Форми суспільної свідомості

Форми суспільної свідомості функціонують у діапазоні названих рівнів суспільної свідомості. Оскільки суспільна свідо­мість у ході історичного розвитку суспільного буття постійно ускладнюється, то й класифікація її форм передбачає подальше розширення.

Політична свідомість — це форма суспільної свідомості, в якій відображається сфера політичного життя суспільства в ідеях, поглядах, уявленнях, традиціях, соціально-політичних почуттях тощо. Основу політичного життя суспільства складають відноси­ни між суспільними суб’єктами стосовно держави та політичної влади, котрі забезпечують умови для їх (суб’єктів) політичної, економічної та культурної самореалізації.

Політична свідомість є невід’ємною від політичної поведінки та політичної діяльності. До останніх належать: поведінка, пов’язана з використанням влади або з намаганням вплинути на державу, участь в індивідуальних, групових та масових політич­них акціях, дії законодавця та урядовця, критика дій посадових осіб чи політичних інституцій, створення політичних партій, участь у виборах, лобіювання й інші різновиди тиску на державу. У такому разі можна також розрізняти поведінку або діяльність окремих осіб, верств чи всього суспільства («масова політична свідомість») та поведінку й діяльність політиків-професіоналів. В основі політичної поведінки лежить причинна зумовленість і мо­тиви. Мотиви дій — це так чи інакше усвідомлені індивідом чи колективом спонуки до дій. Мотивами політичної поведінки мо­жуть бути інстинкти, упередження, стереотипи, потреби, раціо­нально осмислені політичні ідеї та ідеали тощо. Характер полі­тичної діяльності прямо залежить від рівня розвитку політичної свідомості суб’єкта політичних відносин, однак і сам цей харак­тер надає особливості політичній свідомості суб’єкта. Так, полі­тична свідомість суспільства — це розуміння суспільством само­го себе як політичної цілісності, а також завдань щодо збереження, укріплення та зміцнення цієї цілісності на основі відповідних внутрішньо- й зовнішньополітичних заходів. У реа­льному житті політична свідомість суспільства (як і інших суб’єктів) виступає як сукупність відповідних знань та оцінок. У такій якості вона може розглядатись як макрохарактеристика духовних явищ політичного життя суспільства, що уособлює єд­ність гносеологічних, онтологічних і функціональних аспектів. Тим самим політична свідомість суспільства відображає певний рівень, на якому ґрунтується здатність будь-якого суспільного суб’єкта політичних відносин відображати політичні об’єкти, оцінювати характер політичної влади і в кінцевому рахунку фор­мувати власну систему політичних поглядів.

Разом із тим політична свідомість суспільства є внутрішньо неоднорідною, оскільки вона охоплює сферу відносин усіх соціа­льних груп, класів, шарів до держави і влади, а також галузь вза­ємовідносин між усіма суб’єктами політичних відносин. Полі­тична оцінка дійсності залежить від конкретного становища, яке займає носій цієї оцінки (індивід, соціальна група, клас) у цьому суспільстві. Адже це становище визначає й відповідне ставлення до держави і влади, а суть і організація державної влади — одна з центральних проблем політичного мислення.

Політична свідомість ґрунтується на політичних інтересах. Останні за своєю природою об’єктивні й тому торкаються як ко­жної людини, так і кожного соціально-групового утворення, ви­ступаючи при цьому в завуальованій або відкритій формі. По суті життя будь-якого суспільства насичене політичними інтересами, які концентрують у собі гострі соціальні проблеми. Саме полі­тичні інтереси найчастіше є стрижнем усіх суспільно активних об’єднань і тим більше соціальних конфліктів. У цій боротьбі все — і наука, і мистецтво, і релігія, і філософія — може стати об’єктом політичної свідомості. Таким чином не тільки соціаль­но-економічне, але й духовне життя суспільства перебуває в за­лежності від політичних інтересів.

Розуміння політичної свідомості як сукупності духовних явищ, що відображають внутрішні й зовнішні процеси функціо­нування держави та інших політичних інститутів і структур сус­пільства, дає змогу виділити декілька основних елементів у її структурі:

1) політична психологія (психологічні установки, традиції, пе­реконання та політичні емоції, настрої, почуття, думки);

2) політична ідеологія (політичні теорії, ідеї, стереотипи мис­лення);

3) політичні знання й оцінки суб’єктом політичної діяльності потреб та інтересів різних суспільних груп і об’єднань;

4) політична свідомість окремих суб’єктів політичних відно­син (партій, мас, певних верств населення тощо);

5) політична самосвідомість.

Політична свідомість перебуває в діалектичному взаємо­зв’язку з політичною системою в цілому.

По-перше, політична система культивує ту політичну свідо­мість, котра забезпечує її функціонування

По-друге, політична свідомість прагне не допустити політич­них поглядів, ідей та уявлень, що суперечать їй або розкладають її цільові, структурні й ціннісні елементи.

По-третє, політична система спрямовує характер розвитку та­кої політичної системи, що відповідає її цілям.

Існує три основні функціональні рівні політичної свідомості в політичній системі: державний, теоретичний та буденний (масо­во-політичний), що мають свої специфічні риси і в той же час ті­сно пов’язані між собою та певним чином взаємовпливають один на одного.

Розробка та обґрунтування офіційної політики здійснюється насамперед на державному рівні політичної свідомості, головною особливістю котрий є відображення загального інтересу правля­чих політичних сил і водночас пристосування інтересів мас, сус­пільної думки до політики. Державна політична свідомість регу­лює політичні відносини шляхом вироблення різних законо­проектів, програм, рішень, конституцій, поправок до їх статей тощо. Найбільш повно і послідовно вона виявляється у захисті існуючих політичних порядків і принципів управління.

Теоретичний рівень політичної свідомості відображає постій­ний процес формування й обґрунтування політичних ідеалів та цінностей, політичних потреб та інтересів переважно тими суб’єктами політичних відносин, що спромоглися піднятися до відповідного рівня своєї політичної зрілості.

Масова політична свідомість виражає опосередковано рівень і зміст потреб людей, а також характер їх знань про політичну сис­тему — як тих, котрі вироблені різними ідеологами, так і тих, що здобуті практикою масових соціальних груп. На масову політич­ну свідомість впливає багато чинників політичної системи: це і курс керівної партії, або блоку партій, і тактико-стратегічна дія­льність політичної влади, і характер соціальних зрушень, і особ­ливості конкретно-політичної ситуації тощо.

При цьому, якщо говорити про взаємозв’язок владнопартійної і масової політичної свідомості, то тут можна виділити різні варі­анти. Діаметрально протилежними серед них є два. Перший — коли те, що теоретично і практично в діяльності тієї чи іншої партії віджило, але довго залишається актуальним для політичної свідомості мас. Другий — коли політична свідомість вимагає пе­вного теоретичного обґрунтування та прийняття відповідних дій на партійному рівні, але партійна політична свідомість ще не від­повідає політичним обставинам.

Політична свідомість відображає свідомо й цілеспрямовано регульовані політичні процеси, відносини, а тому тісно пов’язана з політикою. Політична свідомість пронизує все життя суспільст­ва, справляючи вагомий вплив на його розвиток. Але цей вплив неможливий без здійснення глибоких змін у самій політичній свідомості.

В умовах формування демократичних відносин та подолання наслідків тоталітарної системи, є характерними для пострадянсь­ких країн, процес формування політичної свідомості має здійс­нюватися в напрямку утвердження нового політичного мислення, яке змушує подолати застарілі політико-ідеологічні стереотипи й догми. Воно повинно будуватися з урахуванням нових моментів, що відображають специфіку власного національного життя й те­нденції, властиві сучасному світові. Особливого значення набу­ває переосмислення ролі особистості в політичному процесі, кот­ра повинна сприйматися не як засіб, а як мета й вища цінність за будь-яких політичних перетворень у суспільстві.

Розвиток політичної свідомості має суперечливий харак­тер. Це зумовлюється наявністю в суспільстві як прогресив­них, так і реакційних суб’ єктів політичних відносин, чия по­літична свідомість і політична діяльність має діаметрально протилежну спрямованість у системі «прогрес — регрес». Крім того, характер завдань щодо політичних перетворень у суспільстві часто не відповідає рівню активності політичної свідомості, її зрілості, відповідності потребам конкретного політичного моменту, що знаходить прояв як у відсутності психологічної готовності основної маси населення до полі­тичних змін, так і в несформованості політико-ідеологічних форм, адекватних потребам часу.

На рівень політичної свідомості впливає сукупність різнома­нітних знань — економічних, політологічних, юридичних, філо­софських, історичних тощо. Це свідчить про тісний зв’язок між політичною свідомістю та іншими формами суспільної свідомос­ті, передусім економічною, моральною і правовою.

Економічна свідомість є формою суспільної свідомості, яка відображає економічні відносини, економічну діяльність, що від­бувається в суспільстві. Вона являє собою сукупність ідей, по­глядів, учень, установок, методів щодо організації економічної діяльності та усвідомлення місця того чи іншого суб’єкта в сис­темі економічних відносин. Економічна свідомість включає в се­бе буденно-практичний і теоретичний рівні. Буденний рівень економічної свідомості формується у ході практичного освоєння економічних відносин, що домінують у суспільстві. Він має ор­ганічний зв’язок із суспільною психологією й виступає у вигляді різноманітних психологічних переживань, реакцій, настанов то­що. суб’єктів економічних відносин щодо різних складових еко­номічної діяльності й передусім за все самої праці. Значною мі­рою це пов’язане з історично сформованими культурними та виробничими традиціями, але цей рівень економічної свідомості має тенденцію до поступових змін у процесі реальних змін умов суспільного життя. Теоретичний рівень економічної свідомості існує як сукупність різноманітних економічних ідей, концепцій, теорій щодо організації економічного життя в суспільстві. У той же час він містить у собі не тільки елементи систематизованих науково-економічних знань, але й завжди пов’язаний з певною формою політичної ідеології, яка обґрунтовує ставлення того чи іншого соціального суб’єкта до конкретної системи економічних відносин, до власного розуміння свого місця в цій системі.

У структурі економічної свідомості можна виділити декілька основних елементів:

— економічні почуття;

— економічне мислення;

— економічна діловитість;

— економічна культура;

— сприйняття і відношення до власності;

— почуття економічного менеджерства;

— спроможність щодо розв’язання економічних суперечнос­тей і криз.

Економічна свідомість тісно пов’язана з політичною свідомістю та правосвідомістю, а через них — з політикою і правом. Політика як найважливіший вид людської діяльності, безпосередньо або опосередковано завжди торкається сфери глибинних економічних інтересів соціальних суб’єктів. Важливою складовою економічної свідомості є ставлення до економічної системи та форм власності. Особливого значення набуває зв’язок економічної свідомості з економічними інтересами держави, національною пріоритетністю цих інтересів, що є надзвичайно актуальним моментом розвитку суспільної свідомості в умовах активного державо- і націотворчого процесу. Уявлення про економіку як про чіткий механізм, в якому навіть незначні зміни призводять до економічних перечинів, що часто відбувається в умовах ринкових відносин, потребує усвідом­лення ролі права як тієї основи, на якій відбувається ефективне ре­гулювання економічними процесами в державі. Значна роль тут належить удосконаленню юридично правової бази, здатної забез­печити відповідні умови для подолання кризових економічних явищ та боротьби з економічною злочинністю.

Моральна свідомість — це основна ціннісна форма суспіль­ної свідомості, в котрій знаходять відображення соціальні норма­тиви й оцінки людської діяльності. На відміну від політичної сві­домості, де відображаються принципи взаємовідносин соціаль­них груп, і від правосвідомості, в якій людська особистість ста­виться до суспільства як до позаособистісної узагальненої соціа­льної сили, моральна свідомість відображає стосунки між особи­стостями та ті позиції, з яких людина оцінює своє власне «Я». Формування моральної свідомості обумовлене об’єктивною не­обхідністю регуляції міжособистісних відносин та спільної дія­льності людей у найрізноманітніших сферах їх суспільного буття.

Мораль як форма суспільної свідомості являє собою систему, що складається з етичних поглядів, ідей і концепції, з одного бо­ку, та ідеологічних моральних відносин — з іншого. Між цими її сторонами існує не тільки єдність, але й суперечність. Мораль як цілісна система пов’язана з соціальною практикою завдяки своїм відносинам, що переплітаються з економічними, політичними, правовими та іншими суспільними відносинами, включаючись до загальної системи суспільних норм. Особливість моральних норм полягає в тому, що, на відміну від норм правосвідомості, котрі формулюються й запроваджуються в життя державними закла­дами, вони формуються і функціонують у безпосередній практиці поведінки людей, у процесі їх спілкування, відображаючи й за­кріплюючи їх спільний життєвий та історичний досвід. Моральні норми набувають суспільного визнання їх цінності з точки зору всезагального блага для тієї чи іншої соціальної групи, не маючи при цьому юридично закріпленої сили.

Однак не все в діяльності й поведінці людини спрямовується правовими та моральними нормами. Існує специфічна й досить складна сфера соціальної регуляції поведінки, яка не може бути віднесена до безпосередньої моральності. Це звичаї, ритуали, рі­зноманітні внутрішньогрупові неформальні установки, нестійкі та мінливі стилі масової поведінки тощо. Таким чином, норми моральної свідомості формуються як історично визначений ре­зультат колективної волі людей, що створює систему таких соці­альних норм, котрі регулюють міжособистісне спілкування й по­ведінку людей з метою забезпечення єдності особистісних і суспільних (групових) інтересів.

Джерела моральної свідомості сходять до звичаїв, які закріп­люють ті вчинки, що, за досвідом поколінь, стали корисними для збереження й розвитку суспільства й людини, відповідаючи їх потребам та інтересам. Специфіку моральної свідомості, її струк­туру й історично мінливі норми досліджує окрема філософська дисципліна — етика, як практична філософія і наука про мораль (моральність). Як термін і специфічна дисципліна етика вперше зустрічається у Аристотеля. Безпосереднє виділення етики як особливого аспекту філософії пов’язане з діяльністю софістів. Останні відкрили, що, на відміну від необхідності природи, яка скрізь одна й та сама, закони, звичаї, мораль людей є мінливими і різноманітними. Моральна свідомість суспільства знаходить про­яв у різного роду соціальних заборонах, призначених запобігати діянням, недозволеним з точки зору суспільних інтересів. Однак моральне виражається ще й категорією належного, тобто не тіль­ки того, що моральна особистість повинна уникати, але й того, що вона повинна робити, виходячи з обов’язку. Такі моральні ка­тегорії, як совість, гідність, честь, відображають існуючу у кож­ної людини можливість самостійно й вільно визначати і спрямо­вувати свою поведінку без постійного контролю з боку суспільства у вигляді різного роду санкцій.

Як прояв суспільної сутності людини моральність — це та фундаментальна риса, котра визначає людське обличчя як такий. Тобто вона є родовою ознакою людини, поза якою неможливе буття суспільства. Моральна свідомість є необхідним фактором прогресу людського суспільства, його гуманізації. Це означає, що прогрес свідомості людства є невід’ємним від прогресу його мо­ральної свідомості. Ускладнення моралі відбувається не тільки по лінії збільшення кількості етичних концепцій і виникнення нових її форм, але й по лінії ускладнення моральних відносин. Фактич­но, мораль виступає способом орієнтації людини в суспільстві. Тому вона вирішує широкі світоглядні питання: сенс життя, ста­влення до суспільства, відповідальність за свою поведінку і вчи­нки тощо. Це визначає її регулятивну основу в різних сферах життя. У свою чергу, моральна свідомість стає все більш розга­луженою і збагаченою разом із соціально-історичним прогресом суспільства, вдосконаленням усіх сторін його життя — економі­чної, соціальної, політичної, духовної.

Моральна форма суспільної свідомості у вигляді певної сис­теми етичних поглядів, ідей і відносин є внутрішнім регулятором моральної поведінки соціальної групи, обумовлює етичні норми, якими керуються члени цієї групи у своїх взаємовідносинах з ін­шими групами.

У сучасній науці розрізняють два рівні моральної свідомос­ті: буденно-практичний і теоретичний. Якщо на буденно- практичному рівні віддзеркалюються реальні звичаї суспільст­ва, ті діючі й поширені норми та оцінки, які підкріплені соціа­льно-економічною структурою суспільства, то на теоретично­му рівні формується ідеал, сфера абстрактного належного, що прогнозується суспільством і ніколи не збігається з реальною дійсністю. Ідеально-теоретичний рівень моральної свідомості звичайно називають мораллю (лат. mores — звичаї). Моральна свідомість відокремилася від безпосередньо морального тоді ж, коли сформувалися політичне й правове мислення, тобто з виникненням держави. Системи моральних імперативів як су­купності конкретних, завжди протиставлених реальним нравам незаперечних істин історично мінливі. Найчастіше за все мо­раль відображала в перетвореній формі приховані інтереси па­нуючих шарів населення. Однак сам факт появи моралі пови­нен бути оцінений як суттєвий поворот у суспільній свідо­мості. Мораль, на відміну від буденного рівня моральної сві­домості, є дуже близькою до філософії, оскільки демонструє критичне ставлення до існуючих норм поведінки, вона знахо­дить у наявному паростки майбутнього ідеалу і сприяє його реалізації в подальшій соціальній практиці.

Зміни суспільної моральної свідомості відбувається через бу­денну свідомість людей, де можливі ті чи інші відхилення норм моралі та їх зміни під впливом різноманітних соціальних факто­рів. Саме тут, у сфері буденної свідомості, реально відбувається боротьба за те чи інше розуміння моральних норм та за можли­вість утілення їх у практику. На моральну поведінку людини, обумовлену буденним рівнем моральної свідомості, діє система суспільної моральної свідомості.

Моральні принципи як становлення людини до себе самої й до інших людей грунтуються на різній основі. Те становлення може окреслюватися заповіддю любити Бога над усе, і ближнього, як самого себе. У перекладі на філософську мову це має такий ви­гляд: людина повинна передусім і понад усе любити метафізичне в собі, свої метафізичні первини, — любити те, що виходить поза суто людську природу. І людина повинна любити в ближньому подібно собі істоту, що метафізичною основою виростає понад людський, суто людський рівень. При цьому треба враховувати, що любов до далекого легша, ніж любов до ближнього.

Джерелом моралі може бути замість любові — співчуття, «блідий відблиск любові, срібне сяйво місяця, коли сонце захо­дить» (М. Шлемкевич). У Шопенгауера суттю всього, що існує, є воля, сліпа, насильна, неспокійна. Вона, воля до життя, створює собі знаряддя. На якомусь щаблі розвитку вона породжує свідо­мість, розум. Але й розум є тільки знаряддям всесильної волі, тільки лампадою, що освітлює їй дорогу. Розвинутий розум на­магається визволитися з-під влади волі, він намагається станути збоку, розуміти волю. Цю свою перемогу розум фіксує в мистец­тві, яке є образом дій волі, незалежним від її прагнень. Філософія також дає прозріння, розуміння трагічної суті волі. Але загал лю­дей є тільки жертвами тієї праволі, і любити їх важко. З ними можна тільки співчувати, і саме тут, у співчутті джерело моралі.

Джерелом моралі можна вважати егоїзм людей. Так, у Т. Гоббса людина за своєю природою є егоїстичною, самолюб­ною істотою. Здійснюючи свої самолюбні прагнення, вона зу­стрічає перешкоди з боку подібних самолюбних індивідів навк­руги. Настає війна всіх проти всіх. Але як у кожній війні, так і в первісній, основній створюються правила розумної й доцільної поведінки: «не вбивай полоненого», бо сам можеш стати полоне­ним, і тебе вб’ють; «не кради», бо й тебе обкрадуть тощо. Так на­роджується мораль, принципи якої коріняться в самолюбному розрахунку.

У Канта джерелом моралі є розум. Почування, на його думку, не дають основи моралі. Навпаки, вони послаблюють мораль. Хі­ба робити добро людині, яку ми любимо, це подвиг? Навпаки, ворогові чинити добре, це ознака моральності.

Якщо названі джерела мають моністичну основу, то дехто з мислителів в розумінні джерел моралі ґрунтується на дуалістич­них і навіть плюралістичних позиціях. Наприклад, у Шефтсбері мораль є результатом подвійної природи людини — притаманно­го їй егоїзму-самолюбству й одночасно альтруїзму (безкорисної любові до іншої людини). А тому мораль — це рідня красі, вона полягає в гармонії цих двох схильностях людини.

У моральних ідеалах діалектично пов’язані сталість і мінли­вість.

З одного боку, вони містить відносно усталені норми, що ґру­нтуються на моральних традиціях, звичаях, сформованих упро­довж розвитку конкретної історичної спільноти для створення специфічної системи відносин між її членами з метою забезпе­чення механізму самозбереження.

З іншого — мають тенденції до пластичності, що дозволяє спільноті пристосовуватися до мінливих умов свого існування. Наприклад, домінування моральних принципів любові на певно­му відносно благополучному етапі розвитку суспільства зміню­ється принципами войовничості, готовності до подвигу, скерова­ного назовні, до самопожертви в ім’я батьківщини в період міжнародного напруження.

Мораль може мати домінуючи для певного суспільства форми або принципи, а може виступати в конкретному суспільстві в різ­них формах, що відображає внутрішню соціальну неоднорідність цього суспільства.

Відсутність юридичної закріпленості моральних норм зумов­лює існування такої специфічної категорії моралі, як свобода во­лі. Остання відображає можливість свідомого вибору людиною лінії своєї поведінки, а також відповідальності за неї. Зрозуміло, що не всі наші вчинки визначаються лише моральним вибором, тому сфера морального вибору не є абсолютною. Людські вчинки є цілком моральними тоді, коли вони здійснюються не внаслідок зовнішнього примусу й не під впливом виключно власного егоїс­тичного інтересу, а з безпосереднього спонукання робити добро людям вільно й безкорисливо, керуючись цілями суспільства. Однак свобода волі не є безмежною, інакше вона переродилася б на свавілля, для котрого не існує ніяких соціальних норм, у тому числі й моральних.

Що ж означає «повна свобода волі»? Свобода — продукт іс­торичного розвитку людини, і в цьому сенсі вона історично об­межена мірою її пізнання суспільно-історичної практики. Якщо в якості суб’єкта моральної свідомості виступає індивід, особис­тість, то свобода як основа її моральної свідомості знаходить прояв у трьох аспектах. По-перше, як міра реальної свободи, що залежить від ступеня пізнання законів природи та суспільства, а також від характеру наявних суспільних відносин; по-друге, як залежність особистої свободи індивіда від міри його духовного розвитку, громадянської зрілості, свідомості, його ціннісних орі­єнтацій, тобто від загального рівня його культури; по-третє, як практична спроможність вільного вибору певної поведінки, тобто як спроможність волевиявлення.

Моральна свідомість є невід’ємною від інших форм суспільної свідомості. У свій час І. Кант у додатку до праці «До вічного ми­ру» обґрунтував необхідність моралі для політики. Адже тільки принципи моралі, на його думку, можуть гарантувати велику ме­ту й мають об’єктивну реальність. А це означає, що вони повинні вимагати свого втілення. Сказане І.Кантом є актуальним не тіль­ки для форм суспільної свідомості, що відображають сфери полі­тичних і моральних відносин, але й для інших сфер, відображе­них у відповідних формах свідомості. Зміна ціннісно-сві­тоглядних настанов і моральних норм сучасного суспільства веде до наслідків, що знаходять прояв у всіх сферах суспільного жит­тя. Багато традиційних постулатів економіки й екології тією чи іншою мірою спираються на моральні цінності більш ранніх сус­пільств.

Правова свідомість — це форма суспільної свідомості, що являє собою систему відображення правової дійсності в погля­дах, теоріях, концепціях, почуттях, уявленнях людей про право, його місце та роль у суспільстві як засобу, що регулює відносини між усіма суб’єктами права (особами, групами людей, державою тощо). Специфічним предметом відображення і об’єктом впливу правосвідомості є право як система правових норм, правовідно­сини, законодавство, правова поведінка, правова система в ціло­му. Правосвідомість у житті суспільства виявляється в чотирьох основних аспектах:

— як відображення об’єктивної правової реальності су­спільства;

— як сукупність форм і норм правового регулювання етносо- ціуму;

— як імперативи, що спрямовують діяльність суспільства;

— як самоцінне духовне життя соціальної системи. «об’єктив­ний дух» етносу (М. Гартман).

Правова свідомість не тільки відбиває у правових категоріях, концепціях, теоріях, почуттях, поглядах людей правову дійсність, але й спрямовує суб’єктів права на певні зміни у правовому сере­довищі, прогнозує та моделює їх.

Правосвідомість суспільства складається з трьох рівнів: ідео­логічного (усвідомленого), психологічного (стихійного), поведін- кового.

Правова ідеологія, що містить у собі єдність усвідомлення та самосвідомості, рефлексії, є система правових принципів, ідей, теорій, концепцій, які відбивають теоретичне (наукове) відно­шення суспільства до права, державно-правового розвитку, пра­вових режимів, упорядкування суспільних відносин. Специфіка правової ідеології, її відмінність від інших форм ідеології пояс­нюється специфікою самого права, його роллю як засобу суспі­льного порядку, соціального регулятора. Різноманітні інтереси людей — економічні, політичні, національні тощо — усвідом­люються ними як інтереси правові. У правових ідеях формулю­ються прагнення людей утілити свої різноманітні інтереси в нор­ми, встановити на основі своїх інтересів та з їх урахуванням певний порядок у суспільстві. Правова ідеологія ґрунтується на правових ідеях, котрі містять у собі, по-перше, уявлення людей про бажані правові норми, бажані правові закони, по-друге, їх ставлення до існуючих законів, їх підтримку або неприйняття. Правові ідеї втілюють усвідомлення людьми своїх інтересів у праві. Становлення й розвиток правових ідей доцільно розгляда­ти на різних рівнях, кожен з яких охоплює різні шари населення. По-перше, рівень окремих громадян, як правило професіоналів, фахівців, учених. На цьому рівні правова ідея зароджується і вперше набуває форми правових формулювань. По-друге, рівень груп і шарів населення. На цьому рівні «ідея оволодіває масами», набуває своїх прихильників і противників. Прихильники правової ідеї — ті групи і шари, інтересам яких ця ідея відповідає; против­ники — ті, чиї інтереси не збігаються з правовою ідеєю і яким вона суперечить. По-третє, рівень законодавця і практика право- застосування. Тут ідеї втілюються в норми й переходять до стадії практичної реалізації.

Правова ідеологія формується в результаті наукового, теоре­тичного відображення правової дійсності, на основі узагальнення та розвитку найбільш відомих і значущих державно-правових те­орій минулого й сучасного, вивчення основних закономірностей становлення, розвитку та функціонування держави і права. Тому правова ідеологія завжди відбиває суттєві моменти характерис­тики конкретно-історичних державно-правових явищ. Виходячи з особливостей сучасного етапу розвитку суспільних відносин, су­часна правова ідеологія, наприклад, включає в себе концепцію розподілу влади, визнання переваги загальновизнаних норм між­народного права над нормами внутрішнього національно- державного права, теорії правової держави і громадянського сус­пільства, принципи гуманізму, демократизму тощо.

На відміну від правової ідеології, що формується раціонально, правова психологія утворюється стихійно на основі безпосеред­нього практичного (емпіричного) відображення суб’єктами пра­вових відносин, правової поведінки у вигляді суспільних думок, переживань, почуттів, емоцій, оцінок тощо. Виникнення та існу­вання правової психології пов’язане з загальною властивістю людей безпосередньо чуттєво відбивати правове середовище, емоційно реагувати на зовнішні стосовно них правові явища. То­му правова психологія виявляється в почуттях, емоціях, настроях членів суспільства відносно права, однак, на відміну від теорети- ко-ідеологічних моделей правосвідомості, відображає його не узагальнено, а конкретизованим чином. У структурі правової психології виділяють:

1) сталі (правові звичаї, традиції, звички) і рухливі (настрої, почуття, переживання) компоненти;

2) пізнавальні (правові емпіричні знання, уявлення, погляди) і емоційні (правові емоції, почуття, настрої), складові;

3) регулятивні (правові звички, традиції, звичаї) елементи.

Поведінкова частина правової свідомості включає до себе мо­тиви правової поведінки, правові установки — тобто ті елементи, котрі безпосередньо зумовлюють і визначають правову поведінку суб’єктів права, її спрямованість, характер. Поведінкові елементи формують вольовий бік правосвідомості, синтезують у собі раці­ональні та емоційні компоненти. Ці елементи правосвідомості безпосередньо виступають об’єктом і засобом правового регулю­вання, оскільки впливати на поведінку людей можливо через їх правосвідомість, формування відповідних мотивів і правових установок.

Головні напрямки впливу правосвідомості на правові явища та правову систему в цілому визначають основні функції правової свідомості. До них можна віднести:

1) когнітивну: пізнання правової дійсності, в результаті чого формуються правові теорії, концепції, ідеї та суб’єкти набувають правових знань;

2) правоутворюючу: правосвідомість виступає джерелом пра­ва, а правові норми — формою зовнішнього виразу правосвідо­мості суспільства і законотворчих органів держави; сформульо­вані правосвідомістю правові принципи тут визначають основні якості норм права, форм і засобів правового регулювання;

3) регулюючу: вплив права на суспільні відносини через пра­восвідомість суб’єктів права, їх правові знання, оцінки, почуття, мотиви, установки.

Правова свідомість має складну внутрішню структуру, основ­ними елементами котрої є правові знання, правові оцінки і пра­вові установки.

Правових знань суб’єкт набуває у процесі відображення його свідомістю різних правових явищ, включаючи відомості про кон­кретні норми права, призначення правової надбудови, правового регулювання, ролі тих чи інших правозастосовчих і правоохо­ронних органів та посадових осіб держави тощо. Однак наявність певного обсягу правових знань ще не визначає істинного рівня правосвідомості. Важливе місце тут належить розумінню сутнос­ті права, правових норм, інших правових явищ. Необхідність і обсяг правових знань зумовлені включеністю суб’єкта в систему правових відносин. Оволодіння правовими знаннями відбуваєть­ся за допомогою соціального і правового досвіду конкретного суб’єкта. Пропущені крізь нього правові явища вимагають певно­го оціночного відношення, яке набуває ціннісної характеристики як здобутих знань, так і правової дійсності з точки зору цього суб’єкта. Роль правових оцінок уявлень виявляється в тому, що суб’єкт не просто прямо репродукує у своїх діях те, що моделю­ється у правових нормах, а критично оцінює, переосмислює їх у свідомості, співвідносить зі своїми поглядами про правове, обов’язкове, необхідне.

Правові установки є одним з найбільш складних компонентів правосвідомості. Адже вони відображають не тільки готовність до певної правової поведінки, але й схильність до певних уяв­лень, оцінки правових явищ. Правові установки суб’єкта утво­рюють ієрархічно структуровану систему, яка характеризується:

1) наявністю компонентів різної діаметрально протилежної значущості — позитивного й негативного ставлення до права;

2) акцентуацією поведінкових (регулятивних) аспектів;

3) домінуючим значенням елементів обов’язкового, нормати­вного.

Рівні правових установок відповідають певним структурним елементам правової поведінки — для дій характерні правові зви­чки, операцій — правові диспозиції, поведінки — ціннісні орієн­тації.

Згідно з іншим підходом, до структури правосвідомості вклю­чають знання права, відношення до права і навички правової по­ведінки. При цьому визнається, що між названими елементами не завжди існує єдність і можуть бути навіть розбіжності. Ідеальним вважається варіант, коли всі три елементи перебувають у нероз­ривній єдності: знання права, своїх суб’єктивних прав і обов’я- зків, позитивне ставлення до права з необхідністю потребує на- вичків правомірної поведінки, котрі перетворилися на правову звичку.

Правова свідомість виникає не сама по собі, а як результат со­ціалізації особи, тобто процес входження індивіда у правове се­редовище, послідовне набування ним правових знань, його залу­чення до правових цінностей і культурних досягнень суспільства. Правова соціалізація може здійснюватися в різних формах — стихійного сприйняття права, цілеспрямованого правового вихо­вання і самовиховання, нормативно-регулятивного впливу права, здійснення правової діяльності і т.д.

Оскільки правосвідомість завжди пов’язана з конкретним со­ціальним суб’єктом, можна виділити такі її різновиди, як класова, етнічна, національна тощо.

В умовах активізації етнонаціонального фактора, що особливо властиво пострадянським країнам, де етнонаціональні проблеми є безпосередньо вплетеними у державотворчий процес, значно актуалізується значення та роль етнічної й національної право­свідомості. Для сучасної України остання розуміється як синтез індивідуальної та колективної свідомості, що виникає внаслідок формування української політичної поліетнічної нації, включен­ня етнокультурних цінностей у сферу загальнонаціональних пра­вовідносин. Стрижневий комплекс національної правосвідомості формується з приводу й на основі усвідомлення національним суб’єктом (людиною, групою, громадою, народом) власної ролі в національному соціокультурному бутті. З іншого боку, об’єктивно існуюча тенденція глобалізації суспільних процесів вимагає потребу і сприяє кореляції національної правосвідомості з правосвідомістю інших міжнародних суб’єктів правовідносин.

Правосвідомість тісно пов’язана з іншими формами суспільної свідомості, і насамперед, з економічною, політичною, мораль­ною.

Розуміння особливостей зв’язку між правовою свідомістю економічною торкається передусім питання методологічного ха­рактеру. Згідно з поширенним у радянському соціальному прос­торі марксистським підходом правова ідеологія, як і взагалі будь- яка ідеологія, є вторинною стосовно економіки, економічних від­носин. Сучасна трактовка цього питання є іншою. Суть його ро­зуміння полягає у визнанні незаперечним зв’язок між економі­кою та ідеологією, однак він не зводиться до жорсткої зумовленості ідеології економікою. Цей зв’язок є більш склад­ним, він не може бути вираженим через категорії первинного та вторинного: в одних випадках і в одних історичних умовах пріо­ритет залишається за економікою, в інших — за ідеологією.

Головним, вирішальним фактором для формування і економі­ки, і ідеології виступають інтереси людей. Саме в інтересах лю­дей виражається їх ставлення до навколишнього середовища, во­ни втілюються і в економічних (базисних), і в ідеологічних (надбудовчих) відносинах. У тих і інших є загальне джерело — інтереси людей. При цьому інтереси як у галузі економіки, так і в галузі права не зводяться лише до класових. Якщо класократич- ний підхід визначальним фактором формування класів та класо­вих інтересів вважає місце певної соціальної групи перш за все в системі економічних відносин, виробництві й розподілі, то реа­льний стан сучасних соціальних груп демонструє більш широкий діапазон факторів, котрі формують їх інтереси. Визначення таких факторів лежить у площині соціокультурного життя суспільства, що означає і актуалізацію національного моменту, і ставлення до держави, до державної влади, системи цінностей, зокрема право­вих, тощо. Характерно, що розвиток економіки та економічної свідомості в сучасних розвинутих країнах сьогодні взагалі не можна відривати від особливостей розвитку правової свідомості, зокрема економічного права. Йдеться про роль правових ідей і теорій, насамперед теорії «природного права», «суспільного до­говору», «народного суверенітету», які, визнаючи невід’ємні права особистості, стали ядром не тільки буржуазних відносин на початковому етапі їх формування, але й їх модернізованих варіа­нтів. Саме закладені в них принципи стали основою таких важ­ливіших сучасних документів Європейської спілки про захист економічних прав і свобод особистості, як:

— Європейська Конвенція про захист прав людини та основ­них свобод від 4 листопада 1950 р.;

— Європейська соціальна хартія, що була підписана 18 жовт­ня 1961 р. і набула сили 26 лютого 1965 р.;

— Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права від 16 грудня 1966 р., що вступив у силу 3 січня 1976 р. та інші.

Ці міжнародні документи призвані забезпечити: права на пра­цю; права на умови праці, що відповідають вимогам безпеки та гігієни; право на справедливу винагороду; право чоловіків і жі­нок на рівну оплату праці; право на об’єднання в організації і право на укладання колективних договорів (включаючи право на страйк); право на рівні можливості й рівні умови в тому, що сто­сується зайнятості і професії, без дискримінації за статевими ознаками; право трудящих на те, щоб їх інформували і з ними консультувалися в межах підприємства; право трудящих брати участь у визначенні умов праці і виробництва на підприємстві; право осіб похилого віку на соціальний захист. Очевидно, що сформована на усвідомленні названих принципів правосвідо­мість, є невід’ємною складовою та основою сучасної економічної свідомості.

Аналіз сучасних українських документів, і насамперед Кон­ституції України, прийнятої 28 червня 1996 р., свідчить про те, що трактування прав і свобод громадян України в цілому не су­перечить загальновизнаним принципам і нормам міжнародного права. Це є передумовою формування економічної свідомості, яка відповідає потребам сучасних прогресивних економічних відносин.

Зв’язок правосвідомості з моральною свідомістю зумовлюєть­ся тим, що й саме право нерідко розглядається як моральне яви­ще. Так, В.Соловйов прямо говорить про «корінні внутрішні зв’язки між правом і моральністю» і вважає, що в термінах прав­да і закон «однаково втілюється суттєва єдність юридичного та етичного начал». Разом із тим він визнає й суттєву різницю між ними. Це пояснюється трьома моментами. По-перше, моральна вимога є необмеженою і всеохоплюючою, а відтак — передбачає моральне вдосконалення, або прагнення цього вдосконалення. Юридичний же закон завжди є обмеженим і замість досконалості потребує нижчого, мінімального ступеня моральності. По-друге, вищи моральні вимоги не диктують наперед ніяких зовнішніх пе­вних дій, юридичний же закон має своїм предметом реально ви­значені зовнішні дії. По-третє, моральний закон передбачає віль­не й добровільне виконання моральних вимог, і будь-який примус тут є небажаним, виконання ж юридичного закону, на­впаки, допускає прямий або непрямий примус.

Екологічна свідомість являє собою сукупність ідей, теорій, концепцій, поглядів, уявлень, переконань щодо проблеми спів­відношення людини і природи, або суспільства і природи. Її виді­лення в окрему відносно самостійну форму суспільної свідомості зумовлено надзвичайним піднесенням ролі екології в сучасних умовах, що викликало до життя імператива «екологія — вище за все». Значною мірою це пов’язане з усвідомленням тієї небезпеки існуванню людській цивілізації, що пов’язана з сучасною еколо­гічною кризою.

Стрижневими поняттями, що визначають зміст екологічної свідомості в українській мові виступають:

— «природа» як світ або Всесвіт, що означає взагалі весь світ;

— «довкілля» — той світ, що оточує людину й існує довко­ла неї;

— «угіддя» — поняття, яке підкреслює утилітарну цінність конкретної території як джерела ресурсів, що споживаються;

— «обійстя» — той світ, в якому безпосередньо живе люди­на — двір, садиба;

— «середовище» — поняття, за допомогою якого, відволікаю­чись від решти, підкреслюється місцезнаходження об’єкта або перебіг процесу всередині чогось;

— «оточення» — поняття, що підкреслює близькі просторово- часові зв’язки об’єкта, те з чим хтось безпосередньо стикається.

Екологічна свідомість складається з буденно-практичного та науково-теоретичного рівнів.

На стан сучасної екологічної свідомості впливають світогляд­но-філософські орієнтації людей, особливо фахівців і вчених, що ґрунтуються на аналізі результатів взаємодії людини й довкілля. Деякі вчені, розглядаючи негативні наслідки інтенсифікації та глобалізації впливу людини на природне середовище, вимагають насамперед зменшення техногенного впливу на природу. Вихо­дячи з цього, висловлюється думка про відмову від перетворюва­льної орієнтації людини. Як один з головних законів екології американський біолог Б.Коммонер запропонував положення «Природа знає краще, ніж людина, що саме треба людині». Є вчені, які прямо твердять, що для них головне — захист біо­сфери, навіть за рахунок існування людини як порушника рівно­ваги у природі. Бо збережена біосфера створить більше, ніж до­сконалі біологічні види.

Інші — обґрунтовують ідею знищення біосфери і створення замість неї штучного середовища, яке нібито краще задовольня­тиме потреби людини.

Існує й точка зору, яка полягає в тому, щоб не протиставляти природу і людину, а розглядати їх з єдиних позицій розгортання організаційних форм матеріального світу, що й стане запорукою гармонічних відносин між ними. Ця позиція не є новою: вона знайшла відображення в умонастроях Й. Гердера, Ф. Енгельса, О. Богданова, З. Фрейда, В. Вернадського, П. Тейяра де Шардена, К. Юнга та ін. Якщо звертатися до первинних витоків, можна згадати й античну світоглядну традицію Демокріта, Епікура та Лукреція Кара, школи чарваків та джайністів, даосизм тощо.

Як свідчить соціальна практика, стан екологічної свідомості залежить від системи політичних відносин у суспільстві, харак­теру співвідношення між державою і людиною. Це цілком збіга­ється з міркуванням К. Маркса: як держава ставиться до людини, так і остання ставиться до природи. Звідси можна говорити про різницю в концептуальних підходах щодо ставлення до природи, яка зумовлюється, скажімо, тоталітарною і демократичною сус­пільно-політичними системами. Прикладом тоталітаризму може служити політична система, що існувала у ХХ столітті на теренах Радянського Союзу. «Монопольне володіння істиною історично­го процесу» призвело до сталінського плану перетворення при­роди. Постійна спрямованість на «революціонізацію» природи (революціонізацію рослин і тварин), на боротьбу з нею підготу­вала ґрунт для «лисенківщини». Характерним прикладом науко­вого обґрунтування подібної позиції можна вважати доповідь ві­домого біолога М.Завадського на засіданні колегії Наркомзему (1931 р.) на тему «Наздогнати й перегнати природу». Ставлення до природи в 30-ті роки в цілому ґрунтується на домінуючому в офіційній ідеології того часу класовому підході, ідеї класової бо­ротьби, що відбивається й у сфері охорони природи (В. Макаров). Будь-які міркування про недопустимість вторгнення в заповідну природу кваліфікуються як «ворожі професорсько-буржуазні по­гляди».

Саме цим був покладений початок теоретичного і практичного ставлення до природи в СРСР. Виходячи з такої позиції, природу слід поставити під тотальний контроль, «олюднити», тобто зро­бити її підпорядкованою й другорядною частиною «світу люди­ни», пересічним ресурсом людської діяльності. Звідси, згідно з В. Лекторським, цілком логічно експлікують положення про те, що існує лише людська свідомість, а все інше є похідним від неї, що природне оточення можна контролювати за допомогою рід­ного роду рефлективних процедур. Саме тут знаходяться витоки технократичних ілюзій про реальну можливість проектування та контролювання соціальних процесів і навіть самої людини.

Негативно впливає на стан екологічної свідомості політична ситуація в суспільстві, що характеризується кризовим станом. Адже дестабілізація політичного життя, як правило, сполучається з дезорганізацією економічних відносин і погіршенням життєво­го рівня значної частини населення. До цього ж можна додати трансформацію системи ціннісних орієнтацій. Усе це об’єктивно створює умови для зростання егоїстичних нахилів, сприяє загос­тренню почуття самовиживання за будь-яку ціну, в тому числі й за рахунок довкілля, найбільш уразливого в обстановці свавілля та безконтролю.

Процес укріплення демократичних інституцій у суспільстві формує умови для іншої системи відносин між державою і люди­ною, яка позначається не тільки в позбавлені тотального тиску на людину з боку держави, але й у гарантії та правовому забезпе­ченні її свободи. Йдеться про реальні можливості гуманізації су­спільства, котрі стають основою для гуманістичного ставлення людини до довкілля. Але це не означає справжньої гармонії між людиною і природою. Адже і демократичні відносини в суспільс­тві не позбавляють людей їх егоїстичних прагнень, які спрямо­вуються передусім використання природи, її ресурсів для власної користі. Швидше за все можна говорити про політичні передумо­ви формування екологічної свідомості, побудованої на гуманіс­тичних принципах, ніж про фактичну її гуманістичну сформова- ність. Це пов’язане і з самою природою гуманізму. Адже, по- перше, світоглядні конструкти гуманізму завжди значною мірою були ідеальними. Повна й абсолютна реалізація ідей гуманізму є нереальною. У соціальному житті завжди будуть порушення його принципів, тому ці принципи слід розглядати радше як взірець, а не як «керівництво до дій» у буквальному розумінні. По-друге, вся історія розвитку світової культури може інтерпретуватися як історія нескінченних намагань визначити та уточнити сенс гума­ністичного ідеалу.

Очевидно, що на стан екологічної свідомості значно мірою впливає правосвідомість. Остання, у свою чергу, відображає реа­льний стан існуючої в суспільстві правової системи, ступінь до­сконалості екологічного законодавства, спроможного забезпечува­ти екологічні права його громадян, рівень правової культури та правової освіти населення, міру дотримання норм чинних законів.

Провідним фактором впливу на правовий аспект екологічної свідомості можна вважати наявність у країні законодавства в га­лузі регулювання відносин стосовно використання природних ресурсів, охорони довкілля і забезпеченню екологічної безпеки, яке має надати розвитку цих правовідносин чіткої цілеспрямова­ності, формальної визначеності, загальнообов’язковості, сприяти їх усебічному врегулюванню та подоланню різних колізій, ство­рити юридичні засади для своєчасного застосування уповнова­женими органами держави системи превентивних, оперативних, кореляційних, стимулюючих і державно-правових регулятивних та примусових важелів до юридичних і фізичних осіб та юридич­ної відповідальності за екологічні правопорушення.

Особливого значення у формуванні екологічної свідомості роль правосвідомості набуває в перехідних умовах. Процес ста­новлення незалежної України позначився значним удосконален­ням системи екологічного законодавства. Важливе місце в ній посідає Закон України від 25 червня 1991 р. «Про охорону навко­лишнього природного середовища», який можна назвати «еколо­гічною конституцією». Цей Закон знаменує нову віху в гуманіза­ції й демократизації регулювання правовідносин у зв’язку з закріпленням пакету екологічних прав громадян. Забезпечення цих прав передбачається законами та підзаконними актами, при­йнятими з метою його розвитку: Законом України «Про екологі­чну експертизу» (1995 р.), Земельним (в редакції 1992 р.), Вод­ним (1995 р.), Лісовим (1994 р.)кодексами, Кодексом України про надра (1994 р.), законами України «Про тваринний світ» (1993 р.), «Про охорону атмосферного повітря» (1992 р.), «Про природно-заповідний фонд» (1992 р.) тощо.

Однак формальне існування таких законів ще не є запорукою формування умов для успішного розвитку українського суспільс­тва. Це може бути досягнуто у процесі активної просвітницької діяльності серед населення, засвоєння ним основ екологічного права.

Екологічна свідомість безпосередньо пов’язана з моральною свідомістю. Відомо, що моральна сфера — це сфера внутрішньо­го ставлення людини до когось або чогось, а сама мораль — один з найдієвіших засобів регулювання діяльності людини. Проте людська діяльність морально оцінювалася зазвичай у таких сфе­рах, як побут, виробництво, політика, наука, мистецтво. За су­часних умов виникла необхідність розширити традиційне пред­метне коло етики за рахунок екології. Адже ставлення людини до свого природного довкілля так само свідчить про рівень її мора­льності, як і ставлення людини до людини (М. Кисельов). Резуль­татом стало становлення такої специфічної галузі знань, як еко­логічна етика, що є складовою екологічної свідомості. На відміну від традиційної етики, котра відображає моральні явища в систе­мах «людина — людина», «людина — суспільство», екологічна етика покликана відповісти на питання: в якій формі мають від­биватися моральні відносини в системах «людина — природа» та «суспільство — природа». Таким чином, екологічна етика стає своєрідною мірою сутності людини, її гідності. Наголошуючи на проблемах біосфери та всього живого, вона створює передумови дій, зорієнтованих на збереження й розвиток людського природ­ного буття. Вона відображає становлення нової форми свідомос­ті, що синтезує глобальне бачення людиною природи зі справж­німи гуманістичними цінностями. Завдяки екологічній етиці такі абстрактно-історичні положення, як єдність людства, спільність долі всіх людей, набувають практичного значення.

Екологічна етика потребує передусім зміни не уявлення про природу, а ставлення до неї. Базовим стосовно неї є новий цінні­сний підхід не лише до природи як такої, а до природи як до сфе­ри людської активності. А це означає й новий ціннісний підхід до людини, до певних її моральних якостей, які створюють мораль­ну основу екологічної свідомості. Моральні принципи такої ос­нови ретельно розроблялися В. Вернадським, А. Швейцером, А. Леопольдом, В. Винниченком, які наполягали на принципах єдності людини і природи, благоговіння перед життям, гуманіз­му, творчості мислення, зростання наукової думки, збереження цілісності, стабільності та краси екосистем, принципі збереження біорізноманіття тощо. Говорячи про моральні принципи екологі­чної свідомості, серед пріоритетних необхідно відзначити відпо­відальність, яку повинна відчувати в собі сучасна людина перед своїми нащадками, адже вона створює реальні умови для їх існу­вання. Тому положення екологічної етики визначають насампе­ред такі імперативи: відмовитися від будь-яких дій, що можуть підірвати можливості існування майбутніх генерацій; міра відпо­відальності перед нащадками має бути пріоритетною при прийн­ятті рішень, що стосуються здоров’я людини та стану навколиш­нього природного середовища. У зв’язку з цим надзвичайно актуальним є повернення до поміркованості як одного з основних принципів індивідуального й суспільного життя. Певний рівень аскези (самообмеження) має бути визнаним як неодмінна умова власної свободи: не є вільною людина, якій потрібно багато — чи то заради доброго самопочуття, чи то заради визнання тими лю­дьми, від яких залежить її самооцінка. Критерієм свободи є сво­бода від нерозумних потреб. Істотно змінюється й сенс добро­чинності: суть і принципи залишаються такими самими, але зі зміною загальних умов наголоси розставляються по-новому. Це стосується й інших чеснот, цінність яких теж залежить від то­го, з якою метою їх співвідносять. Нова ж мета проголошує: «Створення екологічного суспільства», а не «економічне зрос­тання за будь-яку ціну». Нове уявлення формується також стосо­вно цінності природи для людини: слід не обожнювати природу, а екологічно зважено ставитись до неї.

Екологічна свідомість пов’язана і з естетичною свідомістю. Адже природне довкілля розглядають ще й як джерело естетич­ного досвіду. Тому однією з теоретичних проблем, скажімо, еко­логічної естетики є пошук загальнолюдських цінностей у приро­ді, а базовою її нормою виступає не конвенційність або мода, а підтримка динамічної екологічної рівноваги, побудованій на принципах гармонійності й функціональності.

Естетична свідомість — це поняття, котра означає особливе духовне утворення, що характеризує естетичне відношення лю­дини або суспільства до дійсності. Естетична свідомість — про­дукт тривалого історичного розвитку людства; вона існує як фо­рма суспільної свідомості, яка відображає рівень естетичного освоєння світу. Як форма суспільної свідомості естетична свідо­мість посідає особливе місце в її структурі. Історично вона є, з одного боку, джерелом усіх інших форм суспільної свідомості, синтезованих у ній в єдине нерозчленоване ціле, але з іншого — носієм специфічних властивостей, що зафіксувалися й збереглися в особливій науці — естетиці. А специфіка естетичної свідомості полягає в тому, що вона відображає об’єктивну дійсність у конк­ретній наочно-чуттєвій формі, художніх образах, що здійснюють вплив на наші органи почуттів і викликають тим самим певну емоційну реакцію, оцінку. Характерно, що саме поняття «естети­ка», уведене на початку ХѴІІІ століття німецьким філософом і теоретиком мистецтва Баумгартеном, походить від грецького слова «естезис», що означає чутливість, спроможність сприймати чуттями. Виділившись в окрему галузь духовної культури, есте­тична свідомість, разом із тим, не втратила своєї синтезуючої функції, адже, як слушно зауважив Гегель, розум є мертвим без почуття і безсилим без волі. Поняття істини й добра є неповними без краси, а вона, у свою чергу, знаходить прояв там, де розум наближається до істини, а воля спрямована на добро. Іншими словами, естетична свідомість — це той духовний фундамент, який забезпечує духовну єдність і внутрішній взаємозв’язок різ­них проявів духовного життя людини й суспільства в цілому.

Синтетична місія естетичної свідомості найбільш яскраво простежується в античній культурі (включно до Аристотеля), де не тільки твори мистецтва, але і наукові, і релігійні, і філософські трактати найчастіше створювались як художні тексти. Не випад­ково Платон — представник плеяди античних мислителів — вважається одночасно і філософом, і вченим, і художником сло­ва. Можна сказати, що в той час існувала певна узагальнена фор­ма духовної діяльності, яка за своїм внутрішнім змістом ґрунту­валася спочатку на міфології, потім на філософії, а за своєю формою була естетичною діяльністю.

Античність активно рефлектувала над своєю духовною діяль­ністю, причому не тільки над її змістом, але й над її формою, що знайшло прояв у введенні понять красоти, міри, гармонії, доско­налості у склад основних категорій буття. Краса для античності була атрибутом самого світу. Зокрема, Аристотель підкреслював, що прекрасне має всезагальний характер і знаходить прояв у жи­вій та неживій природі, в суспільстві й мистецтві, воно не може бути зведеним до інших характеристик предметів і являє собою самостійну цінність. Крім того, краса і гармонія в античності бу­ли синонімами розумного, оскільки побудований за законами краси світ не може бути нерозумним, і, навпаки, якщо він є розу­мним, то він побудований і за законами гармонії. Таким чином, учення про красу в античній естетиці, по суті, не відокремлюва­лося від учення про буття, а це означає, що питання про істину, красу і благо не були у класичній античності різними питаннями.

Разом із процесом відокремлення спочатку ремесел, а потім науки поняття краси стало витіснятися з числа філософських ка­тегорій. На місце краси античний еллінізм поставив філософську й наукову істину. Однак естетична свідомість як така не зникла. Не тільки кінець античності, але й усе середньовіччя характери­зується входженням естетичного всередину основних обговорю­ваних — філософських або теологічних — питань. Щоправда, в період середньовіччя естетичні погляди відображали релігійні уявлення про Бога як про єдине втілення та джерело красоти.

В епоху Відродження на перше місце була висунута людина- творець, майже рівня за своєю творчою потенцією самому богові. А оскільки будь-яка,(і не лише естетична) творчість вимагала створення певних канонів і принципів оцінки, то й авторитет ес­тетичної термінології значно підвищився і вона повернулася до складу філософського знання. Відокремлення естетики як само­стійної форми духовної діяльності закономірно потягнуло за со­бою відокремлення категорії краси. Краса була проголошена «досконалістю чуттєвого пізнання», а місцем її перебування став не світ сам по собі, а мистецтво як результат творчої діяльності людини.

Визнання естетичної властивості за одним лише мистецтвом позбавляло естетичну свідомість її синтезуючої функції, відокре­млювало естетику від інших видів діяльності, від соціального життя взагалі, перетворювало мистецтво на самоціль. Істина, з цієї точки зору, відносилася до світу, а краса — до людської тво­рчості або ж до краси природи, взятої поза суспільством. Най­більш поширене обґрунтування цієї точки зору дали романтики (брати А. і Ф. Шлегелі), потім вона отримала розвиток у німець­кому класичному ідеалізмі і в неокантіанстві ХІХ і ХХ ст. Анало­гічні конструкти лежать в основі всіх різновидів естетичної теорії «чистого мистецтва», в яких краса тут ставиться вище, ніж істина й добро, людина абсолютно самодостатня і не потребує ні приро­ди, ні суспільства. Справжнім світом духу, найвищою реальністю буття є тільки світ мистецтва (Ш.Бодлер, О.Уайльд та інші).

Паралельно з цією точкою зору відбувався розвиток протиле­жної тенденції, в котрій між відокремленою красою та істиною не проводилося жорсткого водорозділу. Згідно з нею, між істи­ною і красою немає різкої межі, навпаки, краса і є істиною (Гете). Тому закони природи й закони краси не можуть відділятися один від одного. Людина тут уже не самодостатня для мистецтва: вона закономірно звертається і до зовнішнього світу — причому не тільки до природи, а й до суспільства. Наука також не є самодо­статньою для пізнання світу. Той, кому природа починає відкри­вати свої таємниці, відчуває непереборювальне прагнення до її найбільш гідного тлумачення й засобами мистецтва. Найбільшо­го поширення ця точка зору набула в культурі ХІХ—ХХ ст., зок­рема в естетиці критичного реалізму.

Становлення естетики та поширення ідеї діалектичної взаємо­залежності між раціональним пізнанням та естетичною діяльніс­тю призвело в ХІХ ст. до зміни загальнокультурної парадигми європейського мислення. Якщо епоха Просвітництва в основно­му була пронизана раціоналізмом, то його криза наприкінці ХІХ ст. (С. К’єркегор, Ф. Ніцше, О. Шпенглер) поєднувалася з утвердженням думки, що без естетичного сприйняття світу й са­мого себе розум губить головне — свій органічний зв’язок зі сві­том, свою внутрішню цілісність, морально-психологічну устале­ність, а звідси тільки естетичне забезпечує цілісність культури (Ф. В. І. Шеллінг). Криза раціоналізму викликала виникнення ни­зки специфічних концепцій. Однією з них є ніцшеанство, в якому обґрунтовується необхідність повернути красоту проти істини і добра. Бог, стверджував Ніцше, помер, і краса залишилась єди­ним претендентом на місце «померлого бога», а мистецтво — єдиним претендентом на роль нової релігії. Насправді ж це при­звело до зниження цінності мистецтва, що особливо яскраво про­ступило в тезі екзистенціоналізму про тотальну політизацію мис­тецтва. Однак для естетики кінця ХІХ ст. найважливішою була думка про небезпеку розриву між істиною та красою. Загроза та­кого розриву між природознавчими науками, естетичними кате­горіями та естетичними нормами стала однією з гострих проблем усього ХХ ст., коли цивілізація як «обездуховлена» культура по­роджує побоювання можливості технічного самознищення людс­тва. Тому гуманізація суспільного життя, повернення естетично­го до структури суспільної свідомості як рівноправного синтезу­ючого елемента стало сьогодні однією з наполегливих вимог культури.

Естетична свідомість має складну й багаторівневу структуру, що в цілому відтворює основні етапи її становлення. Найбільш суттєвими елементами естетичної свідомості виступають: есте­тичне почуття, естетичний смак, естетичний ідеал.

Естетичне почуття являє собою одне з найскладніших видів духовного переживання. Це виключно людське почуття, що фор­мується у процесі розвитку людини як на філогенетичному, так і онтогенетичному рівнях і пов’язане з естетичним освоєнням сві­ту. Воно є таким духовним утворенням, котре означає певний рі­вень соціалізації індивіда, підвищення його потреб до істинно людських. Саме характер естетичного почуття, його ціннісна орі­єнтація виступають найважливішою соціальною характеристи­кою особистості. Естетичне почуття є основою естетичних по­треб та естетичної діяльності, що виникають лише при наявності першого. Опосередкованість естетичного відношення попереднім естетичним досвідом суспільства або людства, що фіксується в культурі, стає однією з причин формування спільного естетично­го почуття людей. Однак міра такої спільності естетичного по­чуття є різною.

Естетичний смак зазвичай розглядають як спроможність лю­дини до естетичної оцінки явищ дійсності й мистецтва. Розумін­ня його природи і сутності в цілому ґрунтується на думці Канта, який вважав, що смак — це «спроможність судити про красу». Естетичний смак не є якістю людини, що виникає разом з її наро­дженням. Тому його не можна зводити до психофізіологічних ін­стинктів, реакцій. Це соціальна здібність людини, яка формується у процесі її виховання й освіти. Естетичний смак є найважливі­шою характеристикою особистісного становлення, що відобра­жає рівень самовизначення людської індивідуальності. Тобто ес­тетичний смак не зводиться до простої спроможності естетичної оцінки, оскільки не зупиняється на самій оцінці, а завершується присвоєнням або відкиданням культурної, естетичної цінності. Таким чином, естетичний смак — це здатність людини до індиві­дуального відбору естетичних цінностей, а разом із тим — і до саморозвитку й самоформування. Особливою модифікацією ес­тетичного смаку виступає художній смак.

Естетичний ідеал — своєрідна форма естетичного ставлення до дійсності, в якій ідеально поєднуються цілісність, творчість, створення. Він виникає як результат розвитку всіх форм естетич­ної діяльності. Певною мірою естетичний ідеал є усвідомленою духовною метою естетичної практики. Поняття «ідеал» грецького походження (від «ідея», «образ», «уявлення»). На відміну від іде­алів морального, політичного або суспільного, які можуть існува­ти у вигляді абстрактних понять, естетичний ідеал знаходить своє втілення в чуттєвих формах — він тісно пов’язаний з емоційним, чуттєвим відношенням людини до світу. В цьому полягає його специфіка.

Естетична свідомість залежно від її носія (суб’єкта) існує на індивідуальному, груповому й суспільному рівнях. У зв’язку з цим можна говорити про соціально-груповий, класовий, етніч­ний, національний рівні естетичної свідомості, а також естетичну свідомість історичної епохи тощо.

Природа естетичної свідомості є досить складною. Її сутність визначається через порівняння двох понять, що в чомусь збіга­ються, але не є тотожними. Йдеться про естетичну свідомість узагалі й мистецтво як вищий, але частковий прояв цієї свідомос­ті. Естетична свідомість має місце в кожному акті людської акти­вності — науковому мисленні, чуттєвому спогляданні, виробни­чій діяльності або сфері побуту. Людина оцінює з естетичних позицій будь-який свій прояв, будь-яке об’єктивне явище, взагалі все, що залучається до сфери її досвіду. Мистецтво ж — це про­фесійна сфера діяльності, в котрій естетична свідомість з елемен­та, що є супутнім, перетворюється на основну мету. Разом з тим саме мистецтву належить особлива роль у формуванні естетичної свідомості людини. Воно виступає як специфічний спосіб прак­тично-духовного освоєння світу, форма суспільної свідомості і художньо-образного відображення дійсності, її пізнання й оцін­ки, особливою формою творчої діяльності особистості. Функціо­нування мистецтва тісно пов’язане з процесами об’єктивного буття, суспільних відносин, зокрема духовного виробництва.

Мистецтво являє собою єдність естетично-пізнавальної та ес­тетично-творчої основи. Однак визначальним у мистецтві є духо­вно-емоційна основа. Наочно-чуттєва, предметно-життєва, духо­вна, ідейна та емоційна сторона виступають у мистецтві в органічній єдності. Свій вплив на розвиток суспільних відносин мистецтво може успішно здійснювати лише за умов, коли воно може бути сприйняте, відчуте. Особливості такого сприйняття та відчуття завжди обумовлені здатністю суб’єкта до сприйняття художньої творчості, рівнем його духовності, культури. З іншого боку, суспільний зміст творів мистецтва залежить від характеру, форми, духовно-моральної спрямованості, змісту тих ідей, які ві­дображаються в тому чи іншому творі мистецтва.

Важливою передумовою успішного розвитку естетичної сві­домості в умовах формування національної держави є пошук шляхів діалектичного поєднання національного та загальнолюд­ського в мистецтві. Процес збагачення естетичної свідомості зда­тний відбуватися лише за умов усебічного відродження йвільно- го розвитку національного, матеріальної та духовної культури того чи іншого народу. Саме неповторність прояву національного в мистецтві, найбільш прогресивні та значущі його моменти до­зволяють піднятися мистецтву до загальнолюдського рівня і зба­гатити світову скарбницю мистецтва.

Оскільки естетична форма свідомості за своєю природою є синтетичною, очевидним є її зв’язок з усіма іншими формами суспільної свідомості. Виходячи з цього, доцільно говорити про тісний зв’язок, що існує між естетичною і правовою свідомістю. Уже в самій правовій свідомості міститься елемент естетичного. Воно полягає в тому, що розуміння правових відносин, правово­го регулювання, правотворчості ґрунтується на відчутті гармо­нії і краси, які повинні складати сутність відносин як між соціа­льними суб’єктами і суспільством, так і між людиною і природою. З іншого боку, рівень естетичної свідомості, який ви­значається міцністю духовних і моральних позицій людини, ступенем розвитку її естетичного досвіду, формує й естетичні почуття та естетичні потреби права. Розуміння того, що світ по­будований за законами краси, стає передумовою потреби в його регуляції в тих випадках, коли ці закони порушуються, тобто в застосуванні норм права. Тут ідеться і про зв’язок між естетич­ним сприйняттям цілісної картини світу та прагненням форму­вання правових умов, що забезпечують його збереження. Такі принципи розвинутої естетичної свідомості, як гуманістична спрямованість, зв’язок з національними культурою і традиціями безпосередньо впливають на зміст правосвідомості. Крім того, у змісті естетичної свідомості чільне місце посідає розуміння прекрасного у праві, адже йдеться про пошук істини і справед­ливості, чого й вимагає суспільство. Тобто прекрасне у праві — це природна вимога, природна рівновага, яку необхідно постій­но підживлювати естетичним вихованням, естетичною культу­рою, естетичною свідомістю.

Таким чином, можна вважати, що процес розвитку естетичної свідомості є невід’ємним від процесу формування і розвитку пра­восвідомості — це певною мірою організований діалогізаційний єдиний процес, який сприяє формуванню високої загальної куль­тури особистості і громадянина.

Релігійна свідомість. Важливе місце релігійної свідомості в структурі суспільної свідомості зумовлено тією роллю, яку вико­нує релігія в духовному житті суспільства. Протягом історії роз­витку людства релігійність, релігійна свідомість людей набувала багатогранних форм, пройшовши довгий шлях свого становлення від примітивних культів суспільства до складних релігійних сис­тем і основних релігій сучасності — християнства, мусульманст­ва, будизму. Немає жодного народу, який не знав би релігії. От­же, виникнення релігійних уявлень, незалежно від їх конкретного смислового наповнення, пов’язане з певними соціально- психологічними властивостями й потребами людини, які так чи інакше задовольняються різними варіантами конкретних релігій. У цьому смислі прийнято говорити про релігійну свідомість як про одну з форм суспільної свідомості. Поняття релігійної форми суспільної свідомості, таким чином, підкреслює той факт, що на­явність релігійних уявлень відповідає духовним потребам люди­ни. Разом із тим об’єктивність самих потреб ще не означає об’єктивності, істинності тих релігійних засобів, за допомогою яких ці потреби історично задовольняються.

Сутністю релігійної свідомості є ілюзорне подвоєння світу, тобто визнання поряд з реальним, природним і соціальним бут­тям іншого, потойбічного світу, в якому знаходять або знайдуть своє ідеальне розв’язання всі суперечності земного буття, що ту­рбують людський дух. Логічних доказів існування цього світу не існує (логічні докази не є визначальними для релігійної свідомос­ті), тому атрибутом релігійної свідомості виступає спеціально культивований морально-емоційний акт — акт віри. Релігійну ві­ру не слід розуміти спрощено як прояв неуцтва: віра — власти­вість людської свідомості, що знаходить прояв не тільки в релі­гійній, але й в інших формах свідомості, в тому числі й у науці. Специфікою релігійної віри є не сам факт її існування, та обста­вина, що саме віра сприймається тут як основоположний духов­ний акт: людина реально відчуває свою причетність до божестве- ного, будучи психологічно пов’язаною з ним як з абсолютним моральним гарантом.

Центральний об’єкт релігійної віри — ідея бога, головна і са- моцінна ідея, з якої виводиться весь інший зміст релігії. Навряд чи можна знайти в історії людства іншу ідею, яка за тривалістю впливу могла б порівнятися з цією ідеєю. Ідея бога для основної маси віруючих завжди була не тільки загальним раціональним принципом, за допомогою якого пояснювалося, скажімо, похо­дження світу від божественного першопоштовху, скільки ідеєю, пов’язаною насамперед з моральною сферою, з проблемою смис­лу людського життя. Згідно з релігійним поглядом, якщо людина здійснила в собі акт віри, вона тим самим надала сенсу власному життю, переборола її стихійність, обґрунтувала ідею добра і справедливості. Бог для релігійної свідомості — це неодмінна перемога світлих начал у споконвічних антиноміях зла і добра, несправедливості і справедливості, вседозволеності й моральнос­ті. Таким чином, релігійна свідомість у своєму узагальненому смислі спрямована на задоволення потреб людини в системі аб­солютних і незаперечних моральних цінностей, яких необхідно дотримуватись.

Релігія як форма суспільної свідомості охоплює релігійну іде­ологію та релігійну психологію. Релігійна ідеологія являє собою більш чи менш струнку систему релігійних ідей, поглядів на світ. Релігійна ідеологія, як правило, розробляється й розвивається теологами. Релігійна психологія включає в себе несистематизо- вані релігійні почуття, настрої, звичаї, уявлення, пов’язані голо­вним чином з вірою в надприроднє, що складаються головним чином стихійно, безпосередньо у процесі відображення повсяк­денних умов життя людей. Суттєву роль у формуванні побутово­го рівня релігійної свідомості відігріє процес релігійного покло­ніння, або культ. Завдяки значному і різнобічному духовно- емоційному і психологічному забарвленню він надзвичайно ак­тивно впливає на людину, сприяючи збереженню і підтримці до­сить стійких релігійних компонентів у структурі суспільної сві­домості.

Питання для самостійного опрацювання

1. Філософське розуміння поняття «духовність».

2. Розвиток духовного життя як невід’ємна складова процесу розбу­дови української держави.

3. Рівень політичної свідомості перехідного українського суспільства.

4. Політична свідомість сучасного українського суспільства та перс­пективи її розвитку.

5. Політична самосвідомість як показник зрілості суб’єкта політич­них відносин.

6. Особливості формування правосвідомості в перехідних умовах розвитку українського суспільства.

7. Духовна культура українського суспільства перехідного періоду.

8. Особливості політичної культури українців.

9. Правова основа формування екологічної свідомості в сучасному українському суспільстві.

10. Проблема взаємовідношення естетичної і правової свідомості в умовах перехідного українського суспільства.

11. Особливості формування і функціонування релігійної свідомості в сучасній Україні.

12. Економічна свідомість та її роль в умовах переходу України до постіндустріального типу суспільства.

Контрольні запитання

1. Що таке духовне життя суспільства?

2. Назвіть основні складові духовного життя суспільства.

3. Яку структуру має суспільна свідомість?

4. Який характер має зв'язок між індивідуальною і суспільною сві­домістю?

5. Охарактеризуйте основні рівні суспільної свідомості.

6. Дайте визначення ідеології.

7. Що таке політична свідомість?

8. Назвіть основні структурні елементи політичної свідомості.

9. Які чинники впливають на формування й розвиток політичної свідомості?

10. Який характер має зв'язок між політичною свідомістю та полі­тичною системою?

11. Визначте особливості зв'язку між політичною свідомістю мас і політичною свідомістю владних структур.

12. Як пов'язані між собою політична і правова свідомість?

13. Чим зумовлюється зв'язок між правовою свідомістю й мораллю?

14. З якими формами суспільної свідомості найбільш тісно взаємодіє правова свідомість?

15. Яку структуру має правосвідомість?

16. Які чинники впливають на формування екологічної свідомості?

17. У чому проявляється синтезуюча функція естетичної свідомості?

18. Назвіть основні причини функціонування релігійної свідомості в сучасних умовах.

19. Яке місце у структурі суспільної свідомості посідає економічна свідомість?

20. Як пов'язані між собою правова і економічна свідомість?

1. Бандурка А. М., Друзь В. А. Психология власти: Учебное пособие для вузов. — Харьков: Ун-т внутр. дел. — 1998 — 328 с.

2. Бачинин В. А. Морально-правовая философия. — Харьков: Кон- сум, 2001. — 208 с.

3. Білодід Ю. М. Філософія. Український світоглядний акцент. На- вч. пос.- К.: Кондор, 2006. — 358 с.

4. Берлін І. Чотири есе про свободу — Київ: Видавництво «ОСНО­ВИ», 1994 — 272 с.

5. Гаджиев К.С. Политическая идеология: концептуальный аспект // Вопросы философии. — 1998. — № 12. — С. 3—20.

6. Гусейнов А. А. Этика // Вопросы философии. — № 8. — 1999. — С. 81—91.

7. Деркач В. Людина і природа: міфи сучасної свідомості та про­блема збереження довкілля // Філософська думка. — 2000. — № 3. — С. 75—97.

8. Кисельов М. Гуманістичні засади сучасної екології //Філософська думка. — 2000. — № 3. — С. 4—23.

9. Кисельов М. Екологія як чинник трансформації методології су­часної науки // Філософська думка. — 1998. — № 3. — С. 55—71.

10. Колодій А. М., Копєйчиков В. В., Лисенков С. Л., Пастухов В. П., Сумін В. О., Тихомиров О. Д. Теорія держави і права. — К.: Юрін- форм. — 1995. — С. 100—105.

11. Комаров С. А. Общая теория государства и права: Курс лек­ций. — Издание 2-е, исправленное и дополненное. — М.: Мануск­рипт. — 1996. — С. 237—246.

12. Кононенко П. П., Кононенко Т. П. Духовність українського наро­ду // Україна на зламі тисячоліть. — К., 2000. — С. 109—118.

13. Кононенко П., Кононенко Т. Українська культура: уроки, тенден­ції, перспективи //Віче. — № 6. — 2000. — С. 133—151.

14. Лісовий В. Культура — ідеологія — політика. К.: Видавництво імені Олени Теліги. — 1997. — С. 54—136.

15. Лившиц Р. З. Теория права. Учебник. — М.: Издательство БЕК. — 1994. — С. 41—47, 81—90.

16. Любивый Я. В. Современное массовое сознание: динамика и тен­денции развития / АН Украины. — К.: Наук. думка, 1993. — 144 с.

17. Марушевський Г. Ідейно-концептуальні витоки екологічної етики // Філософська думка. — 2000. — № 3. — С. 47—74.

18. Медведчук В. Дух і принципи соціал-демократії: українська перс­пектива. — Київ: Основні цінності. — 2000. — 200 с.

19. Медведчук В. Сучасна українська національна ідея і питання дер­жавотворення. — Київ: Україна. — 1997. — 170 с.

20. Мень А. Мировая духовная культура; Христианство; Церковь: Лекции и беседы. — М.: Фонд им. Александра Меня, 1995. — 671 с.

21. Молярчук Е. Проблеми соціальної реалізації настанов релігійної моралі // Філософська думка. — 2006. — № 1.

22. Пустовіт С. Методологічний аналіз особливостей європейської біоетики // Філософська думка. — 2006. — № 4.

23. Социальная философия: Словарь / Под общ. ред. В. Е. Кемеро­ва, Т. Х. Керимова. — М.: Академический проспект, 2003. — 560 с.

24. Трофимова З. П. Гуманизм, религия, освобождение. — М.: Изд- во МГУ, 1992. — 128 с.

25. Уледов А. К. Духовная жизнь общества: Пробл. методол. ис- след. — М.: Мысль, 1980. — 271 с.

26. Франк С. Л. Духовные основы общества. — М.: Республика, 1992. — 512 с.

27. Хілько М. Екологічна криза у філософсько-етичному вимірі // Філософська думка. — 2000. — № 3. — С. 24—46.

28. Хэтчер У. С. Понятие духовности. — К.: Феникс, 1992. — 72 с.

29. Чукут С.А. Генеза духовної культури (управлінський вимір). — Київ: Видавництво УАДУ. — 1999. — С. 34—47.

30. Шестопал Е. Б. Личность и политика: Критический очерк со­временных западных концепций политической социализации. — М.: «Мысль». — 1988. — 203 с.

31. Шлемкевич М. Загублена українська людина. — К.: МП «Фе­нікс». — 1992. — С. 42—93. — 168 с.

32. Юзвак Ж. Духовність як психологічний феномен: структу­ра і чинники розвитку // Філософська думка. — 1999. — № 5. — С. 139—151.

Тести для самоперевірки знань

І. Духовне виробництво це:

1. Виробництво духовної літератури

2. Виробництво суспільної свідомості

3. Виробництво духовних орієнтирів

4. Виробництво духовних ідеалів (норм)

ІІ. До форм суспільної свідомості не відносять:

1. Політичну свідомість

2. Економічну свідомість

3. Моральну свідомість

4. Індивідуальну свідомість

5. Правову свідомість

ІІІ. Філософ, який вважав джерелом моралі сліпу, насильницьку волю до життя:

1. О. Шпенглер

2. Л. Шопенгауер

3. І. Кант

4. Г. Гегель

5. Д. Дідро

ІѴ. Філософ, який взаємини у суспільстві називав «війною всіх проти всіх»:

1. Дж. Локк

2. Т. Гоббс

3. Ф. Бекон

4. Д. Юм

5. Ж.-П. Сартр

V. Який з вказаних рівнів не відноситься до правової свідомості

1. Ідеологічний

2. Психологічний

3. Комунікативний

4. Поведінковий

VI. До рівнів суспільної ідеології не відносяться:

1. Буденно-практична свідомість

2. Теоретична свідомість

3. Суспільна психологія

4. Суспільна ідеологія

5. Суспільна інформованість

VII. Сукупність поглядів, почуттів, емоцій, настроїв, звичаїв, традицій:

1. Суспільна психологія

2. Суспільна ідеологія

3. Релігія

4. Мораль

5. Мистецтво

VIII. Зростання уваги суспільства до ідеології буває у часи:

1. Передвиборчої кампанії

2. У переломні періоди розвитку суспільства

3. Під час олімпійських ігор

4. Під час революцій і воєн

IX. До форм суспільної свідомості не належать:

1. Політика

2. Мистецтво

3. Атеїзм

4. Філософія

5. Мораль

X. Хто з філософів відстоював думку «Суспільна свідомість ві­дображає суспільне буття»:

1. Ортега і Г ассет

2. О. Шпенглер

3. О. Кант

4. К. Маркс

5. Ф. Ніцше