Освітні ідеї у філософії античності та середньовіччя

Філософії освіти, що знайшла свій статус як дослідницький напря­мок на початку 40-х рр. XX ст в США, передував філософський аналіз проблем освіти великими філософами, які входили до їх філософських систем в якості складової частини.

Таким чином, якщо західна філософія орієнтувала людину на підго­товку до реалізації всіх її можливостей, то східна філософія вбачала в цьому небезпеку для людини і суспільства. Так, виховна доктрина кон­фуціанства даосизму і буддизму орієнтувала на гармонію і стійкість, на повагу до традицій. Конфуціанська освітня практика підходила до ди­тини як до дикуна, якого потрібно окультурити усякими засобами, але перевага при цьому віддавалася гуманним засобам. Окультуренню ди-

тини сприяв ритуал, який виступав як квінтесенція культури і який спонукав постійно транслювати гуманні норми (домінувала установка на оволодіння загальним знанням, культурою). У Лао Цзи акцент в освітній практиці робився на виховання особистості, здатної протисто­яти зовнішньому, соціальному, подавляючому особистісний початок в людині.

В епоху античності в якості універсального поняття освіти виступа­ла «пайдея» (як універсальна освіченість, що поєднувала в собі освіту і виховання). «Оракулом» однією з перших педагогічних концепцій був Геракліт з Ефеса (540—480 рр. до н.е.). Єдність макрокосму і мікроко­сму (людської душі) — одна з ключових ідей гераклітової натурфіло­софії. Кожна душа-частинка, іскорка світового вогню, завдяки чому «людям дано пізнавати себе і бути цнотливими». Вірячи в можливості розуму і почуттів у пізнанні світу, Геракліт разом з тим застерігав від поверхневого знання, яке не заглиблюється в сутність явищ. Міркуючи про виховання та освіту в античності, не можна не згадати Демокрита (460—370 рр. до н.е.). Виховання, згідно Демокриту, складається з трьох якостей: «добре мислити, говорити, робити». Разом з тим він, розцінюючи вихователя як скульптора, який ліпить і формує людину, вважав, що його руками діє природа, оскільки людина — її частка, мік­рокосм. Ідеї Демокрита про природовідповідну освіту та виховання, роль трудового виховання і зараз актуальні.

Наступна віха в античній філософії — софісти V — IV ст. до н. е. Саме при софістах склався склад «семи вільних мистецтв», що залиша­лися зразком аж до Нового часу. Софісти випередили і таке дітище Но­вого часу, як Енциклопедія. Довівши до досконалості мистецтво рито­рики, софісти вбачали в ньому зброю, якою можна завоювати думки людей. Правда, у багатьох з них це було самоціллю.

Один з родоначальників діалектики, давньогрецький філософ Сок­рат (470—399 до н.е.) визначав мету виховання не як оволодіння суку­пністю давно встановлених норм і правил, а як розвиток розумових зді­бностей людини. На думку Сократа, кожна людина повинна осягнути такі істини, як вірність, чесність, правдивість, честь, дружба, мудрість. Він вважав, що досягнення мети у вихованні можливе через діалог, су­перечку, бесіду.

Учень Сократа, філософ Платон (427—347 рр. до н.е.) заснував Афінську філософську школу — Академію. Педагогічні ідеї Платона нерозривно пов’язані з його філософським вченням про особливе в ін­телектуальному світі — світі ідей. На думку філософа, мета виховання полягає в розвитку знання, яке осягає гармонію між реальністю і твор­чої ідеєю, закладеною в людині. Виходячи з цього сутність пізнання полягає в «пригадуванні» вічних і незмінних вищих ідей, які зсередини впливають на формування людини. Таким чином, у педагогіці вперше була поставлена проблема факторів, що впливають на розвиток особис­тості. Платон вважав, що виховання, спрямоване на гармонійний розви­ток духовних і фізичних сил, має починатися в 7-річному віці і закінчу­ватися в 16-17 років. Юнак у віці від 16 до 20 років повинен присвятити себе військовій підготовці, і тільки обдаровані, які досягли визначних успіхів у навчанні молоді люди 20-30 років повинні займатися вивчен­ням наук. Філософ вважав, що в ідеальному суспільстві державою по­винна керувати найбільш освічена людина. Кожна людина зобов’язана присвятити себе тій справі, до якої у неї є природні здібності і схильно­сті. Вельми прогресивними були погляди Платона на освіту жінки, яка, на думку філософа, має вибудовуватися за тією ж логікою і з тим же змістом, як і освіта чоловіків.

Найбільший філософ античності — Аристотель (384—322 рр. до н.е.) головним завданням загальної освіти вважав закладення учням фундамен­тальних неспеціалізованих знань. Аристотель продовжив дослідження проблеми чинників, що впливають на розвиток людини, і виділив три їх основні групи: зовнішні (навколишній світ), внутрішні (сили, розвиваючі задатки) і цілеспрямоване виховання.

Принципи освіти були подібними в різних регіонах Давньої Греції. Практика організованого виховання і освіти була заснована на принци­пах агоністики (змагання).

У давньоримській філософії погляди на виховання і освіту знайшли відображення вперш за все в працях Марка Фабія Квінтіліана, який, бу­дучи практикуючим педагогом і юристом, вибудував струнку методику навчання ораторському мистецтву. На думку Квінтіліана, освіта пови­нна бути державною, школи і вчителі повинні знаходитися на утриман­ні казни; мета виховання полягає у формуванні в людині громадянських почуттів і свобод.

Середньовіччя висувало зовсім інший, ніж в античності, тип особис­тості — покірної, «знаючої своє місце» (навіть якщо це феодал). На її формування впливали, доповнюючи один одного, — як феодальний уклад життя, так і християнський світогляд. Суворими рамками окрес­лювалися тому не тільки політичні та економічні відносини, але і сфера духовного, інтелектуального життя. Важко назвати ще епоху, де насті­льки виразно домінувала б одна з форм суспільної свідомості і суспіль­ної поведінки. Релігійність визначала весь образ думок, уклад життя, навіть надії і очікування протягом тисячолітньої історії середньовіччя. Природно, що все це відносилось і до освіти. Для середньовіччя харак­терним стала відмова від античності, яка проголошувалася під приво­дом боротьби з язичництвом. Разом з тим, повне заперечення найбага- тшої античної спадщини було абсолютно немислимим, і насправді відбувалася тривала, складна і суперечлива трансформація античної культури, її адаптація до християнської доктрини. Жорстку трансфор­мацію перетерпіли «сім вільних мистецтв»: діалектика перетворилася в «служницю теології», мистецтво риторики призначалося для складання проповідей, астрономія — для визначення дат християнських свят, му­зичне мистецтво обмежувалось церковною службою і т.і.

Вершиною середньовічної освіти з’явилися університети, які стали створюватися в XII-XIII ст. як своєрідні навчальні корпорації, цілком у дусі часу до кінця XVIII ст. Університети протиставили схоластиці, «науці порожніх слів і струсу повітря», кипучу інтелектуальну діяль­ність, характерною формою якої стали диспути на найрізноманітніші теми. Відроджуючи дух античності, вони готували вченість Відро­дження. З стін старовинних університетів вийшли видатні діячі науки й освіти, оновленої релігії — Ян Гус, Данте Аліг’єрі, Франческо Петрар­ка, Микола Коперник, Галілео Галілей, Френсіс Бекон.

2.