Філософія Середньовіччя

Середньовічна філософія почала формуватися у І ст. н.е., тобто розпочалася на чотири століття раніше, ніж сама епоха Середньовіч­чя. У цьому немає нічого дивного. Майже 500 років середньовічна й антична філософії існували паралельно, часто конфліктуючи, а інколи і вступаючи в конструктивний діалог.

1.1. Фундаментальні філософські ідеї Біблії

«Біблія» містить низку філософських ідей, які фундаментально відрізняються від античних поглядів на першооснову, спосіб пі­знання світу, людину і суспільство. Ці ідеї наступні:

1. Першоосновою є Бог. Не вода, не вогонь, не світ ідей і не сполучення ідей з матерією, а саме Бог. Антична філософія звісно ж знала і оперувала поняттям «Бог», однак у творах Платона та Аріс- тотеля теж йшлося про Бога, однак у Платона першоосновою був світ ідей, у Арістотеля - сполучення ідей і матерії, а не Бог. Біблія проголошує першоосновою саме Бога. «Я є Альфа й Омега,... Той, Хто є, і Хто був, і Хто має прийти», - написано у Біблії (Одкр. І: 8).

2. Бог створив світ з нічого (ex nihilo). У «Євангелії від Івана (І: 3) написано: «Все через Нього (Бога.- О.К.) повстало, і ніщо, що повстало, не повстало без Нього». Цього моменту також не було в античній філософії, ні в Платона, ні в Арістотеля. За Платоном, і матерія, й ідеї, й Бог існували вічно, аналогічних поглядів дотримувався Арістотель. Римляни ж говорили: «Ex nihilo nihil» («З нічого нічого не виникає»). Біблія ж вперше вводить поняття «творіння» з нічого^[76].

3. Біблія методом пізнання Бога проголошує не тільки розум, але й віру. «Повір в Господа всім своїм серцем, а не розумом, - пишеться в Біблії...- і він зробить твій шлях прямим» (Прип. Сол. ІІІ: 5:6). Християнський філософ ІІ-ІІІ ст. н.е. Тертулліан писав: «Сина Божого було розп’ято, не має в мені сорому, бо це соро­мно. Божий Син мертвий: це правдоподібно, бо абсурдно. І було Його поховано, і Він підвівся з труни: це безсумнівно, бо не­можливо»^[77]. Цей вислів означав, що Біблія має цілий ряд положень, які неможливо осягнути розумом, як-от: одночасну єдиність Бога та існування його в трьох іпостасях: Бог-Отець, Бог-Син і Бог-Дух Святий, або те, що Христос є одночасно Бог і людина, або те, що Бога можна стратити, поховати тощо. В усе це потрібно просто вірити. Вислів Тертулліана скорочено записують інколи так: «('redo quia absurdum» («Вірую, тому що абсурдно»).

4. Біблія підносить людину на небачену до цього висоту, лю­дина оголошується господарем природи. Цього не було ні в античній філософії, де людина мислилась рівноправною з іншими частинами природи, ні у східній, де метою людини було не піднестися над природою, а злитися, розчинитися в ній. Восьмий Псалом пише: «Вчинив ти його (чоловіка. - О.К.) не набагато меншим від Бога, і славою, і величчю Ти коронуєш його. Учинив Ти його володарем творива рук Своїх, все під ноги йому поклав: худобу дрібну та биків, їх усіх, а також степових звірів диких, птаство небесне та риби морські, і все, що морськими дорогами ходить» (Пс. 8).

5. На відміну від античної філософії, яка не розрізняла понять «суспільство» і «держава», Біблія закладає основу для розведення цих понять. Саме в ній зароджуються уявлення про «християнське суспільство» - спільноту людей, віруючих у Христа, так званих «дітей Божих», які долають кордони держав, мов, культур, перебу­ваючи ніби над ними. Ось характерна цитата з Євангелія від Йоанна: «Котрі ж прийняли Його, дав їм власть дітьми Божими стати ся, що вірують в ім’я Його, що не від крові, не від хотіння тілесного, не від хотіння мужеського, а від Бога родилися» (Йн.

В епоху зрілого Середньовіччя майже вся західноєвропейська філософія розвивалася у світлі цих ідей, оскільки через певні полі­тичні чинники філософувати всупереч біблійному вченню стало небезпечно. Починаючи від імператора Костянтина, який у 313 ро­ці проголосив християнство державною релігією Римської Імперії, церква розпочала активну боротьбу з поглядами, що розходились із Біблією. Досить часто ті, які думали інакше, жорстоко карались.

1.2. Перші християнські філософські вчення

1.2.1. Філон Александрійський

Першими взірцями середньовічної філософії були вчення, які намагалися поєднати іудейські чи християнські філософські ідеї з античною, насамперед платонівською філософією.

Першим таким філософом вважають Філона Йудея з Алексан- дрії (Філон Александрійський нар. 15/10 р. до н.е. - помер бл. 50 р. н.е.). Він першим розробив філософську систему, що поєдну­вала іудаїзм, старозаповітні ідеї із платонізмом.

Філон Александрійський вважав, що першоосновою є Бог. Він створив світ з нічого. Спочатку світ ідей, про який розповідав раніше Платон, а потім, користуючись цими ідеями, матеріальний світ. Як і в Платона, Бог у Філона творить матеріальні речі, користуючись ідеями, однак на відміну від грецького філософа, який вважав ідеї вічними і нествореними, Філон вважає, що їх, як і матерію, створив Бог ex nihilo.

Філон писав про те, що пізнавати Бога треба не тільки вірою, але й витлумачуючи Святе Письмо, яке, окрім буквального, має ще й алегоричний, прихований смисл, інакше кажучи, біблійні персонажі, події, сюжети в зашифрованій формі символізують філософські та моральні істини. Цей погляд на Біблію, який зараз, по суті, є загально­прийнятим, уперше висловив дійсно Філон Юдей.

Бог створив також і людину. Однак погляд на людину у Філона Александрійського відрізняється від античних ідей. Як уже гово­рилося, грецькі філософи вважали, що людина - це душа, яка ототожнювалась із інтелектом, та тіло. Філон Александрійський додає до цих двох частин третю - Дух (гр.

Отже, Філон Юдей - це перший приклад поєднання старозапо- вітніх ідей з Платонівськими.

1.2.2. Гностицизм і містико-релігійна філософія

Ще однією спробою поєднання християнства й античної філо­софії був гностицизм. Гностицизм - це філософська течія перших століть християнства, що проголошує першоосновою християнсь­кого Бога, який створив світ ідеальний, схожий на платонівський, а світ матеріальний створений злим богом Деміургом. Як бачимо, ця назва запозичена знову ж таки з Платонівської філософії. Пізнати Бога можуть лише вибрані учні Христа, яким він сам відкрив істину у вигляді гностичного вчення. Пізнати Бога можна не раціональним шляхом, а шляхом містичного⁷⁸ самопізнання. Людина складається з Духу, душі і тіла і після смерті потрапляє або в рай, або в пекло.

Суспільство, на думку гностиків, складається із трьох частин:

(1) людей «пневматичних», в яких переважає Дух, і які потраплять в рай (вони є обрані, що володіють «гнозисом» (знанням);

(2) людей «психічних», в яких переважає душа, і які досягнуть спасіння, якщо прислухаються до порад обраних, і (3) людей «гіли- чних» («²lh» означає «матерія»), в яких переважають матеріальні устремління і які приречені на пекло. Найвідомішими гностиками

⁷⁸ Містикою називають віру в здатність людини вступати в безпосереднє спілкування із Богом.

були Валентин, Карпократ, Єпіфан, Василид, Ісидор й ін.^[78].

1.2.3. Християнський неоплатонізм

Ми пам’ятаємо, що філософ Плотін та неоплатоніки вважали дже­релом усього видимого світу ідею Блага, яка є Єдиним, і з якої шля­хом еманації народжуються всі інші речі. У добу раннього Середньо­віччя ці ідеї суттєво модифікуються.

1.3. Патристика. Аврелій Авґустін

1.3.1. Грецька і латинська патристика

Середньовічну філософію, що розвивалася протягом майже 14 століть, починаючи від Біблії та Філона Александрійського, прийнято поділяти на два етапи: патристика і схоластика.

Патристика (від лат. pather - батько, «отець») - це період, що тривав від І до V ст. н.е. Отцями церкви називали мислителів, які заклали основи християнської філософії^[79] (філософії, що не суперечить фундаментальним філософським ідеям Біблії). Період патристики протікав під значним упливом філософії Платона.

До представників патристики належать:

• так звані «Апостольські отці» (Климент Римський, Ігнатій Антіохійський, Полікарп із Смирни), вчення яких перепліталось із вченнями апостолів (учнів Ісуса Христа). Вони присвячували свої праці переважно моральним настановам.

• апологети (від латинського apologia - «захист», Арістид, Юстин, Таціан, Теофіл) - захисники християнського світогляду, які у своїх працях сперечалися з язичницькими філософами і нап­равляли представникам тодішньої влади, т.з. «апології» - твори, спрямовані на захист церкви.

Як відомо з історії, в 395 році н.е. Римська імперія розпада­ється на дві частини: Західну - зі столицею у місті Рим та Східну зі столицею у місті Константинополь (сучасний Стамбул). Західна Римська імперія говорить і пише латинською мовою, Східна - грецькою, проте між ними існують не тільки мовні, але й куль - турні та релігійні відмінності. Тому патристику ІІІ-V ст. н.е. прийнято поділяти на дві гілки:

• грецькі отці церкви (Климент Александрійський, Оріґен, Єв- севій Кесарійський, Арій, Василій Кесарійський (Великий), Григорій Ніський, Григорій Назіанзин (Богослов), Немесій Емеський, Максим Сповідник, Йоанн Дамаскін й ін.). Особливо впливовим представником грецької патристики на той час був Оріґен (185-254), щоправда згодом засуджений у 231 році Александрійським помісним собором як єретик.

• латинські отці церкви (Мінуцій Фелікс, Тертулліан, Кіп- ріан, Новаціан, Арнобій, Лактанцій).

«Отці церкви» заклали основи християнської філософії. Завдяки ним філософія наступних століть отримала в готовому вигляді такі тези:

1. Бог одночасно є Отцем, Сином і Духом Святим. Одна із догм Нікейського Собору 325 р.^[80], так званий «символ віри», гласить: «Віруємо в єдиного Бога всемогутнього Творця всього видимого і невидимого. А також в єдиного Господа, Ісуса Христа, єдинородного сина Божого, народженого Отцем своїм, від сутності Отця, Бога від Бога, Світла істинного від Світла істинного, народженого, нествореного, єдиносущого з Отцем своїм, волею Якого все створено, що є на небі і що є на землі, ради нашого спасіння Він зійшов і втілився через святого Духа... а на третій день Він воскрес і знісся на небо і прийде знову, щоб судити живих і мертвих... Вірую в Духа Святого».

2. Христос є одночасно людиною і Богом («два начала в одній особі», догма Ефеського Собору 431 р.).

3. Чи не найголовнішою ідеєю, яка виникає в період патристики, є та, що для пізнання Бога потрібні і віра, і розум. Цю тезу повторюють Василій Кесарійський, Григорій Ніський, Гри­горій Назіанзин, Аврелій Авґустін. Реабілітація розуму має витоки в тлумаченні глав з Ісаї (VII: 9) грецької версії 70 перекладачів: «Не ма­, ючи віри, не зможете зрозуміти». Ця проблема дом буде жваво обговорюватись у період схо­ластики.

Найвидатнішим представником патристики був Аврелій Авґустін^{[81] [82].}

1.3.2. Аврелій Авґустін

Аврелій Авґустін (354-430, написав ве­лику кількість творів латинською мовою^[83]).

Він вважав, що Бог є першоосновою і створив світ із нічого. Ідеї, про

які говорив Платон, - це думки Бога. Користуючись думками, тобто ідеями, Бог творить матеріальні речі.

Слідом за іншими представниками патристики, Авґустін нама­гається реабілітувати роль розуму у пізнанні Бога і світу. Для Авґу- стіна істинною є лише віра, яка підкріплюється розумом: «Віра шукає, а розум знаходить».

Людина - це теж творіння Бога. Однак на відміну від греків, які вважали сутністю людини інтелект, Авґустін, стверджував, що окрім розуму в людині є також воля, яка, власне, не залежить від розуму. Саме тому людина інколи діє йому наперекір. Як ми вже знаємо, Сократ, який зводив людську душу до інтелекту, не зміг пояснити, чому людина, розумом розуміючи, що є добро, інколи все одно творить зло. Ця проблема не була розв’язана протягом кі­лькох століть, і тільки Авґустін нарешті її розв’язав, вказавши, що наперекір розуму творить воля. Таким чином, Авґустіна вважають першовідкривачем «особистості». Саме індивідуальна воля є тим, що відрізняє одну людину від іншої. Сократ відкриває людину - представника людського роду, який відрізняється від тварини наявністю розуму. Однак розум притаманний усім і функціонує за приблизно подібними законами. Якщо ж вказати на окрему людсь­ку одиницю, то вживають слово індивід. Уперше на самостійність і незалежність індивіда від суспільства вказали елліни (кініки, епікурейці, стоїки). Тому саме їх вважають першовідкривачами індивіда. Коли ж йдкться про особистість, то цим підкреслюють індивідуальну неповторність людини. Індивідуально неповторною людина стає завдяки волі, яка хоче того, чого не хочуть інші. Волею люди відрізняються між собою. Отже, Авґустін - першо­відкривач особистості.

Однак, як же нам керувати волею, яка не слухається розуму і незалежна від нього? Авґустін говорить, що є лише один інстру­мент управління волею - любов. Коли людина любить, то її воля прагне до добра. Отже, ми бачимо, як платонівська любов, яка була методом пізнання, перетворюється у Авґустіна в інструмент регуляції волі. Авґустіну належить чудовий вислів: «Ama, et fac quod vis» («Люби - і тоді роби, що хочеш»), однак, коли Авґустін говорить про любов, то він відтворює традиційне біблійне її розуміння: любов людини до людини не відкидається, але на перший план виноситися любов людини до Бога.

На любові має бути побудоване й суспільство. Власне, Авґустін вперше розвиває біблійну ідею «християнського суспільства», тобто розводить поняття «суспільство» і «держава». «Християнсь­ке суспільство», яке Авґустін називає «градом Божим», - це спіль­нота людей, що вірять у Христа і тих, які люблять його. Це спільність долає кордони держав, мов, культур, перебуваючи ніби над ними.

1.4. Схоластика. Тома Аквінський

1.4.1. Сутність поняття «схоластика» та її головні ідеї

Схоластика - це період розвитку західноєвропейської філософії, що тривав від VI до XIV ст. н.е. (від лат. «schola» - «школа», гр. «σχολή», а також лат. scholasticus - «шкільний» гр. «σχολαστικός» «вчений», «шкільний»). Схоластикою називали філософію, що функціонувала у середньовічних школах та університетах у VI-XIV ст. н.е. і розвивалась переважно під упливом філософії Арістотеля.

Першим схоластом (і останнім представником патристики) вважають Северина Боеція (480-526), перекладача на латину та інтерпретатора творів Арістотеля. Боеція небезпідставно вважа­ють проміжною ланкою між Античністю та Патристикою, з одно­го боку, і схоластикою, з іншого; людиною, що передала вже пев- ною мірою сформованій середньовічній філософії ідеї Арістотеля. Великою мірою завдяки Боецію Арістотель стає символом епохи схоластики.

Арістотелівська філософія проникала в схоластику й іншим шляхом, завдяки так званому «ісламському» впливу. У другій половині ХІІ ст. на латинську мову було перекладено значну кіль­кість творів видатного персицького філософа-арістотеліка Ібн Сі­ни (латинізоване Авіцена, 980-1037). Його книга «Зцілення» у 18 томах була систематичним викладом філософії Арістотеля, осна­щеним авторськими коментарями. Іншим популяризатором і коментатором Арістотеля став Ібн Рушд (лат. Аверроес, 1126­1198), робота якого «Великий коментарій» також стала відомою на середньовічному латинському Заході. Серед гебрайських мислителів, шанувальників Арістотеля, на Заході став відомим Моше бей-Маймон (лат. Маймонід, 1135-1204).

Внаслідок політичних контактів із арабським сходом на латину перекладалися не тільки праці видатних арабських коментаторів, але й самі праці Арістотеля, завдяки зусиллям «колегіуму» перекладачів із Толедо, а також перекладачам, які жили в Італії. Як не дивно, але саме арабські коментатори повертали європе­йцям джерела їх культури - давньогрецьку арістотелівську філософію.

Період схоластики поділяють на чотири підперіоди:

1. Перший період (VI-IX ст.). У цей час стараннями королівсь­кої династії Каролінгів у Європі відкриваються численні монас­тирські, єпископальні та придворні школи. В придворних школах, окрім поглибленого курсу з Біблії, вивчаються і так звані «сім вільних мистецтв» («septem artes liberales»)^[84]: граматика, ритори­ка, арифметика, геометрія, астрономія, музика та діалектика. Остання дисципліна являла собою не що інше, як формальну логі­ку Арістотеля.

На цей період припадає життя і діяльність Йоанна Скота Еріуґени (810-880), який керуючи придворною школою короля Карла Лисого і викладаючи діалектику, вчив, що саме вона «веде до Бога». Йому належить вислів: «Ніхто не сходить на небо інакше, ніж через філософію».

2. Другий період (ІХ-ХІІ ст., так звана «рання схоластика»). Цей період характеризується формулюванням трьох філософсь­ких проблем, які стають центральними для схоластики того та наступних віків, а саме: (1) проблема взаємодії розуму і віри стає центральною у схоластиці цього та наступних періодів. Жоден із визначних філософів чи богословів не оминає її. Дана проблема породила дві інші, часткові: (2) проблему «універсалій» (загальних понять), суть якої полягала у з’ясуванні питання: чи існують загальні поняття (наприклад «людина») в дійсності («реально»), чи тільки у нашій голові («номінально», в дійсності, нібито, існує не «людина взагалі», а тільки окремі конкретні люди, а людина - це тільки «поняття»), а також (3) проблему містичного пізнання, тобто можливості у стані екстазу безпосередньо спілкуватися із Богом. Ансельм Кентерберійський (Ансельм Д’Аоста, 1033­1109), який прославився своїми доказами буття Бога, виступає з тезою «credo ut intelligam» («вірю, щоб розуміти»), він стає прихильником «реалізму» - напряму, що визнає існування уні- версалій в дійсності. У П’єра Абеляра (1079-1142) ця теза вигля­дає вже перефразованою «intelligo ut credam» («розумію, щоб вірити»). Абеляр - передусім «номіналіст», тобто людина, яка не визнає існування «універсалій» в дійсності. Хоча в реальності існують тільки одиничні предмети, а не загальні поняття, однак предмети можуть бути подібними один до одного, і на цій подіб­ності ґрунтується можливість універсалій. Поряд із поглядами, які обстоюють важливість розуму для пізнання Бога; в ХІІ століт­ті існують і містичні погляди. Бернар Клервоський (1091-1153) не вірить у можливість розуму пізнати Бога, на його думку, Бога можна пізнати тільки в містичному екстазі. Аналогічних поглядів дотримуються і представники так званої Сен-Вікторської школи, заснованої Гільйомом де Шампо при монастирі Сен-Віктор, серед яких особливо прославився Гуго Сен-Вікторський (1096-1141).

3. Третій період (ХШ ст., так званий «золотий вік схоластики», або «середня схоластика»). Починаючи із ХІІ - ХШ століття, в Євр­опі спостерігається бурхливе економічне зростання, з одного боку, і занепад релігійного чуття, з іншого. Церква, яка завжди претенду­вала на узурпацію світської влади, починає втрачати позиції. У фі­лософії намічається розкол між розумом і вірою. Якщо реалісти Бонавентура (1217/18-1274) та Тома Аквінський (бл. 1225-1274), вважаючи розум необхідним для відшукування іскор божествен­ного, котрі за допомогою віри мають дозріти і прорости, то вже у вченні Йонна Дунса Скота (1266-1308) філософія і теологія, розум і віра розмежовуються. Філософія і теологія мають, на його думку, як різний об’єкт дослідження (філософія вивчає буття, а теологія предмети віри), так і різні методи та способи арґументації (філософія користується доказом, теологія - переконанням).

4. Четвертий період (ХІУ ст., «пізня схоластика») характеризу­ється остаточним розколом між розумом і вірою. Розквітає німець­ка спекулятивна містика, заснована Майстером Екхартом (1260­1327), яка відкидає можливість раціонального пізнання Бога, а до­пускає тільки містичне. Остаточний розкол між розумом і вірою оформлюється у філософії номіналіста Вільяма Оккама (1280­1349). За його життя розбіжності між церквою і світськими осо­бами перетворюються у справжній розкол. Людвіґ Баварський ко­ронується без благословення папи, франкфуртський сейм взагалі скасовує санкцію папи римського при коронації. Церква, яка має на своїй совісті хрестові проходи, спалення відьм і єретиків, торгівлю

індульгенціями, починає відігравати в житті суспільства все меншу і меншу роль. Біографія самого Оккама є типовою ілюстрацією цих процесів. Переслідуваний папою Йоанном ХХІІ за «єресі», Оккам тікає з Авіньйона в Пізу до ворога папи Людвіґа Баварського і звертається до нього з пропозицією: «Захисти мене мечем і я захищу тебе словом». На думку Оккама, віра і розум незалежні одне від одного і будь-які спроби їх поєднати є марними, істини віри не можуть бути зрозумітими раціональним шля­хом. Вважають, що зі смертю Оккама в 1349 році закінчується період схоластики і

середньовічної філософії загалом.

У ХШ ст., як уже згадувалось, схоластика перебувала на вершині свого розвитку. Її символом стає учень Альберта Великого, титулований «ангельським доктором»^[85],

Тома Аквінський. На його прикладі найха­рактерніше можна проілюструвати процес Середньовіччі філософії Арістотеля.

функціонування в

1.4.2. Тома Аквінський

Тома Аквінський (бл. 1225-1274) - найвидатніший представ­ник схоластики, автор численних робіт латинською мовою^[86], став творцем могутнього філософського вчення.

На думку Томи, ідея, або форма, як її називали Платон і Арістотель, невіддільна від предмета. Про це, як ви пам’ятаєте, вперше почав писати Арістотель. Ідею Тома називає сутністю, або есенцією («essentia»). Аналогічно Арістотелю, він тлумачить сут­ність як те, що робить можливість (potentia) дійсністю. Можливіс­тю, як і в Арістотеля, у Томи є матерія. Саме завдяки ідеї, або фор­мі матерія перетворюється в предмет, який Тома називає «actus essendi» (акт буття). Сутність невіддільна від предмета, однак ніко­ли не співпадає з ним. Чому? Тому що essentia - досконала, а actus essendi - ні. Ідея завжди є досконалою, ідеальною, проте предмет завжди трішки гірший за ідею. Єдиний предмет, в якому essentia і actus essendi (сутність і акт буття) співпадають, - це Бог. Бог - це саме буття, а отже, все суще (ens) є єдиним (unum), істинним (verum), благим (bonum). Всі інші речі володіють різними ступеня­ми досконалості і тому перебувають у певній ієрархії, підлягають певному порядку, устрою. Оскільки буття є розумним, істинним, то раціональне пізнання має високу цінність. Однак воно є продук­тивним тільки тоді, коли віра «веде» розум. Філософія, на думку Томи, є «служанкою» богослов’я.

Людина, як і все буття, теж є істотою раціональною, розум є її сутністю. Мета людина - пізнавати природну ієрархію, світоустрій, порядок, про який говорилось вище, і вершиною якого є Бог.

Суспільство, як і все у світі, теж є певним устроєм, впорядко­ваним на основі чотирьох типів законів: а) lex divina - Божих за­конів (біблійне Одкровення); б) lex acterna - вічних законів (план Бога, за яким він влаштував світ); lex naturalis - природних зако­нів, lex humana - законів людських. Особливе значення тут має думка про те, що в суспільстві, окрім законів і прав, придуманих людьми, діють ще природні закони або природне право, тобто ті права, які людина має від природи, від Бога, і жодна інша людина чи законодавство не повинні ці права в неї відбирати (наприклад, право на життя тощо). Людські закони мають спиратися на це «природне право», а не суперечити йому. Ця теорія «природного права», започаткована ще в античній філософії і розвинена Томою Аквінським, згодом буде неодноразово розвиватись і обговорюва­тися мислителями різних часів.

Роки життя провідних філософів Середньовіччя

Андреа да Фіренце. Тріумф Святого Томи Аквінського і алегорії наук

Ця фреска знаходиться у капелі Спаньюоло церкви Санта-Марія Новелла, (Флоренція, Італія). Автором є художник XIV ст. Андреа да Фіренце.

У центрі композиції - Тома Аквінський, поряд із ним зображення чотирьох євангелістів, апостола Павла, старозаповітніх царів і пророків; над ними - ангели. У нижньому ряду зображені (справа) жіночі фігури, що символізують «сім вільних мистецтв» (зліва направо - граматика, риторика, діалектика, музика, арифметика, геометрія, астрономія) і (зліва) сім теологічних («священних») наук (точний перелік яких не встановлено). Перед кожною з них сидять найавторитетніші, за середньовічними уявленнями, представники кожної із цих наук. Перед діалектикою ми бачимо фігуру Арістотеля.

2.