Розділ 4 БУТТЯ СВІТУ ТА ЛЮДИНИ В АНТИЧНІЙ ФІЛОСОФІЇ

Коло питань: Космоцентризм давньогрецької філософії. Різнови­ди моністичних учень у досократівській філософії. Атомістичне вчення Демокріта. Класична антична філософія. Онтологічний дуалізм Платона та Аристотеля.

вання внутрішньої свободи людини та її щастя.

Західній Європі від Сократа (V ст. до н. е.) до ХІХ ст. до мінувала раціоналістична філософія. Зазначений період у розвитку філософії поділяють на три епохи: античну, серед­ньовічну та новочасну.

Онтологія, як вчення про буття космосу, мікрокосмосу (лю­дини), Бога, душі, була однією із важливих розділів античної та середньовічної філософії. Упродовж віків вона займалася проблемою сутності буття та його цілісністю. Під класичною онтологією, починаючи від античності, розуміють вчення про першопричини та першопочатки буття.

У розвитку античної філософії виокремлюють три періо­ди: досократівський (VH-V ст. до н. е.), класичний (V-IV ст. до н. е.) та еллінський (IV до н. е. - !V н. е.)

Досократівську філософію репрезентують Мілетська, Пі­фагорійська та Елейська школи, а також окремі філософи, найвідоміші з яких Геракліт та Демокріт. Якщо Мілетська та Елейська школи взяли собі назви міст-полісів (Мілет, Елея), де вони зародилися і функціонували, то Піфагорійський союз назвали ім'ям філософа і математика античності - Піфагора, який жив і працював у Кротоні.

За своєю проблематикою досократівська філософія космо­центрична, тобто її цікавило буття космосу. Під космосом гре­ки розуміли впорядкований, гармонійний всесвіт, на противагу хаосу, як безладу. Космос - це грандіозна споруда, що побудо­вана за аналогією з містом-полісом, а тому неминуче постава­ло питання: "З чого побудовано світ?" Оскільки життя поліса трактували як особливу досконалість, повноту, довершеність, то філософія намагалася збагнути усталений порядок всесвіту, трактувати космос як щось єдине, гармонійне, цілісне.

Найперші проблеми філософії пов'язані з прагненням від­найти першооснови та першопричини буття, так зване "архе"^[74] дійсності. "Архе", як праоснова дійсності, різновидами якої є всі речі існуючого світу, мусить бути постійним, вічним і рухомим, що може набувати різнорідних форм. Мілетські філософи і Ге- ракліт вбачали першооснову всіх речей, з якої вони постають і в яку знову повертаються, у чуттєво-сприйманих формах; Фалес - у воді; Анаксимен - у повітрі; Геракліт - у вогні. Власне вони започатковують натуралістичній підхід до розуміння космо­су. Натуралізм - це така онтологічна позиція, згідно з якою природні стихії беруть за першооснову буття. Такий підхід відкривав шлях до наукового дослідження природи.

Справді, якщо, за Фалесом (625-547 до н. е.), все є вода в її різноманітних формах, то і все існуюче повинно бути пояснено за допомогою цієї природної стихії. Вода не є чимось абстрак­тним, вона доступна для спостереження і пізнання. Відповідно все можна пізнати так само, як і воду. В природі немає нічого непізнаваного. Це - революційний поворот до інтелектуального опанування людиною природи. Фалес започаткував звільнення мислення від міфологічної традиції і його поворот до логічного мислення. Невипадково вже в античності його назвали першим мудрецем Греції.

Важливим подальшим кроком у розумінні "архе" є усві­домлення його якісної невизначеності, його нетотожності з будь-якою природною стихією. Зокрема, учень і друг Фалеса Анаксимандр (610-540 до н. е.) вважав першопочатком сві­ту "апейрон", що дослівно означає безмежне, невизначене, неоформлене. Апейрон не виникає і не зникає, він - вічний і нестаріючий первень. Із нього постають усі об'єкти світобудо­ви. Як зазначав Аристотель, апейрон - це те, що "все охоплює і всім править".

Визначаючи апейрон за першооснову буття, Анаксимандр прагне пояснити і сам процес виникнення з цієї єдиної пер­шопричини світу конкретних речей в їхньому кількісному та якісному розмаїтті.

За Анаксимандром, космічний ритм буття підпорядкова­ний закону справедливості (діке), що диктує космосу його порядок, визначає міру й межу існуючого. Справедливості під­порядковані не лише природні явища, а й життя людей і навіть богів. Адже, коли з апейрону виокремлюються протилежні стихії, що зумовлюють суперництво, тоді порушується косміч­на гармонія. Для її відновлення і потрібна справедливість, яка карає тих, хто порушив усталений ритм буття.

Безперечно, зауважує український історик філософії В. Кондзьолка, поняття "діке" Анаксимандр запозичив зі сфери соціального, полісного життя та екстраполював його на приро­ду і космічні процеси, вбачаючи в ньому закон гармонії, ладу, порядку виникнення і зникнення всього існуючого^[75].

Натурфілософські традиції Мілетської школи продовжив Анаксимен (585-525 до н. е.). За архе він бере природну стихію - повітря, з якого все виникло, виникає і буде виникати, навіть і боги. Повітря - це невичерпна, безмежна природна стихія, що перебуває у вічному русі. Воно нагадує апейрон Анаксимандра. Поза ним не відбувалися б усі ті зміни, які повітря зумовлює. Отже, повітря є активним, живим і творчим першопочатком.

У контексті натурфілософських пошуків представників Мілетської школи, очевидно, що всі вони обстоювали наявність єдиного першопочатку. Їхні космологічні вчення були моніс­тичними. Під монізмом розуміють таке філософське вчення, згідно з яким в основу всього існуючого (буття) покладено один першопочаток.

На противагу натуралізму Мілетської школи, Піфагор за­початкував символічну інтерпретацію першопричини буття. Філософія піфагорійців є своєрідним симбіозом міфологічно- містичного світосприйняття, що ґрунтується на символіці чисел і науково-раціональних елементах мислення.

Піфагорійський союз (заснований у 533 році до н.

Піфагор (572-497 до н. е.) прагнув збагнути сам порядок світобудови, пояснити, як із хаосу виникає впорядкований кос­мос, тобто відкрити закони світобудови. На його думку, для осмислення загальної гармонії найбільше підходить матема­тика. Ця ідея спонукала грецького мислителя вести інтенсивні пошуки у галузі математики. Осмисливши природу числа, він вважав, що через нього можна вивчити і встановити гармонію у світобудові, суспільстві та людині. Найбільшу увагу Піфагор приділив вивченню арифметики та натурального ряду чисел. Річ у тім, що натуральні числа беруть участь у всьому. Вони є душею, принципом, оформленням, гармонією космосу. Число­ва основа виявляє себе в кількісній визначеності речей і всього космосу. Звідси й розуміння архе як числа. До речі, філософ мислить числа у формі геометричних образів, які мають виз­начені просторові координати і є конкретно-сприйманими, як-от: лінія, трикутник, квадрат, куб тощо.

Єдине дає всьому межі, робить речі скінченими, збирає множинне. Ніхто не міг би мати чіткого уявлення про будь- яку річ, якщо б не існувало числа і його сутності. Принцип числа покладено і в основу світобудови, космосу. Він, на думку піфагорійців, є великою, абсолютно впорядкованою системою чисел, їхньою гармонією. Тому філософію піфагорійців назива­ли числовою або символічною. До того ж онтологічне вчення, яке вбачає першооснову буття в ідеальних сутностях, якими є числа, називають також ідеалістичним.

Друге покоління грецьких філософів, які жили на рубежі VI-V ст. до н. е., а саме: Геракліт з Ефесу і Парменід з Елеї, звертаються до проблеми динаміки світу, яку розуміли кар­динально протилежно.

У досократівській філософії саме Геракліт (544-484 до н. е.) запропонував цілісне натурфілософське вчення про космос. Єдине (архе) у нього - це вогонь-логос. Космос нестворений ніким із богів і ніким із людей. Він постає як своєрідна еманація вогню. Космос - вічно живий вогонь, що мірою спалахує і мірою вгасає. Вогонь - першооснова всього існуючого, він - те, з чого все виникає. Вогонь перетворюється в повітря, повітря - у воду, вода - у землю, земля - у вогонь. Все обмінюється на вогонь, і вогонь - на все, подібно як золото обмінюють на товари, а товари - на золото.

Космос підпорядкований логосу (розуму). Логос - це принцип порядку і міри. Все здійснюється за логосом. Все­ленський вогонь розумний і божественний, він керує всім. А тому мета пізнання - це пізнати логос, а отже, пізнати цілісність світобудови і досягнення вищої мудрості. Логос - закон Всесвіту. А ознакою мудрості людини є узгодження власного розуму з космічним логосом.

У Геракліта космос постав як "колосальний процес, не як загал усіх речей, а як сума всіх подій, або змін, або фактів"^[76]. Він уподібнює його річці, формулюючи принцип життя космосу: panta rei - все тече, все змінюється. Образ ріки уособ­лює вічну зміну, безперервний рух і постійну плинність буття, що Геракліт висловив афористично: "В одну і ту ж річку не можна ввійти двічі".

Визнавши принцип зміни як спосіб буття всього існуючо­го, Геракліт водночас не виключає спокою, зокрема сталості у часі конкретного буття речей. Ця стабільність є невід'ємним моментом, складовою космічного процесу, адже ріка, яка в кожну мить змінює свою течію, все ж залишається тією самою річкою.

Зазначені вище міркування дали змогу Гераклітові пода­ти світову гармонію, космічний лад як особливий стан, який ґрунтується на поєднанні вічної зміни, руху, плинності буття та наявності в ньому стабільності, спокою, космічного порядку.

На відміну від Мілетської школи, Елейська та її представни­ки - Ксенофан, Парменід, Меліс і Зенон - започатковують фі­лософію як раціональне-поняттєве знання. Парменід (540-470 до н. е.), розвиваючи ідеї свого вчителя Ксенофана, завершив творення нового й оригінального філософського вчення.

Парменід започаткував новий напрямок філософських по­шуків, а саме він уперше вводить поняття "буття" як сталої і незмінної основи речей. Парменід позначив буттям вічну і то­тожну собі основу всіх плинних речей. Головною ознакою буття є вічність, цільність, однорідність, непорушність. Воно обіймає все, і поза ним ніщо не існує. Буття осягається розумом, а тому воно єдине і неподільне як думка про нього. Ще лаконічніше: буття і мислення тотожні. Буття не народжується і не зни­кає. Це означає, що поняття "виникнення", "загибель" узагалі не можна зарахувати до буття. Воно без початку і кінця в часі, незмінне і нерухоме. Отже, висновує Парменід, буття існує, а небуття не існує.

Принцип "небуття немає" стає засадничим в аргументації Парменідом незмінності буття. На противагу Геракліту, він вва­жав, що ніщо не знаходиться в постійній зміні. На його думку, те, що існує, воно існує, а те, що не існує, воно не існує. Тут з'являється логічна трудність. Якщо небуття немає, то "те, що є", - це щось єдине, нерозрізнюване і повністю симетричне, що, по суті, і є парадоксальним висновком: адже відчуття свідчать, що існує не єдине, а множинне і різноманітне.

Те, що існує, можна помислити, а те, чого не існує, не мож­на помислити. Якщо щось починає існувати, то інше перестає існувати. Наприклад, зелене яблуко стає червоним. Зміни пе­редбачають небуття, яке не можна ні помислити, ні висловити. Отже, зміна логічно неможлива. Необхідно довіряти розуму, а не відчуттям, які нас уводять в оману.

Вчення Парменіда про буття отримало потужну підтрим­ку в численних аргументаціях його учня - Зенона (490-430 до н. е.), які відомі під назвою "апорії Зенона". Серед них: "Дихотомія", "Стріла", "Ахіл і черепаха", в яких він виклав логічні суперечності та парадокси в поняттях руху, простору й часу. Це дало підставу Зенону визнати неможливість руху, змінюваності речей у часі та просторі.

Наприклад, рух стріли з пункту А в пункт В з логічного погля­ду є парадоксальним. Де перебуває стріла, що летить? Не там, де її немає, але й не там, де вона є, бо її перебування в певному пун­кті було б спокоєм, а не рухом. Оскільки рух ми можемо уявити собі лише як шерегу станів спокою, то їхня сумарна результуюча підтверджує те, що стріла не рухається взагалі. До того ж рух складається з нескінченної кількості елементів, а ми не можемо собі уявити та зрозуміти, як ця нескінченна кількість дає в цілому якісь скінченні в собі обмежені відтинки простору. Справді, щоб пройти половину шляху, треба пройти половину цієї половини і так далі. Отже, стріла, що рухається, логічно ніколи не пройде й найменшого відтинку простору, бо перед тим вона мусить пройти нескінченну кількість дрібніших відтинків⁸⁰.

Попередні філософські течії сформулювали два різні підхо­ди: істинне буття є сталим і незмінним; істинне буття є мінли­вим і рухомим. Природними були спроби примирити ці два погляди. Філософське вчення Демокріта і стало однією із таких спроб примирити погляди Геракліта і Парменіда.

На противагу домінуючим моністичним інтерпретаціям "архе", Демокріт (460-370 до н. е.) створив плюралістичну натурфілософську онтологію - атомізм. Під плюралізмом розуміють таке філософське вчення, згідно з яким в основу існу­ючого (буття) покладено багато незалежних першопочатків.

Демокріт, на противагу Парменіду, поставив проблему розмаїття в світі. На його думку, існування єдиного, неподіль­ного буття, її виключає. Отже, буття множинне, воно просте і неподільне як атом. Саме атом є тією межею, за якою подаль­ший поділ неможливий. Звідси і походить його назва atomos (від гр. - неподільний).

Атоми Демокріта абсолютно без'якісні. Вони позбавлені таких властивостей, як колір, смак, запах тощо. Існує нескін­ченна кількість атомів, вони різняться між собою за формою, порядком розташування та місцем. Світ атомів осягається ро­зумом, тоді як усі речі дані нам чуттєво.

Атоми розділені порожнечею. Порожнеча - це небуття, пустий простір, що не впливає на тіла. Порожнеча є абсолютно однорідною, вміщує в собі тіла, але може існувати і без них. Отже, на противагу елеатам, Демокріт використовує поняття буття (атоми) і небуття (порожнеча). Однак у процесі світотво- рення вони виконують різні функції. Так, із порожнечі нічого не може виникнути чи народитися, бо вона пасивна. Натомість порожнеча є умовою руху та переміщення атомів. Якби не існу­вало порожнечі, то атоми не могли б рухатися, пересуватися з місця на місце, збільшувати або зменшувати свій об'єм у різних комбінаціях. На думку, Демокріта, порожнеча є всередині тіл, завдяки чому відбувається виокремлення складових частин цих тіл. І лише атоми не мають у собі порожнечі, бо вони є абсо­лютно щільними природними частинками.

Виникнення світу і всіх існуючих у ньому речей Демокріт розглядає як процес безперервного з'єднання, змішування та роз'єднання атомів. У цій вічній круговерті атомів у порожнечі відбувається зіткнення та згрупування атомів, різних за фор­мою. Причому річ постає лише тоді, коли у певному структур­ному утворенні переважають атоми однієї форми, подібні між собою. Наприклад, нектар "має вигляд" кругленьких атомів, що плавають у порожнечі. Винятково важливим є і спосіб розта­шування атомів один відносно одного, що зумовлює різноякіс­ність самих речей. Наприклад, візьмемо будь-який алфавіт як аналог атомів. Кожне змістовне слово можна сконструювати

на основі саме вибраного алфавіту. Тоді як включення букв у слово з іншого алфавіту порушує принцип подібності, а тому конструкція з різнорідних букв не матиме змісту.

Водночас кожен атом, згідно з вченням Демокріта, пов'язаний не лише з йому подібними, але й з усією нескін­ченною множиною атомів, що існують у космосі. Цілісність і гармонія космосу постає як реалізація структурно-числового принципу побудови всього існуючого. Це означає, що кожен атом визначає структуру існуючого не лише своєю формою, а й місцем, способом розташування, числовими пропорціями, що властиві атомістичним з'єднанням^[77].

У вченні Демокріта атоми наділені рухом, який є вічним. Тому він не має потреби у першорушієві, який започатковував би рух. Однак рух атомів не довільний, а відбувається згідно з принципом необхідності. Необхідність є виразом реально існуючих, об'єктивних причиново-наслідкових зв'язків, які іс­нують у речах і між ними. Вона забезпечує вічний космічний порядок, гармонійний лад речей. Як зауважує В. Кондзьолка, вона не схожа на богиню Діке (справедливість), яка карає за провини. Необхідність - природний закон, що виражає причи­нову взаємообумовленість всього існуючого. Жодна річ, уважає Демокріт, не виникає надаремно, а через причиновий зв'язок і необхідність.

Атомістичне вчення вражає дивовижною фантазією його творців. Якими аналогіями вони користувалися? "Можна при­пустити, - пише академік М. Попович, - що основною моделлю для атомістичних уявлень послужила мова. Як слово складаєть­ся зі звуків (або - на письмі - літер), так предмет складається з елементарних частинок. Не забудьмо, що греки були пер­шою цивілізацією, яка ввела послідовно фонетичне письмо, де літери відповідали фонемам (звуковим елементам слів). Для стародавніх греків була не настільки важливою та обставина, що атоми неподільні, - адже їм була добре відома проблема нескінченної подільності (апорії Зенона), - скільки те, що з елементів складається щось зовсім нове, ціле, яке більше, ніж сума частин. Наполягаючи на тому, що все складається з ато­мів, Демокріт, насамперед твердив, що ціле зовсім не схоже на свої елементи, або, що ціле походить із елементів, які в цьому відношенні первинні"^[78].

Підсумовуючи досократівський період розвитку античної філософії, необхідно зазначити, що її представники формували новий світогляд, головною рисою якого ставала раціональ­ність. У своїх рефлексіях та міркуваннях вони опиралися на силу розуму, а не на авторитет традиції чи надприродні сили або міфологію.

Подальший розвиток античної філософії був пов'язаний з економічним і політичним розвитком Афін. П'яте сторіччя до нашої ери називають золотим віком Афін, його могутності й слави. Афіни стали осередком культури, філософії і мистецтва Давньої Греції і залишалися в статусі духовного лідера впро­довж двох наступних сторіч.

Виникнення класичної філософії було зумовлене не лише попередньою філософською традицією, але й осмисленням усього полісного досвіду життя тогочасної людини та рабо­власницького життя досократівського поліса. Класична грецька філософія розглядала його як даність, що не підлягає зміні. А звідси констатація його незмінного статус-кво була практичною потребою аристократії, що прагнула зберегти своє привіле­йоване становище в суспільстві. Натомість цей погляд на життя поліса і буття космосу загалом витіснив Геракліт, який запро­вадив поняття мінливості. Таке розуміння космосу було зумов­лено соціальними і політичними потрясіннями, переходом від аристократії з її законами сталості до демократії з її плинністю. Відкриття Геракліта у філософії К. Попер порівняв із землетру­сом, який ніби все розхитав^[79].

Філософські вчення Платона й Аристотеля були подальши­ми спробами розв'язати проблему плинності світу, поставлену Гераклітом, віднайти основу його стабільності. Це стимулювало розширення філософської проблематики. Крім питання: що таке космос як ціле? Постає питання: які його незмінні основи? Тож питання, що є буття в цілому, доповнюється питанням, що є буття як таке? А тому космологічна проблематика допов­нюється онтологічною.

Платон (427-347 до н. е.) - один із найвідоміших учнів Сок­рата. Справжнє ім'я його Аристокл, а Платон - прізвисько, що означає широкоплечий. Він перший античний філософ, твори якого в повному обсязі дійшли до нас. Вони написані у формі діалогів, де головною діючою особою є Сократ. Серед них най- відоміші: "Апологія Сократа", "Бенкет", "Тімей", "Федон" та інші. Твори Платона, на думку польського історика філософії В. Татаркевича, є унікальними в історії філософського пись­менства. "В діалогах Платона слово беруть сучасні йому пред­ставники науки, політики і найрізноманітніших професій, сам він ані одного речення не говорить від себе. Звідси складність відрізнити власні погляди Платона. Назагал, хоч і не завжди, погляди автора висловлюються устами Сократа"^[80].

Платон жив у період боротьби аристократії з демократією, яка наклала відбиток на його філософування. Він переконаний, що найкраща держава - це царювання наймудріших і найбільш богоподібних людей. Таке ідеальне місто-держава настільки бездоганне, що важко взагалі збагнути, що коли-небудь воно може змінитися. Але зміни все-таки відбуваються, а разом із ними розпочинається боротьба. За Гераклітом, боротьба - це батько і рушій усіх змін та історії людства. Але історія - це розпад суспільства, а тому Платон "прагнув розкрити таєм­ницю його занепаду, його бурхливих змін і його нещастя. Він сподівався найти спосіб його порятунку"^[81]. Філософія Платона була обґрунтуванням стабільності цілого і найперше соціуму. Заради блага держави як цілого індивід мав підкоритися ко­ристі колективу.

У своїх філософських міркуваннях він спирався на філо­софування попередників - Сократа, Парменіда та Геракліта. Платона, зокрема, глибоко вразило вчення Парменіда, що поза примарним світом речей, в якому ми живемо, існує ще не­змінний, реальний, міцний і досконалий світ. Але це не було вирішенням проблеми, бо ці два світи ніяк не пов'язані. Розду­ми над цією проблемою спонукали його до створення власної теорії буття. Для цього Платон використав сократівський метод пошуку загального (значення) як метод віднайдення істинної природи існуючого, що мовою Платона означало - "ідеї" речі. Водночас філософ поділяв і погляди Геракліта, що всі чуттєві речі перебувають у стані плинності, а тому не може існувати достовірного знання про них. Однак, йдучи за Сократом, можна набути істинного знання про речі, а саме: виявити сутності чут­тєвих речей, що виражені в поняттях. Сутності речей Платон назвав ідеями, що мають самостійне існування поза речами, а чуттєві речі відрізняються від них і названі за ними.

Онтологія Платона ґрунтується на виокремленні двох площин буття: видимої і невидимої. Видиме буття - це світ чуттєвих речей, це світ становлення, де все виникає і зникає. Це - неістинне буття, воно плинне, часове, смертне, рухоме, подільне, завжди інше. Проте поза цим світом існує ще істинне буття - це світ духовних сутностей - ідей (ейдосів^[82]). Він вічний, незмінний, безсмертний, неподільний, тотожний собі. Ідеї не знають ні народження, ні смерті, ні росту. Ідеям підпорядкована і з них повстає все розмаїття дійсності. Кількість ідей величезна, але небезмежна: їх стільки ж, скільки речей, явищ, процесів, станів, якостей, відношень та ін. Світ ідей знаходиться поза простором і часом, без руху і змін. Світ ідей трансцендентний світу речей. Цей світ осягається лише розумом.

Що ж таке ідея, за Платоном? Як зазначає В. Кондзьолка, в жодному із діалогів Платон не дає визначення ідеї, хоча саме вона є центральним поняттям його філософії. "Платон пред­ставляє ідеї в трьох головних функціональних проявах. По- перше, в онтологічному, коли ідея розглядається як своєрідний прототип, модель, взірець або сутність всього існуючого. По­друге, в логічному, коли ідея трактується як загальне поняття, що служить засобом пізнання речей і предметів. По-третє, в телеологічному, коли ідея розглядається як мета, до якої як до верховного Добра тягнеться все існуюче"^[83].

Платон зосереджує своє вчення на онтологічному статусі ідей. Світ істинного буття (ідей) множинний і водночас впо­рядкований. Ідеї мають свою ієрархію, і найвищою серед них виступає ідея блага як джерела істини, гармонії і краси. На думку філософа, ідею блага розрізнити дуже важко, але якщо це комусь вдається, той неодмінно дійде висновку, що саме вона - причина всього досконалого і прекрасного. І саме від неї у видимому світі походить світло і його володар, а в уявному світі вона сама - володарка, народжує правду і розум, і до неї повинен бути звернений погляд того, хто хоче діяти розумно, як у житті приватному, так і в громадському.

Цілісність світу ідей забезпечує Єдине (благо). Єдине не є буттям, воно вище за буття, до якого все прямує. Єдине недо­ступне розуму. Тож філософія Платона телеологічна, вона обґрунтовує доцільність всього, бо ідеї доцільні, вони виступа­ють як мета до вищого блага.

В онтології Платон вибудовує систему взаємодії речей та ідей. Ідеї - це взірці речей, а чуттєві речі наслідують ідеї, подібні до них. Ідеї присутні в речах як сутності речей. Ідеї не є при­чиною речей, але задають форму речей. Речі є тінями ідей, їхніми невиразними знаками. Кожна річ - це єдність буття (ідеї) і матерії (небуття). Платон уперше вводить поняття ма­терії, розуміючи її як начало змінного, плинного в речі. Вона невизначена і непізнавана. Спочатку філософ визначав матерію як можливість безтілесної ідеї набути тілесності. Згодом він розуміє її як субстрат, як те, з чого можуть виникнути будь- які тіла. Матерія сама безформна, але пластична, тож може приймати будь-яку форму. Незважаючи на те, що речі наслі­дують ідеї та прагнуть досягнути стану вищої досконалості, матерія, як джерело мінливості, спричиняє недосконалість реального світу. Отже, онтологія Платона презентує дуалістич­ний підхід^[84] до розуміння природи існуючого. Під дуалізмом розуміють таке філософське вчення, згідно з яким в основу всьо­го існуючого (буття) покладено два незалежні першопочатки.

На думку філософа, люди щиро вірять в існування реаль­ного світу, що їх оточує, як єдино можливого, тоді як поза ме­жами цього світу тіней існує вища реальність - світ ідей. Тому філософія, вважає він, має звільнити людину від цих ілюзій і спрямувати її до істинного буття.

Поряд з ідеями та матерією Платон вводить третє начало - душу космосу. Потреба в ній зумовлена тим, що ідеї і матерію Платон трактує як пасивні першопочатки буття. Душа космосу - творче начало, джерело руху, життя, духовності. Вона змушує речі наслідувати ідеям, а ідеї втілюватися в речі. Оскільки ма­терія чинить опір, то не все спрямоване до найкращого. А тому в космології Платона є Бог-деміург^[85], розум-деміург, який є творцем ідей і космосу. Він - причина виникнення світу і його впорядник. Тому творення світу розумом-деміургом постає як космізація хаосу.

У праці "Тімей" Платон зазначає, що Бог-деміург, який взявся до створення Всесвіту був благий, а тому побажав, щоб усі речі стали якнайбільш схожими на нього самого. Бог потур­бувався про всі видимі речі, впорядкувавши їх, оскільки поря­док є, безумовно, кращим за хаос. Як неможливим є сьогодні, так і неможливим було в давнину, щоб той, хто є найвищим благом, створив щось, що не було б найпрекраснішим. Отже, космос - це уречевлення Бога в матерії, перетворення фізичного світу в живий організм. Творячи космос як живий організм, Бог вселив розум у душу, а душу - в тіло. Він наділив космос душею і розумом^[86]. Отже, світ постає як розумне та гармонійне ціле, що підлягає певним законом, на противагу хаосу.

Платон продовжує традицію досократиків, інтерпретую­чи людину як мікрокосмос. За аналогією з космосом, людина постає як єдність душі й тіла. Душа є самостійним буттям, що перебуває в тілі. Вона безсмертна (докази безсмертя душі Платон наводить у діалозі "Федон", викладаючи свої думки у формі розмов Сократа з учнями в останні години перед його смертю).

Сутність людини визначає її душа, що є частиною космосу і пов'язує людину з ним. Завдяки душі людина постає як цілісна істота. Платон постійно наголошує на особливій досконалості душі, її подібності до ідей, що вона є джерелом Істини, Добра і Краси.

У душі він виокремлює три частини: розумну, імпульсивну і пристрасну. Пріоритетною, за філософом, є розумна душа, сферами прояву якої є мислення, мова, пізнання та духовне життя людини загалом. Саме завдяки розумній душі людина має змогу наблизитись до світу ідей і здобути не лише знання, а й мудрість. Щодо імпульсивної і пристрасної душі, то вони обидві пов'язані з тілом і, фактично, обслуговують його по­треби.

Мета життя людини - це щастя, а дорога до щастя кожної людини - це доброчинність. Платон розглядає її як вияв різних частин душі. Кожна з них має свою форму досконалості, тому трьом частинам душі відповідають три головні доброчинності: мудрість як доброчинність розумної душі; мужність як добро­чинність вольової, імпульсивної частини душі; поміркованість як доброчинність пристрасної частини душі. Найвищою чес­нотою людини є та, яка утримує ці три сили в гармонії, - це справедливість.

Платон не залишив поза увагою і проблеми соціально-полі­тичного життя. У діалогах "Держава", "Політик", "Закони" він розробив теорію ідеальної держави, яка ґрунтується на при­родному поділі людей на три верстви. Кожна людина, згідно зі своєю природою, прагне до об'єднання з іншими людьми задля створення держави. Лише в державі індивід може пов­ністю реалізувати свої можливості та життєві потреби. Тому головним принципом побудови такої держави Платон уважав справедливість^[87]. Його теорія держави, зазначає В. Кондзьол- ка, - це проект найкращого державного устрою та досконалого політичного організму, в якому повинна втілитися ідея Добра і Справедливості.

В основу функціонування держави Платон покладає роз­поділ праці. Кожна людина в ідеальній державі, відповідно до своєї природи, повинна займатися лише тією справою, до якої має хист: землероби і ремісники - працювати, воїни - охоро­няти державу, філософи - керувати суспільними справами. На його думку, правителів потрібно вибирати тільки з філософів, які володіють найвищою доброчесністю - мудрістю. "Поки в державах філософи не матимуть царської влади або так звані теперішні царі та правителі не почнуть шанобливо й належно кохатися у філософії і поки це не зіллється в одне - державна влада і філософія, а тим численним натуристим людям, які порізно пориваються або до влади, або до філософії, не буде перекрито дорогу, до того часу держава не матиме спокою від зла, і рід людський також"^[88].

Наразі жодний із нинішніх державних устроїв недостойний натури філософа. Адже в кожному із них така натура спотво­рюється і зазнає змін. Але, якби такій натурі, зазначає Платон, довелося жити за найкращого державного устрою, подібно до того, що вона й сама найкраща, ось тоді й з'ясувалося б, що вона й справді божественна.

В ідеальній державі, за Платоном, не буде приватної влас­ності, позаяк вона є головним джерелом соціальної несправед­ливості, суспільного зла та моральної розпусти людей. Справж­ні охоронці, щоб вони не розшматували державу, не повинні мати ані власних будинків, ані землі, ані жодного майна. Їм належить отримувати все необхідне від громадян, як плату за охорону, та споживати все спільно^[89]. Власність, як і сім'я, що є приватно-індивідуальною, породжує егоїзм та відчуження у суспільстві. Тому і власність, і сім'я будуть ліквідовані в ідеаль­ній державі, а з ними і конфлікти, і суперечності.

Злагода в суспільстві досягається через тотальне підпо­рядкування індивідуального життя державі. У ній, на думку Платона, існуватиме спільність жінок і дітей, практично не буде сім'ї та родинних взаємин. Держава повністю бере на себе функцію виховання дітей, опікується ними, а, отже визначає їхню долю. Такою комуною мають жити дві суспільні верстви, що виконують функції управління, тобто філософи і воїни. На­томість третій стан, що створює матеріальні блага, має право на приватну власність, подружжя та родинне життя.

Найкращою формою політичного устрою в ідеальній державі Платон уважає аристократичну республіку. Прав­ління у ній здійснюють найдосвідченіші та найкращі - філо­софи. Водночас стосовно інших форм політичного правління в державі філософ налаштований досить критично. На його думку, тиранія - це найгірша форма правління, бо є носієм несправедливості та дає можливість прийти до влади людям, які не заслужили на таку почесть. Демократія також має вади, позаяк не сприяє оцінюванню людей згідно з їхніми заслугами та можливостями. Не заслуговують на позитивну оцінку, за Платоном, ні олігархія, де влада належить тим, хто володіє майном, ні тимократія, де правлять військові.

Згодом Платон переглянув свої погляди на ідеальну держа­ву, зрозумівши, що її втілити практично неможливо. Тому вже у "Законах" він стисло подає новий більш реальний проект держави, яку називає "законодавчою". У такій державі всі під­порядковані мудрим законам, які стануть найвищою законо­давчою нормою, що регулює все державне життя і поведінку громадян.

Аристотель (384-322 рр. до н. е.) - один із найбільш сла­ветних учнів Платона, який сімнадцятирічним юнаком став слухачем Академії Платона та пробув там двадцять років.

На думку Аристотеля, філософія починається із "здивуван­ня", і люди філософують тому і остільки, оскільки вони здатні "дивуватись". Але само собою здивування ще не творить теоре­тичне знання. Міф, за Аристотелем, також містить дивовижне. Але, якщо міф починається зі здивування, ним і завершуєть­ся, перетворюючи дивовижне в чудесне, то теоретичне знання прагне пояснити дивовижне, віднайти його причини та засади і в такий спосіб зробити його зрозумілим. Здивування, неначе іскра, запалює вогонь у душах тих, хто прагне збагнути таємни­ці Космосу, Природи і Життя. Дороговказом на шляху пізнання є наука наук - філософія. Вона укорінена в бажанні людини пізнати реальний світ, віднайти розумні пояснення подій, що в ньому відбуваються і розв'язати проблеми, які виникають у свідомості стосовно цього світу.

Аристотеля без перебільшення можна назвати енцик­лопедистом античності. Він не залишив поза увагою жодної царини наукового знання, збагативши їх своїми досліджен­нями. Підтвердженням тому є перелік його праць: "Фізика", "Механіка", "Метеорологія", "Історія тварин", "Про походжен­ня тварин", "Про душу", "Метафізика", "Категорії", "Орґанон", "Політика", "Риторика", "Економіка", "Етика" та інші.

Головною філософською працею безперечно є "Метафізика". Доречно буде сказати, що праці під цим заго­ловком сам Аристотель не мав і не послуговувався подібною назвою. Лише через три сторіччя після смерті Аристотеля Андронік Родоський, систематизуючи його спадщину, зібрав рукописні тексти головно "першої філософії" і назвав їх чисто формально "ta meta ta physica", яке означало буквально те, що після "Фізики". Термін дуже швидко прижився і став згодом навіть синонімом філософії.

Зміст "Метафізики" визначає вже її перша фраза: "Всі люди від природи прагнуть до знань"^[90]. Цим Аристотель засвідчує напрям власних теоретичних пошуків і намірів. Річ у тім, що "Метафізика" присвячена пошуку Знання, шляхів його отри­мання та способів досягнення.

Аристотель чітко розрізняє так звану "першу філософію" і "другу філософію". Для нього фізика, об'єктом якої є природа, - це "друга філософія". Предметом "першої філософії" (мета­фізики) є істе^[91] (буття) як таке, або те, що притаманне йому само собою. Ця наука, зазначає Аристотель, не тотожна жодній із конкретних наук, бо всі вони виокремлюють як свій предмет дослідження лише певну частину існуючого (природи). Перша філософія шукає першопричини чи першооснови існуючого. Природа не збігається з істим, вона лише один рід істотного. Якби природа та істе були тотожними, то метафізика не мала б власного предмета дослідження. Вся філософія Аристотеля - це спроба зрозуміти істе, з'ясувати його структуру та визначати його стосовно не-істого.

Про істе, пише Аристотель, говорять у різних значеннях, але щоразу стосовно якоїсь основи: одне називається істим тому, що воно - сутність, друге - тому, що воно - стан сутності, третє - тому, що воно - шлях до сутності, або знищення і відсутність її, або властивість її, або те, що призводить і породжує сутність і знаходиться в якомусь стосунку до неї... Власне, істе повинно досліджуватися однією наукою^[92], а саме метафізикою.

У праці "Метафізика" Аристотель дав розгорнуту критику вчення Платона про істинне буття (ейдоси, ідеї). Згодом в афо­ристичній формі це прозвучить так: "Платон мені друг, але істина дорожча". Аристотель, на противагу своєму вчителю, заперечував існування ідей поза світом речей. Чуттєвий світ для Аристотеля є цілком реальним. Це не світ тіней як у Платона. Він не поділяє також і наївних поглядів, що буття вичерпується лише чуттєвою картиною.

Кожне одиничне, на думку Аристотеля, має свою сутність, яка осягається розумом. Ця сутність вічна і незмінна та утворює надчуттєвий рівень буття. Ідеї не мають самостійного існуван­ня. Буття, як стале і незмінне, вічне, існує в чуттєвому світі. Тому філософ називає сутністю (буттям) одиничне^[93]. Сутність є предмет, що має самостійне буття та не потребує для свого існування іншого. Це означає, що окрема річ не може існувати поза своєю сутністю, як і сутність самостійно, поза окремою річчю. Врешті-решт Аристотель доходить висновку, що окремі речі є субстанціями, які мають властивості. Справді, окрема річ може поєднувати в собі протилежні властивості, ознаки і в той

же час не допускає існування нічого, що було б протилежним їй і перебувало поза нею. Властивості поділяються на суттєві і несуттєві. Суттєві властивості дають видову характеристику речі.

Сутність може бути виражена в понятті, тому є предметом науки. Філософія, крім понять, послуговується категоріями, тобто найзагальнішими поняттями, які не можуть бути зве­дені одне до одного або узагальнені. Аристотель називає такі десять категорій як сутність, кількість, якість, відношення, дія, місце, час, розташування, володіння, страждання. Аналізуючи ці категорії, філософ віднаходить суттєві відмінності між ними. Так, категорія сутності дає нам відповідь на питання: що це таке? Якщо сутність має самостійне існування, то всі інші категорії вказують на саму сутність і поза нею не існують.

Аристотель одним із перших дав розгорнуті міркування щодо науки. Для нього як і для його вчителя - Платона, епістеме - достовірне наукове знання. Якщо для Платона критерієм існу­вання знання була здатність давати визначення, то Аристотель найперше звертає увагу на знання причин. Він наголошував, що знання того, чому дещо є, означає знати через причину. Наукове знання також має бути логічно доведене: потрібно не просто виявляти причину даного предмета, а й доводити, що саме вона є його причиною, а не дещо інше. Для філософа наукове знання є доведенням і узагальненням причин.

Предмет філософії, за Аристотелем, - буття як таке, його

1 IIl^ J

першопричини і першопочатки^[94]. Його онтологія ґрунтується на вченні про чотири першопричини буття: формальної, ма­теріальної, цільової та дійової.

У "Метафізиці" філософ зазначає, що сутністю буття кож­ної речі є форма. Формальна першопричина є чинником, що дає речам і предметам актуальне буття. Форм стільки, скільки нижчих видів, які далі не розкладаються. Форми ніхто не ство­рив, вони існують самі собою. Завдяки формальній причині існують окремі, одиничні, індивідуальні форми буття. Під фор­мою Аристотель розуміє і зовнішній вигляд речей, їхній стан завершеності або оформлення в самостійне буття.

До того ж форма є не тільки принципом буття всього існуючого, але й безпосередньою умовою його пізнання, тому що лише завдяки формі речі та предмети об'єктивного світу отримують сутнісне визначення, індивідуальну специфіку, своє довершення і повну актуалізацію. Пізнати річ, предмет, на дум­ку Аристотеля, означало насамперед пізнати їхню форму. Цим філософ ототожнює форму зі змістом поняття. Річ у тім, що поняття будь-якої речі охоплює ті її властивості й ознаки, що виражають її сутність, притаманну певному класу предметів, тобто їхню форму.

Друга першопричина буття матеріальна, вона - те, з чого річ виникає. Це - безформний і невизначений субстрат, який може набувати будь-якої форми. Для дефініції матерії недо­статньо вказати, що це субстрат, позбавлений форми. Так, на­приклад, коли неосвічена людина стає освіченою, то її новий стан зумовлений не тим, що вона була неосвіченою, не фактом відсутності освіченості, а винятково тим, що людина вже має можливість стати освіченою. Тож дефініція поняття матерії містить у собі не лише момент відсутності форми, а й саму можливість цієї форми як вже дійсного буття.

У своїх метафізичних пошуках Аристотель розрізняє два види матерії: першу і другу. Перша матерія є передовсім мож­ливістю, а тому може стати будь-якою дійсністю. Сама собою вона непізнавана, її не можна пізнати за допомогою відчуттів, а можна лише мислити. Всі речі виникають із визначеної, уже оформленої матерії, тобто другої.

Для того, щоб форма змогла себе реалізувати чи втілитися у щось конкретне, індивідуальне, вона повинна поєднатися з матерією. Якщо матерія пасивна і нездатна будь-що породити, то форма активна. Однак це - два співвічні начала, без яких нічого не було б. У "Метафізиці" Аристотель наголошує, що не можна приписати виникнення ні матерії, ні формі. Все, що існує в природі, складається з матерії та форми. Річ, як індиві­дуальна сутність, вторинна щодо матерії і форми.

Внесення форми в матерію Аристотель називає цільовою причиною. Взаємодія матерії і форми постає як перетворен­ня можливості в дійсність. Носієм можливості є матерія. В результаті оформлення вона переходить із стану можли­вості в дійсність. Реалізацію Аристотель характеризує словом ентелехія - внутрішня доцільність. Ціль обов'язково прагне до блага, тобто кожна можливість прагне реалізувати себе у всій повноті, а отже, прагне до блага взагалі. Тож, філософія Аристотеля є телеологічною.

На думку філософа, процес переходу від можливості до дій­сності потребує пояснення самої першопричини руху. Дійова причина означає, що будь-яка зміна вимагає дії чого-небудь на що-небудь. Дія - джерело руху. Рух повинен існувати вічно і не зупинятись, отже, існує першорушій^[95] - Бог (Абсолют, Чиста форма), який урухомлює все, але сам залишається нерухомим. Бог не лише рухова, але й цільова причина. За Аристотелем, Бог - це і розум, що мислить себе сам.

Кожна річ містить у собі всі чотири причини. Наприклад, причинами статуї є і скульптурне мистецтво, і мідь: перша як джерело руху, друга як матерія. Одночасно діють ще дві причини: формальна і цільова. Скульптор створюючи статую, надає їй певної форми, яка в його голові існувала як мета, що визначала всі його дії. Успіх скульптора у реалізації задуманого в матеріалі і є ентелехією.

У трактаті "Про душу" Аристотель розробляє власну кон­цепцію людини. У ній він виокремлює три види душі: рос­линну, тваринну і людську. Кожна з них має свою специфіку і наділена сукупністю певних властивостей. Рослинна і тваринна душа характеризують людину як біологічну істоту. Завдяки рослинній душі здійснюється живлення, ріст і розмноження; завдяки тваринній - людина здатна до відчуттів. Проте люди­ну характеризує розумна душа, властивістю якої є мислення. Аристотель називає мислення "людською ентелехією", своєрід­ною духовною потенцією, що постійно реалізується в діяль­ності людини.

Аристотель, як і його вчитель, розвивав вчення про державу, яке виклав у трактаті "Політика". За Аристотелем, все суспільне життя людей реалізується в межах держави. Під державою, або політичною спілкою, він розуміє особливого роду об'єднання, що спрямовує життя до найбільшого і найвищого з-поміж усіх благ - до щастя. Будь-яка держава - природне утворення, як і її первинні об'єднання (сім'я, поселення), завершенням яких вона є. Держава виникає для задоволення життєвих потреб, але існує заради досягнення впорядкованого життя. Держава передує кожній людині. Звідси випливає, що людина - істота політична. Хто не здатний вступати в спілку або, вважаючи себе істотою самодостатньою, не відчуває потреби ні в чому, вже не є частинкою держави, він стає або твариною, або бо­жеством, уважає Аристотель.

Завдяки своїй природі люди прагнуть до державного об'єднання. Тому що порядок, який встановлює держава, є найбільшим благом, бо людина живе за законом і правом. Отже, поняття справедливості, зазначає філософ, пов'язане з уявленням про державу, бо вона впорядковує засади політич­ного об'єднання. А правосуддя є мірилом справедливості^[96].

Позаяк кожна держава складається з окремих сімей, то Аристотель розпочинає своє дослідження саме з цієї форми співжиття людей. Він аналізує взаємини, які складаються між господарем і рабом, подружжям, батьками і дітьми. Всі вони репрезентують відповідні форми влади: панування, шлюбна і домашнього господаря. Влада не лише необхідна, а й корис­на, бо від природи одні люди призначені для панування, а інші - для покори. І що досконаліша влада, то краща форма взаємостосунків між нею і підлеглими. Щоправда, зауважує Аристотель, вільна людина застосовує свою владу над рабом інакше, ніж стосовно дружини і дітей. Раб - невільник, а тому над ним панують.

Владу домашнього господаря Аристотель визначає як од­ноосібну, монархічну. Стосунки між дітьми мають демократич­ний характер, а між подружжям - аристократичний. Зокрема, Аристотель зазначає, що чоловік, за своєю природою, стоїть вище за жінку, і тому він панує, а вона - підлегла. Однак влада чоловіка над дружиною схожа на владу державця над громада­ми, а влада батька над дітьми - на владу царя над підлеглими. Отже, сім'я, висновує філософ, побудована на засадах нерівності й підлеглості, а тому вона - своєрідна держава в мініатюрі.

Влада державця і господаря дому - неоднакові поняття. Адже влада над вільними за природою - це одне, а влада над рабами - інше. Влада державця - це влада над вільними і рівни­ми^[97]. Проте кожен, хто панує, повинен володіти досконалими моральними чеснотами.

Аристотель з'ясовує питання, який із видів державного устрою здатний забезпечити громадянам найкращий спосіб життя. Аналіз форм державно-політичного устрою філософ здійснює стосовно двох критеріїв: кількість правителів і мо­ральної спрямованості правління. На цій підставі він виділяє "правильну" і "неправильну" форми правління, залежно від того, чи зорієнтовані вони на досягнення суспільного блага, чи на задоволення лише особистих потреб. До "правильних" зара­ховує монархію, аристократію і політію, а до "неправильних" - тиранію, олігархію і демократію (охлократію)^[98].

На думку Аристотеля, монархія є найдосконалішою і най­кращою формою правління, в якій здійснюється влада однією особою і вона слугує спільному добру. Позитивно оцінює фі­лософ і аристократичну владу, бо в цьому випадку правлять кращі або уряд турбується про благо держави і громадян. Коли ж править більшість в інтересах загальної користі, то така форма відома як політія. В ній найвища верховна влада зосереджується в руках військового стану. Натомість тиранію він уважав найгіршою формою державного правління, бо це - деспотична монархічна влада, що має на меті вигоду одного правителя. Вона не відповідає інтересам народу, пригнічує наміри й бажання людей, позбавляє їх можливості виявля­ти політичну активність. Олігархія - така форма влади, коли державні посади обіймають багаті, це - меншість, яка має високий майновий ценз. Тоді як, за демократії, влада зосере­джується в руках бідних громадян, це - більшість, яка не володіє значними статками. Головна ознака розрізнення цих форм є бідність і багатство^[99]. Свої ж претензії на владу вони обґрун­товують піклуванням про справедливість.

За Аристотелем, важливим чинником збереження могут­ності й цілісності держави є публічне виховання громадян. Як і в Платона, у вихованні громадян пріоритетна роль належить державі. Оскільки, пише Аристотель, "держава ставить перед собою одну мету для всіх, то зрозуміло й те, що виховання - за­гальнодержавна справа, і воно повинно мати загальний харак­тер. І не бути справою якоїсь окремо взятої особи. Тепер же кожен дбає про виховання своїх дітей, навчаючи їх по-своєму, як заманеться. Насправді ж те, що є спільною справою, треба й виконувати спільно"^[100]. Кінцеву мету публічного і приватно­го виховання філософ убачав у тому, щоб кожен громадянин, зрештою, міг брати участь у державному житті та управлінні державою.

У праці "Політика" автор не оминув увагою проблему мож­ливості побудови найкращої держави, мета якої - гарантувати своїм громадянам щасливе життя. Філософ переконаний, що досконалий поліс цілком досяжний. Його оптимальна організа­ція має спиратися на знання та мати чіткий план побудови.

Найсприятливіший державний лад, за якого можна по­будувати взірцевий поліс, є аристократичним. Саме він, пе­реконаний Аристотель, гарантує повноправним громадянам такий спосіб життя, за якого найповніше розвиваються людські чесноти і кожна людина стає щасливою.

В Аристотеля антична філософія досягла найвищого сту­пеня свого розвитку як система теоретичного знання. Завдяки Платону й Аристотелю філософія входить у стіни навчального закладу: Платон заснував Академію, а Аристотель - Лікей. Фі­лософія перетворилася в шкільну науку, доступну для освоєння кожному. Багатий зміст філософії початково вміщався у три її розділи: логіку, фізику й етику. Згодом філософські трактати про буття в цілому та істе як таке не вписувались у три зазначені дисципліни. Власне, філософське знання поступово набувало статусу метафізики. Під нею розуміли науку про надчуттєве і його пізнання. Перша філософія ставала метафізикою.

За класичним періодом античної філософії настає еллінсь­кий (ZV до н. е. - IV ст. н. е.). Раціонально-теоретична традиція в Давній Греції поступово занепадає. Натомість утверджується раціонально-прагматична філософія як мистецтво жити. Фі­лософські вчення стоїків та епікурейців засвідчують переорієн­тацію філософського світогляду на обґрунтування внутрішньої свободи людини, на досягнення нею щастя в умовах могутності еллінської держави.

Демократичні міста-поліси з їхньою свободою і сувереніте­том громадянина заміняють космополітичними монархіями з олігархічною чи тиранічною формою правління. Еллін (грек) - це вже не громадянин, який бере участь у політичному житті та управлінні державою. Втративши політичну свободу, він набув статусу підданого з обмеженою особистісною свободою.

Водночас величезні просторові терени монархій та постійні війни за їхнє розширення жахали індивіда. Позбавлений свобод, він почувався самотньо, переймаючись власними інтересами. Тому індивід прагнув заглибитися в себе, приглушити в собі бажання й пристрасті, віднайти мир і спокій у колі своїх однодумців.

Важливою світоглядною проблемою для еллінів була відповідь на питання: як бути вільним в умовах тоталітар­ного режиму? В пошуках відповіді на це питання форму­ються такі еллінські школи, як епікуреїзм і стоїцизм. ' Їхні вчення займаються проблемами практичного життя, долею індивіда, пошуком шляхів досягнення "внутрішньої свободи", незалежності від світу. Головне питання, на яке прагнули відповісти філософи: як жити? А звідси і пошук мистецтва душевного життя. Не випадково тепер філософія набуває статусу "першої порадниці", що вказує кожному стежку до морального вдосконалення та до щастя. "Не з тим до неї звертаються, аби мило провести день, аби не знудьгувалось на дозвіллі. Ні! Філо­софія ліпить, вивершує нашу душу, впорядковує життя, керує нашими діями, вказує, чим треба займатися, що - відкинути; сидить за кермом і дбає, щоб не пливли наосліп ті, хто шукає дороги серед непевних хвиль"^[101].

Найвизначнішим філософом еллінського періоду був Епікур (341-271 до н. е.). Наприкінці ZV ст. до н. е. він зібрав навколо себе однодумців і створив замкнуте співтовариство - Епікурейський союз. Життя в ньому було скромним і невибагливим. Розуміючи неможливість для будь-якого громадянина впливати на політичні та соціальні процеси в умовах деспотичних еллінських монархій, він запропонував як життєво виправданий світоглядний принцип : "Проживи непомітно!" Цей принцип був обґрунтований ним онтологічно й етично. Мотиви свого філософування Епікур по­яснював бажанням звільнити людей від страху перед невідомим, таємничим, а головно перед смертю.

Розвиваючи атомістичне вчення Демокріта, Епікур допов­нює його суттєвим положенням про здатність атомів самочин­но відхилятися від необхідності, тобто прямолінійного і рівно­мірного руху. Принцип спонтанності руху атомів дав йому змогу обґрунтувати свободу людини, її мислення та поведінки. Людина, як соціальний атом, теж підпорядкована цьому зако­ну. Оскільки в світі панує необхідність, то цей універсальний порядок буття панує і над людиною. Ця необхідність - це доля, і протистояти їй безглуздо. Незважаючи на те, що людина не може звільнитися від дії зовнішньої щодо неї необхідності, все ж таки вона має певний мінімум соціальної автономії, індивіду­альної свободи. Завдяки їй людина здатна протистояти зовніш­ній примусовості об'єктивного поступу подій. Людина може ухилятися від ударів долі. Така можливість у людини криється в її духовному світі, в її розумі, оскільки він не підпорядкований необхідності.

Скромність і невтручання в державні справи, що проповіду­вали епікурейці, поєднувалися з орієнтацією на індивідуальне щасливе життя. Вони свідомо уникали виконання будь-яких суспільних функцій, обов'язків і навіть шлюбу. Призначення етики епікурейці вбачали в тому, щоб навчити людей бути щасливими. На відміну від безтурботних богів, люди можуть бути лише відносно щасливими, але для цього треба знати, до чого прагнути, а чого уникати. Прикладом цього є все живе, яке намагається уникнути страждання і досягнути насолоди.

Щастя людини, на думку Епікура, не в гонитві за насоло­дою, як неправильно трактують його вчення ті, хто не розуміє його, а в ухилянні від незадоволення. Тому в етиці Епікура го­ловний принцип: "У всьому дотримуйся міри!" Він орієн­тує лише на природні й необхідні задоволення, тоді як штучні потреби не треба задовольняти. Свободу людини він трактує як позбавлення страждань тіла і сум'яття душі. Шлях до щастя - оволодіння філософією. Саме філософія є способом досягнення стану атараксії (ataraxia) - відсутності душевних хвилювань. Роз'яснюючи такий стан душі, Сенека зазначає, що мудрець- стоїк, відчувши біль долає його, тоді як епікуреєць навіть не відчуває його, бо його душа піднялась над усякими страждан­нями^[102]. Тому він не страждає навіть зазнавши втрат, хоч би волів їх і не зазнавати.

Ідеї епікуреїзму з ІІ ст. до н. е. поширилися в Римі. Кульмі­нацією давньоримської епікурейської традиції вважають праці філософа Тіта Лукреція Кара (95-55 до н. е.). Його віршований твір "Про природу речей" переклав з оригіналу на українську мову Андрій Содомора. Саме з цієї праці ми знаємо про вчення Епікура.

Поряд із епікурейською філософією від IV ст. до н. е. до кінця III ст. н. е. існував інший напрям еллінської філософії - стоїцизм. Зародився він у Давній Греції, де найвідомішими були Зенон (335-262 до н. е.), Клеанф (331-251 до н. е.), Хризіп (280-206 до н. е.). Згодом ідеї стоїцизму розвивали у Римі Сенека (4 до н. е. - 65 н. е.) - радник імператора Нерона, Епіктет (53-130 н. е.) - раб, який отримавши свободу, при­святив себе винятково філософії, Марк Аврелій (121­180 н. е.) - римський імператор, який у стоїчній етиці вбачав засіб морального відродження суспільства.

Головна увага стоїків зосереджена на етиці, яка орієнтує лю­дину на свідоме примирення з долею. Вони першими звернули увагу на те, що людина не владна над природними та соціаль­ними обставинами свого життя, однак вона може змінити своє ставлення до них, а саме: виробити байдуже ставлення. Тому на відміну від епікурейців, вони орієнтували на свідоме слідування необхідності, сприймати все, як є: життя і смерть, здоров'я і хво­робу, красу і гидоту, задоволення і страждання, славу і безчестя. Все це не випадкове, а визначене. Все, що трапляється з людиною, не що інше як податок за життя. Звільнитися від того податку, зазначає Сенека, дарма сподіватися і дарма прагнути.

Мудрець, на його думку, не порушуватиме усталених зви­чаїв, не привертатиме загальної уваги небувалим способом життя. Жити природно, за традицією, вважалося як жити ро­зумно і морально, у всьому дотримуватися міри. "Жити треба так, мовби ми жили на видноті. Та й думати треба так, начебто хтось міг зазирнути нам у глибину серця. А таки може! Бо що ж то з того, що затаїмо дещо від людей? Таж перед богом дверей не зачиниш! Він же - у наших душах..."^[103].

Для стоїків процвітання, щастя і блаженство досягається шляхом гармонії розуму людини з космічним розумом. Тому обов'язок людини жити в гармонії з природою, розумно і без­пристрасно. На думку стоїків, саме пристрасті є джерелом зла. Тож кожен, хто прагне щастя, має панувати над своїми пристрастями, а не бути їхнім рабом. Наприклад, стоїк Сенека вважав, що людині від природи притаманна любов до свого тіла. Тому не заперечував, що власне тіло треба плекати, але, в жодному разі - не служити йому. Надмірна любов до тіла непокоїть людину різними страхами, пригнічує турботами, наражає на приниження. Тому Сенека наголошував, щоб доля не застала людину зненацька, треба подружитися з убогістю. Знаючи, що не так уже важко перебувати в убогості, людина спокійніше сприйматиме життя в багатстві.

Основа доброчинного життя - філософія, яка формує ха­рактер людини і дає їй силу слідувати долі. Тому Сенека вчить покладатися на самого себе: "Зроби сам себе щасливим! Це тобі під силу, якщо збагнеш одне: благо лише те, в чому присутня доброчесність, а те, що причетне до зла, ганебне. Що ж є благо? Знання. Що є зло? Незнання"^[104]. На основі знання філософія дає змогу виробити ідеальний спосіб ставлення до світу - апатію (apatheia) - безпристрасність. Це і стан блаженного життя, який характеризує безтурботність, і незворушний спокій. Людина досягає його, за філософом, лише завдяки високості духу, не­схитній стійкості незалежного судження про всі речі. Дійти до таких вершин можна "прозрівши правду в усій її поставі; тримаючись в усіх своїх діях порядку, міри, пристойності, доб­рої, зичливої волі, що завжди прислухається до голосу розуму, ніколи від нього не відхиляється"^[105].

Сенеці дуже часто закидали, що неможливо досягнути та­кого стану вдосконалення, позаяк вимоги перевищують людсь­ку природу. На що він відповідав, що кожен може пройти цей шлях, але не хоче. Ніхто на цьому шляху ще не зазнав невдач. Однак перешкодою є вагання. Якщо потрібен приклад, візьміть Сократа, старця рідкісної витривалості, який зазнав чимало знегод, і все ж його не зламала ні вбогість, ні домашні клопоти, ні труднощі. Врешті - вирок за найтяжчими звинуваченнями. А далі - в'язниця й отрута. І все це настільки не зворушило Сократа, що він навіть обличчям не змінився. Оце, власне, гідна подиву, рідкісна якість людського духу!

Людина, як мікрокосмос, підпорядкована законам космосу, природній необхідності (долі). Її свобода полягає в свідомо­му слідуванні їй. Необхідності не уникнути - її можна лише подолати. Як зазначав Сенека, той порядок, що в природі ре­чей не можемо змінити, але можемо виплекати в собі гідну бездоганної людини силу духу, що допоможе нам мужньо витримати все випадкове та бути у злагоді з природою. А для цього потрібне загальне знання необхідності, яке дає фі­лософія. Якщо хочеш взяти владу над усім, зауважує Сенека, віддай розуму владу над собою. Багатьма покеруєш, якщо тобою керуватиме розум. Він навчить тебе, до чого і в який спосіб маєш братися за справу. Ганебно, якщо ми не йдемо, а дозво­ляємо, щоб нас кудись несло, мов за течією. "Розумний нічого не робить проти волі. Над ним не владна необхідність, бо він сам хоче того, до чого вона збирається його змусити"^[106].

На противагу епікурейцям, які прагнули жити непомітно, стоїки вважали, що обов'язок філософа - брати участь у житті держави, приносити їй користь на тій посаді, яку визначила йому доля. Якщо держава настільки зіпсута, що в ній філосо­фові немає місця, він повинен пам'ятати, що є громадянином не лише свого рідного міста, але й усього світу. Тому має при­носити користь людству в цілому, навчаючи його та подаючи приклад власним життям.

Яскравим прикладом може слугувати життя й діяння рим­ського імператора Марка Аврелія, який практично викорис­товував стоїчні ідеї та повчав інших. Він застерігав ніколи не виказувати гніву, а завжди бути безпристрасним, хоч водночас і вельми приязним; мовити добре слово, але без зайвого галасу; бути вченим, не виставляючи цього на показ. “Будь немов та круча, яку раз у раз б'ють хвилі, а вона, знай, стоїть, і довкола неї влягаються кипучі води"^[107].

Еллінська філософія завершила період античності. Вона орієнтувала людину на вибір певного способу життя. З одного боку, на невтручання в перебіг соціальний подій, у державні справи, а з іншого, - на індивідуальну активність у досягненні щастя, як стану атараксії в епікурейців, або стану апатії у стоїків. Такий спосіб життя людина досягає через оволодіння філосо­фією та духовне самовдосконалення.

1. Які етапи розвитку античної філософії?

2. У чому суть космоцентризму давньогрецької філософії?

3. Який принцип буття космосу, за Гераклітом?

4. У чому суть ідеалізму як онтологічного вчення?

Буття світу та людини в античній філософії 143

5. Яка філософська школа вперше вводить поняття “буття" і "небуття"? Який їхній зміст?

6. Які дві площини буття виокремлює Платон?

7. Розкрийте взаємозв'язок ідей і матерії в онтологічному вченні Платона?

8. У чому суть "ідеальної держави ", за Платоном ?

9. Які чотири першопричини буття, за Аристотелем?

10. Прокоментуйте фразу Аристотеля "Платон мені друг, але істина дорожча".

11. Яка проблематика епікуреїзму та стоїцизму? Чим вона зумовлена?

1. Аристотель. Політика. К.: Основи, 2000. 239 с.

2. Аристотель. Метафизика. СПб.: Алетейа; К.: Эльга, 2002. Кн. І. С. 29-68; Кн. ХІІ. С. 375-404.

3. Кондзьолка В. Нариси історії античної філософії. Львів: ВЦ ЛНУ імені І. Франка, 1993. 259 с.

4. Марк Аврелій. Наодинці з собою. Роздуми. Львів: Літопис, 2007. 212 с.

5. Платон. Держава. К.: Основи, 2005. 255 с.

6. Поппер К. Відкрите суспільство та його вороги. К.: Основи, 1994. Т.1. 444 с.

7. Сенека. Моральні листи до Луцілія. К.: Основи, 1999. 603 с.

8. Татаркевич В. Історія філософії: Антична і середньовічна філосо­фія. К.: Свічадо, 1997. Т. 1. 456 с.

9. Чанышев А. Курс лекций по древней философии: Учеб. пособие. М.: Высш. школа, 1981. 374 с.

10. Чанышев А. Курс лекций по древней и средневековой филосо­фии: Учеб. пособие. М.: Высш. школа, 1991. 512 с.