3.9.5. Концепція «зіткнення цивілізацій» С. Гантінґтона

Проблема причиново-наслідкової залежності, так само як відчуття єдності в архетипній наступності, просто знімається. Історія виявляється не поступальним розвитком людства, відтворе­ним у книжкових і електронних літописах, не поверненням до «своїх кругообігів», а «зоною тріщин, розламів, проваль, порожнеч», у якій висвічуються події, що вимагають не опису, вивчення й роз­рахунку, а розуміння, інтерпретації множинності їхніх смислів.

світової інтеграції, які

зараз відбуваються, створили ситуацію унікальну, незнану досі. Досі азійська та ісламська цивілізації не розглядались як повноцінні учасники світового політичного процесу, ніхто не зважав на ці типи світогляду й притаманні їм цінності. Отже, існувала ли­ше одна справжня філософія — західна, єдиний справжній тип світогляду — західний, єдина справжня система цінностей — західна. Однак тепер рівновартісними визнані декілька систем цінностей, декілька етик, які настільки відрізняються одна від однієї, що в пев­них ділянках суперечать одна одній, хоча й мають спільні засновки. Як складаються відносини між представниками різних світоглядних систем (або цивілізаціями), і чи взагалі такі відносини можуть бути продуктивні?

Концепція зіткнення цивілізацій Семюела П. Гантінгтона є од­ним із досить відомих варіантів осмислення цієї проблеми. І вона не є просто абстрактне теоретизування. Як вчений, що має практичний досвід роботи, Гантінгтон намагається актуалізувати цю концепцію, достосувати її до практичних потреб. Його мета, як випливає з праці «Зіткнення цивілізацій та перебудова світового ладу», полягає в то­му, щоб зрозуміти світ і навіть змінити його, або принаймні справи­ти певний вплив на політику в сфері міжнародних відносин.

Гантінгтон є прихильником цивілізаційного підходу. Людська історія розглядається ним як історія цивілізацій. В історії, на його

Семюел П. Гантінґтон (Samuel P. Hunting­ton). Народився 18 квітня 1927 р. в м. Нью-Йорку (США). Навчався в Єльському і Чиказькому університетах. У 1951 р. захистив дисертацію в Гарварді, там же викладав у 1950—1958 рр. З 1959 до 1962 р. займав посаду директора в Інсти­туті вивчення війни та миру при Колумбійському університеті. Потім знову працював у Гарварді, займав різні адміністративні та наукові посади. У 1977 —1978 рр. С. Гантінґтон був координатором відділу планування Ради Національної Безпеки при президенті США. У 1978—1989 рр. був дирек­тором Центру міжнародних відносин. У 1989 р. очолив Інститут стратегічних досліджень. У 1970 р. С. Гантінґтон заснував щоквартальний журнал «Foreign Policy» (Зовнішня політика) і був його ре­дактором до 1977 р.

С. Гантінґтон — автор багатьох наукових праць, серед яких: «The Soldier and the State: The Theory and Politics of Civil-Military Relations» (Сол­дат і держава: Теорія політики цивільно-військових відносин, 1957), «The Common Defense: Strategy Programs in National Politics» (Загальний захист: Стратегічні програми національної політики, 1961), «American Politics: The Powerof Disharmony» (Аме­риканська політика: Міць дисгармонії, 1981), «The Third Wave: Democratization in the Late Twentieth Century» (Третя хвиля: Демократизація наприкінці двадцятого сторіччя, 1991). Книга С. Гантінґтона «Зіткнення цивілізацій і перебудова світового ла­ду» («The Clash of Civilizations and the Remaking of World Order», 1996) була перекладена 22 мовами, набула величезної популярності й викликала широ­кий резонанс.

думку, змінюються покоління цивілізацій: від давніх шумерської та єгипетської через класичну й мезоамериканську до християнської та ісламської, а також через послідовні прояви китайської та індуїст­ської цивілізацій.

гляду, для якого контакт з іншим світоглядом, що давав би позитивні результати, неможливий.

Для розуміння суті концепції Гантінггона важливо уточнити, якого змісту надає він поняттю цивілізації. Існують різні підходи до визначення цього поняття. Поняття «цивілізація» (в однині) і понят­тя «цивілізації» (в множині) — різні. У XVIII ст. французькі мисли­телі розвинули ідею цивілізації на противагу до ідеї варварства. Цивілізація тут позначала щабель розвитку. Цивілізоване суспільство відрізняв осілий спосіб життя, його поселення мали форму міст, на­селення було освіченим. Поняття цивілізованості отримало позитив­ний характер. Цивілізаційна концепція запропонувала еталон, за яким можна було класифікувати суспільства. Наприкінці XIX ст. бу­ло проведено величезну працю для вироблення критеріїв, за якими можна було оцінювати певне суспільство: цивілізоване воно чи ні і чи гідне прийняття до тогочасної міжнародної системи. Однак пізніше почали говорити про цивілізацію в множині, тобто цивілізацію вже не розуміли як довершеність, ідеал. Так виникли уявлення про множину цивілізацій, кожна з яких була цивілізована на свій спосіб. Гантінґгон зазначає, що розрізнення понять в однині та множині й досі зберігає значення, оскільки з’явилася думка про цивілізацію (в однині) як про щось універсально-світове. Він запе­речує саму можливість об’єднання цивілізацій і наголошує на тому, що об’єктом його дослідження є саме цивілізації (в множині).

Гантінґтон твердить, що цивілізація та культура — поняття, які описують загальний стиль життя народів. Для нього цивілізація — це культура в ширшому сенсі слова (на відміну від німецької тра­диції, яка проводила чітку межу між поняттям цивілізації, що охоп­лює механіку, технологію, матеріальні фактори, з одного боку, і по­няттям культури, яка є скарбницею духовних цінностей, ідеалів і вищих інтелектуально-художніх питомих рис суспільства, з іншого).

Чим же є цивілізація для Гантінґтона? Для нього вона є най- ширшою культурною спільністю, найширшим угрупуванням людей і найширшим колом їх культурної ідентифікації, за винятком того, що взагалі відрізняє людей від інших живих істот. У регіонів, етнічних та релігійних груп існують особливі культури на різних рівнях культурного різноманіття. Однак існують певні рівні куль-

турних особливостей, які не утворюють наступних рівнів. За при­клад можна взяти порівняння, що його наводить сам автор. Села Південної та Північної Італії мають різну культуру, але обидві вони є частини італійської культури. Італійська культура відрізняється від німецької, але їх об’єднує загальна європейська культура. Однак ки­тайців і європейців не об’єднує жодна ширша культурна спільність, вони утворюють різні цивілізації. Ключовими культурними елемен­тами, що визначають цивілізацію, за Гантінґтоном, є мова, релігія, традиції, інституції та «суб’єктивна самоідентифікація людей», яка має декілька рівнів. Тут знову хотілося б звернутися до прикладів, наведених автором. Мешканець Рима може називати себе римляни­ном, італійцем, католиком, християнином, європейцем, людиною західної цивілізації. Цивілізація тут постає як найширша іден­тифікація.

Гантінґгон зазначає, що поділ народів за культурними ознаками на цивілізації та за фізичними на раси багато в чому збігаються, проте народи однієї раси можуть бути глибоко розділені цивілізаціями. Засадничим фактором такого поділу найчастіше ви­ступає релігія. Це також стосується цінностей, інституцій, соціаль­них структур, але в жодному разі не фізичних ознак чи кольору шкіри. Адже ніщо не заважає народам однієї раси вести братовбив­чу війну.

Іншою важливою ознакою цивілізацій є всеохопність. Це озна­чає, що жодну зі складових не можна осягнути до кінця поза цивілізацією, частиною якої вона є.

Цивілізації, як вважає Гантінґгон, не мають чітко окреслених меж, точного початку та кінця, але, тим не менш, вони є ціліснос­тями, що реально існують і сповнені сенсу. Річ у тім, що з часом обриси цивілізації, її композиція змінюються — культури взаємодіють, перекривають одна одну й унаслідок цього люди пере­осмислюють свою ідентичність.

Цивілізації смертні, проте тривалість їхнього життя величезна. Гантінгтон тут уподібнюється до Тойнбі, наголошуючи на тому, що вони (цивілізації) є найпостійніші та найсамодостатніші реально наявні людські формації. Самодостатнім полем дослідження не мо­же бути ані національна держава, ані (на протилежному кінці шка­ли) людство загалом. Для Тойнбі «національна історія ніколи не була — і майже напевно не буде — самодостатнім полем історично­го дослідження... “самодостатнім полем історичного дослідження” реально виступає суспільство, яке включає в себе чимало спільнот того самого типу» [3, 1, 16]. Ці формації еволюціонують, адаптують­ся, переживають підйоми та падіння, об’єднуються та розділяються, тобто мають певні фази свого «життя». Ці фази мають такий вигляд: період труднощів та конфліктів, рух до універсальної держави, за­непад або дезінтеграція. В однаковості цих фаз у всіх цивілізацій виявляєтся їхня унікальна сутність — тривала історична спад­коємність. Зміна державного ладу, соціальні та економічні перетво­рення, хоч би які глибокі вони були, завжди залишаються на поверхні цивілізацій. Доля ж кожного угрупування, об’єднаного за мовним та духовно-ціннісним факторами, залежить від первинних структурних ідей, навколо яких гуртуються покоління і які, таким чином, символізують спадкоємність суспільства.

Останньою, але не менш важливою ознакою, на якій наголошує Гантінгтон при визначенні поняття цивілізації, є їхня аполітичність. Цивілізації не підтримують ладу, не збирають податків, не ведуть війн. Це справи урядів, що перебувають «на поверхні». Вони (цивілізації) відрізняються одна від одної за своїм політичним скла­дом, який іноді змінюється й усередині однієї цивілізації. Кількість політичних частин в різних цивілізаціях — різна. Ці частини можуть бути містами-державами, імперіями, федераціями, конфедераціями, національними та багатонаціональними державами з різними фор­мами правління. У процесі еволюції кількість політичних частин однієї цивілізації, як правило, змінюється.

Визначаючи кількість реально наявних (і тих, що існували раніше) цивілізацій, Гантінгтон вирізняє дванадцять основних, сім з яких (месопотамська, єгипетська, критська, класична, візантійська, центральноамериканська, андська) вже зникли, а п’ять існують досі (китайська, японська, індуїстська, ісламська та західна). Автор вважає також за потрібне долучити такі цивілізації, як російська православна, латиноамериканська та африканська. Він

наголошує на тому, що всі розбіжності в систематизації цивілізацій виникають через неможливість точного розмежування їх (напри­клад, він формулює питання, чи вважати такі культурні групи, як китайці та індуси, єдиною історичною цивілізаційною цілісністю, чи двома цивілізаціями, одна з яких походить від іншої).

Основну увагу Гантінгтон приділяє дослідженню відносин між са­мими цивілізаціями та тих конфліктів, які виникають між ними. Ган- тінгтон зазначає, що класифікація таких відносин можлива лише в часі й залежить від ступеня розвинутості суспільств. Перший період охоплює історію людства (йдеться вже про історію цивілізацій) до французької революції. Тоді ініціаторами міжцивілізаційних відносин були очільники держав — деспоти, монархи, імператори. Наступний етап — період утворення національних держав, закономірним наслід­ком чого була французька революція. Тут ініціаторами виступали са­ме нації — «закінчилися війни королів; почалися війни народів».

Третій період почався після першої світової війни. Він виявляв­ся в конфлікті ідеологій (спочатку між фашизмом, комунізмом та ліберальною демократією, а пізніше між демократією та ко­мунізмом). Таким чином в XX столітті відносини між цивілізаціями просунулися від односпрямованого впливу однієї цивілізації на всі інші до фази інтенсивної стійкої взаємодії всіх цивілізацій. Це зу­мовило появу двох нових тенденцій. По-перше, безальтернативна «експансія Заходу», яка тривала протягом всього існування західної цивілізації, закінчилася і почався «бунт проти Заходу». Незахідні суспільства поступово здобувають для себе незалежність, стають творцями власної історії. По-друге, міжнародна система вийшла за межі Заходу й перетворилася на мультицивілізаційну, а західна цивілізація перейшла від фази «войовничої держави» до фази «дер­жави універсальної».

Треба зауважити, що в своїх працях Гантінгтон приділяє велику увагу унікальності західної цивілізації. Він наголошує на тому, що лише вона виявилася продуктивною при виробленні чіткої системи духовних цінностей, політичних ідеологій та системи суспільних відносин, що її здобутки є вершиною розвитку людства, але, дотри­муючись власної концепції, каже про неможливість засвоєння їх іншими цивілізаціями. З цього приводу слід звернутися до ставлен­ня Гантінгтона до так званої теорії модернізації.

Модернізація нині все більше усвідомлюється як розв’язання різного роду внутрішніх і зовнішніх протиріч і антагонізмів, як єдність процесів диференціації та інтеграції соціокультурного організму. Теорії самобутнього розвитку відбивають різке неприй­няття властивих Заходу принципів соціокультурного ладу, що грун­тується на поступовому викоріненні традиційних аскриптивних зв’язків, що складають вітальні підвалини буття широких верств. Гантінґтон у своїй праці зазначає, що модернізація та вестернізація незахідних суспільств набували однієї з трьох можливих форм: пов­ного відкидання модернізації та вестернізації, повного їх прийнят­тя, прийняття першої та відмова від другої. Перша форма — повне відкидання — в сучасному світі відступила на другий план. Із роз­витком сучасних засобів комунікації та технічних засобів взагалі, якими озброїлася західна цивілізація під час світової експансії, для окремих держав стало неможливим вдаватися до політики ізоляції, як це робив, наприклад, Китай до початку опіумних воєн. Вихідна теза другої форми така: модернізація бажана й необхідна, а оскільки тубільна культура з модернізацією несумісна, від власної культури слід відмовитися або треба її усунути. Для того, щоб суспільство могло успішно модернізуватися, його необхідно цілковито вес- тернізувати. Модернізація та вестернізація зміцнюють одна одну й мають йти поруч.

Друга форма отримала назву кемалізму на честь турецького ліде­ра першої чверті XX ст. Мустафи Кемаля Ататюрка, який зробив спробу створити нову Туреччину на підвалинах західних цінностей. В результаті утворилася «розірвана держава» з західною елітою при владі та ісламським суспільством. Третя форма полягає в тому, щоб узгодити модернізацію зі збереженням цінностей, практики та інститутів корінної культури суспільства. Відмінність ставлення до модернізації Гантінґтон пояснює тим, що в підставі доктрин відки­дання кемалізму та реформізму лежать різні уявлення про бажане й можливе. Для прихильників відкидання небажані як модернізація, так і вестернізація; вони вважають, що обидві можна відкинути. Для кемалізму бажані й модернізація, й вестернізація, остання тому, що її неможливо уникнути, прагнучи до першої; обидві вважаються можливими. Для реформізму модернізація бажана й можлива, без значної вестернізації її не сприймають. Таким чином, між відкидан­ням і кемалізмом існує конфлікт стосовно того, чи бажані мо­дернізація та вестернізація, між кемалізмом і реформізмом — чи можлива модернізація без вестернізації. Гантінґтон розв’язує ці проблеми таким чином: спочатку вестернізація та модернізація

тісно пов’язані між собою, незахідні суспільства вбирають істотні елементи західної культури й повільно прогресують у напрямку до модернізації. Коли ж темп модернізації починає зростати, інтен­сивність вестернізації знижується й місцева культура починає відро­джуватися. Потім модернізація змінює цивілізаційний баланс між Заходом і незахідними товариствами та посилює прихильність до власної культури.

Гантінґгон порівнює цивілізації з племенами, твердячи, що єди­но можливий тип співпраці для них — об’єднання задля протисто­яння більш цілісній цивілізації; на цьому їхні стосунки закінчують­ся. Сподівання на міжцивілізаційне партнерство не має жодних підстав. Єдиний можливий тип позитивних відносин — так званий «холодний мир». Річ у тім, що майже всі країни внутрішньо різнорідні, вони мають у своєму складі дві або більше етнічні, ра­сові чи релігійні групи. Чимало країн розділені настільки, що відмінності та конфлікти між групами мають велике значення для політики цих держав. Глибина поділу зазвичай згодом змінюється. Якщо відмінності надто великі, вони можуть призвести до масово­го насильства й загрожувати існуванню країни. Така загроза й рухи за автономію або відокремлення найчастіше виникають тоді, коли культурні відмінності збігаються з географією розселення. Якщо культура й географія не збіжні, поєднання можна досягти внаслідок геноциду або вимушеної міграції.

Країни з особливими культурними групами, що належать до однієї цивілізації, можуть перетворюватися на глибоко розділені. Однак імовірність появи глибоких розколів набагато вища в «надтріснутих» країнах, де значні групи населення належать до різних цивілізацій. Такі поділи й напруженість, що їх супроводжує, часто виникають тоді, коли більше угрупування, яке належить до однієї цивілізації, намагається перетворити державу на власний політичний інструмент, а свою мову, релігію та символіку — на дер­жавні. У таких «надтріснутих» країн, розташованих по обидва боки ліній поділу, існують особливі проблеми зі збереженням єдності. У «надтріснутій» країні великі групи, що належать до двох або більше цивілізацій, кажуть: «Ми різні люди й належимо до різних світів». Сили відштовхування віддаляють їх одна від одної, вони тяжіють до цивілізаційного магніту в іншому суспільстві. Розколоті країни відрізняються від надтріснутих тим, що в них переважає одна цивілізація, але лідери хочуть змінити цивілізаційну ідентичність.

Вони кажуть: «Ми один народ і повинні разом жити в одному світі, але ми хочемо цей світ змінити». На відміну від людей з «надтрісну­тих» країн, люди з розколотих держав згодні між собою щодо са- моідентифікації, але мають неоднакові уявлення щодо того, яку цивілізацію вважати своєю.

Міжцивілізаційний конфлікт набуває в Гантінгтона двох форм на локальному та на глобальному рівнях. До першої форми зараховують конфлікти: а) вздовж ліній поділу між сусідніми державами, які нале­жать до різних цивілізацій; б) між різноцивілізаційними групами однієї держави; в) між різноцивілізаційними групами, які намагаються ство­рити нову державу на уламках старої. Друга форма репрезентується конфліктами між осередковими державами різних цивілізацій. Зазви­чай міжцивілізаційний конфлікт виникає через такі причини: 1) вплив на формування глобальних процесів; 2) військова міць; 3) еко­номічна потужність і добробут (такі конфлікти виявляються в супе­речках щодо торгівлі, капіталовкладень і подібних проблем); 4) люди (прагнення держав однієї цивілізації захистити своїх одно­племінників в іншій, дискримінувати або вигнати зі своєї території людей іншої цивілізації); 5) моральні цінності та культура (такі конфлікти виникають, коли у відносинах з народами інших цивілізацій держава намагається нав’язувати власні цінності); 6) те­риторія.

Усі вищезгадані проблеми закорінені у відносинах усередині суспільства, у стосунках між людьми. Але піднесення їх на рівень держав набагато збільшує вплив такого фактора-каталізатора, як культурна відмінність.

Отже, як бачимо, Гантінгтон виходить із того, що всі цивілізації живуть власним життям. Хоч вони, як у Тойнбі, мають між собою певні «родинні» взаємини, але кожна з них цілком унікальна й не­повторна. Культурні здобутки однієї цивілізації неможливо застосу­вати до іншої через властивий їм безкомпромісний характер. Під час культурного діалогу результати оцінювання можуть бути двох типів: своє та хибне. Звичайно, не може бути й мови про єдність людей. Людина для Гантінгтона є продукт певної цивілізації. Вона свідомо та несвідомо відрізняє себе від представників інших культур. Вона ніколи не буде вбачати в іншому себе, оскільки категорично сприй­має іншого як «не себе». Цивілізації — різні види (як в біології), во­ни мають спільне походження, але в процесі адаптації до умов навколишнього середовища стали настільки різні, що неспроможні

давати нащадків, або принаймні ці нащадки не будуть спроможні до самовідтворення.

Таким чином, проблему кінця історії людства в Гантінгтона зня­то. Це відбувається тому, що для нього немає людства як такого — воно дискретне. Найвищим загальним рівнем, на якому люди мо­жуть об’єднуватися за будь-якими спільними ознаками, є цивілізація. Саме вона має бути суб’єктом історії.

ЛІТЕРАТУРА

\. Данилевський Н. Я. Россия и Европа. — M., 1991.

2. Шпенглер О. Закат Европы. — M., 1993. - Т. 1.

3. Тойнбі А. Дж. Дослідження історії: У 2 т. — К.: Основи, 1995. -Т. 1, Т. 2.

4. Deleuze G., Parnet С. Dialogues. — N. Y.: Colombia Univ. Press, 1987.

1. Яке значення мало поняття субстанції в постановці питання про єдність історії?

2. Як визначає поняття всесвітньої історії Геґель?

3. Чим зумовлена єдність всесвітньої історії в теорії історичного процесу К. Маркса?

4. Чим відрізняються концепції А. Дж. Тойнбі й О. Шпенглера?

5. За якими критеріями розрізняє суперсистеми П. Co- рокін?

6. На яких філософсько-історичних засадах базується ідея «зіткнення цивілізацій» С. Гантінгтона?

7. Що таке різома, який образ історії вибудовується че­рез цю метафору?

Розділ III. Проблема єдності та багатоманітності всесвітньої історії. _j; ; ■ yi⅛ < S!'⅞∙⅛⅛⅛⅞∙^,J

Ключові терміни

■ АБСОЛЮТНИЙ ДУХ, термін Геґеля, що характеризує абсолютну ідею на тій стадії її розвитку, де вона, пройшовши етапи логіки й природи, здійснює пізнан­ня самої себе за допомогою людського розуму. Це містифіковані, відірвані від жит­тя форми суспільної свідомості (мистецтво, релігія, філософія), зведені до свого аб­солютного змісту.

■ ІСТОРИЧНА ЕПОХА, термін на позначення єдності якісного стану суспільної системи та історичного часу; категорія, в якій фокусується динамічний ас­пект соціального простору й часу, пов'язаного з діяльністю людей, їхньою соціаль­ною активністю. Це поняття вживають для позначення своєрідності певного відтин­ку часу, історії; історична епоха охоплює весь конкретно-історичний зміст певного етапу історії.

Поняття історична епоха вживається також для позначення подій, що мають вирішальне значення і пов'язані з принциповими якісними змінами в житті суспільства.

Іноді це поняття розглядають як таке, що фіксує поверхове, плинне в суспільно­му житті, те, що не повторювалося в минулому і не істотне для майбутнього (Геґель).

Історична епоха може означати також час кризи, занепаду, краху. З цим понят­тям пов'язують виокремлення певного моменту неповторності, безпрецедентності, дискретності соціального часу.

■ КУЛЬТУРА (з латин, cu!tura — оброблення, виховання, плекання), універ- сум штучних об'єктів (ідеальних і матеріальних предметів; об’єктивованих дій і відносин), створений людством. Поняття культура вживається також для позначен­ня рівня досконалості того чи іншого уміння та його позапрагматичної цінності. Культура вивчається комплексом гуманітарних наук; насамперед культурологією, філософією культури, етнографією, культурною антропологією, соціологією, пси­хологією, історією.

Як поняття культура часто виступає в опозиції до природи, суб'єктивної волі, несвідомої активності, стихійної самоорганізації. Часто культура синонімічна цивілізації, але іноді протиставляється їй як «живий організм» — «механізмові». Специфіка культури — в її ролі опосередкування світу нелюдської об'єктивності природи та світу спонтанної людської суб'єктивності, внаслідок чого виникає третій світ об'єктивованих, вписаних у природу людських імпульсів і олюдненої природи. Якщо природна межа культури досить очевидна (природа без людини), то зафіксу­вати межу, що розділяє людську активність (чи то внутрішню духовність, чи творчу

л. √. ⅛⅛⅛⅛r; i_s>⅛i∕ sсуспільства є процесом розвитку первіснообщинної, рабовлас­ницької, феодальної, капіталістичної та комуністичної формацій, що змінюють одна одну внаслідок соціальної революції.

■ ЦИВІЛІЗАЦІЯ (від латин, civilis — цивільний, державний), дотепер не має однозначного тлумачення. У світовій історичній і філософській літературі цей термін вживається в чотирьох значеннях:

1) синонім культури;

2) рівень, щабель суспільного розвитку, матеріальної та духовної культури (антична цивілізація, сучасна цивілізація);

3) щабель суспільного розвитку, наступний після варварства (Л. Морган, Ф. Енгельс);

4) у деяких теоріях епоха деградації й занепаду на противагу цілісності, органічності культури (О. Шпенглер).