В Становлення наукового методу. Фукідід.

Фукідід. Новий етап в античному описі історії представлений людиною, що належала до зовсім іншого, ніж Геродот, часового та просто­рового середовища.

Література

Бузескул В. П. Введение в историю Греции. 3-є изд. — СПб., 1915. — С. 82—112, Лурье С. Я. Очерки по истории античной науки. — M., Л., 1947. — С. 296—316, Соболев­ский С. И. Фукидид // История греческой литературы. — Т. II.— Г., 1955. — С. 69—100; Thukydides∕∖λrsg. von H. Herter (Wege der Forschung, Bd. 98). — Darmstadt, 1968; Con­nor И£ R. Thucydides. — Princeton (New Jersey), 1984. Русский перевод Ф. Г. Мищенко в переработке С. А. Жебелёва: Фукидид. История. — Т. I—II. — Г., 1915. Перекладам пе­редують докладні статті С. А. Жебельова: Т. I — «Фукидид и его творение» (С. Xlll— LXIX). Т. Il - «Творчество Фукидида» (С. V-LXXXVI).

Значне місце в процесі становлення античної історичної науки займає творчість афінянина Фукідіда. У своїй творчості Фукідід керу­вався необхідністю обґрунтувати прагматичне призначення історії — на характерних ситуаціях минулого навчати людей політичному передбаченню.

Фукідід — можливо, найяскравіший представник цього століття просвіти, що під впливом софістики довів історичний виклад до та­кого ступеня точності, а політичні судження, що супроводять цей виклад, до такої глибини й об’єктивності, які в античний період залишилися вже неперевершеними. Фукідід остаточно надає істо­ричному описові виключно політичного характеру. Розриваючи геть усі зв’язки з географічним і етнографічним описом, історія остаточ­но політизується; подієва політична історія отримує в праці Фукідіда своє найяскравіше втілення, а сама ця праця стає етало­ном опису історії взагалі.

З іншого боку, якщо Фукідід виявився таким результативним представником сучасної йому думки і, зокрема, наукового політич­ного опису історії, то це сталося частково завдяки тому, що він був афінянином. У цей час Афіни стають лідером політичного життя всієї Еллади, а водночас і центром освіти, школою виховання для інших еллінів. І в цьому осередку інтелектуального життя народжу­валися великі духовні цінності, що уособлюють гуманітарні досяг­нення античності, а серед них — позначені актуальним соціально- політичним звучанням красномовство та драма, перейнята політичним інтересом історіографія, перші зразки памфлетної політичної літератури, які дали імпульс розвитку політичної теорії.

Фукідід був всебічно освіченою людиною, він також був добре знайомий із філософською та природничо-науковою літературою свого часу. Зокрема, можна говорити про вплив вчення Анаксагора, останнього видатного представника іонійської натурфілософії, на трактування Фукідідом історичного процесу, що виключає втручан­ня надприродних сил.

пускають вплив на нього ідей засновника наукової медицини Гіпок- рата й у надзвичайному щодо докладності та точності описі чуми в Афінах [16, II, 47—54], і, ширше, в умінні відрізняти зовнішні про­яви від сутності, приводи — від причини.

Окрім відповідного виховання та освіти, іншим важливим мо­ментом, що визначив характер творчості Фукідіда, була його актив­на й досить тривала участь у політичному житті рідного міста. Під час Пелопоннеської війни, у 424 р. він був навіть одним із афінських стратегів, і в його обов’язки входило захищати від спар­танців володіння афінян на фракійському узбережжі. Фукідід, однак, не зміг перешкодити спартанському полководцю Брасиду за­хопити найважливіший опорний пункт афінян — місто Амфіполь, і за цю дійсно важку для Афінської держави втрату його було на про­позицію лідера радикальної демократії Клеонта засуджено до вигнання. У вигнанні він провів добрих двадцять років і зміг повер­нутися на батьківщину лише по закінченні війни, після ухвалення спеціальної постанови про його амністію.

Над історією Пелопоннеської війни Фукідід почав працювати, за його власним свідченням, відразу з моменту виникнення цієї війни. Можна гадати, що значну частину часу Фукідід спочатку витратив на ретельне збирання свідчень, на вивчення різного роду матеріалів, на відвідування місць боїв. Історична праця Фукідіда залишилася неза­вершеною: розповідь уривається ніби на півслові при описі війни в другій половині 411 р. Виклад подальших подій античний читач міг знайти в працях наступників Фукідіда — письменників IV ст. Ксено­фонта, Кратипа та Феопомпа, з яких до нас у цілісному виді дійшла тільки одна — «Грецька історія» Ксенофонта.

Характеризуючи творчість Фукідіда, дослідники, як правило, на­голошують, що він, можливо, найбільш мислячий зі всіх істориків старожитності. Усе, що він описує, постійно дає йому привід до ре­флексії, служить поштовхом до роботи думки, яка оцінює й узагаль­нює описувані факти з певних загальних історичних, політичних і психологічних позицій.

Познайомитися з думками Фукідіда про принципи роботи істо­рика буде тим більше цікаво, що в сумі своїй вони демонструють нам, можливо, вищий щабель свідомого та відповідального ставлен­ня до історичних занять, на який піднялася класична стародавність.

Цікавими є наступні міркування Фукідіда з приводу методології ро­боти історика: «Фукідід афінянин, написав історію війни між пело- поннесцями й афінянами, як вони вели її один проти одного. При­ступив він до праці своєї негайно з моменту виникнення війни в тій упевненості, що війна ця буде війною важливою та найбільш досто­пам’ятною з усіх попередніх... Дійсно, війна ця викликала найбільший рух серед еллінів і певної частини варварів, та й, можна сказати, серед величезної більшості всіх народів. Те, що передувало цій війні і що відбувалося раніше, неможливо було, за давниною ча­су, досліджувати з точністю (saphos men heurein). Усе-таки, на підставі свідчень (ek de tekmerion), за допомогою яких мені вдається проникнути з вірогідністю в дуже далеке минуле, я висновую, що тоді не трапилося нічого важливого ні в галузі воєнних подій, ні в чомусь іншому» [16, там само]. Ми бачимо тут виразний прояв свідомого авторства. Реалізується він у Фукідіда насамперед в обґрунтуванні обраного ним предмета як найважливішого чи, в уся­кому разі, важливішого, ніж усе, що трапилося аналогічного в давніші часи. Але тим самим непрямим чином воно виливається й у критично загострене протиставлення власної праці здобуткам по­передників, оскільки вони займалися давнішими й менш важливи­ми подіями. І тут ми стикаємося з рисою, що досі в такому вираз­ному вигляді ще не зустрічалась ані в логографів, ані в Геродота: автор висловлює своє прагнення — неважливо, що воно не здійсни­лось настільки, наскільки йому хотілося, — досліджувати докладно (saphos heurein) минулі події, і досліджувати їх на підставі свідчень джерел (ek tekmerion).

Виклавши далі, в короткому, але дуже змістовному нарисі політичну історію греків від найдавніших часів, автор у своєрідно­му вступі до другої частини формулює таке: «Ось якою була старо­житність згідно з моїми дослідженнями, хоча й важко покластися на стосовні до цього свідчення, байдуже, якими б вони були. Річ у тім, що люди переймають один від одного перекази про минуле, навіть коли вони стосуються їхньої батьківщини, так само без жодної кри­тики — настільки мало більшість людей стурбована відшуканням істини (he zetesis tes aletheias) і з більшим бажанням дослухається до готових думок. І все-таки не помилиться той, хто розглянуті мною

події швидше визнає в тому вигляді, в якому я повідомив про них на підставі згаданих свідчень, хто в своїй довірі не надасть перева­ги ані поетам, що оспівали ці події з перебільшеннями та прикра­сами, ані прозаїкам (Iogographoi), що склали свої розповіді в турботі не стільки про істину, скільки про приємне враження для слуху: ни­ми розповідаються події, нічим не підтверджені й за давниною ча­су, коли вони відбулися, перетворилися переважно на неймовірне та казкове (to mythodes). Нехай знають, що події мною відновлені за допомогою найбільш вірогідних свідчень, настільки повно, наскільки це дозволяє стародавність їх» [16, там само]. І далі істо­рик переходить до безпосередньої характеристики власної праці — теми, особливостей викладу, наукового методу та загальної мети опису історії: «Хоча люди, допоки воюють, вважають завжди кожну в той момент війну найважливішою, а по закінченні її більше за­хоплюються старовиною, проте ця війна виявиться важливішою за попередні, якщо робити висновки з подій, що вчинені в ній були. Що стосується промов, проголошених певними особами під час готування до війни чи вже під час самої війни, то для мене важко було запам’ятати сказане в цих промовах із усією докладністю — і те, що чув я сам, і те, що передавали мені звідусіль інші.

навіки» [16, І, 20—22]. За цим головним пасажем виринає ще одне додаткове роз’яснення про тривалий і катастрофічний характер війни [16, І. 3., 1—3], після чого автор звертається до розгляду при­чин і приводів.

Отже, те, що було коротко сформульоване й тільки намічене в першому вступі, тепер, після необхідного історичного екскурсу й на його основі представлено повніше й більш доказово. Тема праці ви­черпно обґрунтована, й у зв’язку з цим обґрунтуванням різко й відверто висловлено критичне ставлення автора до історичних досвідчень своїх попередників, і поетів, і прозаїків — логографів, серед яких, мабуть, мається на увазі й Геродот.

У полемічному протиставленні власної наукової праці літератур­ним, розважальним, на його думку, творам попередників Фукідід досягає усвідомлення суті завдання історії як науки — відшукання істини (zetesis les aletheias) — та розкриває її: за допомогою ретель­ної дослідницької роботи, що полягає в підборі джерельних свідчень і виокремленні в них надійної інформації, реконструювати факти з високою вірогідністю. Усьому, що сказано афінським істо­риком про цінність особистих спостережень, про труднощі правиль­ної оцінки чужих свідчень, зумовлених і політичними пристрас­тями, й особистими якостями свідків, про необхідність ретельної перевірки всіх свідчень щодо кожного окремого факту — всьому цьому призначено було на вічні часи залишитися найадекватнішим формулюванням наукового методу в історії, особливо в тій його ча­стині, що стосується критичної роботи з джерелами.

Але й у тому, що стосується реконструкції подій, та й ширше — реконструкції стану суспільства в певний момент у минулому, Фукідід залишив наступним поколінням істориків чудові приклади, зокрема в тій же «Археології». Тут для характеристики стану грецького суспільства в найдавнішу епоху він залучає всілякі види інформації: свідчення давньої літератури (Гомер), непрямі вказівки, які можна добути з місць розташування стародавніх поселень, архе­ологічні матеріали (характер і інвентар поховань). Водночас він демонструє широкий добір прикладів, за допомогою яких ця інфор­мація може бути ефективно використана для історичної реконст­рукції, і серед них — метод зворотного висновку, коли, наприклад, із архаїчних пережитків у побуті сучасних народів можна уявити життя в давні часи (зі збереженого за його часів у деяких народів звичаю завжди носити зброю Фукідід висновує про загальність та­кого стану в давню, примітивнішу епоху).

Поряд із зауваженнями щодо своєї історичної праці, Фукідід вважає за необхідне додати роз’яснення щодо форми та стилю викладу, а саме з приводу включених ним в оповідь промов. Як випливає з його слів, ці промови тільки почасти відповідають то­му, що говорилося в дійсності. Набагато більше й за змістом своїм, і за формою (за формою тим більше) вони є витворами самого автора й відбивають його уявлення. Історик дає ключ до розуміння їхнього призначення. Крім очевидної драматизації роз­повіді, чим не міг нехтувати навіть такий учений, як Фукідід, про­мови ці давали можливість у звичній для тодішнього читача формі представити чіткіше і з’ясувати набагато повніше — особливо в діалогічно, атонально організованих сценах виступів — мотиви, якими керувалися чи мали б керуватися, на думку історика, пер­сонажі історичної драми.

Особливу цінність мають саме розвинуті в промовах Фукідіда ідеї, що в сукупності дають уявлення про суспільну думку та політичну теорію в греків на рубежі V-IV ст. до н. е.

Важливе місце в розвитку історичної свідомості належить римській історіографії. Для римлян відлік часу починався «від за­снування Міста». Місто було центром світу — в межах, установле­них Нумою Помпілієм. Тому й не дивно, що римський історіоо- пис багато в чому виріс з вивчення далекого минулого, власних коренів, того, що греки іменували «археологія», — з інтересу до генеалогії героїв і людей, заснування давніх міст і взагалі всіляких старожитностей. Опис героїчного та щасливого минулого й жаль з приводу нинішнього занепаду, іноді супроводжувані намагання­ми з’ясувати його причини, — ось характерні риси римської історіографії. Вагоме місце в латинських авторів мало питання про використання в історіоописі прийомів риторики. Цицерон заповідав історикам як перший закон «говорити правду й нічого, крім правди» і як другий — «мати сміливість говорити всю правду». Це залишалося, в усякому випадку формально, засадничим визна­ченням історичної оповіді на відміну від інших жанрів. Однак вплив риторики в теорії та на практиці нерідко виводив на пер­ший план літературні приваби історичного твору. В імперський період вимога «правди» була присутня вже практично тільки фор­мально — як загальне місце, а от змістовність і приємність викла­ду, з одного боку, і вдумливе прочитання — з іншого, зробилися принципами засадничими.