Латинізація духовної культури західноєвропейського середньовіччя

У IV ст. завершується процес формування середньовічної світогляд­но-філософської парадигми. На Нікейському соборі (325 рр.) форму­люються основні догмати християнського віровчення.

Вихідні принципи середньовічної манери філософування були сфор­мульовані, як уже зазначалося, у патристичний період так званими «от­цями церкви» л І тут, як і в апологетиці, спостерігаємо поділ на східних (грекомовних) і західних (латиномовних) отців церкви. До перших нале­жать члени так званого «каппадокійського гуртка». Григорій Назіанзін (бл. 330—390 рр.), єпископ Константинопольський, прозваний Богосло­вом; Василій Великий (бл. 330—379 рр.), єпископ Кесарійський; Григо­рій (325—394 рр.), єпископ Нисський. «Каппадо-кійці», або, як їх іще на­зивали, «три світочі каппадокійської церкви», упорядкували систему християнської думки головним чином на базі неоплатонізму, пристосо­вуючи останній до світоглядних настанов середньовічної мислительної парадигми. Так, неоплатонічний принцип «спадаючої досконалості», за­стосований для обґрунтування «троїстості» християнського Бога, був ви­тлумачений Григорієм Нисським у дусі «вирівнювання» неогоіатонівсь- ких рівнів буття (Єдиного, Ума і Душі) і проголошення рівноцінності іпостасей («ликів») «божественної Трійці». Східній патристиці (як і схід­ній апологетиці) притаманні риси грецької ментальності. Йдеться про споглядальний, «софійно-плюралістичний» підхід до світу, «екзистен- ційне» (орієнтоване на «внузршіній світ» унікально -неповторної людсь­кої особистості) його бачення.

Західні «отці церкви» — Амвросій (340—397 рр.), єпископ Медіо- ланський (Міланський); Ієронім Блаженний (345—420 рр.), перекладач Біблії на латинську мову; Аврелій Августин (354—430 рр.), єпископ Гі- ппонський — мислять, відповідно, в «західній» (спонукуваній римо- латинською ментальністю) манері з її практицизмом, «формалізмом», «епістемномонологічним» баченням світу тощо. Східна й західна «гіл­ки» середньовічної філософської парадигми, звичайно, не розділені прірвою, постійно й активно взаємодіють між собою. Водночас, збері­гаючи протягом усього середньовіччя риси відповідного менталітету, вони надають західноєвропейській і східноєвропейській культурі непо­вторної своєрідності.

У подальшому викладі йтиметься про розвиток філософських ідей головним чином у контексті західноєвропейського мислення. До схід­ноєвропейського ж контексту повернемося, коли мова піде про вітчиз­няну філософську думку. Серед західних «отців церкви» найбільший вплив на подальший хід філософського розвитку в західноєвропейсь­кому світі мав Августин. «Люди, — наголошує Авіустин в одній із най- відоміших своїх праць «Сповідь», — дивуються висоті гір і величезним хвилям морським, і найвеличнішим водоспадам, і безмежності океану, і зоряним шляхам, але не звертають уваги на самих себе». Августин дає принципово нове тлумачення часу на відміну від циклічного його тлу­мачення, притаманного «речово» орієнтованій традиції античності. На­голошуючи на лінійних (а не циклічних) часових ритмах, Авіустин го­ворить про принципову можливість виникнення нового, ще ніколи не бувалого. Згідно ж із циклічною концепцією часу, все існуюче є повто­ренням чогось такого, що вже колись було.

Таке розумним часу означало розумніші його плину як поступу, а значить — історії. Вперше виникав ґрунт для серйозної постановки та­ких фундаментальних гуманістичних проблем, як проблеми творчості, свободи та інш. Йдеться про нову постановку питання про час як істо­ричний. Звичайно, розуміння цієї проблеми Августином було історично обмеженим, оскільки «історія» в його (богословському) розумінні означала лише короткий відрізок між двома «вічностя-Ми» — створен­ням світу Богом і конечним «тисячолітнім» царством Божим на землі.

Суб’єктивістськи-ірраціоналістично тлумачить Августин і спів- днонгення розумово-мислительних і вольових характеристик людської душі, віддаючи перевагу останнім. Подібним же чином про-здить Авгу­стин розрізнення між наукою і мудрістю. Наука під-орядкована мудро­сті, бо навчає лише вмінню користуватися ре-іми, тоді як мудрість орі­єнтує на пізнанім вічних божественних грав і духовних об’єктів. Звідси «виводиться» теза про незаперечну зршість віри перед розумом (віра передує розумові), і, зрештою, остає беззастережний авторитет церкви як останньої інстанції у твердженні будь-якої істини.

На початку нової ери міць світової Римської імперії починає занепа­дати. Вона розпадається, зрештою, на дві частини — Західну Римську і Східну Римську (Візантійську) імперії. Перша гине у V ст. н. е., друга проіснувала ще 10 століть і впала під ударами турків-османів. Перша до загибелі зберегла власне римську ментальність, у другій сформувалася своя ментальність як продовження ментальності елліно-ішіністичної. Римські інтелектуали Західної Римської імперії, :відомлюючи немину­чість падіння імперії під тиском «варварських» ідебільшого германсь­ких) племен, прагнули зберегти «римський ух» і з цією метою активно розробляли програму «передачі» римської уховної спадщини новим во­лодарям Європи. Аврелій Августин промотує Рим вічним і «нетлінним» («божественним») феноменом, гіленням якого є вселенська християн­ська церква (а не реальна голиця колишньої імперії, завойована у 410 р. вестготами Аларіха, ю не могло не стривожити християн), яка має стати «пастирем юдства» на шляху до «граду Божого». Римський філософ Боецій (480—524 рр.), ув’язнений (і пізніше страчений) остготським королем еодорихом, поспішає у в’язниці скласти програму перекладу рецьких філософських текстів на латинську мову, починаючи з Логіки» Арістотеля, з метою надання латинським перекладам одноз-ачної стро­гості й точності (і, отже, вузької «визначеності»), [одібний підхід до пе­рекладу притаманний і попередникові Боеція — перекладачеві Біблії на латину Ієроніму.

Теократичні інтенції римської церкви, претензії не тільки на ду­ховну владу, а й на керівництво у світських справах відверто вияв­ляються вже за портифікату папи Григорія Великого (VI—VII ст.ст.). Якщо в попередній період здійснювалася активна латинізація не тільки змісту, а й мовної форми середньовічної культури (нав’язування західноєвропейському суспільству етнічно чужої і то­му штучної мови культурного спілкування), то тепер під тиском життєвої практики все частіше простежується своєрідне нехтування граматичною правильністю і красотами латинського мовлення. По­чинаються процеси певного роду деформації латини (поява, як тоді висловлювались, «варварської» латини, або, як би ми сказали сього­дні, «суржику» — неодмінного супутника користування якоюсь мо­вою як мовою міжнаціонального спілкування). Згадаймо принагідно гегелівське зауваження з приводу латинської мови тогочасних філо­софських текстів: «Вже давно відомо, що коли пишеш латиною, то маєш право бути однолінійним (пласким); те, що дозволяють собі сказати латиною, є незручним для німецького мовлення».

Римські інтелектуали поклали собі за місію формувати свідомість нових господарів Європи («варварів») як римську (римоментальну) і, відповідно, формувати уявлення про латинську мову як про «єдино мо­жливу культурну мову», виховуючи одночасно зневагу до рідних (етні­чних) мов європейських народів як нібито «плебейських», що принци­пово «нездатні» виражати високі духовні цінності культури. Тому й засвоєння філософської культури пропонувалося як латино-мовне і ри- моментальне продовження історії римської філософії.

Але конкретна культурно-історична ситуація для деяких народів (насамперед англійців, французів і німців) склалася сприятливо для ет­нокультурного розвитку трохи раніше, внаслідок чого маємо тут більш ранній (VIII — IX ст.) розвиток етнонаціональних шкіл філософії.

Серед європейських провінцій Римської імперії найбільш розвине­ною духовно була Галлія, яка ще до римського завоювання зазнала гли­бокого культурного впливу (так звана латенська культура IV — III ст. до н. е.) з боку грецької колонії Массалії. Тому саме тут виникають чи не перші християнські монастирі, і вже у IV ст. ми знайомимося з іме­нами Гіларія з Пуатьє, трохи пізніше (V ст.) — Клода Мамерта, носіїв патриотично! думки. Наступ германських племен, проте, вже у IV — V ст.ст. спричинює масову еміграцію інтелектуальних кіл до Ірландії, на­селеної спорідненими кельтськими племенами. Тут створилися сприят­ливі умови для інтелектуальної роботи в повозбудованих емігрантами монастирях (Клонард, Бангор та ш.) над стародавніми рукописами.

Наприкінці VI ст. починається повернення ірландської еміграції на європейський континент. Одним із перших повертається Колум-бан з учнями, які засновують у Галлії монастирі у Люксейлі і Сен-Галлені.

У VIII ст. на запрошення Карла Великого до Франції прибуває учень Беди Пошанованого Ллкуїн (бл. 735—804 рр.) і створює при дворі ім­ператора знамениту «Академію», з якої починається так зване «Каролі- нгське відродження»; у IX ст. до Франції приїздить іще один ірландець, знаменитий Іоанн Скот Еріугена (бл. 810—877 рр.), який перекладає на латину «Корпус Ареопагітики» Псевдо-Діонісія. Творчість Еріугени ба­гато в чому не відповідає римській ортодоксії. Так починається фран­цузька оригінальна філософія. У цей же період зароджується й англій­ська оригінальна філософія, започаткована так само ірландцями. Своє продовження вона знаходить у діяльності так званої Оксфордської школи, серед представників якої також знаходимо ірландців (Р. Бекон, Іоанн Дуне Скот та ін.). Німецька філософія починається з учня Алкуї- на Храбра Мавра (IX ст.) й Ноткара з Сен-Галленського монастиря. В німецькій філософії виразно помітні етнічні риси, спричинені міфоепі- чними впливами скандинавських саг і «Пісні про Нібелунгів».

3.