МЕТОДИ ГЕРМЕНЕВТИКИ ПОЯСНЕННЯ ТА РОЗУМІННЯ ДІЙСНОСТІ

Проблеми герменевтики продовжує розвивати учень Гайдеггера Ганс Георг Гадамер. Він розробляє філософську герменевтику — філосо­фію розуміння, в якій розуміння є засобом буття людини у світі.

Існування людини нерозривно пов’ язане з переживанням нею свого буття, яке виражається в наявності «досвіду світу». Гадамер вважає, що основні механізми формування «досвіду світу» закладено в мові. Тільки в мові відкривається істина буття. Мова - те середовище, де «Я» і «світ» виражаються в початковій взаємозалежності. Мова є те, що конструює світ людини, що визначає спосіб людського «буття-в-світі». Висловити себе у мові означає одержати перше існування. «Бут­тя людини є буття у мові» - такий висновок Гадамера.

«Якщо хочеш пізнати самого себе, то подивись, як це роблять інші; якщо ж хочеш зрозуміти інших, то заглянь у своє власне серце».

Ф. Шіллер

Мова подає вихідні схеми людської діяльності ще до ви­раження світу в поняттях, за­безпечує допонятійне та до- рефлексивне опанування світу.

Мова забезпечує попереднє розуміння, «передрозуміння», але реалізу­ється в таких формах освоєння світу, як «передпогляд», «передсуджен- ня», «передзахоплення» та ін. Між цими формами ієрархії не існує.

Відкриваючи себе у світі, людина спочатку спирається на забобон. Він - головна форма дорефлексивного освоєння світу. Найважливіший вид забобону - авторитет (традиція). Гадамер вважає, що попередня філософія заперечувала забобон, стверджувала перемогу логоса над мі­фом. У цьому була її помилка, оскільки від забобону позбавитися просто неможливо, адже він має дві сторони: негативну та позитивну. Наприк­лад, що таке авторитет? З негативного боку - це підкорення іншому, від­речення від свого розуму.

Наступна фундаментальна особливість буття людини у світі - історичність. Неможливо стати на позицію позаісторичного суб’єкта, бо він завжди визначається місцем і часом, тобто тією ситуацією, в якій знаходиться.

Помилка європейської філософії полягає в тому, що вона показува­ла позицію позаісторичного суб’єкта, якого було «вирвано зі свого онто­логічного дому», з реального процесу свого буття. А тепер необхідно «занурити» гносеологію в реальне людське буття, повернутись до он­тологічного розуміння людини.

Завдяки цьому традиційні проблеми матимуть інший вигляд. Наприклад, істина розумітиметься реальною, «історичною» людиною, і тепер вона становитиме не характеристику пізнання, а характеристику буття люди­ни. І як «небайдужа людині», як укорінена в її забобонах вона є її прав­дою. Людина не може існувати без правди, і доки вона живе — живе в правді. Найкращий засіб виявлення «істинного буття», тобто правди, — це мистецтво.

Таким чином, розуміння — екзистенціал реальної людини, форма самовиявлення та самоусвідомлення індивіда. Розуміння укоренилось як у забобоні суб’єкта розуміння, так і в забобоні об’єкта розуміння. Забобон суб’єкта розуміння сприяє розумінню. По-перше, забобони інтерпретато­ра максимально загострюють текст і, по-друге, сприяють трансляції досві­ду від покоління до покоління. Інтерпретація тексту — це створення його змісту по-новому, і кожний акт інтерпретації — це момент тексту, ланка здійснення традиції, яка транслюється в житті тексту.

«Ніхто - ні жінки, ні чолові­ки - не прислухаються до змісту слів. Важливим є голос, який їх вимовляє. Слова потрібні для до­тримання правил, умовностей, порядності. їх промовляють, після чого залишається взятися до найважливішого ».

А. Камю

Розуміння культурної тради­ції (тобто історії) становить діалог минулого та сучасного. Справа не у вивченні історії, а в її розумінні, тому слід усунути протилежність між самою історією (онтологією) та знанням історії (гносеологією).

Сучасне має свій горизонт, у т. я. горизонт забобону, який ви­значає розуміння. Минуле також має свій горизонт. Для розуміння минулого необхідне зближення, «переплавка» горизонтів сучасного та ми­нулого. Цією «переплавкою» і є перехід від гносеології до онтології, їх злиття. В результаті формується третій горизонт, загальний, який пере­важає і горизонт сучасного, і горизонт минулого. Здійснюється «сходжен­ня»: історик розуміє минуле краще, ніж розуміли самі автори історії, і навпаки, минуле допомагає історикові краще зрозуміти сучасне.

Насправді не існує ізольовано ні горизонт минулого, ні горизонт су­часного, а існує їх синтез, адже горизонт сучасного залучений у процес безперервного формування. І цей процес не відбувається без участі ми­нулого, тому, вважає Гадамер, краще говорити не про два горизонти, а про один-єдиний, який відсуває свої межі все далі в глиб легенди.

Діалог минулого та сучасного здійснюється у питально-відповідній формі. Кожний текст є відповіддю на якесь запитання, адже без нього він не з’явився б. Оскільки текст відповідає на запитання, він має смисл і завжди є те, що відповідає на запитання. Кожний текст, відповідаючи на запитання, пропонує істинну відповідь. Істина «розчинена» в змісті тексту. Зрозуміти минуле означає «почути», що воно «бажає» сказати нам як істину. Зрозуміти минуле означає зрозуміти його правду.

Для ведення діалогу з минулим слід реконструювати запитання, від­повіддю на яке є даний текст. Необхідно виявити того, кому цей текст відповідає на запитання. Потім задати це запитання собі як своє власне, сучасне. Сплав минулого і сучасного змінить смисл запитання. Зрозумів­ши запитання, як своє власне, слід задати його тексту, оскільки це вже інше запитання, текст і відповість по-іншому.

Таким чином, Гадамер, по-перше, перетворює герменевтику в онто­логію розуміння; по-друге, обмежує принцип рефлексії принципом ро-

зуміння; по-третє, приймає як первинну онтологічну реаль­ність людину як буття в мові.

Центральне поняття у герме­невтиці французького філосо­фа Поля Рікера - особистість, яка є місцем народження значень,

«Розумник висуває проблеми, дурень і невіглас вирішують їх, але всі труднощі залишаються для філософа».

Ж. Ла метрі

що дають початок осмисленню культури. Саме особистість творить світ культури. Завдання філософії — розробити метод аналізу людської суб' єктивності. Намагаючись об'єд­нати в герменевтиці онтологію і гносеологію, Рікер прагне розробити герменевтику як методологію розуміння. Завдання філософської герме­невтики - критичний аналіз усіх можливих методів інтерпретації, окреслен­ня сфери застосування різних методів інтерпретації та різних «герменев- тичних систем».

Для виконання цього завдання Рікер пропонує метод аналізу людсь­кої суб'єктивності, називаючи його регресивно-прогресивним. Цей метод дає змогу зрозуміти явища людського буття у трьох часових вимірах: ми­нулому, сучасному, майбутньому, адже сучасна людина пов’язана і з ми­нулим, і з майбутнім. Завдання полягає в тому, щоб висвітити «археоло­гію» людини, її укоріненість у минулому і зрозуміти «телеологію», мотиви і спрямування її руху в майбутнє. «Археологія» суб’єкта до­сліджується за допомогою регресивного методу, «телеологія» - за допомо­гою прогресивного. Через регресивний метод з’ясовується джерело сенсу людської діяльності, яке лежить «позаду» об’єкта, в минулому.

Особливу допомогу при вивченні «археології» може надати психоаналіз Фрейда, здатний розкрити крайні основи людської екзистенції. Як осно­ва регресивного методу психоаналіз, вивчаючи «археологію» суб’єкта, з’ясовуючи крайні основи екзистенції, розуміє світ культури як форми сублімації та інверсії людського «Я».

Завдяки прогресивному методу встановлюється джерело сенсу людсь­кої діяльності, яке слід шукати попереду суб'єкта, в майбутньому. Людина діє цілеспрямовано, тому вона істота телеологічна. Завдання по­лягає в тому, щоб розкрити телеологію суб’єкта. У прогресивний метод входять феноменологія духу і феноменологія релігії. Через феноменоло­гію духу розкривається телеологія людської суб’єктивності, а через фено­менологію релігії - спрямованість людини до священного.

Онтологічна герменевтика Рікера, яка спирається на регресивно-про­гресивний метод, пов’язуючи проблему мови з існуванням, дає можливість зрозуміти існування людини до виникнення мови і бачити в мові засіб, за допомогою якого людина створює «другий світ», що символічно виражає «світ перший». Крім того, Рікер вбачає завдання герменевтики в тому, щоб обґрунтувати роль людини як суб’єкта культурно-історичної творчості, в якій здійснюється зв’язок часів і яка базується на активній діяльності індивіда.