Зміни у світогляді під час переходу від античності до європейського Середньовіччя

Основною причиною радикальних змін, що відбулися у світогляді під час переходу вщ античності до європейського Середньовіччя, було руйнування античного полісу (основної форми державного та громадського життя) як реального

ґрунту всієї античної цивілізації, а разом із ним - руйнування і всього укладу життя.

Римська імперія ввела до свого складу величезну терито­рію з різноманітними етносами, культурами, віруваннями, підпорядкувавши все єдиному центру. Величезна державна машина імперії, яка майже весь час перебувала у воєнному стані, перемішувала та перемелювала і людей, і культури, і релігії, зробивши врешті-решт окрему людину безпорадною та беззахисною. Ні влада, ні заможність, ні високі посади не були надійною основою для людського життя.

Зневірившись у всьому матеріальному, люди звертали свої погляди та надії до духовного. Тут дуже корисним було відкриття античною філософією автономйлюдського духу, ос­кільки воно допомагало людині знайти в самій собі опору задля протистояння життєвим негараздам.

Проте філософія була не дуже доступною для широкого людського загалу, тому у Римській імперії були поширені

• містицизм (віра у втручання у людське життя таємних сил),

• культи різних богів, величезна кількість яких, до речі, більше заплутувала людей, ніж їм допомагала.

• Поява християнства добре вписувалась у загальний духовний настрій епохи, а тому воно досить швидко поширилося в імперії. Бо і саме християнство не просто визнало автономію людського духу. а дало їй своє пояснення: в людській душі є частка божественного, тобто абсолютного духу. Це значить, що людина прилучена своїм духовним єством до найбільшої світової всемогутності, адже Бог творить світ, і притому - із нічого. Тобто він перевершує світ своєю силою, і ця могутність була наочно продемонстрована Ісусом Хрис­том, який, саме тому, що ніс в собі цей дух. пройшов крізь смерть та здолав ії.

Поява та утвердження .християнства в Європі призвели до радикальної духовноїреволюції у розвитку європейської циві­лізації. Відбулося суттєве просування філософської думки цьо­го часу в таких галузях, як онтологія, логіка і теорія пізнання, антропологія. Це можна побачити досить виразно через по­рівняння античного та середньовічного світоглядів за їх ос­новними характеристиками.

Основні світоглядні орієнтири під час переходу від античності до Серед­ньовіччя змінюються на протилежні. Людина Середньовіччя зосереджується на внутрішньому, духовному. Спасіння душі для неї має не ли.пе індивіду­альний сенс: рятуючи себе, людина, по-перше, · збільшує світовий потенці­ал добра та світла, а, по-друге, · сприяє поверненню світу до того стану, в якому він перебував до гріхопадіння. Людське життя набуває цільового спря­мування, а історія - часового виміру, оскільки все людство напружено очі­кує другого пришестя Христа. Бог створює світ із нічого, і тому останній весь час перебуває на межі буття і небуття. Світ існує лише тому, що Бог тримає його у своїй “десниці”. Створений світ не впливає на Бога, оскільки Бог - це духовна сутність, абсолют усіх абсолютів, сукупність усіх можливих доско­налостей. З цієї причини Богпостаєдлялюдини неосяжним і принципово по- зарозумовим (задум Божий невідомий); Бог лише із власного милосердя та любові може відкрити себе людині, і це відбулося, коли Він послав на Зем­лю свого сина - Ісуса Христа.З іншого боку, кожна людина несе в собі "іскру Божу”, тому шлях до Бога лежить через духовне самозаглиблення

та самозосередження і, врешті-решт, через самовдосконалення. Відповідно й розуміння природи, моралі, людських життєвих обов’язків визначали ви­нятково релігійні догмати (вихідні незмінні положення).

За часовими межами епоха Середньовіччя охоплює пері­од від падіння Римської імперії (іноді - від заснування Кон­стантинополя), тобто з IV-V ст., до відкриття Америки (або до падіння Константинополя), тобто до XV-XVI ст.

Звернімо увагу на те, що під час формування середньовічного су­спільства духовні процеси випереджали соціальні, що засвідчує надзвичайно важливу роль духовного фактора в розвитку історії.

4.2.