Розділ 8 КОНЦЕПЦІЯ МЕТАНАРАТИВІВ Ж.-Ф. ЛІОТАРА

Жан-Франсуа Ліотар (Lyotard, 1924-1998) - сучасний фран­цузький філософ, автор одного з найпопулярніших філософських творів другої половини ХХ століття «La condιtιon postmoderne: Rapport sur le savoιr>> («Ситуація постмодерну», 1979), після виходу якого був визнаний класиком постмодерну, хоча сам таким себе не вважає.

Основні роботи Ж.-Ф. Ліотара: «La phenomenology» Фено­менологія (1954), «Discours, figure» Дискурс, фігура (1971), «Derive partιr de Marx et Freud» Відхилення, починаючи з Маркса та Фрой- да (1973), «Economy lιbιdιnale>> Лібідінальна економіка (1974), «Les transformateurs Duchamp» Трансформатори Дюшана (1977), «Instructions pa'iennes» Варварські інструкції (1977), «Rudrnents patens» Варварські рудименти (1977), «Resfis Tremblants» Оповіда­ння, що жахають (1977) (у співавторстві з Ж. Монорі), «Le Dιff rend» Розбрат (1986)

Філософський генезис Ж.-Ф. Ліотара можна розподілити на два етапи. На ранньому етапі своєї творчості він аналізує головні тенден­ції такої популярної у середині 50-х років минулого століття філо­софської концепції як феноменологія. Досліджуючи феноменологію, Ж.-Ф. Ліотар зміщує акценти у традиційній бінарній парі «я сприй­маю» / «я мислю», переосмислює сутність «до-предикативного» ви­міру діяльності, доводить, що відношення «я сприймаю» відносно видимого світу постає як аналог «життєвого світу» Е.

Зрілий період творчості Ж.-Ф. Ліотара характеризується створен­ням теорії «нерепрезентативної естетики» та концепції метанаративів.

Концепція «нерепрезентативної естетики» присвячена подолан­ню тих моделей репрезентації, що посіли чільне місце у мистецтвоз­навстві та естетиці завдяки працям Г. Гегеля.

Домінантною зрілого періоду творчості Ж.-Ф. Ліотара постає ро­бота «Постмодерний стан» («La condιtιon postmoderne: Rapport sur le savoιr »), котра являє собою програму постмодерної філософії, де вводяться основні постмодерні терміни - метанаратив, метарозповідь (як основний концепт) і утворені, похідні від нього: метаоповідання, метадискурс, котрі виконують роль своєрідної «системи пояснень», організують життєдіяльність та функціонування суспільства, - ре­лігія, наука, філософія, культура. Ліотар вважає, що постмодернізм це ніщо інше, як реакція на модерну картину світу. Модернізм був пов’язаний з вірою у лінійний прогрес, абсолютну істину, раціоналі­зацію та стандартизацію знання та виробництва.

У книзі «Ситуація постмодерну» формулюється установка по­стмодерну з позиції критики сучасного технологічного прогресу і ви­діляються дві його основні характеристики:

♦   діагноз розпаду єдності (як вихідна ситуація постмодерну);

♦      заохочення множинності (як завдання постмодерну на майбут­нє).

Ж.-Ф. Ліотар стверджує, що постмодерн, хоча й зрушує з місця там, де (перша умова) закінчується час цілого, але розпускає усі свої вітрила лише в тому випадку, коли позитивна зворотна сторона цьо­го розкріпачення розпізнається і охоплюється як щасливий випадок [80, с.

Варто вказати на дискусію між Ж.-Ф. Ліотаром та Ю. Габермасом стосовно сутності відношення між модерном та постмодерном. На думку Ю. Габермаса модернізм характеризується «невичерпністю», а свій початок він бере у «Проекті Просвітництва». Просвітництво, згідно концепції Ю. Габермаса, характеризувалося, по-перше, розви­тком об’єктивної науки, універсальної моралі, права та мистецтва у відповідності з їхньою власною логікою, наслідком чого була надія на звільнення від ірраціональної влади міфу, релігії, бюрократичного апарату, та, по-друге, домінуванням ідеї прогресу, котрий мав призвес­ти до вдосконалення людини, до розвитку універсального Розуму.

Для Ж.-Ф. Ліотара постмодерн знаходиться не після модерну, не проти нього, - а, навпаки, вже приховано міститься у модерні. «По­стмодерном виявляється те, що з середини модерну вказує на неуяв- люване в уявленні, що відмовляється від заспокоєння гарних форм, від консенсусу смаку, який дозволив би разом відчути ностальгію по неможливому; що знаходиться у постійному пошуку нових уявлень - не для того, щоб насолодитися ними, але для того, щоб краще відчути, що є дещо таке, що навіть неможливо уявити» [80, с. 322].

Наративи являють собою оповідні структури, котрі характеризу­ють собою певний тип дискурсу в різні історичні періоди. Метанара- тиви виконують легітимуючу функцію, позаяк мають за мету обґрун­тувати панування існуючого політичного ладу, усталених законів та визначених моральних норм, а також відповідного їм стилю мислен­ня та структур соціальних інститутів. Мікронаративи забезпечують цілісність повсякденного життя, повсякденного досвіду на рівні сім’ї, роду і не мають претензій на здійснення владних повноважень. Ме- танаративи мають чотири основні характеристики: не допускають сумніву у власній легітимності; претендують на універсальну зна­чущість; свою явну форму отримують лише в філософії; виступають критеріями для легітимації наукового знання. Характерною рисою епохи постмодерну постає ерозія віри у метарозповіді, котрі летіти- мують, об’єднують та тоталізують уявлення про сучасність, у той час як філософія модерну, на думку Ліотара, була носієм фундаменталь­них наративів («діалектика духу», «емансипація людства», «герме­невтика смислу», «визволення суб’єкта»), котрі складали світоглядне та гносеологічне підґрунтя усіх сфер модерної культури.

Метанаративи, на відміну від міфів, мають вектор спрямованості пошуків такої легітимності не в минулому, а в майбутньому. Тому су­часність для Ліотара - це проект, спрямований у майбутнє.

У той час Ж.-Ф. Ліотар висуває тезу про поглинання сучасності історією, замість сучасності ми маємо «постсучасність», котра скла­дається невеликих співтовариств, які не прагнуть здобути універ­сальну стабілізацію та легітимацію. Специфіка постсучасності по­лягає в тому, що макронанарити втратили свою легітимуючу силу і, відповідно, підірвана віра у панування розуму, соціальний прогрес та правову свободу. На відміну від цінностей та ідеалів Просвітни­цтва, що базувалися на ідеях Ґ. Геґеля, постсучасний стан суспільства спрямований на повернення до метафізики І. Канта, до утвердження самооцінки індивідуального досвіду на мікрорівні.

Варто зазначити, що Ж.-Ф. Ліотар не єдиний, хто намагається до­слідити постсучасність й визначити її основні риси. Досить назвати лише роботу Д. Харві, котра також має подібну назву «Стан постсу­часності», де визначаються такі етапи постсучасності:

•       проект Просвітництва, коли аксіомою вважалось існування єдиної відповіді на будь-яке запитання;

•       друга половина ХІХ ст. - початок руйнування ідеї єдино мож­ливої моделі репрезентації, утвердження множинності спосо­бів репрезентації;

•       1890 - друга декада ХХ ст.

•       період між двома світовими війнами, коли продовжувались пошуки «вічного міфу», що мав каталізувати людську діяль­ність;

•       універсальний (високий) модернізм, що мав місце після Другої світової війни, коли відбувається поглинання модерністської естетики офіційною ідеологією істеблішменту.

У Ліотара для характеристики постсучасності з’являється тер­мін «Освенцим», який означає знищення проекту сучасності; саме «Освенцимом» відкривається «постсучасність» і ніяка віра після ньо­го вже неможлива. Уцілілими після «Освенцима» залишаються лише мікронаративи, оскільки вони не мають ніякої легітимуючої сили. Прогрес науки, характерний для постсучасності, веде за собою появу множини мовних ігор, які характеризуються виключно локальним детермінізмом, а тому вони не можуть претендувати на роль універ­сального метадискурсу.

Надзвичайно велика увага приділяється Ж.-Ф. Ліотаром аналізу влади мови, при цьому вихідним пунктом постає структуралістська модель співвідношення «синхронії» та «діахронії». Практичне вико­ристання мови у якості засобу влади спирається на цілий ряд методів обробки мовного матеріалу. Наслідком цього стає поява «режимів речень» та «жанрів дискурсу», які виконують роль методологічних процедур, додатковим інструментарієм стають також «правила ко­ристування мовою», завдяки яким влада отримує можливість мані­пулювати мовою, привласнює собі її зміст.

Завдяки співіснуванню у сучасну епоху різноманітних «локально- релевантних мовних ігор», що виступають у якості жанрів дискурсу, для сучасної філософії характерним стає радикальний плюралізм, а основною вимогою моменту - реконструкція тотожності та утвер­дження чистої відмінності, відкидання таких лозунгів модерну як «єдність», «цілісність», «всезагальність» тощо.

Ліотарівську концепцію метанаративів досить своєрідно допо­внює Ф. Джеймісон, стверджуючи що оповідь - це не стільки літера­турна форма або структура, скільки епістемологічна категорія, котра може бути зрозумілою лише як одна з абстрактних, пустих, коорди­нат, із середини яких ми пізнаємо світ, як беззмістовна форма, яку наше сприйняття накладає на реальність.

Хоча Ж.-Ф. Ліотар й оголошує війну традиційній метафізиці, він. У той же час, залишається її заручником, оскільки наділяє владними повноваженнями лише один дискурс і визнає його пануючим.

lang=EN-US style='font-size:12.0pt'>