Розділ 6 ТРАНСЦЕНДЕНТАЛЬНИЙ ЕМПІРИЗМ Ж. ДЕЛЬОЗА

Жіль Дельоз (Deleuze, 1925-1995) - представник постмодер- ністського напрямку французької філософії, інтерпретатор та декон­структор історико-філософських текстів.

Основні роботи: «Емпіризм та суб’єктивність: досвід про людську природу за Юмом» (1953); «Ніцше і філософія» (1962); «Критична філософія Канта: вчення про здатності» (1963);«Марсель Пруст та знаки» (1965);«Бергсонізм» (1966);«Захер-Мазох і мазохізм» (1967); «Розрізнення та повторення» (1968); «Спіноза і проблема виразу» (1968); «Логіка смислу» (1969); «Спіноза» (1970); «Капіта­лізм та шизофренія. Анті-Едип» (1972 у співавторстві з Ф. Ґваттарі), «Кафка» (1974); «Капіталізм та шизофренія. Тисяча плато.» (1980 у співавторстві з Ф. Ґваттарі); «Френсіс Бекон: логіка чуття» (1981); «Кіно-1» (1983); «Кіно-2» (1985); «Фуко» (1986); «Складка: Лейб- ніц і бароко» (1988); «Що таке філософія?» (1991, у співавторстві з Ф. Ґваттарі); «Критика та клініка» (1993).

Критика класичної філософії. Ж. Дельоз основну увагу в своїх історико-філософських творах приділяє аналізу знаменитих філо­софських концепцій найвідоміших представників світової філософ­ської думки, таких як Ф. Бекон, Б. Спіноза, Ґ. Лейбніц, Д. Юм, I. Кант, Ф. Ніцше, А. Берґсон. Привабливими для філософського аналізу Де- льоза виявляються не тільки суто філософські тексти, але й літера­турні праці Захер-Мазоха, Кафки, Керролла та інших.

Рефлексія Дельоза, з одного боку, має своїм засновком класич­ні типи філософування від досократиків до сучасності, однак з ін­шого, заперечує всю цю традицію через впровадження до текстів літературно-філософської авангардної стилістики та змістовності, також у його роботах присутній дух ліворадикальних течій 60-х ро­ків XX століття.

Така стилістична і смислоутворююча спрямованість була направ­лена на викорінення традиційної схоластики, метафізики, позапри- родності, надзвичайності, міфологічності та інших згубних для реа­лістичної думки тенденцій. Підготовчими етапами, на думку Дельоза, на шляху історії контрапунктів філософії були філософські вчення Лукреція, Юма, Ніцше, Берґсона, які протистояли лінії філософуван­ня Платон - Гегель. Головним їх надбанням він вважає заперечення традиційної теорії репрезентації та суб’єкта.

За своїми переконаннями Дельоз є трансценденталістськи орієн­тованим емпіриком, який тяжіє до «жорсткого» емпіризму (Юм) і в той же час відштовхується від нього, шукаючи на «поверхні» «тіла без органів» дані у «події». Дельоз зауважує: «Я завжди відчував, що я - емпірик...» [131, p. VII, VIII].

Емпіризм Дельоза є своєрідним неоднозначним і оригінальним утворенням. Він не ставить задачі простого формування нового у від­повідності до класичної побудови філософської концепції як такої, що оберталася б «навколо» єдиного центру, який мав би забезпечити цілісність і відповідність концептуальних одиничностей до головного пункту структури. Дельоз, навпаки, стверджує про те, що яким би не був центр тієї чи іншої філософської системи - нехай це буде Бог, лю­дина, або щось інше все ж, - не має різниці, що в ньому знаходиться - головне, це те, що він є. Задача філософії полягає у тому, щоб позбу­тися системного центру, колоподібного обертання навколо нього всі­єї системи (Ризома). Необхідна децентрація, рівнозначність частин і моментів розгортання думки. Саме завдяки децентрації з системи може зникнути згубний суб’єктивуючий її момент і таким чином пе­ретворити її з «чудовиська» («...суб’єкт породжує чудовиськ...» [131, p. VII, VIII]) на такі погляди, що виходять на «поверхню» і набувають статусу загальнозначущих.

Концепція «народного мислення».

Про репрезентативність класичних філософських теорій свід­чить їх спрямованість на відображення світу та уявлення про нього. В такому разі кожна нова теорія не відкриває нового, але лише знову (можливо в іншій формі) представляє раніше представлене, тому що не змінюється сам спосіб ставлення до дійсності. Тому-то репрезента­ції властивий повтор. А багаточисельні повторення вказують на роз­різнення, справжнє розрізнення, але не на розрізнення у повторі, яке є, насправді, повторення. Так, на прикладі центральних понять Канта - а ргіогі та a posteriori можна вказати на те, що існує принципова різниця між уявленням про явище ще до появи його у сприйнятті і тим, яким чином воно дається нам а posteriori. Іншими словами, «за­раз дане» завжди буде відрізнятися від даного раніше, а потім знов сприйнятого.

Одна з головних вад класичної лінії філософувань в історії філо­софії - це її нездатність розірвати зв’язок з формою загальнозначу- щого смислу. Таку філософію Дельоз бачить як гадку, упередження, що переростає у розмову про сутності, які, в свою чергу, інтерпрету­ються як трансцендентальне та вроджене.

Нове ставлення, новий підхід до історії філософії, за Дельозом, має ґрунтуватися на справжньому розрізненні. Інтерпретація текстів знакових постатей у історії філософії має бути побудовою принци­пово нового бачення тієї чи іншої філософської системи, яка б через тлумачення могла перетворитись навіть на іншу, тим самим повер­таючи історії філософії статус філософії, де можлива свобода і мис­лення.

Так, мета філософування полягає у тому, щоб уводити у коло обі­гу понять нові ще раніше неактуалізовані категорії і створювати з них смисл, який ще нещодавно був неіснуючим. Таким чином, філософ - це лікар цивілізації, який з наявного створив відмінне, нетрадиційне, «терористичне», таке, що не підлягає сприйняттю світу як концепту­альної цілісності. Понятійні засоби тут виступають не як чисті від­сторонені абстракції, що могли б вказувати на створення тексту як чи­стого мистецтва, але вони покликані відображати реальність у всій її багатоманітності кожної події, що не зводилися б до чогось «одного».

Причини психологізму та антропологізму, що розуміються Де- льозом як вади класичної філософської традиції полягають у тому, що вільний рух доіндивідуальних та безособистісних одиничностей зводяться до ідей суб’єкта, Бога, буття тощо. Вся строга філософія від Канта до Гуссерля, на думку Дельоза не здатна позбавитися від антро­поморфних схем на користь номадичних сингулярностей. Саме завдя­ки Ніцше проходить позитивний злам і перехід від філософії буття до філософії волі за рахунок вільної та необмеженої енергії Діоніса.

Ніцше також започаткував актуальну нині критику справжніх цінностей, моралі, науки, яка має перерости у з’ясування дійсного джерела наявності і функціонування цих складових культури ниніш­нього суспільства. Та тематика, яка була присутня у філософських творах М. Фуко, де він здійснює фундаментальну археологію знання, продовжує цікавити і Дельоза, який продовжує розслідування підва­лин людського суспільства теж пропонуючи певний альтернативний позитивний, як на його думку, проект.

Дельоз не вважає, що об’єктивні цінності в собі або самі по собі можуть набувати загальнозначимих масштабів, поза як сам термін в собі і сам по собі є досить розмитим не кажучи про те, який позитив­ний ціннісний зміст деякі філософи прагнуть у нього вкласти.

Розрізнення та повторення збігаються утворюючи багатоманіт- тя життєвих форм на основі пасивного синтезу однинностей - подій на поверхні, які обумовлюють кальки звичок та пам’яті. Повторення спонукає до витіснення тому, що в людині наявне бажання вічно­го повернення, що і спонукає до кожного одиничного бажання. Але будь-яка одиничність має бути вивільнена від, будь-якої, концептуа- лізації, котра і утворює можливість розглядати історію філософії як історію концептів думки. Наприклад, Дельоз пропонує усунути таке традиційно усталене протиставлення як трансцендентне-емпіричне.

Так однинності можуть позбавитись від ідейної і тілесної детер­мінації шляхом їх знаходження посередині, при формуванні сенсу через колапс мови до шизофренічної безодні тіл, яка б протистояла параноїдальній єдності сфери ідей. Така інтерпретація термінів пси­хопатології пов’язана з філософією культури Дельоза, де негативні і позитивні її явища відповідають названим двом явищам - параної і шизофренії («Капіталізм і шизофренія»). Свобода, за Дельозом, полягає у необмеженні вільних потоків одиничностей, які виробля­ються «машинами бажання». Вільна гра сил руйнує будь-який цен­тралізований порядок, що зумовлений державно регламентованою ієрархією. Протистояння владі перш за все починається з свідомого самовідношення, в основу якого має бути покладено існування як ви­твір мистецтва. Влада задає певні стереотипи мислення, за межі яких не можна вийти за рахунок чіткого рельєфу, що ж стосується нома- дичних потоків сингулярностей - вони створюють множину можли­востей не обмежуючи людину у виборі.

«Логіка смислу».

Відносно стилю письма Дельоза - він і не суто літературний і не строго філософський. Скоріше, - це філософський текст з багатьма літературними вкрапленнями.

При відпрацюванні своєї «концепції» смислу Дельоз звертається переважно до тлумачення творів Керрола. Однак серед інших пись­менників він також аналізує твори Джойса, Еміля Брейє, Роб-Грійє, Мішеля Турньє, Мейнонга, Жана Гаттегно, Гьольдерліна, Едгара По, Раймона Русселя, Вітольда Гомбровича, Раблє, Свіфта, М. Ботюра, Пеґю, Х. Л. Борхеса, Малларме, Поля Валері та інших.

У процесі розробки проблеми смислу Дельоз звертається до та­ких філософів як Платон, Арістотель, Епікур, Хрисіпп, Карнеад, Ци- церон, Секст Емпірик, Прокл, Клемент Александрійський, П. Клос- совськи, Д. Юм, Р. Декарт, Ґ. Лейбніц, Б. Паскаль, І. Кант, Ф. Ніцше, Б. Рассел, Е. Гуссерль, М. Гайдеґґер, А. Берґсон, Ґ. Фреґе, Е. Жільсон, Авіценна, А. Камю, Ж. Лакан, К. Леві-Стросс, З. Фройд, А. Лотман, Л. Альтюссер, Ж.-П. Озієр, Л. Фоєрбах, С. К’єркеґор, А. Арто, П. Рі- кер, Ж.-П. Сартр та багато інших.

Дельоз вступає у суперечку з Платоном і каже про те, що вже час позбавитись від пошуку сутності в сингулярностях, але існує потреба звернутися до повноти сенсу самої цієї події, до проблеми поверхні але не до проблеми глибини. «У Платона в глибині речей, в глиби­нах землі вирують похмурі суперечки - суперечки між тим, що під­владне дії Ідеї, і тим, що уникає такого впливу (копії та симулякри). Відлуння таких суперечок полягає у питанні Сократа: чи для всього є відповідна Ідея - навіть для частинок волосся, для бруду та для по­миїв, - або ж є дещо, що завжди невпинно уникає Ідеї?... Тепер все повертається до поверхні» [26, с. 23].

Таким чином, дійсно можна спостерігати в «Логіці смислу» проблему поверхні в якості однієї з головних тем філософування. Фактично, Дельоз першим саме так ставиться до здавалося б геоме­тричного терміну поверхні. Взагалі, в тексті ми зустрічаємо багато геометричних аналогій, але вживаються вони всі Дельозом у специ­фічному сенсі. Тут ми зустрінемо і точки і сторони трикутників і пе­ретинаючи одна одну лінії тощо. Мабуть такі форми пояснення для французького філософа здавалися найбільш прийнятними для того, щоб передати сенс висловлюваного у тексті.

Дельоз починає виклад проблеми смислу через низку парадоксів, що виникають в процесі намагання викладення людиною сенсу чи то співвідношення речень і речей, або речей і речень - в будь-якому ва­ріанті проблеми не знімаються і їх наявність призводить до відкриття парадоксів. Історія філософської думки знає чимало різноманітних цікавих силогізмів, наприклад таке, про яке зазначає сам Дельоз: «Хрисіпп навчав: «Те, що ти кажеш, проходить через твій рот. Ти ка­жеш «віз». Виходить, віз проходить через твій рот» [26, с. 25].

Парадокс для Дельоза має неабияку цінність, це є вивільнення глибини, виведення події на поверхню та розгортання мови вздовж цієї межі. Також одне з ключових місць у філософії, на думку Дельо- за, має належати гумору. «Гумор - це мистецтво поверхні, яке про-

Трансцендентальний емпіризм Ж. Дельоза тиставлене старій іронії - мистецтву глибини та висоти. Софісти та Кініки вже зробили гумор філософською зброєю проти сократичної іронії, але зі стоїками гумор набув своєї діалектики, свого діалектич­ного принципу, своє природне місце та чисто філософське значення» [26, с. 25].

На заміну понять глибини та висоти Дельоз висуває поняття по­верхні. Він наполягає на тому, що глибина вже не виявляється до­стоїнством, вона більше має відношення до тваринності. Глибина стає різновидом поверхні, яка рухається у певному смислі-напрямку. Відкриття, вважає Дельоз полягає у хибності глибини, тому що все відбувається на поверхні. Далі така думка знайде відображення у за­перечення загальнозначимого смислу та здорового глузду як у таких, що не можуть мати міцного фундаменту. І їх справжнє місце знахо­диться на поверхні.

Головне джерело натхнення у пошуку Дельозом поверхні, гра- ничності сенсу полягає у творах Керрола. Саме Керрол, на думку Де- льоза, винаходить той чистий «прошарок» сенсу, який і не глибина і не висота, але певне граничне буття. Це буття властиве як справжнє всьому, але його чисте виявлення і пізнання можливе саме шляхом створення «відсутніх» у реальності смислів, але які можуть бути та­кими ж діючими як і загальноприйняті та звичайно функціонуючі.

Один з способів збагнути таємницю сенсу полягає у особливо­му ставленні до «речення» - до його наповнення. Так як між мовою та подіями-ефектами існує суттєвий зв’язок. У реченні існує певне «коло», яке складається з елементів - денотації, маніфестації, сиг- ніфікації. Всі три елементи певним чином співвіднесені та пов’язані між собою.

Слово «Я» Дельоз вважає основним маніфестантом. «Я» дійсно первинно, тому що дозволяє початися мовленню. Смисл перебуває у віруваннях (або бажаннях) того, хто висловлює себе, - зазначає Де­льоз, посилаючись на роботу Бертрана Рассела «Дослідження істини і значення». «Однак ... порядок вірувань та бажань заснований на по­рядку понятійних імплікацій значення, і тотожність Я, яке говорить або вимовляє «Я», гарантується лише неперервністю певних означу- вальних» (понять Бога, світу...) [26, с. 36]. Доречно буде зазначити з цього приводу про поліваріантність можливих смислів, які дуже часто залежать від простого спрямування на його видобуток - як у

прикладі Дельоза з Керрола: «... Герцогиня кожного разу видобуває мораль та навчання моральнісності з чого завгодно...» [26, с. 52].

Сигніфікація залежить від імпліцитних відношень у реченні і пов’язана з універсальними або загальними поняттями. Тут чітко спостерігається вплив на Дельоза ідеї Д. Юма. Юм, продовжуючи лі­нію заперечення загальних понять Дж. Берклі, стверджує неможли­вість відповідності загального поняття реальній сукупності речей, на яку воно вказує. Це пов’язано з тим, що людина не здатна уявити всю сукупність одиничностей, на які вказує загальне поняття, але уявляє лише частину з них. І, таким чином, загальне поняття втрачає свій сенс, бо може претендувати лише на денотацію певної обмеженої су­купності одиничностей (речей, предметів тощо).

Смисл Дельоз називає четвертим відношенням речення. Смисл є тим, що висловлюється у реченні, «...це безтілесна, складна і нере- дукована ні до чого сутність на поверхні речей; чиста подія, властива реченню та перебуваюча у ньому» [26, с. 38]. Французький філософ говорить про смисл як про дещо «нейтральне». Виявлення сенсу дуже складний і неоднозначний процес і схожий на пошук того, чого може і не бути. Однак «Логіку смислу надихає дух емпіризму» [26, с. 40]. На думку Дельоза лише емпіризм здатен вийти за межі явищ і не потра­пити у полон до Ідеї. Як вже було зазначено, смисл тісно пов’язаний з подією. Подія ж це те, що знаходиться на межі поєднання речей з ре­ченнями. Так, на прикладі функції Шалтая-Болтая (персонажа одно­го з Керролівських творів) - Дельоз намагається продемонструвати принципову відмінність перебування в дискурсі поверхні і на відміну від неї в інших площинах можливого виразу. «Шалтай-Болтай про­тиставляє безпристрасності подій дії та страждання тіл, природі сен­су, який не можна поглинути - придатну до вжитку природу речей, світловодозвуконепроникності безтілесних сутностей без товщини - суміш та взаємопроникнення субстанцій, спротив поверхні - м’яку податливість глибини, коротше, «гордості» глаголів - благодушність іменників і прикметників.... Проникнути по ту сторону дзеркала - означає перейти від відношення денотації до відношення виражен­ня, не зупиняючись на проміжках - маніфестації та сигніфікації» [26, с. 46]. Тобто вираз не завжди означає спрямування на предмет, об’єкт (денотат). Але може означати щось невизначене в якості пред­мету денотації. Це може бути якась дія, або ж певна подія. Така неви­значеність в якості предмету можна позначити як «це». Однак, «це» не обов’язково вказує на «щось», що безпосередньо підлягає демон­струванню. «Це» Дельоз визначає як «невизначене aliquid» (ще по- іншому Дельоз називає такий випадок езотеричним словом) і його можна продемонструвати за допомогою рефрену з тексту Керрола: «І з свічкою шукали вони, і з розумом, з упованням та міцною ломакою» [26, с. 47].

Взагалі, смисл Дельоз називає об’єктом фундаментальної турбо­ти. Вплив екзистенціалізму на постструктуралізм безперечний. Тут, звичайно, не можна не згадати про Гайдеґґера, у філософській систе­мі якого поняття «турбота» займає одне з ключових місць.

Дельоз виділяє чотири серії парадоксів смислу. Перший - це парадокс регресу, або невизначеного розмноження. Другий - це па­радокс стерильного роздвоєння, або сухого повторення. Третій - па­радокс нейтральності, або третій стан сутності. І, нарешті, четвертий - парадокс абсурду, або неможливих об’єктів. У контексті цих чоти­рьох парадоксів він звертається до визначення смислу.

Посилаючись на Берґсона, Дельоз твердить про те, що людина від початку вже занурена у сенс. Без передумови сенсу не могло б бути розпочато будь-якого мовлення. Так Дельоз цитує: «... Думай про смисл, а слова прийдуть самі» Смисл виявляється «тонкою плівкою на границі речей і слів»^[335], «фантазмом без товщини».

Ще один з характерних та важливих впливів на Дельоза у його формуванні «Логіки смислу» справили стоїки. Так він наводить тлу­мачення стоїками поняття смислу-події: «Один з найцікавіших мо­ментів логіки стоїків - стерильність смислу-події: тільки тіла діють і страждають, але не безтілесні сутності, які по-суті лише наслідки дій і страждань [тіл]» [26, с. 53].

Відкриваючи парадокс нейтральності, або третій стан сутності Дельоз стверджує про те, що смисл не залежить від форми його ви­словлення, тобто не залежить від ствердження або заперечення, а та­кож будь-яка форма речення не може на нього вплинути. Так смисл не залежить від погляду з точки зору якості, кількості, відношення або модальності. Наприклад, Дельоз стверджує тотожність смислу речень «Бог є» і «Бога нема», так як Бог виявляється незалежною від денотату сутністю. Це стосується парадоксу відносно якості. Що сто­сується кількості - Дельоз стверджує, що смисл завжди подвійний. І якщо він не один, а інший - це ще не означає те, що він не виражає щось одне. Важливо те, що зазначає французький філософ відносно події та її часового контексту, про який ми поговоримо далі. Подія, на його думку, дробить власне теперішнє до нескінченності, так як в плані модальності вона є в однаковому стані як у минулому так і в майбутньому. Знову ж таки, Дельоз наводить Керролівський пара­докс, що речення та подія на поверхні тісно пов’язані і після того як подія з’являється в реченні - вона несподівано виникає на поверхні. «... Керрол просить читача вгадати, чи він вигадав рядки пісень садів­ника у відповідності до подій, або ж події вигадані у відповідності з рядками» [26, с. 57]. Подія і смисл, в певному розумінні, знаходяться у відношенні співпадіння і переважають над будь-якими можливи­ми їх формами, таким чином «Чи не переважає тоді статус чистої по­дії з притаманною йому фатальністю всі ці опозиції: ні приватне, ні публічне; ні колективне, ні індивідуальне. Чи не є смисл більш за­грозливішим та всесильним у такій нейтральності - всесильним в тій мірі, в якій він є всіма цими речами одразу?» [26, с. 57-58]. І, нарешті, що стосується парадоксу абсурду, або неможливих об’єктів - Дельоз виступає проти змішування понять абсурду і нонсенсу. Саме ці не­можливі об’єкти і є вираженням нонсенсу, тобто, наприклад, того, що є у реченні і уособлює собою певний смисл і в той же час не може бути співставлене з реальним предметом. Це такі неможливі об’єкти як «квадратне коло» тощо. Дельоз називає подібні об’єкти такими, що в них відсутня характеристика буття, «вони поза буттям». Однак вони являють собою «зверх (над)-буття». «Неможливі сутності - це «зверх (над)-існуюче», зведене до мінімуму і наполегливо стверджу­юче себе в реченні» [26, с. 58].

Дельоз згадує для вираження сенсу смислу деякі аналогії, які можна назвати аналогіями «травлення», що пов’язані з двома серіа- ціями: «їсти-говорити», а також «речі, які споживаються-смисл, який виражається». Тут доречно було б згадати приклад Дельоза з мишею та Гусом: «Миша розповідає, що коли графи вирішили передати ко­рону Вільгельму Завойовнику, архієпископ Кентерберійський знай­шов це благорозумним... - «Що він знайшов?» - запитав Робін Гусак. «Знайшов це, - відповідала Миша - ти що не знаєш, що таке «це»?» «Ще б мені не знати - відповідав Робін Гусак, - коли я щось знахо­джу, це звичайно буває жаба або черв’як. Питання у тому: що ж знай­шов архієпископ?» [26, с. 46-47]. Серіації вказують на існування по- ліваріантності розгортання смислів в умовах паралелізму. Наводячи приклади паралельного розгортання серій смислу в творах Джойса, Роб-Гріє, Гомбровича, Дельоз вбачає багатоманітність у збігу сенсів. Тобто коли паралельні серії вказують на спільний смисл. Наприклад, комунікація смислів заснована на фонематичному зв’язку: «банди старого грабіжника» та «борти старого більярду».

Усі ці серії пов’язані з співвідношенням означаючого та того, що означається. Обидва відношення відповідають як належним до них надлишку та недостатності: «пусте місце» та «пасажир без місця».

Езотеричні слова, про які йшлося вище («це» без певного денота­ту), теж відіграють певну роль у серіації. Також розходження на серії регулюється за рахунок слів-гаманців. Слова-гаманці поєднують у собі два або декілька слів з різними значеннями, що зливаються в одне за рахунок смислу події: «злопечний = злий + небезпечний» тощо.

Надлишок та недостатність у серіях означаючого та того, що озна­чається у якості парадоксів можна приписати у якості сформульова­них Леві-Стросу і Лакану. Так Леві-Стросс пише: «Все в універсумі означене до того, як ми навчилися пізнавати те, що означене... Лю­дина - з тих пір, як з’явилася у цьому світі, - отримала у своє роз­порядження всю повноту означаючого, яким вона відокремлена від того, що означається, при чому про останнє можна щось дізнатися лише в цій якості. Між означаючим та тим, що означається завжди залишається невідповідність» [138, pp. 48-49]. Цей міжсерійний за­зор і дозволяє з’являтися в ньому багатьом феноменам, які б не могли з’явитися при наявності повноти.

Так, як було раніше зазначено, Дельоз намагається на противагу традиційним структуралістам (включаючи Леві-Строса), порушити структуру і знайти розмаїття рівнозначних точок у просторі - віль­ний рух від однієї до іншої забезпечував би максимальну свободу. Од­нак доцільне не повне знищення принципу структури, але, можливо, внесення в неї певного творчого елементу - як от «порожнього міс­ця». «... Не буває структури без серій, без відношень між термінами кожної серії і без сингулярних точок, відповідних цим відношенням. Більш того, можна зробити висновок про те, що не існує структури без порожнього місця, яке приводить все до стану руху» [26, с. 79].

Дельоз протиставляє глибині і висоті поверхню, площину. Гли­бинні пошуки у філософії, які були властиві Платону та іншим філо­софам, пошуки філософами певної висоти були спотворенням дійсної площини смислу - площини поверхні. Смисл завжди знаходиться на поверхні, він тісно переплетений з подією, яка теж відбувається на поверхні. Подія може відбутися і як подія і як подія у реченні. По­дія створює нескінченну кількість теперішнього. «Одного разу подія представлена у реченні, де вона перебуває, і ще раз у положенні речей, де вона раптово виникає на поверхні» [26, с. 56].

Глибина, пошук глибини являє собою відхилення, певний різно­вид психопатології. Належність смислу визначається саме поверхнею, але не глибиною і не висотою. Захоплення мислителів глибиною, на думку Дельоза, тісно пов’язане з розумінням певними психологами феномену шизофренії.

Концепцію Дельоза, викладену у «Логіці смислу», не можна на­звати у повному розумінні теорією - це, скоріше, ессе-нарис на тему смислоутворення в його найширшому розумінні. Як це характерно для багатьох робіт структуралістського та постмодерного кшталту, в «Логіці смислу» головна увага приділяється мові як культурному фе­номену, як об’єкту вивчення, як інструменту пізнання та утворення нових знань.

Будь-який текст, на думку Дельоза, живе серед відгуків, «пере­кличок», деталей і слідів одного тексту в іншому. Такі порушення сис­темності - «номадизм» («кочівля») мають довести, що нормальною є не структура, а її порушення, не система, а щось позасистемне. У по­вній відповідності до цього теоретичного припущення побудований і текст твору, в якому «недосказаність», повторний розгляд основних понять, недостатньо вмотивовані «перескоки» в аналізі певних про­блем є немовби ілюстрацією можливостей та обмежень «номадизму». Щоправда, важко сказати, чи є такий спосіб руху в матеріалі вадою, чи, можливо, позитивною рисою.

Найперша очевидність для Дельоза - це реальне буття свідо­мості в усіх її складних символічних перетвореннях. Саме це буття свідомості визначає те, що доступне «усвідомлюванню» та пізнанню. Перед і поза формами раціонального дискурсивного мислення іс-

Трансцендентальний емпіризм Ж. Дельоза нують донаукові форми пізнавального досвіду, що опосередковують індивідуально-психічне та соціально-культурне буття. Соціальна «вкоріненість» буття свідомості розглядається крізь призму мови й мовлення, тобто як пронизування будь-якої діяльності мовою.

Відомо, що будь-які прояви суспільної практики людей опосеред­ковані мовою, мовна діяльність та її продукти е незмінними атрибу­тами суспільності, мова є засобом формування та фіксації культури, всього культурного «шару» людства.

Крім того, мова, «поле» мови, виступає найзагальнішим модусом пізнання людини, бо функціонування мови передує формуванню суб’єкт-об’єктних розмежувань, що характерні для простору розви­неного науково-рефлексивного мислення. Розвиток наукового дис­курсу не в останню чергу визначається можливостями «зміщень», «бганок» (складок), «перетікань», «вузлів», накладок, що виникають у площині мови. Звідси, як вже зазначалося, великий інтерес Дельоза до конструкту «поверхні» (ці поверхні можуть напливати, утворюва­ти вузли, ставати поверхнею Мьобіуса, вивертатися і т. д.) і супутніх йому конструктів глибини та межі.

Надзвичайно велике значення для Дельоза має смисл як те ней­тральне, чому байдужі загальне і специфічне, особисте і безособове. Тобто смисл - це те, що виражається; ми не можемо сказати, що він існує, але можемо сказати, що він мешкає в реченні, але не є самим реченням. Він виявляється в кругооберті трьох відношень речення.

Смисл одночасно відноситься до речей, бо сам є «атрибутом стану речей», і до речення; він репрезентує обидві ці сторони, не являючись жодною з них.

Межовий, двоїстий характер смислу як константи мови відобра­жує «номадичне», двоїсте розуміння Дельозом часу. Він чітко розді­ляє час на Еон (традиційно Еон розуміється як час життя людини, «вік») та Хронос і приписує їм різні, подеколи протилежні власти­вості. Так, Хронос - це теперішнє, яке одне лише й існує. Минуле, майбутнє і теперішнє - це не три виміри одного часу. Лише теперіш­нє заповнює час, а минуле і майбутнє відносні щодо нього. Іншими словами, минуле і майбутнє належать іншому, більш місткому й об’ємному теперішньому.

Згідно з Еоном, лише минуле і майбутнє містяться у часі.

Мова повсякчас народжується в тому напрямку Еона, що спрямо­ваний у майбутнє, крім того, мова повинна висловлювати і минуле.

Ця пряма лінія між минулим-майбутнім «пробігається» інстанцією «раптом», яка прокреслює різницю між тілами і мовою.

Одне з надзвичайно цінних надбань структуралізму та постструк- туралізму - те, що на мову філософії перекладаються «мови» великої кількості гуманітарних та негуманітарних дисциплін - природничих наук, комп’ютерних наук, живопису, архітектури, музики тощо. І нам здається, що за таким способом, таким методом дослідження - вели­ке майбутнє. Адже якщо розуміти всю дійсність як «текстуальність», то постає правомірне питання - а якщо цю дійсність, цю реальність - а поза текстуальністю реальності немає - перекласти на єдину, уні­фіковану мову - то набутком такого «дійства» будуть нові реалії, нові міждисциплінарні дослідження, винаходи тощо.

Отже, повертаючись до поняття суміші, а надто до поняття сумі­ші «істинної» та «неістинної», можна твердити, що так перекинуто місток до структуралістського розуміння часу - часу «в-собі» і часу «для себе», тобто того, що являється у даному моменті і того, що «пе­ребігає». Обидва стани існування часу та суті мають відношення до події. Разом вони є майбутнє та колишнє даної події.

Постструктуралізм тут підіймає проблему континуальності, при­чому ставить її «впритиск» до проблеми безособовості та сутності. Чим для нас це цінне? Проблема континуальності, так як вона ви­рішена постструктуралізмом, приводить нас до «обчислення» всіх станів теперішнього. На практиці це має прикладне значення, бо «об­числення» реалій негуманітарного та гуманітарного планів дає змогу зрозуміти багато станів таких фізичних «речовин», як плазма, ней­трино, інші складові частини атому або великого Всесвіту, до яких не можна застосувати традиційні мірки та виміри. Нерідко макро - та мікрооб’єкти перебувають у такому стані, котрий не можна визначи­ти як точно теперішній або минулий час. Такі об’єкти перебувають у стані континуальності. В історії філософії практично не зустрічаєть­ся концепцій, що описували б такі невизначені стани матерії.

Концепція Ж. Дельоза багатопланова, в ній є проблематика по­дії, «одноголосся» мови як такої і мови як виразника існуючих реалій тощо. Але всі вони упираються в один фактор - «одноголосся» фі­лософії, перехід логічних структур в єдину фазу текстуальності, ро­зуміння дійсності як текстуальності, як феномену мови. А така мова може собою обійняти велику кількість інших мов. Історія має тен­денцію до повторення. Пізніше Ж. Дельоз розв’язує проблему одно­голосся, відкидає єдину фарбу текстуальності, вводячи новий термін, новий філософський концепт «ризома».

Модель ризоми замінює собою модель світу у вигляді дерева, для якої характерні вертикальний зв’язок між небом та землею, лінійна односпрямованість розвитку, детермінованість сходження, бінарні відношення «уліво-вправо», «високо-низько» та ін. Замість цього Де- льозом та Ґваттарі пропонується модель ризоми. Ризома - це термін, запозичений з ботаніки, який означає кореневу систему рослини, по­збавлену центрального (головного) відростку, в результаті чого сітка переплетеного коріння є субстанціонально рівнозначною.

Основні властивості (принципи) ризоми.

принцип зв’язку та гетерогенності, який означає, що будь-яка точка ризоми може й повинна бути пов’язана з будь-якою іншою точ­кою, на відміну від дерева або кореня, котрі фіксують точку, порядок в цілому, це означає, що в ризомі будь-яка лінія не обов’язково веде до лінгвістичної лінії;

•       принцип множинності, завдяки якому множинне досліджу­ється як субстантивне, що не пов’язане більше з єдиним як суб’єктом і об’єктом, природного та духовного реальністю - як образом світу в цілому;

•       принцип незначущого розриву - тобто ризома може бути розі­рвана в будь-якому місці і в наслідок цього вона перебудову­ється на іншу лінію;

•       принцип картографії та декалькомації: ризома не підкоряється ніякій структурній або породжуючій моделі.

Отже, однією з основних проблем, розглянутих Ж. Дельозом в аналізованій роботі «Логіка смислу» є проблема співвідношення мови та події, дихотомія мови та реальності, розкриття гносеологічних та моральнісно-гуманістичних функцій мови, а метафора «ризоми» стверджує новий тип філософствування, коли одиничне, унікальне, стверджується за рахунок множинності та невизначеності.