Філософія Відродження

2.1. Що означає термін «Відродження»

Філософією доби Відродження, або Ренесансу (італ. Rinas- cimento фр. Renaissance) називають західноєвропейську (насампе­ред, італійську) філософію XIV - поч.

1. Критика Середньовічної, насамперед схоластичної філософії: Можна сказати, що відродження починається із тотального за­перечення Середньовіччя, в тім числі і філософії. Діячі епохи Від­родження інкримінують йому: забуття античної культури (Лео­нардо Бруні, Марсіліо Фічіно), варварство, схоластичне спотво­рення, переробку і підробку класичних текстів (Франческо Пет­рарка, Лоренцо Валла (найбільш сенсаційним стало доведення фальшивості так званої «Дарчої Константна», документа, згідно з яким імператор Костантин передав папі римському володіння сві­том), калічення християнських норм (Лоренцо Валла). Вольтер назве згодом християнство «варварською епохою варварських народів, які прийняли християнство, але не зробилися від цього кра­щими». Це буде чи не найвдаліша оцінка, що характеризує настрої епохи Відродження.

2. Повернення до античних цінностей. Цей процес почався в Італії з діяльності Данте Аліг’єрі та політичної програми відрод­ження Риму Коли ди Рієнцо і стосувався він не лише філософії, але й усього культурного життя. В ХХУ ст. з’являється інтерес до кла­сичної, «незіпсованої» схоластикою латини, згодом - і до забутої грецької мови. У 1453 році перестає існувати Візантія - вона захоп­лена турками, і в Італію втікає чудовий знавець грецької мови Ема- нуїл Хрисолор, який започатковує серію перекладів античних філософів, навчаючи грецької мови італійців. Митці, письменники, архітектори, філософи активно наслідують грецькі твори.

3. Повернення до витоків «чистого», незіпсованого схоласти­кою християнства. Відродження аж ніяк не можна тлумачити як рух проти релігії. Діячі доби Відродження просто закликали по­вернутися до витоків християнства, до того, що написано у Біблії, і до того, чому навчав Ісус Христос. Адже він не навчав ні спалюва­ти єретиків, ні карати відьм, ні торгувати індульгенціями. Напри­клад, Еразм Ротердамський (1469-1536) вважав, що схоластика тільки відвертає від Бога, а в дійсності шлях до Бога простий: від­верта віра, милосердя і надія. Мартін Лютер (1483-1546), теоретик і засновник протестантизму, вважав, що для спасіння потрібно щиро вірити в Бога та читати Святе Письмо, як єдине істинне дже­рело. Для спасіння не потрібні церковні клірики, єпископи, папи.

4. Гуманізм, тобто інтерес до проблем людини, піклування про лю­дину, її душу, щастя, смисл її життя. Говорять, що людина у філософії доби Відродження посідає те місце, яке у Середньовіччі займав Бог. Саме слово «гуманізм» походить від лат. «humanista», що спочатку позначало викладача гуманітарних дисциплін (studia humanitatis) в університеті (до їх складу входила граматика, філологія, риторика, історія, педагогіка й етика) і було близьке до сучасного українського «гуманітарій». Саме викладачі цих дисциплін, як думали тоді, най­більше сприяли «піклуванню про душу», духовному розвитку, а не матеріальному прибутку.

Ці чотири ідеї можна знайти у творчості будь-якого філософа доби Відродження.

2.2. Філософія раннього (італійського) Відродження

Відродження почалося з Італії, адже саме вона була спадкоємни­цею Римської імперії - останньої античної держави. Тому перший період цієї доби (XIV - першої половини XVI ст.) називають філософією раннього (італійського) Відродження. Найяскравішими представниками у філософії раннього Відродження були:

• Франческо Петрарка (1304-1374), перший гуманіст, який вважав, що схоластика і природознавство є пустим нагромадженням логічних висловів, які ведуть не до Бога, а до безбожжя. Істинна мудрість - мистецтво бути вільним, яке досягається поверненням інтересу до власної душі і давньої філософії.

• Колючо Салютаті (1331-1406) вважав, що схоластичні мір­кування є шкідливими. Філософія має виступати посланням лю­дям, як у Сократа і Христа, що спрямовує людську волю до свобо­ди. Замість споглядання потрібно вести активне життя.

• Леонардо Бруні (1370/74-1444) вслід за Салютаті наполягав на активності людини. Не споглядання, а політична і моральна активність є благом для людини.

• Поджо Брачоліні (1380-1459) також за Салютаті та Бруні писав про принципи активного життя та можливість перемагати долю, яким найбільшою мірою сприяють саморозвиток та вивчен­ня античної літератури. Що ж до державного життя, то воно має ґрунтуватися не на аскетизмі, а на прагненні до багатства, яке і є основою держави.

• Леон Батиста Альберті (1404-1472) оголосив «пустими» теолого-схоластичні вчення, наголошуючи на активному способі життя.

• Лоренцо Валла (1407-1457) вважав, що аскетизм ченців і споглядальний спосіб життя є хибним благом. Істинним же бла­гом є активне життя, метою якого є насолода. Він виділяв різні рівні насолоди: чуттєва насолода, задоволення духу, задоволення від справедливості, задоволення від мистецтва, насолода від хрис­тиянської любові до Бога.

2.3. Філософія пізнього (північного) Відродження

У XVI - поч. XVII ст. феномен Відродження захопив не тільки в Італію, але й інші країни. Цей наступний етап називають пізнім, або північним Відродженням, адже більшість європейських країн знаходяться на півночі від Італії. У філософії північного Від­родження можна виділити декілька напрямів:

2.3.1. Платонізм

Найяскравішим представником цього напряму був Микола Кузанський (1401-1464), який вважав, що істина безкінечна, а людське пізнання скінченне, тому до істини можна тільки набли­зитись. Бог є в усіх речах. Кожна річ, так само, як і людина, це - маленьке відображення Всесвіту - мікрокосм. Таких поглядів дотримувались і в античності, однак Кузанський знову ж таки привносить у античну філософію елементи християнства.

Іншим філософом-платоніком був Марсіліо Фічіно (1433­1499), за вченням якого світ складається з окремих «досконалос­тей»: 1) Бог; 2) ангели; 3) душа; 4) форма; 5) матерія. Як видно, перші три «досконалості» християнські, останні дві (форма і матерія) - платонівські поняття.

Нарешті, третім філософом-платоніком був Джовані Піко дела Мірандола (1463-1494), який вважав, що людина дивовиж­на істота, насамперед тим, що вона не тільки кимось є, але й кимось хоче стати. Згодом, уже в XX ст., цей принцип стане наріжним каменем у філософії Мартіна Гайдеґера й так званих філософів-екзистенціалістів.

2.3.2. Арістотелізм

П’єтро Помпонацці (1462-1525), подібно Арістотелю, наполя­гав на нерозривності ідеального і матеріального. Це дало йому під­стави прийти до єретичного, з точки зору церкви, висновку, що ду­ша невіддільна від тіла і помирає разом із ним.

2.3.3. Неоскептицизм

Найяскравішим представником неоскептицизму, тобто відрод­женої філософії античних скептиків, був Мішель Мон­тень (1533-1592). Рекомендація не схилятися до жодних суджень випливала з уявлень Монтеня про людину, яка в земному житті є нещасною, обмеженою, посередньою.

2.3.4. Політична філософія

Ніколо Мак’явеллі (1469-1527) стверджував, що людина сама по собі ні хороша, ні погана, хоча більше схиляється до поганого. Політик чи правитель держави не може покладатися на добре в лю­дині, він має приборкувати її злі прояви. Правитель має керувати державою так, щоб протистояти долі, - в цьому його доблесть і чесноти. Ідеалом правління і політичного устрою Мак’явеллі називав Римську республіку.

Ідеальне місто.

Картина невідомого художника доби Відродження. їдальне місто символізує досконалий спосіб співжиття людей, досконале суспільство. Ця тема, яка витоками сягає ідеального міста-держави Платона, була дуже популярна у добу Ренесансу. До неї зверталися філософи Томас Мор, Томазо Кампанела, численні художники та архітектори.

Томас Мор (1478-1535) висловлював майже протилежні ідеї. Він вважав, що природа людини переважно хороша, в державі ма­ють панувати мир і спокій, а люди - жити в рівності, покладаючись на природне право. У державі не повинно бути приватної власнос­ті. В цих думках, як ми бачимо, відчуваються платонівські ідеї ідеальної держави, щоправда, якщо Платон висував вимогу рівнос­ті і відсутності приватної власності тільки до вузького прошарку людей ідеальної держави, а саме до воїнів і філософів, то Мор розповсюджує ці принципи на всіх жителів держави.

Зрештою, Жан Боден (1529-1596) та Гуґо Ґроцій (1583-1645) намагались знайти «золоту середину» між філософією Мак’явеллі та Мора. Боден, як і Мак’явеллі, вважав основою держави сильні за­кони, які, однак, так само, як і у філософії Мора, мають спиратися на закони природи. На «природному праві» наголошував і Ґроцій.

Роки життя провідних філософів доби Відродження

Франческо Петрарка (1304-1374)

Колючо Салютаті (1331-1406)

Леонардо Бруні (1370/74-1444)

Поджо Брачоліні (1380-1459)

Леон Батиста Альберті (1404-1472)

Лоренцо Валла (1407-1457)

Микола Кузанський (1401-1464)

Марсіліо Фічіно (1433-1499)

Джовані Піко дела Мірандола (1463-1494)

П’єтро Помпонацці (1462-1525)

Мішель Монтень (1533-1592)

Еразм Ротердамський (1469-1536)

Мартін Лютер (1483-1546)

Ніколо Мак’явеллі (1469-1527)

Томас Мор (1478-1535)

Жан Боден (1529-1596)

Гуґо Ґроцій (1583-1645)

Рафаель Санті.

«Атенська школа», або «Філософія» є однією із чотирьох настін­них фресок храму у Ватикані, яку розписав Рафаель на прохання папи Юлія ІІу 1508 році. Вона унікальна за своїм філософським змістом.

У центрі композиції ми бачимо Платона й Арістотеля. Платон жестом руки показує на небо, на країну Гіперуранія, світ ідей. У руці він тримає діалог «Тімей». Арістотель, на відміну від Платона, вказує на зем­лю, і тримаючи в руці «Етику». Його простягнута рука свідчить про те, що він вбачав першооснову буття в єдності світу ідей зі світом матерії. У лівій частині картини фігура Зороастра з небесним глобусом у руці. Без урахування впливу зороастризму не можна адекватно зрозуміти філосо­фію доби Відродження, як, наприклад, вчення Кампанелли, яке є своєрідною сумішшю астрології, маґії та філософії. Земний глобус у руці іншого персонажа, який стоїть до нас спиною, символізує вплив зірок і неба на землю. Звернімо увагу на те, що Зороастр розташований у правій частині картини, там, де й Арістотель, що знову ж таки підкреслює думку про зв'язок «неба» і «землі», матеріального й ідеального.

На східцях лежить одинокий і байдужий до всього Діоген Синопсь- кий. Його поза символізує центральну думку епохи еллінізму - утвердження самодостатності та асоціальності індивіда, презирство до людських благ і норм моралі. На передньому плані ми бачимо Геракліта, яуий пише свій твір «Про природу». Викликає зацікавлення його розміщення у «платонівській» частині картини.

Зліва на передньому плані - Піфагор, оточений учнями й однодум­цями. На задньому - Сократ, який за звичкою розмовляє з випадковим пере­хожим - молодим воїном.

У лівій частині на передньому плані зображено орфіків. Орфічні тексти також відігравали за епохи Відродження не менш важливу роль, ніж учення Зороастра. П'єдестал символізує фундаментальне значення орфізму для цієї доби.

На фресці Рафаеля ми не зустрінемо жодного християнського філософа, однак не слід думати, що вона позбавлена християнських елеме­нтів. Зображена будівля нагадує середньовічну церкву. Верхня частина є кругла, тут немає дорійських, іонійських та коринфських колон, відсутні каріатиди, а надаркові зображення досить нагадують євангелістів, які є обов 'язковим елементом у християнському храмі.

І найголовніше: Арістотель повернувся обличчям до Платона, Платон - до Арістотеля. Це символ живого діалогу позицій, атрибутивна риса філософії, яка не повинна перетворюватися в ідеологію чи політику.

У цій фресці втілено всі філософські цінності доби Відродження.

Питання до семінарського заняття

1. Фундаментальні філософські ідеї Біблії.

2. Перші християнські філософські вчення.

3. Патристика.

4. Філософія Аврелія Авґустіна.

5. Схоластика.

6. Філософія Томи Аквінського.

7. Що означає термін «Відродження».

8. Філософія раннього (італійського) Відродження.

9. Філософія пізнього (північного) Відродження.

Завдання для читання

Прочитайте пролог до Євангелія від Йоанна (Йн. 1: 1-5, 10-14, 17,18) і спробуйте дати відповіді на питання:

• Чому Слово (Логос) є Бог?

• Чому Слово (Логос) є у Бога?

• Що означає вислів: «До своїх прийшов і свої його не прийняли»?

• Чому ті, хто прийняли Його, народились не від плоті і не від крові?

• У чому відмінність між Законом, даним через Мойсея, і Благодаттю, даною через Христа?

Завдання, вправи, тести

1. Продовжіть речення

Філософи Середньовіччя:

• першоосновою всього існуючого вважали...

• володарем природи вважали...

• головним способом пізнання Бога була.

• на перше місце виноситься не любов... до..., а любов.... до...

• уявляли християнське. як таке, що заходиться ніби над державою, долає межі мов і культур.

2. Заповніть таблицю, користуючись запропонованим переліком імен філософів

Ігнатій Антіохійський, Гуго Сен-Вікторський, Арістид, Тертулліан, Климент Александрійсь- кий, Арій, Василій Кесарійський Григорій Ніський, Григорій Назіанзин, Абеляр, Юстин, Діонісій Ареопаґіт, Дамаскін, Арнобій, Теофіл, Ансельм, Кіпріан, Новаціан, Лактацій, Таціан, Аврелій Авґустін, Оріґен, Боецій, Євсевій Кесарійський, Еріуґена, Бернар Клервоський, Бонавентура, Климент Римський, Тома Аквінський, Йоанн Дунс Скот, Майстер Екхарт, Оккам, Мінуцій Фелікс, Полікарп, Максим Сповідник, Немесій Емеський.

3. Вставте пропущені слова

Відродження це - критика...., повернення до... цінностей, повернення до витоків... та тобто посилення інтересу до людини.

4. Заповніть таблицю, користуючись запропонованим переліком імен філософів

Ґроцій, Еразм, Мор, Помпонацці, Валла, Піко дела Мірандола, Салютаті, Кузанський, Бруні, Бо­ден, Петрарка, Лютер, Брачоліні, Альберті, Монтень, Мак'явеллі.

5. Виберіть із п 'яти варіантів відповідей на кожне питання один правильний

Література:

1. Коплстон Ф. Ч. История средневековой философии.- М., 1997.

2. Реале Дж., Антисери Д. Западная философия от истоков до наших дней. - Т.2. Средневековье.- C∏6., 1994.

Основні тексти, першоджерела:

1. Ориген. О началах.- Самара., 1993.

2. Августин Святий. Сповідь.- К.: Основи, 1997

3. Северин Боецій. Розрада від філософії.- К. 2002.

4. Абеляр Петр. Теологические трактаты.- М., 1995.

5. Ансельм Кентерберийский. Сочинения.- М., 1995.

6. Бонавентура. Путеводитель души к Богу.- М., 1993.

7. Экхарт Мейстер. Духовные проповеди и рассуждения.- М., 1991.

8. Уильям Оккам. Избранное.- М., 2002.

9. ТомаАквінський. Коментарі до Арістотелевої «Політики».- К.: Основи, 2000

10. Фома Аквинский. Сумма теологии.- К., 2002.

11. Данте Алигьери. Божественная комедия.- М., 1967.

12. Петрарка Франческо. Избранное.- М., 1974.

13. Лоренцо Валла. Об истинном и ложном благе. О свободе воли.- М., 1989.

14. Еразм Роттердамський. Похвала Глупоті.- К., 1979.

15. Монтень Мишель. Опыты. Избранные произведения в 3-х т.- М., 1992.

16. Николай Кузанский. Сочинения в 2 т.- М., 1980.

17. Томас Мор. Утопія. Томмазо Кампанелла. Місто Сонця.- К., 1988.

18. Мак'явелліНікколо. Флорентійські хроніки. Державець.- К.: Основи, 1998.