4.10.5. Еволюціонізм і неоеволюціонізм про універсальність суспільної еволюції

Найширше концепція прогресу за­стосовувалась у такому напрямі со­ціології, як еволюціонізм. Його можна розглядати як універсалізацію загально­го розвитку. Ідея прогресу розроблялася спочатку в соціальній філософії, але по­

ступово вона дістає підтвердження в природничих науках.

Концепція зростання стала базисом соціологічної ідеї еволюції, фундаментом для впливової теоретичної школи, що вивчає соціальні зміни й відома як «соціологічний еволюціонізм». Пред­ставники цього напряму, як уже зазначалося вище, шукали метафо­ру, що пояснювала б суспільство і його зміни, в природничих на­уках — вони уподібнювали суспільство організмові.

Ця аналогія стосується насамперед внутрішньої будови суспільства. Вважалося, що подібно до живих організмів, воно скла­дається з різних елементів («клітин» — індивідів), зібраних у складніші одиниці («органи» — інститути), які об’єднані детерміну- вальною сіткою взаємозв’язків («органічна анатомія» — соціальні зв’язки). Передбачалося, що й організм, і суспільство мають струк­туру. Але при цьому чітко усвідомлювалось, що тип структурної інтеграції в обох випадках різний — сильна й тісна інтеграція в ор­ганізмі, жодна частина якого не може існувати окремо від цілого, і набагато вільніша інтеграція в суспільстві, де й індивіди, й інститу­ти мають певну автономію та самодостатність.

При динамічних трансформаціях суспільства й організму в них існує постійний взаємозв’язок наступності та змін. І для життя ор­ганізму, і для історії суспільства характерне зростання, тому понят­тя зростання має важливе значення для пояснення змін. Це — най­важливіше поняття і в соціологічній теорії соціальних змін, і в по­всякденній свідомості.

«Зростання» означає розширення, розповсюдження, ускладнен­ня та диференціацію. Це процес, який розкриває внутрішні по­тенційні можливості об’єкта, йде в одному напрямі й має незворот- ний характер, триває безперервно й не може бути зупинений. Він є поступовий, кумулятивний і проходить різні стадії чи фази.

У працях класиків еволюціонізму специфічний образ соціальних та історичних змін поступово набув конкретних обрисів. Незважа­ючи на відмінності в поглядах, усі еволюціоністи дотримуються низки загальних положень, які є підставою еволюціоністської теорії. Вони погоджуються в тому, що:

— людська історія має загальну форму, логіку, яка об’єднує мно­жину випадкових подій. Мета еволюціоністської теорії — реконст­руювати історичний ланцюг подій. Як об’єкт, що підлягає змінам, розглядається все людство як єдине ціле;

— суспільство розглядається як цілісний організм, як інтегрова­на система компонентів і підсистем, кожна з яких працює на збе­реження і неперервність існування цілого. У центрі аналізу — зміни організму загалом, еволюційний процес захоплює суспільство в цілому, він визначається як єдиний всеохопний процес, який мож­на відобразити на найвищому рівні абстракції;

— зміни в суспільстві тлумачаться як спрямовані на сходження від примітивних до розвинених форм, від простих до складніших станів, від розпиленості до агрегації, від хаосу до організації. Ево­люційні зміни розглядаються як суто лінійні, що відбуваються за єдиним, наперед встановленим зразком;

— загальна траєкторія еволюції поділена на послідовні стадії чи фази, жодну з яких не можна пропустити. Еволюція має поступо­вий, неперервний, висхідний і кумулятивний характер;

— в основі еволюції лежить універсальний механізм, ті самі про­цеси.

Усі перераховані вище тези значною мірою залежать від контек­сту. Вони можуть відкидатися з різних підстав — теоретичних (ко­ли ведуть до нереальних наслідків), емпіричних (коли не виплива­ють із фактів суспільного життя), моральних — коли порушують чи підривають загальновизнані цінності. Критика йшла в усіх цих на­прямах, що призвело в першій половині XX ст. до кризи й тимча­сового відкидання еволюціоністської теорії. У переглянутому ви­гляді вона відродилась у 50-х рр. під назвою «неоеволюціонізм».

Гіпотезу про єдину логіку історичного пронесу було поставлено під сумнів багатьма професійними істориками, які завдяки своєму конкретно-фактологічному підходу стали на протилежну позицію, яка має назву ідеографічної (від idios — особливий, своєрідний та grafo — пишу). Її суть полягає у твердженні, що історичні події ма­ють обмежений і випадковий характер. Припущення стосовно того, що все людське суспільство, як єдине ціле, підлягає еволюційним змінам, вступало в суперечність із очевидним зростанням різно-

маніття, гетерогенності людської популяції — племен, національних держав, цивілізацій.

Абсолютизація змін була пов’язана з тим, що в їх епоху вони сприймалися як належне, більше того, як бажана якість соціально­го життя вищого ступеня. Однак чимало історичних фактів вказу­ють на типові для більш ранніх стадій тривалі періоди стабільності, стагнації й консервації традиційних галузей. Отже, неперервність слід розглядати меншою мірою як таку ж природну характеристику, шо й зміни.

Проти ідеї суворо лінійного характеру еволюції, яка прямує за єдиною траєкторією, висувається кілька аргументів. По-перше, всі людські суспільства якісно різняться, й це не дає можливості ран- жувати їх за єдиною шкалою диференціації, зрілості чи прогресив­ності.

Один із найістотніших недоліків класичного еволюціонізму — відкидання екзогенної зумовленості соціальних змін, таких як, на­приклад, колонізація, культурні контакти.

Ототожнення еволюції з прогресом також викликає різку крити­ку. Такому ототожненню суперечить трагічний досвід нашого століття і загрозливі перспективи подальшого безконтрольного роз­витку промисловості, техніки, військових технологій. Ідея еволюції не може тріумфувати за умов, коли криза стає лейтмотивом і буден­ної свідомості, і соціологічних теорій.

У 50-і роки, після періоду критики, відкидання й забуття, соціологічний еволюціонізм знову опинився в центрі уваги (неоево- люціонізм). Неоеволюціоністи шукали новий базис, намагаючись спертись не на філософію чи історію, а на конкретні історичні дис­ципліни, які мають справу з соціальними змінами (палеонтологію, археологію, культурну антропологію, етнологію й історіографію). Неоеволюціоністи вирішили скористатися їхніми досягненнями.

Неоеволюціонізм помітно дистанціюється від класичного ево­люціонізму. По-перше, осередок наукових інтересів зміщується від еволюції людського суспільства загалом до процесів в окремих цивілізаціях, культурах, спільнотах. По-друге, особлива увага спря­мовується на причиновий механізм, а не на послідовність не­обхідних стадій. По-третє, при аналізі еволюції використовуються категоріальні, описові терміни, а що стосується оцінок і аналогій із прогресом, то їх намагаються уникати. Також прихильники цього напряму формують свої погляди у вигляді гіпотез, а не категорич-

них тверджень. Вивчаючи суспільну еволюцію, вчені беруть до ува­ги досягнення природничих наук.

Неоеволюціонізм у соціології став реакцією на ортодоксальні версії структурно-функціонального підходу, що домінував у 50-х рр. у соціологічній теорії, але зазнавав критики через схильність до ста­тики. Переглянута еволюціоністська теорія пропонувалася як аль­тернатива функціоналізмові, й, з іншого боку, як модифікація та розширення цього напряму самими функціоналістами.

При розгляді проблеми соціальної зміни стосовно будь-якої історичної системи не слід змішувати три самостійні теми. Це, по- перше, генеза системи.

По-друге, це питання системної структури. За якими правилами ця система функціонує? Якими є її провідні тенденції? Яким буде її майбутнє?

По-третє, це період кінця системи. На якому з етапів система починає діяти по-своєму, неочікувано, й виникає питання: які су­перечності до цього призвели? При розгляді історичної системи по­стає ще одне питання — за якими правилами вона функціонує? Що визначає певну систему як, наприклад, капіталістичну? Ці теми ви­магають не тільки окремого розгляду, а й особливої методології дослідження.

Петер Козловський вважає, що технократичне мислення визначає спосіб життя й самоусвідомлення сучасного суспільства. Вважається, що техніка є вирішальний фактор суспільного й культурного розвит­ку. Людина та суспільство розглядаються «технократично». Такому сприйняттю світу значною мірою сприяла позитивістська й марк­систська соціологія. Із цього сприйняття світу випливає, що рівень розвитку суспільства зростає прямо пропорційно споживаній у суспільстві енергії. Це надзвичайно розповсюджена думка. Але на цю проблему можна подивитись і з іншого боку — і виявиться, що матерія й енергія можуть компенсуватися завдяки знанням. Посту­пово, з нагромадженням знань зростає й кількість продуктів, яку мо­же виробити людина без збільшення кількості використаної сирови­ни. Отже, згадана вище думка є помилкова. Є вагомі підстави вважати, що саме цей ідеальний світ і визначить у кінцевому рахун­ку світ матеріальний.

Поширене в сучасному неоеволюціонізмі також твердження про те, що прогрес у суспільстві залежить від прогресу у сфері техніки, який, у свою чергу, є наслідком досягнень у фундаментальних на­уках. Одразу ж виникає питання — а чи є межа розвитку науки? Як­що відповідь позитивна, то процес соціального розвитку приведе до визначеного, єдино можливого фіналу, якого прагне система.

Та чи буде цей прогрес мати позитивні наслідки? Багато наших сучасників має сумніви щодо цього, серед них і Петер Козловський, який пише, що «в багатьох індустріальних виробництвах шкода, шо її завдає галузь, наприклад, ядерна енергетика, набагато перевищує ту користь, яку можуть дати виготовлені з її допомогою матеріальні цінності» [5, 289]. Причину появи нових соціальних рухів і течій він вбачає в зумовленій цим «кризі домінантного образу простого кількісного зростання».

Такої ж думки дотримується й І. Валерстайн, який пише, що «на думку деяких аналітиків, прогрес за останні 10 тисяч років швидше є довготривалим регресом» [1, 9]. Та чи можна з цих тверджень зро­бити висновок, що людська історія не прогресивна?

Сьогодні просвітницькі погляди на світ зазнають критики з різних боків. Проте це світосприйняття глибоко вкорінене в прак­тиці й теоретизуванні. «Суспільствознавці не готові сприйняти пе­реорієнтацію у поглядах на соціальні зміни, не маючи певності, що не загублять у такий спосіб розумне зерно знання про суспільство» [1, 11]. Отже, постає питання: чи існує така раціональна парадигма, яка за своєю логікою була б альтернативною знанню, що базується на вірі в прогрес. Валерстайн вважає, що така парадигма існує. У її межах ані твердження — «зміни вічні», ані протилежне — «ніщо ніколи не змінюється», взяті окремо, не мають статусу істини. Як­що погодитися з цим, то необхідна адекватніша мова для опису соціальної реальності.

Якщо вірити у визначеність прогресу та його раціональність, то вивчення соціальних змін не може сприйматися як особлива га­лузь соціальної науки, вся вона так чи інакше є дослідження соціальних змін. Тоді абсолютно ясно, що «зміна вічна», — вважає дослідник.

Чому на зміну феодалізмові прийшов капіталізм? На думку Ba- лерстайна, ця подія в термінах соціальної зміни єдина в своєму роді, що не підпадає під формулу «ніщо ніколи не змінюється». У цьому випадку зміни фундаментальні.

Якщо способи взаємодії людей відповідають універсальним за­конам, не залежним від місця та часу, то в такому разі не може бу­ти істинним твердження «зміни вічні». Навпаки, звідси випливає висновок, що ніщо ніколи не змінюється. Тоді вивчення соціальних змін замінюється вивченням відхилень від рівноваги.

Питання про довготривалість змін можна вирішити дуже просто. Для цього треба лише зосередитися на аналізі суспільного розвит­ку, розглядаючи різні періоди часу. «Емпірична даність дуже непо­вна й мало доведена. Судження про якусь даність залежать значною мірою від тривалості досліджуваних історичних періодів», — пише Валерстайн [1, 8]. Соціальні процеси постійно флуктують, — і внаслідок цього в системі переважають циклічні ритми, які можуть змінюватися. Зміна відбувається щоразу при зміні фази. Чи можна в цьому випадку тут говорити про соціальні зміни? Валерстайн ка­же на це «і так, і ні».

Він вважає, що, володіючи тією сумою знань, яка існує нині, людина не може упевнено відповісти на запитання, пов’язані зі змінами чи вірогідною прогресивністю людської історії. «Можливо, в XXI столітті суспільствознавці, володіючи глибшим баченням ре­альності, зможуть дозволити собі визнання того, що глобальні вічні тенденції існували завжди й незважаючи на всі циклічні теми, незмінно переходили від одних історичних систем до інших» [1, 8]. Наразі складно робити такі висновки без ризику помилки.