3.9.2. Концепція локальних цивілізацій А. Тойнбі

Трохи в іншому ракурсі розглядає історичний процес британський історик, соціолог і філософ Арнольд Тойнбі.

Тойнбі створює власну культурно- історичну концепцію, в якій центральним поняттям є локальні цивілізації.

вок про уніфікацію історичного розвитку. Тойнбі з цим категорично не згоден. Світ багатоманітний, і його не можна уніфікувати.

Якщо Шпенґлер виходить із заперечення смислової єдності історії, то Тойнбі намагається досягти її цілісного бачення, не відкидаючи ідеї її поділу на велику кількість окремих незалежних соціальних організмів — локальних цивілізацій.

Тойнбі Арнольд Джозеф (Toynbee) (1889— 1975), відомий англійський історик та історіософ. Народився у Лондоні в родині літератора. Навчав­ся в Оксфорді і Британській археологічній школі (Афіни). Брав участь в археологічних експедиціях по Греції. Працював у британському Міністерстві закордонних справ і певний час був газетним коре­спондентом; згодом — професором міжнародної історії в Лондонській школі економіки. Тойнбі вирізняла величезна працездатність і творча ак­тивність.

Головна його праця — 12-томне «Досліджен­ня історії» (A Study of History, 1934—1961; скор, вид.

Література.

Арнольд Дж. Тойнбі. Дослідження історії: У 2 т. — K.: Основи, 1995.

«Одиницею виміру» історичного буття для Тойнбі є цивілізація. Тойнбі доходить висновку про «атом, на якому має бути сфокусо­вана увага історика». Він висуває такі тези:

1) цивілізації «являють собою суспільства, за обсягом у просторі та часі більші, ніж національні держави чи будь-які інші політичні союзи»;

2) саме цивілізації повинні розглядати історики;

3) цивілізації є порівнювані між собою;

4) жодна з цивілізацій не охоплює всього людства;

5) спадкоємність у процесі розвитку різних цивілізацій набагато менша, ніж спадкоємність між фазами розвитку однієї цивілізації.

Згідно з концепцією Тойнбі як християнського філософа, за­сновком історії є вселенський розум, божественний закон — Логос,

істина виявляється в діалозі людства з ним, а точніше — у відповідях на виклики людства.

Здійснюючи аналіз історії, Тойнбі вирізняє двадцять одну цивілізацію, що будь-коли існували на Землі (зазначена цифра змінюється протягом книжки).

Між деякими з цих цивілізацій існують пов’язання, наприклад західна християнська та православна християнська, що перебувають у «сестринських» взаєминах, походячи з еллінської цивілізації. Цивілізації, крім того, взаємодіють між собою й можуть взаємно впливати одна на одну. Такий погляд докорінно суперечить думці Шпенґлера, відповідно до якої цивілізації є замкнені в собі сутності, що не спроможні зрозуміти одна одну й не походять одна з одної.

Тойнбі рішуче не сприймає концепцію «єдності цивілізації», по­яснюючи її гіпертрофованим почуттям європоцентризму сучасних істориків. «Одним зі стимулів, котрі спонукали автора взятися до цього дослідження, був бунт проти прийнятого на Заході в пізньо- новітню добу ототожнення історії західного суспільства з Історією з великої літери. Таке ототожнення видавалося йому похідним від ви- кривлювальної егоцентричної ілюзії, що їй піддалися діти західної цивілізації, як піддаються їй і діти всіх інших відомих цивілізацій та примітивних суспільств.

Розвиваючи ідеї Шпенґлера про циклічність історії, Тойнбі ро­зуміє її як послідовну генезу цивілізацій, що проходять у своєму розвитку та занепаді однакові фази: зародження, зростання, катаст­рофи, розпаду й загибелі. Як зазначає сам Тойнбі, описуючи деякі відмінності його теорії циклів від теорії цивілізацій Шпенґлера, «якщо німецький апріорний метод зазнав невдачі, варто спробува­ти, чого можна домогтися за допомогою англійського емпіризму». У тексті всієї головної своєї прані «Дослідження історії» Тойнбі до­тримується власної методики. Будь-яке запроваджене ним поняття не дається a priori, а необхідно виникає з безлічі підібраних при­кладів; вони часто не мають чітких формулювань, а стають зро­зумілими лише після вивчення значного масиву історичних при­кладів. Це стосується, наприклад, одного з найважливіших понять теорії Тойнбі виклик — відповідь. Такий стиль викладу мислителя має як переваги, так і недоліки. З одного боку, чималий фактичний матеріал вдало обґрунтовує постулати теорії Тойнбі. З іншого боку, нечіткість формулювань уможливлює неоднозначність інтерпретації й найчастіше перешкоджає розумінню деяких положень його теорії.

Тойнбі багаторазово переглядав і доповнював свої концепції, не боячись входити в суперечність із самим собою. Динамічність теорій Тойнбі зумовлена тим, що він постійно прагнув перевіряти свої по­гляди за допомогою фактів.

Як уже йшлося, спочатку Тойнбі ґрунтувався на вченні Шпенґлера, для якого культури були ізольованими організмами, що проходять чотири стадії від розквіту до занепаду. Тойнбі вніс у кон­цепцію Шпенґлера кілька важливих коректив. Так, шпенґлерівсько- му поняттю про сліпу долю, що панує в історії, Тойнбі протиставив релігійно-історичне уявлення про «виклик» і «відповідь». Згідно з Тойнбі, Вища Божественна Реальність ставить перед культурами за­вдання самоздійснення (це є «виклик») через кризи, географічні фактори тощо.

Аналізуючи різні концепції походження цивілізацій, Тойнбі до­ходить висновку, що причина генези цивілізації полягає не в яко­мусь поодинокому факторі, а в комбінації декількох. Виклик і адек­ватність відповіді на нього є підґрунтям для генези цивілізації та зу­мовлює її розвиток. Ті суспільства, які не спромоглися на адекват­ну відповідь на цей виклик, тобто не змогли змінити свій спосіб життя, — загинули.

Який же життєвий цикл цивілізацій згідно з концепцією Тойнбі? Чи тривалість існування визначено, чи є щось таке, що не 300

дозволяє цивілізації розвиватись як завгодно довго? Тойнбі відповідає на ці питання таким чином. Кожна цивілізація проходить на своєму життєвому шляху чотири стадії. Стадія зародження — ге­неза. Цивілізація може виникнути або внаслідок мутації примітив­ного суспільства, або на руїнах «материнської» цивілізації. За стадією генези настає стадія зростання, коли цивілізація з зародка розвивається в повноцінну соціальну структуру. У процесі зростан­ня цивілізації постійно загрожує небезпека переходу в стадію надла­му, що, як правило (але не обов’язково!), змінюється стадією зане­паду. Занепавши, цивілізація або зникає (єгипетська цивілізація, цивілізація інків), або дає життя новим цивілізаціям (еллінська цивілізація, що породила через Вселенську церкву західне та право­славне християнство).

Варто нагадати, що в цьому життєвому циклі немає фатальної напередвизначеності розвитку, що властива циклові цивілізації Шпенглера. Якщо в Шпенглера цивілізація — це живий організм, що мусить рости, дозрівати, в’янути й, нарешті, помирати, то Тойнбі відходить від трактування цивілізації як певної неподільної сутності, вважаючи, що «суспільство — це «поле діяльності», але джерело будь-яких видів діяльності слід шукати в індивідах, що йо­го утворюють»[ 3, 1, 215]. Така інтерпретація дозволяє відповісти на запитання про зумовленість розвитку: якщо всі індивіди, що утво­рюють суспільство, зможуть подолати надлам у душі, то й суспільство загалом може вийти зі стадії надламу. Тойнбі заперечує вплив долі в розвитку цивілізації, вважаючи, що останнє слово завжди залишається за людиною: «Однією з сил, що вирізняють дар свідомості, є свобода робити вибір, а вважаючи, що відносна свобо­да — це одна з рис, властивих фазі розвитку, слід сподіватися, що, оскільки людським створінням за таких обставин вільно самим виз­начати своє майбутнє, курс, який вони оберуть, і справді буде та­ким, яким він видається,— мінливим і примхливим у тому ро­зумінні, що він відмовляється коритися “законам природи”. Пану­вання свободи, що таким чином відсуває “закони природи”, є, про­те, нестабільним, бо воно залежить від неодмінного виконання двох суворих умов. Перша умова полягає в тому, що свідома особистість мусить тримати під контролем волі й розуму неусвідомлюваний підсвіт псюхе. Друга умова — те, що вона повинна примудритись “жити разом у єдності” з іншими свідомими особистостями...Ці дві

доконечні умови існування свободи по-справжньому невіддільні од­на від одної» [3, 2, 265 — 266].

На відміну від Шпенґлера, який прогнозує «присмерк Європи», Тойнбі, як і Ясперс, обґрунтовує можливість врятування західної цивілізації шляхом посилення ваги релігійно-духовних засад та мо­ральних чинників суспільного життя людей.

3.9.3.