Римські мислителі про благо смерті і життя

В античній філософії більш пізнього періоду на основі епікуреїзму і кінічноїатараксії (спокою, незворушності) ставиться завдання силою духу долати страх перед смертю. Більшу увагу цій проблемі приділяє стоїцизм, який зародився в Греції в епоху еллінізму і знайшов широке розповсюд­ження в Римській імперії.

Видатний політичний діяч і мислитель Марк Туллій Цицерон в своєму трактаті «Про старість» говорить, що смерть — це те, що найбільше турбує і тривожить людей похилого віку. Але «наскільки жалюгідною є стара лю­дина, якщо вона за все своє тривале життя не зрозуміла, що смерть пот­рібно зневажати! Смерть або потрібно повністю зневажати, ставитися до неї з презирством, якщо вона «гасить дух», або її навіть потрібно бажати, якщо вона веде туди, де людина стане вічною. Адже нічого третього, зви­чайно, бути не може«15. в такому випадку немає причин боятися смерті, адже після смерті людина або не буде щасливою, або навпаки — здобуде щастя.

Старість не потрібно дорікати за очікування неминучої смерті, оскільки вона може прийти і в юності. Більше того: молодий вік навіть більшою мірою ніж похилий, містить у собі небезпеку смерті: молоді люди можуть швидше захворіти. Вони більш тяжко хворіють, тому до старості доживають вже не так і багато.

Нерозумний той, хто сподівається прожити довго: що може бути більш безглуздим, ніж приймати невизначене за визначене, хибне за істинне? Можуть сказати старій людині: вже сподіватися немає на що Однак її ста­новище тим вже краще становище юнака, що вона (стара людина) вже одержала те, на що юнак ще тільки сподівається: юнак хоче довго жити, а стара людина вже довго прожила. Тим більше, що в людській природі є довговічним? «Все, що має який-небудь кінець, тривалим не видається. Адже коли цей кінець наступає, то виявляється, що все вже пройшло: за­лишається тільки те, що ти здобув своєю доблестю і чесними вчинками; проходять години, дні, місяці та роки, і минулий час не повертається ніко­ли, а що буде далі, ми знати не можемо. Скільки часу кожному дано про­жити, тим він і повинен бути задоволений» 16. Навіть короткий термін на­шого життя є достатньо довгим, щоб провести життя чесно і морально. Од­нак, якщо воно продовжиться, то не варто скаржитися на те, що після приємного весняного часу прийшли літо і осінь; адже весна немовби озна­чає юність і показує, яким буде урожай, а інші пори року призначені для жнив і для збору плодів, який відбувається в старості.

Необхідно пам'ятати, що всі блага здобуваються раніше (в молодості). Все, що відбувається відповідно з природою, потрібно відносити до благ. Що ж може бути менш відповідним природі, як для старих людей смерть? — запитує Цицерон. Молоді люди помирають так, як полум'я га­ситься водою, а старі — так, як згасає само собою багаття; у молодих лю­дей життя забирається насилиям, а у старих — згасанням. Це стан, на думку мислителя, є для нього настільки приємним, що чим ближче до смерті, то тим більше вона видається рідною Землею, до якої він повертається на­решті з далекої морської подорожі в гавань¹?. Якесь відчуття вмирання мо­же бути у людини; але триває воно недовго.

Цицерон пов'язує смерть і життя з душею людини. Він приводить мірку­вання Ксенофонта про Кіра Старшого, який перед смертю говорив своїм синам, аби вони не думали, що зі своїм відходом він ніде і ніяк не буде існувати. «Адже ви, поки я був з вами, душі моєї не бачили, але на основі моїх діянь розуміли, що вона перебуває в моєму тілі; так вірте ж, що вона - та ж, хоча бачити її ви не будете»¹⁸. Не варто погоджуватися з тим, що ду­ша, вийшовши зі смертного тіла, помирає, як і з тим, що душа втрачає свою мудрість, покинувши позбавлене мудрості тіло. Навпаки душа, звільнившись від будь-якого зв'язку з тілом, стала чистою і цілісною, тіль­ки тоді вона стає мудрою. Більше того, коли «природа людини руйнується смертю, то стає очевидним, куди йде кожна з її окремих частин; все йде ту­ди, де виникло; одна тільки душа не з’являється ніколи — ні тоді, коли во­на присутня, ні тоді, коли вона відійшла»¹^. Отже, на думку Ксенофонта, з якою погоджується і Цицерон, душа все ж таки є невидимою, але ре­альністю. Свідчення наявності душі є сон, найбільш подібний до смерті; адже душі людей, які сплять, найбільше виявляють свою божественну при­роду. Коли душі людей розслаблені та вільні, вони багато чого передбача­ють; з цього можна зрозуміти, якими вони стають, якщо звільняться від ланцюгів тіла.

Свідченням існування душі є і те, що вона завжди тримає людину в на­прузі і змушує спрямовувати її погляд в майбутнє.

Більш виразно окреслена увага, правильніше, ставлення до смерті рим­ських мислителів-стоїків — Сенеки, Епіктета, Марка Аврелія. Цікаво, що доля, життєвий шлях кожного з них заслуговує окремого опису. Але єднає їх спільна позиція: визнаючи дуалізм матерії і форми, вважаючи розум ак­тивним принципом, а звідси — активність душі, стоїки виходять з того, що все в світі підкоряється владі строгої необхідності. Центром і зосереджен­ням міркувань є етична проблематика. Як основний виділяється принцип згоди з природою (жити щасливо — означає жити у відповідності з приро­дою) і принцип підкореності долі.

Виходячи з цих положень, Люцій Анней Сенека (4 р. до н.е. — 65 р. н.е.) пропонує свою концепцію життя і в цьому контексті вибудовує своє ро­зуміння смерті. Для нього незаперечним є факт, що всі — молоді, старі, жінки, чоловіки однаково бояться смерті. Тим самим вони однаково не знають життя. І вина кожного в тому, що в годину смерті ми гірше від то­го, якими народилися, оскільки відійшли від природи. Вона народжує лю­дину вільною від пристрастей-страхів, забобонів, підступності та інших недоліків. Хто помирає без тривог, той осягнув мудрість. Той страждає ба­жанням, жагою життя, у кого немає за душею ніякого блага. Адже ні одна її частина не залишається нашою: минула, і немає. Всі турбуються не про те, чи правильно живуть, а про те, чи довго проживуть.

Сенека аналізує всі сторони життя людини, які насамкінець фоку­сується на неминучості смерті. Тому необхідно постійно пам'ятати про неї, чинити так, неначебто ми вже достатньо прожили. Не може бути готовим до смерті той, хто тільки почав жити. Щоб не почати життя тоді, коли йо­го вже потрібно закінчувати. Адже деякі починають жити, так і не почавши.

Історія багата прикладами людей всіх станів, всіх рівнів, різних за віком, котрі смертю поклали кінець усім нещастям. Сенека запевняє, що смерть настільки не страшна, що завдяки їй ніщо для нас не страшно. Тому будь-які залякування ворога потрібно вислуховувати зі спокоєм. Потрібно насамперед пам'ятати про одне: відокрем неспокій, сум'яття від причини, зважай тільки на саму справу — і ти переконаєшся, шо в будь-якому з них немає нічого страшного, крім самого страху.

Позбавитись страху - ось головне, що позбавляє нас від тривог. Ми не відразу потрапляємо в руки смерті, а поступово, крок за кроком. Кожного дня ми помираємо, тому що кожний день забирає в нас частинку життя, і навіть коли ми ростемо, наше життя поступово відходить, убуває. Ось ми втратили дитинство, потім юність, зрілість. Аж до вчорашнього дня весь минулий час загинув, але і сьогоднішній день ми ділимо зі смертю. Як во­дяний годинник робить пустим не остання крапля, а вся вода, яка раніше витекла, так і останній час, в який ми перестаємо існувати, не складає смерті, а лише завершує її: в той час ми прийшли до неї, — а йшли ми дов­го²'.

Сенека звертається до авторитету Епікура, який засуджує тих, хто хоче смерті, не менше, ніж тих, хто сповнений страху перед нею. Люди бувають настільки нерозумними, навіть божевільними, що деяких з них змушує по­мерти страх смерті. Подібні думки зміцнюють дух, що дозволяє мужньо зносити і життя, і смерть. Мудрий і мужній повинен не тікати з життя, а йти з нього. Життя — благо, а тому незрозуміла та схильність до смерті, яка властива благородним і сильним духом, але також лінивим і обмеженим.

Старіючи, людина може позбавитися сили духу, оскільки наступає вто­ма. Однак для мудрого тяжіння віку (років) відчуває тільки тіло, а не душа. Для мудрого зрозумілим є те, що природа розв'яже всі вузли і вирішить усі проблеми. Смерть, її термін — це випробування, вона виносить вирок усім прожитим дням. Смерть показує, чого досягла людина, змушує її тримати відповідь перед собою. «Відкинь людські гадки: вони завжди ненадійні та двоякі. Відкинь науки, якими ти займався все життя. Смерть винесе тобі вирок»²². Мислитель стверджує: скільки не вести суперечок і вчених дис­кусій, скільки б не збирати настанов і висловів мудреців — ніщо не дока­же сили власного духу. Адже на словах і самий боязкий є хоробрий. Наста­не кінець — і тоді стане зрозумілим, чого ти досяг. І не по роках потрібно рахувати: невідомо де кожного очікує смерть, так що краще очікувати її скрізь.

Про смерть потрібно розмірковувати. Це означає, що не вона прихо­дить до нас, а ми йдемо їй назустріч. Прекрасним є навчитися смерті, - проголошує Сенека. Там, де неможливо перевірити своє знання на досвіді, теж потрібно вчитися постійно. Хто розмірковує про смерть, той розмірковує про свободу. Навчитися смерті означає розучитися бути ра­бом. У цьому і полягає, вважає Сенека, звільнення від будь-якої влади і бу­ТИ вище неї. Для такої людини немає темниці, охорони, огорож, вихід для неї завжди відкритий.

Смерть надає мужності людині, яка помирає. Коли смерть приходить, вона і невігласу дає силу духу не втікати від неминучого. Боятися смерті так само нерозумно, як боятися старості. Адже так само, як за молодістю йде старість, услід за старістю приходить смерть. Хто не хоче помирати, той не хотів жити, — такий висновок філософа. Життя дане нам за умови смерті і саме є лише шляхом до неї. Тому не потрібно її боятися: адже відо­мого ми чекаємо раніше, а боїмося лише невідомого. Неминучість же смерті однакова для всіх і вона непереможна²². Чи можна жалітися на свою долю, якщо вона така ж, як у всіх. Рівність є початком справедливості. Отже, не варто захищати від звинувачень природу, яка не хоче, щоб ми жи­ли не по її законах. А природа створене знищує, знищене створює знову.

Потрібно посилатися постійно на розум. Адже що належить людині - душа, а в ній досконалий розум. Людина — розумна істота; отже, для неї найвище благо — виконувати те, заради чого вона народжена. А що вима­гає від неї розум? Тільки жити відповідно своїй природі²⁴. Смерть — це ви­рок, який виносить нам природа, і тому потрібно приймати її з позиції ро­зуму і здорового глузду. Зокрема, потрібно визначитися, до чого потрібно прагнути, адже не все заслуговує того, щоб його триматися: благо — не са­ме життя, а життя достатнє. Так що мудрий живе не скільки повинен, а скільки може. Він дивиться, де він буде проводити життя, і з ким, і як, і в яких заняттях; він думає про те, як жити, а не скільки прожити. З точки зо­ру мудрого, немає різниці, покласти край чи дочекатися його, раніше він прийде чи пізніше — в цьому немає ніякої втрати і боятися цього не варто. Важливим є не смерть (раніше або пізніше), а як помреш — добре чи пога­но. Добре померти означає уникнути небезпеки жити погано.

У листі до Луцілія, розмірковуючи про справедливість, Сенека говорить про необхідність підкорення природі. Тому не має різниці в тому, скоро чи не скоро прийде смерть. Турбуватися потрібно не про те, щоб жити довго, а про те, щоб прожити достатньо. Чи довго буде жити людина, залежить від долі, чи достатньо — від її душі. Наповнене життя завжди довге, а по­вне воно, якщо душа сама для себе стає благом і сама одержує владу над собою²².

Можна прожити і сто років у марнотратстві, але чи принесуть ці роки радість? Така людина і не жила, а затрималась серед живих, і не пізно по­мерла, а довго помирала. Справа не в ста роках, а з якого дня її рахувати мертвою. Не прожила, а проіснувала. Тому потрібно максимально стара­тися, щоб життя наше, подібно коштовностям, брало не величиною, а ва­гою. Життя потрібно міряти не терміном, а справами

Душевний спокій — ось що повинна здобувати людина для подолання страху перед смертю. Потрібно досягти знання того, що смерть не така жахлива, як тлумачить всюди поговір. «Хоча смерть обов'язковий закон, тут є велика втіха: ні до кого вона не приходить двічі... »²^. Потрібно муж­ньо зустрічати все, що наказує нам світова необхідність.

Інший представник Римської стоїчної філософії — Епіктет (50—138 рр.) наголошує на необхідності покірності перед існуючою реальністю. «Не бажай, шоб все відбувалося, як ти хочеш, але бажай, щоб все відбувалося, як відбувається, і буде тобі добре в житті». Дійсною сутністю людини Епіктет вважає розум. Завдяки йому людина бере участь в загальному по­рядку світу. Тому потрібно піклуватися не про добробут, комфорт і взагалі про тілесні задоволення, але тільки про душу.

Все, що може трапитися, не у волі людини, але жити по добру або по злу — в її волі. Ніхто не буде заважати. Щоб не трапилося, потрібно чини­ти завжди і у всьому відповідно до правди і добра. А якщо в процесі бороть­би з різними незгодами прийде смерть, то це буде смерть чесної людини, яка здійснює те, що і повинна здійснювати. Все рівно ж потрібно помира­ти, але смерть повинна застати за справою, але гідною людини, доброю і корисною всім людям. Добре і те, що смерть прийде в той час, коли люди­на хоче виправити себе. Така смерть — хороша, але щоб дожити до неї, потрібно багато чого втратити, хоча тим самим «ти багато чого здобу­деш»^.

Потрібно постійно вибирати, — заявляє Епіктет, — між вічним і тим­часовим. «Якщо хочеш мирських благ — відмовся від душі; якщо ж хочеш зберегти свою душу — відмовся від мирських благ. Інакше ти будеш постійно роздвоюватися і не отримаєш ні того, ні іншого»²**. Потрібно пам'ятати, що людина смертна, і те, що раніше здавалося важливим і хви­люючим, перед лицем смерті постає нікчемною неприємністю, про яку не варто турбуватися. Людина боїться того, що не у її владі. «Та природна обе­режність, котра дана для обачливого поводження з внутрішніми, душевни­ми поняттями і бажаннями, ми спрямовуємо на зовнішні обставини, які від нас не залежать, і стаємо малодушними і боязкими. Якщо б ми були постійно обережні щодо наших понять і бажань — ми уникнули б багато зла; але коли ми всіляко стараємося уникнути того, що в чужій владі, тоді ми, як олені, потрапляємо в тенета — невпевненості, остраху і малодуш- ності»²^. Виходячи з цього, ми не в смерті повинні вбачати зло; її уникну­ти неможливо, вона неминучість, доля. Зло не в смерті та стражданнях, а в страху перед ними.

Насправді, що ж таке смерть? Якщо підійти ближче до цього страхо­виська, уважно його розглянути, то виявиться, що це тільки «розмальова­не опудало». Це ж потрібно душі коли-небудь роз'єднатися з тілом, як це було до народження. Все рівно прийдеться померти — не сьогодні, так за­втра. То навіщо ж в такому випадку засмучуватися, коли прийде смерть? Адже це потрібно для світового життя. Воно засноване на тому, що мину­ле змінюється сьогоднішнім і воно, в свою чергу, зміниться майбутнім³⁰. Ці думки приходять тоді, коли ми уважно розбираємо наші поняття і ба­жання. Вони роблять людину безстрашною до всього того, що не є голо­вним в нашому житті — до всього зовнішнього. В таких думках і полягає найвища наука і життя.

До римських стоїків належить також імператор Марк Аврелій Антонін (121—180 рр.). За часів його правління кризові явища стають ще більш помітними. У філософських міркуваннях він вбачає певний засіб мораль­ного відродження суспільства. Імператор у книзі «До самого себе» прого­лошує думку про те єдине, що є у владі людини. Добро — всередині люди­ни, тому до нього потрібно постійно добиратися, докопуватися. Основна мета людських прагнень полягає в досягненні доброчинності, тобто підко­ренні «розумним законам природи в згоді з людською природою».

Спокій і розважливість — ось шо пропонує Марк Аврелій всім, хто хоче змінити існуючий лад людей. Мислення потрібно спрямувати на швидкоп­линність усього існуючого, перед яким насолоди, слова, страждання, го­нор — нікчемні, низькі, тлінні. З цього виходить, що смерті не потрібно боятися, адже вона не що інше, як дія природи. Боятися ж дії природи — легковажність; а смерть — не тільки дія природи, але та дія, котра корисна їй. У такому випадку смерть, як життя, слава і безчестя, страждання і насо­лода, багатство і бідність — все це однаково випадає на долю як хорошим людям, так і поганим. Усе це і не соромно, і не прекрасно; отже, і не бла­го, і не зло³¹.

Скільки б не жила людина — три чи тридцять тисяч років, все ж потрібно пам'ятати, що ніхто не втрачає іншого життя, окрім того, котре він проживає, і ніхто не втрачає іншого життя, окрім того, яке втрачає. То­му найбільш тривале життя нічим не відрізняється від самого короткого. Адже теперішнє для всіх однакове, отже, однакові й втрати, які зводяться всього-на-всього до миті. Ніхто не може втратити ні минулого, ні майбут­нього. Не можна забрати в людини того, чого вона не має. Через це потрібно пам'ятати, що все із віку у вік рівне, тотожне самому собі, оскільки перебуває в кругообігу, і тому цілком байдуже, чи спостерігати одне і теж сто років, або двісті, або ж нескінченний час. Отже, і найбільш довговічний, і той, хто помер, тільки почавши жити, втрачають врешті- решт одне і те ж. Теперішнє — ось все, що можна втратити, адже тільки ним і володієш, а ніхто не втрачає того, чим не володіє³^. А тому необхідно підкорятися розуму і пам'ятати: «Час людського життя — мить; її сутність — вічний потік; відчуття — невиразне; будова всього тіла — тлінна; душа — нестійка; доля — загадкова; слава — недостовірна»^. Жит­тя є боротьбою і мандрівкою чужиною, а посмертна слава — забуття і дим. В цій безвиході ніщо, окрім філософії, не може вивести на шлях. Філософу­вання оберігає «внутрішнього генія» від хиб, розладу, обману.

Людина повинна завжди мати «під рукою» дві істини: по-перше, при­чини скарг укорінені лише у внутрішньому переконанні; по-друге, все, що оточує нас, належить зміні та незабаром зникне. Смерть така ж таїна при­роди, як і народження. В одному випадку поєднання, в другому — розклад одних і тих же елементів. Взагалі потрібно пам'ятати про те, шо впродовж самого незначного проміжку часу всі, друзі і вороги, помруть; а незабаром не буде і згадки про їх імена. Тому потрібно бути готовим до всього, до будь-яких змін; володіючи розумом, пам'ятати, що кожен, існуючи як ча­стина цілого, зникне. Звідси — спокій і незворушність. Достатньо помірку­вати про те, скільки померло лікарів, які турбувалися про здоров'я хворих, математиків, які вирахували смерть інших людей, філософів, що стільки говорили про смерть і безсмертя, скільки тиранів, які з такою пихатістю, неначе були самі безсмертними, розпоряджалися чужим життям і смертю, та безліч інших прикладів — і уяснити, що все людство — тимчасове і швидкоплинне. Момент часу, відведений людині природою, потрібно провести в згоді з нею', а потім розлучатися з життям, прославляючи приро­ду, яка його породила. Простий, але дійовий засіб для того, щоб навчити­ся зневажати смерть — це згадати про тих, хто жадібно чіплявся за життя. Чим їм краще, ніж тим, хто помер передчасно? Озирнешся — там безмірна безодня часу, глянеш вперед — там інша безмірність. Отже, немає різниці порівняно з тим, хто прожив три дні чи три людських життя. Найкорот- ший шлях позбутися страху — йти по шляху згоди з природою-^.

Марк Аврелій відчув на собі всі принади життя — владу, багатство, на­солоди, перемоги, подолання суперечностей тощо. В своїй сукупності, можливо, вони і змусили його акцентувати увагу на неминучості їх втрати разом з приходом смерті. Звідси постійне пояснення не так іншим, як собі, що смерть — закономірне і природне явище, і тому її потрібно сприймати як належне. А звідси — необхідність збереження душі, яка в поєднанні з розумом дозволить подолати властиві для всіх страхи перед смертю. Пере­живання Марка Аврелія сповнені екзистенційними відчуттями. В них — не тільки констатація факту неминучості смерті, але й туга, жаль за життям. Подібна позиція характеризувалася в наш час М. Гайдеггером як «позитив­но аналітична інтерпретація смерті та її характеру» по визначеному шляху вже досягнутого «основовлаштування» присутності»-^. Тобто феномен життя як «турботи» і визначає неминучість звернення до проблеми смерті.

Стоїцизм привабливий своєю екзистенційною наближеністю до внутрішнього світу людини. Він втішає в багатьох питаннях, які в своїй не- вирішуваності постійно нагадують про трагічність людського існування. Недаремно мотив втіхи трансформувався в християнство, яке інтерпрету­вало міркування про смерть як примирення з природою в можливість вічного подальшого життя, турбуючись постійно про збереження душі. Страх і спасіння стали для всіх однаковими.

У Греції і Римі смерть, хоча і перебуває на «мармуровому монументі», незалежно від віри і філософських переконань, однак має інші, ніж у хри­стиянстві, виміри. Прекрасною була смерть героя або позбавленого пре­столу імператора, який кидається на меч або б’є себе в груди кинджалом. Сократ перед смертю, виконуючи вирок суду, дякує богам за вдале пересе­лення душі в інший світ, спокійно і легко випиває чашу з отрутою до дна. Друзі його заплакали, але Сократ попросив їх заспокоїтися, нагадавши, що помирати потрібно в шанобливому мовчанні. Сенека, який за наказом імператора Нерона був засуджений на смерть, мужньо зустрів несправед­ливий вирок і прийняв смерть, відкривши собі артерію. Юлій Цезар під но­жами змовників турбувався не про порятунок, а про те, щоб в момент смерті прийняти гідну позу. Нерон, який в час смертельної небезпеки зля­кався (його раб змушений був самогубством нагадати господарю про честь імператора), став об'єктом глузувань сучасників.

3.2.5.