дискурсу і т. д.) в центрі всього, але й спосіб визначення самого логосу в якості сили, що централізує й збирає...logos, legeιn - як те, що збирає й кла­де межі розсіюванню. Спосіб європейський, грецький за походжен­ням. Це європейська структура, яка волею обставин перетворилась на всесвітню [54, с. 171].

Логоцентризм виявляється основою не тільки релігійної філосо­фії (тео-Логія), але й усіх вчень про буття (онто-Логія), будь-яких спроб ствердження суспільного ідеалу, а також підґрунтям євро­пейського етноцентризму.

Другий напрям «розробки» логоцентризму у Дерріда полягає в подоланні європейського етноцентризму шляхом реабілітації писем­ності та аналізу «логоцентричного» за своїм виникненням погляду на знак як єдність знаку та трансцендентного по відношенню до нього референта.

Головним завданням Дерріда є критика метафізики, тобто устале­них філософських принципів, категорій та понять. Його мета - навіть не просто критика філософії, а «структуральний» перегляд основних її засад.

«Критика метафізики» - не зовсім точна назва наукової діяльнос­ті Дерріда: мова йде про «реконструкцію», яка поєднує руйнівне «де» з «кон», що підкреслює наслідування, неперервність.

У своїй стратегії «подолання метафізики» Ж. Дерріда більш по­слідовний, ніж його попередники та колеги. У чому ж суть деррідів- ської «реконструкції» буття?

Ж. Дерріда проголошує неістинними, надуманими та несправ­жніми основоположні «іпостасі» філософського мислення - понят­тя «буття», «субстанції», «акциденції», «суб’єкт», «об’єкт», «екзис­тенція». «свідомість», «людина», «Бог», «совість» і т. д. Замість них, оскільки це - «неістинне» пізнання «неістинного» буття, пропону­ються певні умоглядні структури: «логос - міф», «інтелігібельність

-     сенсибільність», «логіка - риторика», «мова - письмо», «інтуїція

-     сигніфікація» та ін.

Усі традиційні пари відношень, наприклад, «суб’єкт-об’єктне від­ношення», «субстанція - акциденція», «сутність - явище», «свідо­мість - дійсність», «людина - Бог» та ін., оголошуються безплідними тлумаченнями певної ілюзії.

Основний «удар» Ж. Дерріда спрямовує проти принципу репре­зентативності, що був домінуючим протягом усього розвитку історії філософії. Це, на думку Дерріда, призводить до безперервного, без­плідного та безрезультатного повторювання усталених ментальних схем, веде до схематизації пізнання та до похибок у пізнанні. Крім того, це є причиною того, що все розмаїття філософських ідей та тео­рій зводиться до «прогонки» однієї єдиної версії, яка впирається зно­ву ж таки в «ілюзію обґрунтованості наявного буття».

Натомість Ж. Дерріда пропонує замінити життя філософії жит­тям філософії структури. А щоб все філософське світовідчуття, яке

Реконструкція та деконструктивізм Ж. Дерріда існує, не зазнало остаточного краху, катастрофи, Ж. Дерріда пропо­нує ввести принцип філософії структуральностей.

Це означає: не з наявного буття, не з усталених форм та законів буття і свідомості виводяться всі інші форми існування, а, навпаки, із абстрактних форм та структур пропонується вивести все багато­манітне буття дійсності.

За Ж. Дерріда, саме такі правила - правда, вироблені багатові­ковою практикою форми та схеми буття та свідомості, - є тими, що конструюють дійсність та критикують самі себе.

Таким чином, складність викладу концепції Дерріда, яка сама по собі не виходить за межі традиційного структуралізму, - полягає у тому, щоб застосувати комплекс вищеозначених понять для головно­го завдання: структуральної деконструкції метафізики.

Деррідеанська «деконструкція» являє собою критичний аналіз традиційних бінарних опозицій, в яких лівосторонній термін претен­дує на привілейоване положення, заперечуючи право на нього з боку правостороннього терміну, від якого він залежить.

Двоїстість позиції Дерріда й міститься у тому, що він постійно намагається стерти межі між світом реальним і світом, відображеним у свідомості людей.

Дерріда разом з тим підкреслює, що «деконструкція» не може роз­глядатися, тим більше вичерпуватися тими значеннями, які надають­ся їй у словнику: лінгвістичне, риторичне та технічне. Всі ці значення - абстракти, вони визначають наявність певної деконструкції взагалі, якої насправді немає. Дерріда вважає, що окремі слова, взагалі самі по собі не мають смислу, а отримують його лише в контексті.

Одним із варіантів контексту для «деконструкції» є фраза. Не одна фраза, а множина фраз, яку можна співвіднести зі словом «де­конструкція», вказує на те, що її контекст - вся мова. Більш того, оскільки пов’язані між собою можуть бути не тільки слова, але й мови, тому контекст «деконструкції» виходить за межі окремої мови.

У «деконструкції» головне не смисл, навіть, не його рух, а саме переміщення переміщення, передача передачі. «Деконструкція» яв­ляє собою безперервний та нескінченний процес, який виключає під­ведення певного висновку, узагальнення смислу, зведення до устале­ного дискурсу. Такого роду наміри означали мали б на меті зупинку цього процесу, встановлення його меж. Тому будь-яке семантичне визначення «деконструкції» безперспективне, бо воно обмежує, зу­пиняє процес.

Зближуючи «реконструкцію» з процесом, Дерріда водночас за­значає, що її не можна розуміти як конкретний «акт» чи «операцію», бо все це має на увазі наявність суб’єкту, активного чи пасивного начала. «Деконструкція» швидше нагадує спонтанну та самовільну подію, більш схожу на анонімну самоінтерпретацію. Така подія не потребує ні мислення, ні свідомості, ні організації з боку суб’єкту, є самодостатньою.

Деконструкція також не є ні аналізом, ні критикою.

А головне, «деконструкція» не є і не може бути методом, особли­во коли акцент робиться на його технічному чи процедурному аспек­ті. Логіка розгляду «деконструкції» головним чином полягає в тому, щоб визначити чим є деконструкція. «Чим деконструкція не є?» - та всім! Що таке деконструкція? - та ніщо». Але не всі думки філософа йдуть в такому негативному напрямі. Мають місце також і позитивні твердження та міркування стосовно деконструкції.

Деконструкція набирає свого значення лише тоді, коли вона впи­сана в «ланку можливих змінників», «коли вона заміщує і дозволяє визначити себе через інші слова, наприклад, слід, доповнення, бокове поле і т. д.». Увага до позитивної сторони деконструкції посилилась в останніх працях Дерріда, де вона розглядається через поняття «ви­находу» («інвенція»), яке охоплює багато інших значень: відкривати, творити, уявити, виробляти і ін. Дерріда підкреслює, що деконструк- ція або винахідлива, або її зовсім немає.

Незважаючи на те, що деконструкція не є ні критикою, ні ана­лізом, ні методом, це не зовсім так. Дерріда сам виступає проти по­дібних метафізичних заперечень справедливо вважаючи, що всяке «ні-ні» (ні те ні інше) з необхідністю включає в себе і невід’ємне від «і-і» (і те, і інше). Це положення в повній відповідності належить до деконструкції. Вона одночасно є і критикою, і аналізом, і методою, але у чітко визначеному контексті.

Так, деконструкція є критикою, коли Дерріда розглядає історію та сучасний стан філософії і літератури. Робить він це за допомогою аналізу. Звичайно його аналіз неможливо назвати цілком науковим, бо він поєднує в собі традицію, науковий аналіз з художньою вигад­кою, логічний зв’язок з асоціативним.

Дерріда стверджує, що «... деконструкція не негативна і не є де­струкція - існує твердження, деяке «так», але таке «так», яке не явля­ється позитивним; це не позитивне на противагу негативному, це таке «так» або такий «дар», без яких не було б ніякої деконструкції. І я на­магаюсь сформулювати ці можливості «так», «дару» й таке інше» [54, с. 173]. Для того, щоб ясніше представити свою концепцію, Дерріда вводить такий термін, як «деконструктивно-конструктивна» робота.

Виходячи зі специфічної області свого культурного простору, Дерріда підходить до свого завдання з позицій аналізу «письма», «тексту». Це складає таку царину філософських досліджень, як «гра­матологія».

«Граматологічна» область «письма» - це «потойбічна» по відно­шенню до традиційної західної культури область, у якій відбувається, на думку Дерріда, не тільки її критика, але й власна самокритика, роз­повсюджується і на всі новопобудовані концепції. Ж. Дерріда гово­рить про такий феномен, як «самостирання» статусу понять грамато­логії. Це не дозволяє їм перетворитися на метафізичні абсолюти.

Власні поняття Дерріда мають обов’язково амбівалентний статус: вони вимушені «самознищуватись» і «самостиратись» у вирішаль­ний момент, щоб не гіпостазуватись та не набувати метафізичного статусу. Дисципліна, що конструюється Дерріда - «граматологія» - мусить, на думку дослідника, виникнути не на уламках зруйнованої культурної традиції, але, напроти, виявити такі її першочергові осно­ви, по відношенню до яких усі інші внутрішньо метафізичні розмеж­ування виявляються вторинними, похідними.

«Граматологія - це нова, створена Жаком Дерріда дисципліна, яка являє собою особливу теорію письма, що дає загальні принципи під-

ходу до різних культурних текстів. Необхідність створення цієї дис­ципліни є очевидною... Завдання, які стоять перед граматологією, є грандіозними, позаяк вона повинна деконструювати все, що пов’язує концепти та норми науковості з логоцентризмом, фонологізмом, он­тологією» [64, с. 5-6].

На думку Ж. Дерріда, «деконструювання повинно постійно уни­кати того, щоб руйнування класичного проекту наук знову зісков­зувало в донауковий емпіризм. Це передбачає своєрідну подвійну бухгалтерію в граматологічній практиці: треба водночас вийти з ме­тафізичного позитивізму та сцієнтизму - й наголосити на тому, що у фактичній науковій праці сприяє її звільненню від метафізичних гіпотез, які тяжіють від самих її витоків над її визначенням та її ру­хом» [47, с. 55].

Центральне місце у книзі «Про граматологію», присвяченій дано­му питанню, відведене поняттю «письмо», що розглядається як про­цес, котрий неперервно розгортається, не знає ні початку, ні кінця, ні дискретних фаз та станів.

Впродовж тривалого часу техніка та метафізика логоцентризму змішувалися, що викликало так звану «смерть цивілізації книги», ко­тра насправді є не що інше, як «Оголошення про сенс слова», нові зміни в історії писемності, в історії як писемності. Доба Логосу при­нижує писемність думаючу як посередництво, цій добі належить різ­ниця між означальним та означувальним або принаймні порушення їхнього «паралелізму».

Ж. Дерріда намагається довести первинність графічного письма стосовно звукового мовлення, показати перевагу граматології над фо­нологізмом. Також, згідно з Ж. Дерріда, під час звукового мовлення виникає ілюзія незалежності, суверенності свідомості промовця, са- моцінності його «я», яке полягає в «coglto». Саме «coglto» і становить так зване «трансцендентальне означуване», яке керує структурою, не підлягаючи при цьому ніяким законам. Таким чином, маємо «свідо­мість, що розмовляє», яка слугує тільки собі, замкнута на себе. У цьо­му, на думку Дерріда, й виявляється логоцентризм, який стверджує, що письмо - це похідне від звукового мовлення, яке намагається від­творити смисл, прихований у свідомості [64, с. 8-9].

Концепція «письма» Жака Дерріда побудована швидше на нега­тивному пафосі відштовхування від противного, ніж на ствердженні

Реконструкція та деконструктивізм Ж. Дерріда будь-якого позитивного положення, і пов’язана із розумінням письма як соціального інституту, функціонування якого наскрізь пронизане принципом доповнювання; ця концепція виводиться із деконструк- тивного аналізу текстів Платона, Руссо, Кондільяка, Гуссерля, Со- ссюра. Дерріда розглядає їх тексти як репрезентативні знаки «лого- центричної традиції» і в кожному з них намагається виявити джерело внутрішнього протиріччя, як того, що спростовує відкрито ствердже­ний нею постулат первинності мови (причому, мови усної) по відно­шенню до письма [58, с. 193].

Що стосується критики традиційного уявлення про літературу, то саме смислову цілісність літературного твору і відкидає Дерріда, «деконструюючи» логоцентризм і традиційне уявлення про літера­туру та відкидаючи її репрезентативну функцію. Ставши на шлях богоборця, що відкидає владу Бога-Слова, Дерріда фактично вбачає божественне виникнення будь-якої традиційної цінності, втіленої в літературі. На його думку, знак та божественність мають одне і те ж місце й час народження. Епоха знаку, по суті, теологічна. Вона, можливо, ніколи не закінчиться. Однак історична межа цієї епохи визначена.

В ім’я атеїзму (тобто відмови від онтотелогізму європейської культури) Дерріда ліквідує смислову ауру слова чи словесних утво­рень, які, згідно з його поглядами, втілюються в звуковій реальності мови та постулюють примат та самодостатність (як результат ухи­лення від буття та пошуку істини) писемної мови. «Наглядне зобра­ження (gramme), таким чином, робиться найбільш загальним понят­тя семіотики».

Метою граматологічного письма є породження «мовчазного» тексту, який базується на відкритті та ствердженні самодостатності мовної гри. Дерріда цікавить гра тексту, а не його смисл. Моделлю тієї чи іншої гри в граматології є гра мовних форм, для вивчення функціонування яких Дерріда пропонує винести за дужки субстан­цію звуку та смислу. Писемність стає сценою історії та грою світу, а світ у такому випадку являє собою культуру, яка розуміється як сукупність текстів.

Ствердженню Дерріда протиставляє заперечення, подібно до «негативної теології», яка дає визначення Бога через перелік того, чим він не є. Таким же чином Ж. Дерріда визначає поняття декон-

струкції, стверджуючи, що вона є ні метод, ні теорія, ні практика, ні критика, ні аналіз, ні що інше. Гра «тексту» та «письма» слугує мис­лителю засобом втечі від визначених ідей, тез та позицій, місце яких у нього займають «вписування», які набувають форми безкінечного кружляння слів.

Ж. Дерріда розмиває існуючі поняття та уявлення, використовує неологізми, робить лексичні чи орфографічні «помилки», внаслідок чого слово здається «недоречним» чи його значення стає невизначе- ним. Філософ надає перевагу словам та термінам, які є багатозначни­ми та невизначеними, неясними. Його приваблює те, чим традиція нехтувала, що вважалось другорядним, «маргінальним»: формальні та синтаксичні хитрощі, такі фігури риторики, як метафора, гіпербо­ла, еліпс тощо.

Завдяки таким засобам Дерріда створює особливий тип мислен­ня, який є багатомірним та різнорідним, суперечливим та парадок­сальним, пульсуючим та плаваючим, котрий ґрунтується на деталях, нюансах, напівтонах та переливах. Подібна манера є вже у Р. Барта, який її застосував головним чином до критики та літературознавства. Дерріда робить її універсальною та поширює на філософію, ство­рюючи незвичну та оригінальну концепцію в стилі постмодерну, де об’єднуються чи співіснують найрізноманітніші підходи, методи та стилі. Він радикально переглядає та руйнує сталі ієрархії, типології, жанри, класифікації, роблячи це з анархістським максималізмом і проявляючи себе послідовником пізнього Вітґенштайна та особливо гносеологічного анархізму Фейєрабенда. Його концепція базується на принципах релятивізму та плюралізму.

Адекватними формами деконструкції виступають «письмо» та «розпорошування», що практично тотожні між собою. Дерріда надає «письму» глобальний вимір, робить з нього онтологічну основу бут­тя. Подібно до того як М. Гайдеґґер проголосив мову «домом Буття», у Дерріда «сцена письма» стає сценою всієї історії, а його гра - грою всього світу.

Починаючи з «Граматології», Ж. Дерріда розробляє нову «науку про письмо», предметом якої, на відміну від лінгвістики, є не мова, а «письмо» у всіх його модальностях. Воно являє собою певну подію, котра «помножує слова, прискорює їх рух один проти одного, кидає їх в нескінченний процес взаємозмін, єдиним правилом слугує суве­ренне твердження про те, що гра не має смислу». Разом із визволен­ням від смислу «письмо» пориває зі всіма традиційними цінностями, нормами та правилами. У цій ролі «письмо» є незахищеним та слаб­ким, чимось подібним до нежиттєздатного сім’я», до «сили, яка блу­кає поза полем життя». Разом із тим «письмо» може бути руйнівним, агресивним і, навіть, «кровожерливим», коли воно набуває форми «обрізання», «кастрації» чи «четвертування».

«Письмо» є головним засобом, за допомогою якого Дерріда здій­снює деконструкцію західної філософії та культури. Вдаючись до деконструкції філософії, Дерріда піддає критиці перш всього самі її основи. Вслід за М. Гайдеґґером він визначає наявну філософію як метафізику свідомості, суб’єктивності та гуманізму. Головна її вада - догматизм, в силу того, що з великої кількості дихотомій (матерія та свідомість, дух та буття, людина та світ, означуюче та означене, свідо­ме та несвідоме, зміст та форма і т. д.) метафізики, як правило, надає перевагу одній стороні, якою найчастіше є свідомість, що пов’язана з суб’єктом, суб’єктивністю, людиною, чоловіком.

Віддаючи перевагу свідомості, тобто смислу, змісту чи означено­му, метафізика бере їх у чистому вигляді, у їх логічній та раціональній формі, ігноруючи несвідоме, виступаючи тим самим як логоцентризм. Якщо не свідомість розглядається у зв’язку з мовою, то остання ви­ступає як лого-фоно-центризмом. Коли метафізика приділяє увагу суб’єкту, вона розглядає його як автора та творця, наділеного «абсо­лютною суб’єктивністю» та прозорою свідомістю, здатного повністю контролювати свої дії та вчинки. Надаючи перевагу людині, метафі­зика виступає як антропоцентризм та гуманізм. Оскільки цією люди­ною, як правило, є чоловік, метафізика являє собою фаллоцентризм.

В усіх випадках метафізика залишається логоцентризмом, в основі якого лежить єдність логосу та голосу, смислу та усної мови, «близькість голосу та буття, голосу та смислу буття, голосу та ідеаль­ного смислу».

Ці риси Дерріда виявляє вже в античній філософії, а потім в за­хідній, навіть не в самій критичній й сучасній її формі - філософії Гуссерля «Феноменологічний голос є тією духовною плоттю, яка продовжує говорити, слухати сама себе та бути присутністю для са­мої себе - навіть у відсутності світу».

Логоцентрична філософія хоче чути голос істини з середини себе. Звук для неї здається найкращим засобом вираження внутрішнього, єдиним засобом бути одночасно ідеальним і теоретичним. Дерріда намагається здійснити радикальну деконструкцію філософії свідо­мості логоцентризму. В своїх роздумах він опирається перш за все на ідеї М.Гайдеґґера, який поклав початок новій епосі мислення. Саме М. Гайдеґґер кардинально змінив точку зору на мову, надавши їй фундаментального, онтологічного статусу, визначивши її як «дім бут­тя», як головний шлях до буття. Ж. Дерріда підтримує це положення, доповнюючи його ідеєю Ф. де Соссюра про примат мови над мислен­ням, згідно з яким інше мислення, якщо абстрагуватись від виразу його словами, являє собою аморфну, неподільну масу.

Дерріда також стверджує, що свідомість ніколи не буває «чи­стою», вона завжди позначена мовною матеріальністю. У дусі струк­туралізму філософ надає пріоритет мові над мисленням, однак його не до кінця влаштовує структуралістське вирішення питання. Дер- ріда не погоджується з думкою Ф. де Соссюра, що «історичний факт мовлення завжди існує перш за мову».

Доступаючись в цьому метафізичному мисленню, бо мова потра­пляє в залежність від мовлення, Дерріда пропонує свій погляд на про­блему, згідно з яким мову треба розуміти не по моделі мовлення, а по моделі «письма». Саме «письмо» створює ту фундаментальну основу, котра детермінує як мовлення, так значною мірою і мову.

style='font-size:10.0pt'>«Письмо взагалі» Дерріда означає як «археписьмо». Воно пере­дує будь-якому мовленню та мисленню і в той же час присутнє в них у прихованій формі. «Археписьмо» таким чином набуває онтологіч­ного статусу. Дерріда визначає письмо абсолютним знаком, виділе­ним зі всякого прагматичного контексту комунікації та незалежним від суб’єктів, які говорять чи слухають.

Досліджуючи роботи Ж. Дерріда, які вийшли у світ майже од­ночасно, важко було б говорити про певну еволюцію його поглядів. Концепції, що розглядаються ним, не пов’язуються ні з якими «ар­хеологічними зрізами» історико-культурного ґрунту: Дерріда корис­тується матеріалом стародавніх греків та сучасних структуралістів: Гуссерль та Платон, Руссо та Соссюр, Леві-Стросс та Фуко залуча­ються ним до розгляду не для того, щоб підкреслити та обґрунтувати емпіричний статус дисципліни, що пропонується - «граматології». Жодна з перерахованих робіт не містить цієї концептуальної системи в цілому: хоча в своїй основі вони єдині, але ряд понять варіюється від роботи до роботи.

Об’єктом дослідження Дерріда були філософські концепції двох планів: раціоналістичні концепції та ірраціоналістичні концепції (на­приклад, Ніцше, Гайдеґґер). Детально він аналізує дві концепції ме- тафізичності західної культури - М. Гайдеґґера та Е. Гуссерля.

Що стосується Гайдеґґера, то завданням Дерріда була спроба пе­реосмислення його «метафізичного способу мислення», котрий по­лягав у дискурсивності мислення, яке від’єднує людину від буття. Ж. Дерріда згодний із критикою М. Гайдеґґером розуміння мислення як «бачення» й буття як постійної присутності, але він заперечував прагнення останнього знайти шлях до «істини буття».

Метафізичність західної культури має в Е. Гуссерля такі голо­вні ознаки: іманентна даність буття свідомості й віддавання переваги звуковому мовленню перед письмовим; письмовий знак тлумачить­ся як заступник буття, його репрезентація;примат теперішнього часу над минулим та майбутнім. Всебічно вивчивши поняття «при­сутності», яке фігурує в його попередників, Ж. Дерріда приходить до критики «вчення про сенс буття взагалі як наявності з усіма під- визначеннями» [64, с. 15].

Вплив Гуссерля очевидний: переформулювання принципу «са- моочевидності свідомості» як смислопокладання інтенціонального життя свідомості, передавши здатність наповнювати смислом ем­піричний та психологічний досвід людей «трансцендентальному суб’єкту» як тому, що володіє узагальненим, інтерсуб’єктивним зна­нням загальнозначимих істин...Саме цей момент гуссерлівської філо­софії й став головним предметом критики Дерріда, котрий заперечу­вав як постулат про «іманентну даність» (у термінах французького вченого - «презентності-наявності») буття свідомості, так і принцип однозначного конституювання та перетворення «життєвого світу.

Ж. Дерріда продовжує та одночасно радикалізує критику мета- фізичності європейської культури, розпочату М. Гайдеґґером, а ана­лізуючи феноменологію Гуссерля, стверджує, що й феноменологічна практика метафізики не може бути нічим іншим як метафізикою, ко­тра базується на постулаті про інтенціональну природу свідомості, а значить є різновидом волюнтаристської метафізики.

Інтенціональність, так важлива для Гайдеґґера і Гуссерля, була переосмислена Дерріда в типово структурному дусі як «бажання», іншими словами, як підкреслено несвідоме, як стихійна і в кінцевому рахунку ірраціональна сила [59, с. 17-18].

Сам Ж. Дерріда стверджував, що у класичній філософській архі­тектоніці «Голос і феномен» посідав би перше місце...це питання про привілеї голосу й фонетичного письма в їхніх зв’язках з усією історі­єю Заходу, як її уявляють в історії метафізики, до того ж в її найновіт- нішій, найкритичнішій, найпильнішій формі: у трансцендентальній феноменології Гуссерля [47, с. 12].

Ствердження примату писемності перед живою мовою дозволяє, на думку Дерріда, не покидаючи русла гайдеґґерівської критики ме­тафізики, відмовитись від гайдеґґерівського поняття трансценден­тального, від тієї мітки, яка визначає межу між сущим та буттям, між онтичним та онтологічним. Його робота ставить своєю метою «ухи­литися» від буття, на яке орієнтована всяка філософська система.

Понятійний словник Дерріда вельми великий: «відмінність» («інакшість»), «розрізнення», «слід», «письмо», «археписьмо», «про­біл», «текст», «графіка», «програма», «граматологія», «першометафо- ра», «означуване», «означальне» та багато інших.

Вихідне для Дерріда поняття - «інакшість», «відмінність», - те, що не є субстанція, чи то матеріально-тілесна, чи ідеально-духовна; те, що не є першоначало, певний висхідний абсолют, який лежить у основі всього сущого і не-сущого; те, що не є певна замкнена в собі сутність, представлена у формі даності, наявного буття. Те, що не може бути представленим у формі образу, репрезентації, показу цьо­го наявно даного та того, що присутнє. Є різниця між тим, що так опи­сується і тим, що так розуміється. Це вже навіть і не рівність та двох- основність одного та іншого - такого та «іншого». Це їх «різність».

Філософські терміни Дерріда досить складні. Він досліджує ети­мологію латинських коренів. Виділяє два основних значення термі­ну «різність». Перше значення передбачає затримку в часі, збирання часу та сил для операції. Ця операція передбачає відстрочку, запас, тимчасове «становлення» простору та «просторове становлення часу». Це перше тлумачення передбачає великий вплив на концепцію Дерріда понятійної системи Гуссерля. Друге значення більш звичне: «розрізняти» означає не бути тотожнім, бути інакшим, відокремле­ним, іншим.

«... Розрізнення» для нього - не просто знищення або примирен­ня протилежностей, але їх одночасне співіснування у рухомих рам­ках процесу диференціації. При цьому часовий інтервал, що розді­ляє знак і означуване ним явище, із рухом часу ( в ході застосування знаку в системі інших знаків, тобто в мові) перетворює знак у «слід» цього явища. У результаті слово втрачає свій безпосередній зв’язок з означуваним, референтом, або, як висловлюється Дерріда, зі своїм «походженням»...» [59, с. 26].

Існує просторово-часова закріпленість розмежування. Вона реа­лізується у понятті «слід». «Слід» - це є те, що завжди вже включає та закріплює цю віднесеність та розмежованість, а, значить, і артику- льованість поля сущого та поля метафізики: саме «слід» дає врешті решт можливість мови та письма. «Слід» не є знак, що відсилає до якої-небудь попередньої «природи» або «присутності» - у цьому ро­зумінні «слід» немотивований, тобто не визначений нічим зовнішнім по відношенню до нього.

Уся система мови характеризується як платонівська «тінь тіні», як система «слідів», тобто вторинних знаків, у свою чергу опосеред­кованих конвенційними схемами кон’юнктурних кодів читача. Свою позицію Дерріда обґрунтовує тим, що сама природа «семіотичного засвоєння» дійсності (тобто засвоєння її свідомістю-мовою, які він фактично не розмежовує) настільки опосередкована, що це робить неможливим безпосередній контакт із нею [59, с. 27].

««Розрізнення» покликане позначити (у точці майже абсолютно­го наближення до Геґеля) точку, де ми пориваємо з системою «знят­тя» і спекулятивної діалектики. Ця конфліктність рознесення, що її протиріччям можна називати лише за умов його тривалої демар­кації від гегелівського протиріччя, ніколи не піддається тотальному зняттю й проступає своїми наслідками у тому, що я називаю текстом взагалі, текстом, який не вміщується у клітинці книги чи книгозбір­ні й ніколи не дозволяє панувати над собою якомусь референтові у класичному розумінні, речі або трансцендентальному означуваному, яким упорядковувався б увесь його рух» [47, с. 69].

Говорячи про історію філософії Ж. Дерріда відмічає: «Щодо ліне­арності. я її завжди й дуже акуратно асоціював із логоцентризмом, з фоноцентризмом, із семантизмом та ідеалізмом. Мало того, що я ні­коли не вірив у абсолютну автономію історії як історії філософії, у розумінні конвенційного гегельянства, але я постійно намагався зно­ву вивести філософію на сцену, на ту сцену, якою вона не править і яку класичні історики філософії, в Університеті та в інших місцях, вважали інколи трохи жорсткуватою» [47, с. 78-79].

У процесі оригінального філософського спадку Ж. Дерріда ви­суває принцип тлумачення історії філософії (метафізики) як певну генеалогію «трансцендентальних означуваних», про що говорилось і в М. Фуко.

Що це означає? Йдеться про «метафізику присутності», яка є то­тожною «логоцентризму», тобто такому принципу розгляду вчення, коли в центрі присутнє (тобто щось раціонально міститься) відцен­трово означуване (тобто щось у будь-якій іпостасі свого буття - чи то матеріальне, чи то ідеальне, чи то їх синтез - у випадках, наприклад, категорії практики). За Ж. Дерріда, треба елімінувати це «щось» - мислиме, означуване, присутнє - і замінити все структурою - тобто «формою, яка диктується зовні».

Однією із заслуг Дерріда є те, що він все таки не прагне зовсім ліквідувати філософію як метафізику. Він прагне лише вийняти з неї серцевину, ліквідувавши найбільш основні принципи її побудови. У цьому він протестує, наприклад, проти спроб Ніцше зруйнувати метафізику взагалі й оголосити її сферою нездорової свідомості та світовідчуття. Дерріда засуджує претензії Ніцше на «єдиновласне» розуміння істини в останній інстанції й пропонує «деконструювати» філософію, організувавши її на нових принципах.

Деконструкція метафізики у Ж. Дерріда розуміється згідно загальної, ідеалістичної філософії як деконструкція тексту, а не об’єктивної дійсності, яка відображається у процесі пізнання. Текст у Дерріда розуміється знову ж таки як схема, що сама по собі струк- турує дійсність і дає закони останній. Деконструкція метафізики ро­зуміється як метод не стільки критики метафізики засобами самої метафізики, скільки така переорганізація цієї ментальної структури, що може зробити її раціональною.

Характерним для деконструкції Дерріда є перегляд деяких осно­воположних понять у З. Фройда. Як приклад розглянемо поняття «жалоби».

Ж. Дерріда вводить поняття «труд жалоби» - це означає діалек­тику зняття, подолання старої метафізики і всіх пов’язаних із нею понять та принципів. Але саме поняття «труда жалоби» Ж. Дерріда мислить не як діалектику, а як... подолання її. Що це означає? Це означає, що відбувається гегелівське «зняття», але це вже не «труд жалоби», а «напівжалоба», що означає «межу» та «закриття» мета­фізики. Як бачимо, Ж. Дерріда намічає два шляхи подолання старої метафізики, - як шляхом фактичного заперечення онтології, так і підміною діалектики. Наскільки це йому вдасться - забігаючи, зви­чайно, наперед, покаже сама практика, - навіть, якщо осмислювати практику у рамках самої ж теорії структуралізму - як практику схем; творчих структур.

Одним із засобів подолання тієї ж таки метафізики Ж. Дерріда мислить застосування категорії «обходу» - «обхід» - або непрямий, переверсійний шлях пізнання не тільки не є чимось випадковим для «власне» шляху, але, навпаки, і є самою суттю цього шляху. Він воло­діє такою здатністю, як здатність до само-деконструкції.

«Спекулятивна теза» фройдівського тексту обумовлена «графікою обходу». Обхід не лише не являється чимось випадковим для власне «шляху», навпаки, шлях лише й передбачається обходом... Фройд ана­лізує відношення між двома принципами - задоволення та реальності. Чисті реальності й задоволення - це ідеальні, фіктивні кордони, руй­нівні та смертельні; між ними - розрізнювальний обхід, який складає саму дійсність психічного процесу як «живого» процесу.

Таким чином, постструктуралісти намагаються і шляхом кон­струювання специфічного методу - методу «антидіалектики» - тобто методу «обходу» - подолати метафізику. Знову ж таки, відмітимо, що структуралісти головний свій «удар» спрямовують проти принципу буття - в питаннях онтології, а в плані методології - проти принципів діалектики, діалектичного методу. Тут Ж. Дерріда, так само, як і інші структуралісти та постструктуралісти, висуває альтернативу існую­чій парадигмі знання.

Ж. Дерріда протиставляє свою позицію традиціям філософії Модерну. Один із головних постулатів, на яких наполягає Дерріда, полягає в тому, що суб’єкт, який пізнає та створює, не має бути об­межений, жорстко детермінований будь-якими умовностями, ніякою апріоретикою, аксіомами, «вічними» настановами і т. д. - всім тим, що не підлягає критиці. Людина абсолютно вільна у виборі власних принципів, форм та методів пізнання.

Сучасний структуралізм в особі перш за все Ж. Дерріда не ви­ступив як противник суб’єктивно-ідеалістичних течій, що на протязі багатьох років панували у Франції. Тут акцент робився на неповтор­ності та своєрідності людської особистості, самодіяльної та «самобут- тєвої» у всіх її іпостасях.

У самому загальному плані, якщо залишатись у межах тематики постструктуралістів, можна сказати, що проблема свободи суб’єкта в доктрині цієї течії була заявлена, але не розроблена, що повністю зро­зуміло, оскільки основний пафос постструктуралістських виступів був направлений проти традиційного розуміння суб’єкту як суверен­ної особи, свідомо, незалежно й активно означуючої свою діяльність і свою життєву позицію, «вільної у думках і справах». Головне в за­гальній програмі постструктуралістів було довести залежність свідо­мості індивіда від мовних стереотипів свого часу. Власне свобода як така зводилась у рамках постструктуралістських уявлень про свободу інтерпретації, яка розуміється, звичайно, досить широко і передбачає ігровий принцип функціонування свідомості [59, с. 46].

Ж. Дерріда, вслід за М. Фуко, також сповідує «антиантропоцен­тризм»: людина вмерла чи вмирає, вмирає її сокровенна суть - непо­вторна суб’єктивність (що мислиться як головна іпостась присутнос­ті ), індивідуальні переживання є стимулом до сокровенних глибин творчості і не завжди доступні методам, які суворо логізують. Струк­туралізм заперечує людину як самодіяльного суб’єкта - суб’єкта істо­рії, суб’єкта творчості - і суб’єкта тієї ж структурності, універсальної формалізованості - і - кінець кінцем - надсуб’єктивності буття та пізнання, «конструктором» якої виступає все та ж людина.

Структуралісти не приймають тут до уваги того, що всі існуючі форми надсуб’єктивності - включаючи проголошені структураліз­мом і постструктуралізмом принципи фалоцентризму, текстуалізації дійсності (дійсність, за Ж. Дерріда є текст, який підлягає аналізу та переосмисленню за допомогою того ж тексту) є також відносними, залежними від точки зору інтерпретатора. Теж саме означає і прин­цип Письма, який виступає вищим принципом «деконструювання» дійсності в межах нових реалій - зростаючої формалізації, логізації та уніфікації життя, зростання раціональності та раціональне осмис­лення дійсності.

Вчені нашого часу поставили питання про створення «над- суб’єктивного» інтелекту. Прямим відображенням цих запитів сус­пільної практики - наприклад, у створенні великомасштабних проце­сів роботизації виробництва, є створення таких напівформ штучного інтелекту, які допоможуть людині здійснювати більш ефективне ке­рування процесами виробництва, що вибухоподібно розвивається. У

Реконструкція та деконструктивізм Ж. Дерріда суспільстві постала необхідність у максимальній раціоналізації та ло- гізації ментальності та її проявів, тому і виникли в масовій суспільній свідомості такі вчення, як структуралізм та постструктуралізм.

Структуралізм суб’єктивності як такої протиставив індивідуаль­ному переживанню наукову строгість, а вільній людській дії - жор­стоку стійкість ментальних структур.

Слід також торкнутись того питання, як розуміють саму струк­туру філософи постструктуралісти. Найбільш повний вияв цього ми знаходимо у вченні Ж. Дерріда, що вдався до таких крайніх розумінь структури, як наприклад самодеструктуралізація об’єкту.

Інший важливий бік діяльності Дерріда - його критика самого принципу «структуральності структури», в основі якого лежить по­няття «центру» структури як деякого начала, що організовує... У де­яких своїх роботах Дерріда розглядає цей «центр» як «свідомість», «содіїо», або «феноменологічний голос». Саме «я», що інтерпретує, разом із тим розуміється ним як своєрідний текст, складений із куль­турних систем і норм свого часу. Ця критика структури - самий по­казовий бік доктрини постструктуралізму [58, с. 18-19].

Відомо, що поняття «структура» має найрізноманітніший зміст: внутрішній устрій будь-якого об’єкту; сукупність відношень між його частинами або елементами; відношення, взяті разом з елементами як стійкий, інваріантний кістяк, виділений у системі та ін. У структура­лістів тут теж немає повної єдності, але є певна ведуча тенденція, що обумовила, з одного боку, новий підхід та серйозні успіхи структура­лізму у ряді гуманітарних дисциплін, а з іншого - породила серйозні проблеми та протиріччя, особливо при переході до загальносоціоло- гічного та філософського рівня.

Згідно цієї основної тенденції розглядати структуру як внутріш­ній устрій або стійкий скелет системи просто нецікаво: будь-який предмет має таку структуру, вона виявляється без особливих труд­нощів та фактично завжди вивчалася, оскільки з давніх часів об’єкти дослідження розчленовувалися на складові частини і вивчалися взаємозв’язки цих частин між собою. Тут, отже, не було б нічого но­вого, окрім слова «структура». До того ж виділення стійкого скелету з відкиданням змінного, нестійкого, це поверхнево-емпіричний підхід, що не відповідає сучасним вимогам до наукової теорії, не дозволяє за­стосовувати дедуктивні висновки, увести в теорії строгу доказовість.

Розуміння структури, що його пропонують постструктуралісти, зводиться до наступного. По-перше, структура - це сукупність відно­шень між елементами системи, виділена у чистому вигляді і на тако­му рівні абстракції, який дозволяє відволіктися від якісної специфіки елементів. Таким чином, це не відношення, які безпосередньо відкри­ваються, - а приховані, глибинні відношення, що не стільки залежать від елементів, скільки самі їх визначають. Елементи ж при цьому ви­глядають як точки перетину у світі відношень.

По-друге, виділена таким чином структура являє собою не просто стійкий скелет, вона втілюється в сукупності варіантів, що перетворю­ються один в одного і, тому, піддаються формалізації. Варіабельність на цьому рівні абстракції не відкидається, а дедуктивно виводиться як набір комбінацій обмеженого числа елементів та їх співвідношень. Узагальнення ряду структурних різновидів при цьому досягається, як кажуть структуралісти, не наперекір, а завдяки відмінностями.

color=black face="Times New Roman">Ми не випадково робимо такий дещо заглиблений екскурс в специфіку структуралістського розуміння самої структури. Понят­тя структури є одним із основоположних у даному, на сьогоднішній день вельми популярному, французькому філософському вченні.

Під принцип «структурування» підпадають всі інші принципи та поняття даного вчення. Хочемо особливо відмітити: філософська концепція структуралізму має неабиякі здобутки у так званих кон­кретних науках. Тому «конкретно-науковий» структуралізм на сьо­годнішній день носить досить конструктивний характер.

Проте, у науках гуманітарних, «сила» постструктуралізму дещо падає. Його основоположні поняття - «сліду», «письма», «іншого», «різності» та ін. - тут не є стільки ж функціональними. Аналогічне явище спостерігається і в теорії пізнання, де антиномія «структура- суб’єкт» спрацьовує далеко не завжди. Слід також назвати і таку ан­тиномію, як «структура-історія», що є одним із найбільш характерних і найбільш слабких моментів постструктуралістської теорії. У цьо­му випадку дослідження структур протиставляється, з одного боку, історико-генетичному підходу, а з іншого, - визнанню ролі суб’єкта, людини як активної дійової особи в суспільному житті.

Отже, в найголовніших рисах, ми намагалися тут дати оцінку основоположним елементам модерної теорії постструктуралізму - у її інтерпретації з боку Ж. Дерріда. Принцип «деконструкції» метафі­зики або філософії, введення нових понять - «письма», «структури», «іншого», «сліду», «інтуїції» сигніфікації та інших - безперечно зба­гачує філософсько-теоретичний спадок сучасності.

Оригінальними є також погляди Ж. Дерріда на пізнавальні мож­ливості людського розуму. У межах та формах когнітивних реалій філософії епохи Модерну - у плані картезіанського «мислю значить існую» розум не володіє істиною пізнання. Виною цьому є все той же ефект присутності.

Суть «теорії» або швидше «антитеорії» пізнання Ж. Дерріда по­лягає в тому, що істинність усіх поглядів на людину, на її суть та долю, місце серед інших людей, принципи рефлексії та саморефлексії - заперечуються на тій лише підставі, що скрізь у цих актах пізнання та самопізнання присутній ненависний Дерріда логоцентризм, істо­рична змінюваність вироблених людиною понять. Саме ефемерність, історична минущість сформованих людиною категорій, оголошуєть­ся причиною «неістинності» пізнання. Специфіка вироблених люди­ною категорій, їх тенденційність призводить до того, що пізнання, що рухається в руслі цих категорій, особливо чуттєве пізнання, завжди постає у перекрученому вигляді. Тобто завжди внутрішньо присутній антропологізм категоріального апарату людства необхідно накладає тавро хибності та упередженості на будь-які види та форми пізна­вального процесу.

Пропонується специфічний шлях до «відсторонення» присутнос­ті від процесу пізнання, фактичне елімінування з нього історичного суб’єкту, знову ж таки накладання досить абстрактних схем на весь пізнавальний процес.

Постструктуралісти, як ми вже відмічали, категорично протесту­ють проти ілюзії «присутності» в процесі пізнання. Вони вважають, що дана обставина робить наявні категорії «непрозорими», занадто суб’єктивізованими, тенденційними, і, навіть, персоніфікованими. Усе це заважає процесу пізнання. Але якщо розібратися прискіпливі­ше, можна зрозуміти, що саме ця присутність, історична обмеженість та обмежуваність традиційної «логоцентристської» гносеології і ро­бить пізнавальний процес зростаючим не тільки в «глибину», але і в «ширину»; сучасні нам категорії та поняття ще не вичерпали свого потенціалу, вони «розгортаються», «живуть», функціонують в існую­чих формах пізнання, роблять його все ще ефективним.

Мало того, «метафізичні» поняття, «заражені» логоцентризмом мають здатність структурувати сам процес пізнання, робити його ве- рифікованим та евристичним. Накладання одних тільки сухих схем на процес пізнання - це дійсно плідний прийом та принцип; правда плідність його треба ще обґрунтувати і підтвердити; проте від тради­ційних прийомів та засобів пізнання, на наш погляд, ще рано відмов­лятися.

Ясно, що структуралісти роблять спробу здійснити революційний переворот у наявній парадигмі знання, зокрема - пізнавального про­цесу. Сучасні процеси «обвальної» комп’ютеризації та формалізації знання, глобальний вихід та перехід суб’єктивного в інтерсуб’єктивне, широкомасштабна математизація та логізація пізнавального процесу роблять виникнення філософських теорій, подібних до постструкту- ралізму, цілком необхідним. Але, користуючись висунутим самими ж постструктуралістами принципом «влада-знання» (див. М. Фуко), слід зазначити, що, якими б зовні революційними та нетрадиційними не були б зміни у будь-якій сфері суспільного життя чи свідомості, перехід від однієї парадигми до іншої слід здійснювати не шляхом зруйнування, тотального знищення існуючих парадигм, а шляхом позитивного, конструктивного, структуруючого їх «утримання», ви­користання та переробки. В іншому випадку матимемо справу з про­стою претензією на оригінальність модного філософа.

Торкнемося іще одного набутку філософії Дерріда -лінгвістич­ної моделі.

Стратегію історичного оновлення культури філософування стис­ло характеризує улюблена метафора Дерріда - переклад. Переклад - це завжди багато процедурна трансформація. Текст, який колись виник у чужій мові -L1, перетворюється на текст, що відповідає гра­матиці мови перекладача - L2. Маємо дві протилежні лінгвістичні процедури. Перша - аналіз тексту, що «розчленовує», розсікає, роз­шаровує на граматичні елементи, звільнюючи текст від структури, зу­мовленої граматикою мови L1. Ця процедура багатоваріантна в тому розумінні, що різні перекладачі того самого тексту можуть «розбира­ти» його на різні базові смислоносії.

Друга процедура передбачає пошук у мові перекладача «дери­ватів» для згаданих елементів. Різні перекладачі можуть знайти для смислоносіїв чужої мови різні аналоги своєї рідної мови. Завдяки ба-

Реконструкція та деконструктивізм Ж. Дерріда гатоваріантності обох процедур підсумковий текст рідною мовою в різних перекладачів може одержати не тільки різну синтаксичну, а й смислову структуру.

Цей підсумковий текст, сконструйований засобами мови ніколи не є «калькою», буквальним повторенням, інтеграцією старого тек­сту. Іноді він - карикатура, шарж і навіть фантазія на тему давнього тексту. Коли простір чужого тексту є евклідовим, то простір перекла­деного - викривлений, «скручений», свідомо деформований за пев­ним законом. Навмисні деформації простору нового тексту (а разом з ним і структури) дозволяють деконструкторові за своїм бажанням приглушувати одні аспекти чужого тексту та випинати інші, які чо­мусь здаються йому особливо важливими. Більше того, простір ново­го тексту може бути наче розбите дзеркало, де в кожному уламкові цілісно, але по-своєму відтворено чужий текст.

Отож переклад Дерріда не зводиться ні до процедури розбирання тексту, що перекладається, ні до процедури конструювання нового. Кожна з них окремо - фракція, «однобіччя». Тож уявлення про пере­клад, як про складний симбіоз двох протиріч різноспрямованих, не редукованих одна до одної процедур - деструктурування та констру­ювання - лінгвістична модель деконструкції.

Але як і чому деконструкція, спочатку сприйнята як суто лінг­вістична практика перекладу, змогла у XX столітті набути не тільки загально філософського смислу, але й ініціювати якісно нове уявлен­ня про природу філософствування? Як і чому вона змогла взяти під сумнів те уявлення про філософствування, яке все ще домінує в євро­пейській культурі з часів Сократа і Платона? Відповідь має урахува­ти особливості словника граматології.

Більш конкретно це стосується ключових слів, роль яких у філо­софії деконструкції виконують слова «мова», «текст», («гіпертекст»), «письмо» («скриптуральність»), «деконструкція».

Як і в структуралістській семіотиці, слово «мова» в граматології означає не тільки буденну розмову, а й будь-яку лінгвістичну систе­му знаків, будь-яку «терміносистему», здатну виконувати ті чи інші функції природної розмовної мови: семіотичні, епістемічні, комуні­каційні, інформаційні, когнітивні та ін. Кожна така «терміносистема» (L) здатна виконувати ті чи інші функції природної мови і, звичайно, має свій власний «алфавіт» елементів - AL свій «синтаксис» (CL).

Алфавіт такої «мови» разом із синтаксисом утворює «граматику» цієї мови. Саму ж її умовно можна зобразити такою схемою:

L=AL^CL.

Поняття про мову L, символізоване схемою, не ідентичне грама- тологічному. Граматологи не заперечують проти того, що структура­лістське поняття «мова», виражене L=AL^CL, включає у свій обсяг найрізноманітніші системи, які лише віддалено нагадують буденну мову. Схема охоплює мови математики, логіки, науки; мови музики, аудіовізуального обміну інформацією, мови мистецтв; мови метафі­зики, риторики, поезії, психоаналізу, релігії; мови культури, хорео­графії тощо. Мало того. Схема охоплює мови комунікації, інтеракції, спадковості (біогенетичної, соціальної, культурної ) і т. д. Не запере­чують вони і проти використання цієї схеми як аналітичного засобу, когнітивного стереотипу, «патерну», моделі в практиці усвідомлення різних реалій позалінгвістичного світу: світу атомів, світу хімічних елементів, світу молекул тощо. Одне слово, там, де використання структуралістської парадигми «все є мова» - є плідним. Заперечують же вони проти переконання структуралістів у тому, що мова, витлу­мачена як схема L=AL^CL є єдино законна парадигма філософсько- теоретичного усвідомлення дійсності. Вони своєчасно попереджають нас, що «мова» здатна виконувати не тільки лінгвістичні та епістеміч- ні функції.

У постмодерністському суспільстві її використовують як знаряд­дя перформативного впливу на особистість, як знаряддя здійснення соціальних, ідеологічних, політичних функцій. Ось чому «мова» (як її розуміють структуралісти) аж ніяк не завжди «храм буття». Мова може стати і «домом», і «концентраційним табором» буття. ЇЇ можуть використовувати і як знаряддя насильства, репресії, «упокорення» буття. Отож попередження граматологів - «Особистість, будь пиль­ною, ти можеш стати жертвою мови!» - цілком правомірні. «Політи­ка мови» - далеко не безневинна річ.

Граматологи спростовують такі міркування.

Схема L=AL^CL - імітує мову в тому розумінні, в якому її імітує, скажімо, «дитячий конструктор». Елементи алфавіту, тобто, «фоне­ми», «графеми» та ін. тут ізольовані одні від одних і не впливають на «сусідів». Тому вони не залишають слідів одне на одному. Якщо вони і зчленовуються в складніші утворення (в «слова», «речення», «тексти», «текстуру»), то не природно, не самі собою, а штучно, яко­юсь зовнішньою для них силою. Це не процес спонтанної самоорга­нізації складних знакових структур, а процес своєрідної побудови конструкції.

Реалії навколишнього світу, які структуралісти імітують за допо­могою патерну «мови» (тобто такі реалії, як жива мова, соціальність, психіка, культура, наука та ін.), не є конструкціями в структураліст­ському розумінні. Навіть якщо їх можна було б «збирати» з елементів деякого алфавіту, то ці елементи повинні були б взаємодіяти між со­бою, залишаючи один на одному «сліди» своєї присутності. Більше того, правила синтаксису (зчленування у складні формоутворення, «тексти»), повинні були б змінюватися залежно від «флуктуацій», що відбуваються як у психіці носія мови, так і в довколишньому світі. Сам процес становлення таких «формоутворень» («текстів») був би подібний до процесу самоорганізації структур у відкритих неліній­них середовищах.

Отож структуралістська модель самої мови в рамках граматології постає як одна з багатьох можливих моделей універсально-загального граматологічного поняття про письмо.

Якщо знехтувати цією принциповою відмінністю, то природа граматологічної дослідницької стратегії, її принципова відмінність від структуралістської стратегії буде витлумачена явно помилковою. Граматологічні концепції «тексту», «перекладу» (тобто деконструк- ції), «письма» тощо, будуть позасвідомо підмінені однойменними поняттями структуралістської лінгвістики. І зовсім незрозумілим буде здійснюваний нині процес зміни структуралістської «парадигми мови» граматологічною «парадигмою письма».

Щоб запобігти підміні, важливо враховувати таке. По-перше сло­во «текст» у граматологів означає не тільки літературно-художній текст, а й будь-яку самодеконструйовану аудіовізуальну тканину, що відповідає правилам граматики будь-якої мови. Інакше кажучи тек­стом стає будь-який фрагмент «простору -часу», якщо він описаний знаками деякої мови».

По-друге, в рамках структуралістської лінгвістики системи типу AL^CL використовуються головним чином з епістемічною метою, тобто для адекватного пізнання особливостей живої людської мови. В рамках граматології систему типу AL, різні спільноти людей мо­жуть використовувати як засіб (знаряддя, інструмент) для досягнен­ня найрізноманітніших соціокультурних цілей, когнітивних, комуні­кативних, світоглядних, ідеологічних, естетичних, легітимаційних та ін. Тому граматологи говорять не тільки про семантику, граматику, але й про риторику, прагматику, політику мови.

По-третє, граматологія має в собі незмірно багатше уявлення про опозиції «мова-буття», «мова - особистість», «мова - влада», про взаємозв’язки «мови» і людського буття.

Справді, навіть у Гайдеґґера слово «мова» було синонімом до словосполучення «дім буття». У Дерріда цей взаємозв’язок виглядає набагато складнішим. У добу панування планетарних комп’ютерних способів спілкування «мови» можуть бути не тільки «умовою мож­ливості» різних соціокультурних практик, мовних ігор, дискурсів, а й «карцером» для творчого мислення, мовлення письма, «центром влади», знаряддям будь-якої політики, насильства, репресії, тоталіта- ризації життя, інструментом маніпуляції не тільки особистістю, а і її професійними і конфесійними товариствами.

Слово «письмо» може тут означати як «писемність» (у традицій­ному розумінні), так і будь-який процес списування «простору-часу» знаками присутності. Інакше кажучи, «письмо» тут фігурує як щось онтологічно і епістемічно фундаментальніше, ніж «мова», яка зовні накладається на «письмо», яке являється багатовимірним, спонтанно розгалуджуваним процесом.

В одних випадках цей процес може здійснюватися, підпорядко­вуючись набору граматичних правил певної мови. У таких випад­ках «письмо» нібито зовні контрольоване, штучно регламентоване, лімітоване правилами граматики мови, поміщене в нормативно- лексичний «карцер» цієї мови.

Але цей процес списування «простору-часу» знаками може здій­снюватися і без дотримання граматичних правил хоч би то якої фік­сованої мови.

«Гомо сапієнс» як відомо, не лише один (і тільки один!) з великої кількості біологічних видів, які «списують» навколишній «простір- час» слідами своєї присутності. Зрозуміло, що «письмо» будь-якого з біологічних видів, відмінних від «гомо сапієнса», розгортається поза «лінгвістичним карцером». Таке іменують словами «онтописьмо», «археписьмо», «скриптуральність». Усі ці досить складні для сприй­няття філософські терміни були введені структуралістами, і Дерріда у тому числі, щоб позначити, нові види реальності і, також, форми «операційного» втручання в них.

На тлі граматологічного поняття про письмо поняття «мова» постає не як щось онтологічно більш первинне, одвічне, фундамен­тальне, а як похідне від нього, як його феноменологічний вияв, тобто вторинне, що умовно регламентує, контролює, (репресує, лімітує) спонтанне розгортання практики «мово-дії». Парадигма «мова» тут поступається місцем парадигмі «письмо». (Як бачимо, Дерріда тут наголошує на певному протиріччі висунутих структуралізмом па­радигм мислення та дії. Якщо уважно проаналізувати всю творчість прихильників структуралістського способу мислення, ми тут знайде­мо певну кількість інших «парадигм». Попри химерність викладу, деррідіанська філософська концепція у даному моменті складає пев­ну цінність, певний філософський набуток).

З урахуванням всього цього лексикон граматологів легко зрозу­міти. Словосполучення «переклад тексту», яке у Дерріда є одним із основних, набирає незмірно більше полісемічного змісту, ніж його традиційний лінгвістичний зміст. У Дерріда воно означає не тільки звичайний переклад тексту, а й його інтерпретацію, прочитання, «гай- деґґерівську конструкцію» або ж правильніше, «деструкцію» і т. д.

У рамках граматологічної парадигми-деконструкції (тобто «гра­матологічного перекладу») зазнає все: будь-які скрипти, письмена, хоч би якою «мовою» вони були виражені - природною, літератур­ною, математичною, комп’ютерною, природничонауковою, біоген­ною, мовою живопису, скульптури, архітектури тощо.

Усе, що є «текстуальність» (а нею тут виявляються Всесвіт, еле­ментарна частинка, речовина, фізичні поля, природа, життя, психіка, культура, соціальність), - усе зазнає деконструкції. Недеконструйо- ваних реалій бути не може.

Отже, слово «деконструкція» у граматологічному контексті може означати найрізноманітніші процеси становлення: фізико-космічну еволюцію Всесвіту, нуклеогенезу, біогенезу, антропогенезу, історію людства, розвиток писемності, становлення науки, мистецтва, філо­софії та ін. Усім цим і зумовлена універсальність всюдисущість фун­даментальна важливість стратегії деконструкції, деконструктивного мислення.

Отже, на прикладі спонтанного розвитку та філософсько- теоретичного обґрунтування деяких парадигм мислення, Дерріда створив власну, оригінальну філософську систему. Деякі моменти у ній гіперболізовані, деякі вважаються проблематичними. Але немає сумніву у тому, що модерністська концепція «деконструкцій» - до­сить конструктивна, тому що насправді висуває нову парадигму мис­лення й аналізу дійсності, що безперервно змінюється.