Соціокультурні суперсистеми Пітіріма Сорокіна

Особливий варіант «соціокультурної реальності» розробив російсько-аме­риканський соціолог Пітірім Сорокін. Ос­новою концепції Сорокіна є розгляд суспільства та культури як єдиного соціо- культурного феномена — суперсистеми.

Для Сорокіна культура, суспільство не є живим організмом, бо не можна й недоцільно переносити суто біологічні стадії розвитку живих організмів на ґрунт культури. На його думку, необхідно відмовитися від поглядів на культуру як закриту, статичну систему «у собі». Насправді треба говорити про соціокультурну динаміку. У науковій літературі погляди Сорокіна на розвиток і взаємодію куль­тур звичайно узагальнюють у понятті «соціокультурна динаміка». Во­на виявляється у флуктуації (коливанні) трьох «суперсистем». На підставі вивчення величезного емпірично-статистичного матеріалу мистецтва, науки, релігії та права Сорокін робить висновок про існування трьох основних суперсистем, що періодично змінюють одна одну в історії: ідеаційної, ідеалістичної та чуттєвої. Для ідеаційного типу культури характерна всебічна орієнтація на транс-

Сорокін Пітірім Олександрович (1889— 1968), соціолог. Народився в Росії. Лідер правих есерів; з 1920 р. професор Петроградського університету. З 1922 р. в еміграції. З 1930 р. — про­фесор Гарвардського університету. Історичний процес розглядав як циклічну зміну засадничих типів культури, в основі яких інтегрована сфера цінностей, символів. З його ім’ям пов’язані ідеї інте­гральної соціології, концепція соціальної стра­тифікації, теорія соціокультурної динаміки.

Головна праця: П. Сорокин. «Социальная и культурная динамика».

цендентні (потойбічні, чи надчуттєві) цінності. У культурі чуттєво­го типу переважають цінності матеріальні. В ідеалістичному типі культури синтезовано цінності обох попередніх типів.

Соціокультурна концепція Сорокіна ґрунтується на понятті цінності. Кожна велика культура та цивілізація є вираженням пев­ної засадничої цінності. Так, засадничою цінністю культури Заходу Середніх віків був Бог (Істина), яка визначала зміст релігійно-істо­ричного часу, а також теократичний характер політичної влади, особливості духовної та матеріальної сфери суспільного життя. Та­ку уніфіковану систему культури, що ґрунтується на принципі над- чуттєвості та надрозумності Бога як єдиної реальності та єдиної цінності, Сорокін називає ідеаційною. Присмерк середньовічної культури, на думку автора, полягає саме у знищенні ідеаційної си­стеми культури. Цей занепад почався наприкінці XII ст., коли з’явився зародок нового — зовсім відмінного — засадничого прин­ципу; він наділяв цінністю об’єктивну реальність як таку, що сприймається через органи чуття (чуттєвий принцип). Цей новий принцип зіткнувся з принципом ідеаційної культури. їх злиття в ор­ганічне ціле створило нову культуру в XIII-XIV ст. Культурну си­стему, яка відбила поєднання цих принципів, Сорокін називає ідеалістичною. Починаючи з XIV ст., новий принцип (чуттєвий) стає панівним, а відповідно, виникає ґрунтована на ньому культу­ра. Так з’явилася сучасна форма нашої культури — чуттєва.

Усі три типи культур, описані Сорокіним, утворюють своєрідні цикли повторення та наступництва засадничих цінностей у різні епохи в різних країнах. Новітній період європейської історії харак­теризується черговою зміною такої цінності та відповідної історич­ної епохи, оскільки сили кожної культури обмежені. Коли вони ви­черпуються, настає новий історичний період зі своєю засадничою цінністю, своїми, властивими тільки йому, особливостями духовно­го, матеріального та політичного життя.

Криза сучасної культури та суспільства полягає в занепаді панівної чуттєвої системи євро-американської культури.

Кожен тип культури, на думку Сорокіна, має свій, іманентний йо­му, закон розвитку й свої «межі зростання». Це є соціокультурна ди­наміка. Панівна в тій чи іншій добі система цінностей утворює засад- ничу для цієї динаміки детермінанту, шо визначає природу тогочасних мистецтва, філософії, релігії, етики, економіки та політичних відносин.

Сорокін визначав сучасну йому епоху як епоху кризи чуттєвої культури; це, однак, зовсім не є смертельна агонія західної цивілізації (як у Шпенґлера), а лише певний етап на шляху переходу до нової, ідеаційної культури. Час переходу вирізняється культурною поляри­зацією суспільства, коли частина людей «ментально та морально дезінтегрується». Тому в такі епохи на перший план виступає не­обхідність єднання сил «позитивного полюса», а це сприяє збережен­ню системи цінностей, що грунтується на «відчутті морального обов’язку й Царства Божого». Прискорити прихід ідеаційної культури може поширення в світі ідей альтруїстичної любові.

Як бачимо, Сорокін будує нову концепцію аналізу культур. Йо­го підхід відрізняється від методу Шпенґлера та Данилевського, бо в основу розуміння культур покладено зовсім інший принцип. Голов­ною класифікаційною ознакою соціокультурних суперсистем Сорокін вважав світогляд. Ці суперсистеми виявляють бачення лю­диною світу. У різні історичні періоди в культурах домінує чи та, чи та «суперсистема». Відповідно змінюються і соціальні інститути, нормативні зразки.

Усі соціальні зміни здійснюються в континуумі «солідарність — антагонізм».

Згідно з концепцією Сорокіна історичний процес є не лише ди­наміка культур у часі (по вертикалі), а й взаємодія їх (по горизон­талі). У кожному культурно-історичному типі представлено не тільки елементи минулих і наступних, а також тих соціальних сис­тем, що існують одночасно.

Запропонована Сорокіним теорія соціокультурної динаміки роз­глядає дійсність як процес закономірної зміни циклів повторення й почергового наступництва засадничих цінностей у різні епохи в різних країнах. Панівний світогляд і відповідні засадничі цінності поступово вичерпують свій потенціал і закономірно замінюються наступним типом світогляду, в чому виявляється ритмічна періо­дичність історичного процесу.

Отже, єдність та багатоманітність історії є глибокою філософсь­кою проблемою. Вона настільки складна й суперечлива по суті, що не можна цілком переконано твердити про переваги єдності чи ба­гатоманітності, тому й не дивно, що в історії філософії весь час три­ває суперечка з приводу сутнісних рис історії. Саме тому можна спостерігати таке розмаїття думок, концепцій, методів дослідження. Хтось убачає сутнісний вимір історії в її єдності, інші проголошу­ють, що глибинна сутність історії найповніше розкривається саме в існуванні різних, проте рівновартісних за рівнем зрілості культур, тобто — в багатоманітності.

Il арадигма історичного и соціального знання в минулому столітті зазнала

значних перетворень. Класичнии тип * *

раціональності з її тотальним детермі­нізмом змінюється принциповим релятивізмом, диференціацією, запереченням будь-якої впорядкованості та визначеності. У творах Мішеля Фуко проголошено право на повстання проти Розуму Зако­нодавчого за Розум Інтерпретативний. Базові пояснювальні схеми («метанаративи», за термінологією постмодерністів) виявляються непридатні в гуманітарному пізнанні.

Наукові пошуки останнього сторіччя виявилися дуже драматич­ними у спробах знайти загальну основу методології гуманітарних досліджень. Драматизм поглиблювався тим, що цей пошук був тісно пов’язаний зі світоглядними та загальнокультурними процесами. Ще в XIX ст. Ніцше вимагав відмовитися від історизму заради «ста­новлення». Образ постійного повернення, вічного циклу розвитку від аполлонівського до діонісійського первня й навпаки закріпився в науках про культуру.

У філософії та соціології XX ст. замість тези про цілісну історію людства постає уявлення про становлення як самодостатній процес. Реальні тільки фрагменти, події, але єдиного історичного процесу як чогось безупинного, цілісного немає.

Ригористичний історичний детермінізм передбачав відповідаль­ність за будь-яке діяння. У есхатологічних і прогресистських вчен­нях час незворотний, а простір чітко оформлений, упорядкований, хоча й нескінченний. Однак, як відомо, абсолютний лад близький до абсолютного хаосу, а ентропія як показник невизначеності зро­стає в замкнених, чітко детермінованих системах.

Сучасний культурно-історичний простір постає перед дослідни­ком як багатоманітне, мозаїчне явише, що вимагає для прочитання багатьох мов. Якщо раніше пізнавальна парадигма у вивченні історії і культури будувалася за принципом «древа пізнання», де розрізня­лися ієрархія, структура, послідовність, то нова парадигма набула характеру різоми (Дельоз, Ґваттарі). Термін запозичений з ботаніки й означає спосіб життєдіяльності багаторічних рослин на зразок іриса. Різома — це підземний горизонтально розташований корінь таких рослин, що випускає корінці з нижньої частини й дає вкриті листям пагони з верхньої. На відміну від звичайних коренів у точ­ках переплетення різом виростають лускаті листочки. Різому важко викорінювати, оскільки кожен її відрізок за сприятливих умов мо­же давати (й дає) життя новій рослині.

Постмодернізм в особі Дельоза та Ґваттарі постійно протистав­ляє різому та дерево як два цілком різні способи мислення.

Різома — це безліч безладно переплетених відростків, чи па­гонів, що ростуть у всіх напрямках. Вона, отже, не має єдиного ко­реня, центру, що пов’язує в єдине ціле. Як трава, що пробивається між каменями бруківки, різома завжди чимось оточена й стиснута, росте з середини, через середину, всередині.

Різома в постмодернізмі уподібнюється бур’яну, що стелиться, долаючи перешкоди (борозни, канави, ями тощо) саме через те, що його утискують, обмежують, обступають культурні рослини. І що сильніший цей тиск, то ширший радіус дії сланкої рослини, тим далі викидає вона свої щупальця-відростки, тим більший простір пери­ферійної землі стає її життєвим простором. Таким чином, виходить, що «початок» чи «центр» — фактор, який стримує розростання.

Місце різоми там, де тріщини, розлами, порожнечі й інші про­валля людського буття. Вона їх по-своєму переборює. Для неї немає меж, які вона б не змогла перейти, хоч би якими — природними чи штучними — вони були. Різома вчить нас рухатися «пересіченою місцевістю» нашого буття. Вона допомагає нам збільшувати кількість сторін, граней досліджуваної реальності, перетворює коло на багатокутник. Це дуже глибока, радикальна переорієнтація, особливо якщо згадати Аристотеля, для якого коло було символом досконалості. А тут багатокутники. Більшого розриву з традицією, здається, й вигадати не можна. Мислити різомно — «означає мис­лити в речах, серед, між речей», в орієнтації на лінію в зазначено­му вище її розумінні, а не на точку, з прицілом на безліч сплетень і переплетень, а не на єдиний центр. Так загалом описують різому як модель історії. У різомному різноманітті історії місце знайдеться усьому. Цей термін запроваджено у вжиток на противагу поняттю структури як принципу організації природних, соціальних, менталь­них явищ. Ця метафора допомагає сучасним філософам-постмо- дерністам бачити нові грані досліджуваної реальності.

Реальність виявляє себе нині як «стихія сингулярностей» (сингу­лярний — англ, singular, окремий, одиничний, єдиний у своєму роді, ви­нятковий). Кожен феномен чи процес розглядається не як елемент єдиного універсуму культури, а як безліч точок, ліній, співвідно­шень, що не зводяться одне до одного. З цієї позиції відкидаються стандарти наукового підходу, прийоми верифікації, доказовості, а також принцип цілісного синкретичного сприйняття світу й історії, властивий міфологічній свідомості. Нова парадигма гуманітарного знання складається з моментальних знімків, моментів руху, про-

цесів, що являють собою взаєморозуміння та співробітництво разом з антагонізмами й боротьбою.