Тацит Корнелій

(Cornelius Tacitus) (бл. 55 — бл. 117 н. е.), один з найвидатніших істориків Давнього Риму. Народився, оче­видно, в південній Галлії в значній родині. Одержав освіту, звичай­ну для людини, що мала намір присвятити себе державній службі.

Література

Корнелий Тацит. Сочинения в двух томах,— M., 1993.

Дослідники творчості Тацита зазначають його схильність в мо­лоді роки до новомодної пишної риторики, але навіть тоді він робив це з певними застереженнями. Приблизно у 26 років написав твір, іменований тепер «Діалогом про ораторів» (Dialogus de oratoribus). Це цицеронівський за формою драматизований трактат, у якому кілька провідних юристів епохи Веспасіана обговорюють зміни в риторичному стилі й судовій процедурі, що відбулися з часів Цице­рона.

«Життєпис Юлія Агриколи» (De vita Iulii Agricolae) відповідає традиційному жанру хвальної біографії, однак у звичні рамки неви­мушено вплетений опис географії народів Британії й історії завою­вання острова римлянами. Ці епізоди, мабуть, уведені для того, щоб прославити Агриколу, який не дуже вирізнявся на римському політичному обрії, а також щоб додати текстові колориту, проте сьогодні вони перетворилися на безцінне джерело інформації з ран­ньої історії Британії. У тому ж 98 р. Тацит оприлюднив ще один невеликий трактат — «Про походження, звичаї й місце замешкання германців» (De origine, moribus ас situ Germanorum).

У період з 98 по 116 рр. Тацит займався створенням двох своїх головних праць, «Історії» (Historiae) і «Анналів про діяння божест- венного Августа» (Annalium ab excessu divi Augusti). Перша праця охоплює події від смерті Нерона до воцаріння Нерви, другий опи­сував епоху від смерті Августа до смерті Нерона. Разом вони скла­далися в єдину історію з 14 по 96 рр. н. е. Три сторіччя потому св. Ієронім цитував обидві праці як єдиний твір у ЗО книгах. З 14 книг «Історії», що з’явилася першою, дотривали до наших часів лише чо­тири перших й уривки п’ятої. Саме створена Тацитом історія І ст. значною мірою визначила традиційні уявлення про перших римсь­ких імператорів, особливо про Тиберія та Нерона.

Візантійську історіографію часто характеризують як історіографію «другого Риму». Для візантійських істориків більшою мірою ніж для західних, характерне наслідування античних грецьких зразків, хоча головним жанром історіоопису була хроніка в продовження тра­диції, початої ще Євсевієм.