Основні підходи до розуміння суспільства

Суспільну сторону людського буття досліджують різноманітні нау­ки — історія, політологія, правознавство, мистецтвознавство, етика, ес­тетика, соціальна психологія тощо. Кожна з них аналізує і вивчає суспі­льство власними специфічними методами, досліджуючи певну окрему сторону соціальної реальності: чи то хронологію подій і соціальні ін­ститути, чи то владу і політику, чи то мораль і право.

Соціальна філософія — це галузь у структурі філософського знання переметом вивчення якої є суспільство в його цілісності, його сутнісні ознаки, якісна своєрідність і відмінність від природи, джерела соціоди- наміки, перспективи розвитку, а також коло питань суспільного буття людини.

Майже всі філософи починаючи з давніх часів певною мірою торка­лися цих питань: хтось їх тільки означив (наприклад, Піфагор, Епіку), хтось виклав детальне і концептуальне їх бачення (наприклад, Платон, Маркс). Варто говорити про розширення «предметного» простору соці­альної філософії в процесі розвитку філософської думки. XIX століття спричинило зростання уваги до проблеми суспільного життя. Про це свідчить і остаточне формування соціології, так званої «соціальної фі­зики», в якості самостійної науки про суспільство на основі потужного емпіричного базису з використанням теоретичних та емпіричних мето­дів дослідження. Соціальна філософія і соціологія мають точки дотику, але соціологія зорієнтована на вивчення механізмів соціальної взаємодії у мікро — і мікропроцесах, в той час як соціальна філософія, будучи генетично первиною залишається методологічною основою соціології,

досліджуючи суспільне життя під кутом зору вирішення світоглядних проблем, претендуючи на широкі теоретичні узагальнення.

Соціально-філософський аспект властивий усім напрямам сучасної філософії. Слово «суспільство» відноситься до тих слів значення яких начебто зрозумілі самі собою. Але одні його зміст ототожнюють з істо­ричною спільнотою (наприклад, первісне, індустріальне, сучасне суспі­льство), інші — з регіональною групою (наприклад, європейське, укра­їнське, латиноамериканське суспільство) або ж із людством в цілому.

Вся історія філософської думки свідчить про пошуки підходів до з’ясування сутності суспільства. Прослідкуємо їх еволюцію і результа­ти, зробивши невеликий історико-філософський екскурс у проблему.

Серед соціально-філософських вчень Стародавнього Сходу вирізня­ється конфуціанська концепція. Конфуцій ототожнював суспільство і державу, проводячи паралель між державою і сім’єю, владою батька і владою імператора. Мудрість володаря і шанобливість народу були, на його розум, запорукою суспільного спокою.

Античні філософи спиралися на принцип індивідуальної свободи людини. У Платона та Аристотеля вчення про суспільство невід’ємне від вчення про державу. Платон аналізував проблему суспільної спра­ведливості, в його «Законах» викладена чітка регламентація індивідуа­льного і соціального життя, яка підпорядковує людину суспільству. Аристотель витлумачував суспільство як об’єднання людських індиві­дів для задоволення «соціальних інстинктів», об’єднання індивідів з ра­ціональною метою.

Теоцентрична філософія середньовіччя визнавала земний порядок продовженням небесного, земне — символом небесного, Бога, як спра­вжнє буття — вічним, а все інше — тлінним, тимчасовим.

Августин говорив про «Град Земний» через призму «Граду Божо­го», зрозуміло, віддаючи перевагу останньому.

Для філософії Нового часу було характерним розуміння суспільства як історичного утворення на основі конвенції, договору.

Кант орієнтував людину на сферу належного, ідеалів та цінностей. Гегель у своїй філософії розробив філософські основи пізнання суспі­льства, його історії, суспільного буття людини. Гегель у противагу «до­говірній» теорії сформулював концепцію правової держави і громадян­ського суспільства як сферу відносин в якій переплітається залежність всіх від всіх.

Захоплення успіхами природознавства XIX ст. спричинило поши­рення позитивістсько-натуралістичного світогляду. Еволюціонізм як провідний напрямок суспільної думки того часу спирався на уявлення про єдність законів природи і суспільства, а соціальна еволюція вклада­лася в межі еволюції біологічної. Дарвінівська теорія «природного від­бору» пристосовувалася до пояснення соціальної напруги, яка ототож­нювалася з боротьбою за виживання. Таким чином освоєння соціальними теоретиками досвіду природничо-наукового знання мало не тільки сильні, а і слабкі сторони.

Соціальна теорія Маркса ґрунтувалася на матеріалістичному розу­мінні історії. Матеріалістичне розуміння історії базується на тезі, що суспільство є соціальним утворенням, єдиною соціальною системою, джерело розвитку системи міститься в ній самій. Основу будь-якого су­спільства складає спосіб виробництва матеріальних благ. За Марксом суспільство — це «продукт взаємодії людей». Маркс та Енгельс дета­льно дослідили соціальні групи сучасного їм суспільства — пролетарі­ат, буржуазію, селянство та характерні відносини між ними.

Дюркгейм зробив спробу пояснити суспільство не як сутність ізо­льованих індивідів чи то суму договорів і загальних домовленостей. На його думку суспільство — це надіндивідуальне утворення, органічна єдність, дещо в своєму роді своєрідне. Закони, звичаї, релігійні віру­вання, мова набувають самостійного об’єктивного існування і спону­кають індивідів до певних дій.

Філософські напрямки XX століття проблеми суспільства аналізу­ють відштовхуючись від людської індивідуальності.

Специфіка екзистенційної філософії полягає у тому, що вона акцен­тує увагу на людській «одиничності», «самості». Людина — це потен­ційна можливість, можливість завжди бути або стати іншим, можли­вість, яка розкривається протягом життя. Людина самотня, безособистісний світ суспільства в якому всі — «інші», саму людину по відношенню до себе робить «іншою» такою «як всі». Спілкування на­буває рис анонімності, лише підкреслюючи самотність кожного. На­приклад, за Камю, єдиним способом справжнього спілкування може бути єднання індивідів у бунті проти «абсурдності» світу, проти смерт­ності, недосконалості та безсмисленості людського буття. В екзистен- ціоналізмі домінуючою є проблема «чужості» людини у світі і «окре- мішності» людини, іншого та суспільства.

Представники феноменології (Гуссерль, Щюц) наполягають на то­му, що кожна людина, маючи власну біографію, сприймає світ по- своєму, але це не виключає «взаємних перспектив» завдяки яким стає можливим взаємне спілкування. «Життєвий світ» — світ повсякденний, створений культурою постає фундаментом суспільства, феноменологія суб’єктивізує і психологізує перебування людини у суспільстві.

Французький структуралізм зробив спробу побудувати нову модель соціальної реальності. Леві-Стросс досліджував формування символіч­них структур суспільства — мови, культурних традицій, ритуалів, зви­чаїв, своєрідної загальної субстанції, нормативних структурованих сис­тем суспільства.

Суспільство як засіб і результат практичної і комунікативної діяль­ності індивідів пояснював представник комунікативної філософії Хабе­рмас.

Провідні українські мислителі теж не залишали поза увагою соціа­льну проблематику зробивши свій внесок у формування соціально- філософських ідей. Не дивлячись на розмаїття соціальних теорій в українській філософії можна виділити їх загальні риси. Це по-перше, домінування етико-просвітницького підходу у поясненні основ суспі­льного життя і по-друге, осмислення основ буття саме українського су­спільства, тобто звернення до національних основ і підвалин.

Прикладом може слугувати антропологічна філософія Сковороди. Просвітник Сковорода підкреслював, що благополуччя людей і суспі­льства основане на праці, бо саме вона є «машиною» суспільного жит­тя, «началом» і «вінцем» радості людини і суспільства. Праця має бути «Сродною» людині, не примусовою, а творчою і вільною, до неї має «лежати серце» людини. Щастя доступне всім, через пізнання в собі «справжньої людини», через віру у Бога, надію на Бога, любов до Бога.

В основі соціально-філософських поглядів Драгоманова лежала ідея ліберальних цінностей. Первинність загальнолюдських цінностей, со­борність, свобода, широке волевиявлення громадських і особистих ін­тересів були, на думку Драгоманова запорукою поступу суспільства.

Освічені, чесні і добрі люди подолають роз’єднання і неволю. Запере­чуючи «обов’язковий націоналізм» він застерігав, що за певних обста­вин культурні ідеї «можуть служити джерелом великих помилок».

Наріжним каменем розвитку українського суспільства Франко бачив швидкий розвиток культурного життя, розвиток письменства, освіти і науки, плекання української мови.

Прихильник історико-соціологічного методу Грушевський дослі­джуючи етнокультурне становлення української нації віддавав перевагу духовним факторам у формуванні національних ідеалів українського народу, який є рушієм суспільного поступу.

Мислитель-натураліст Вернадський аналізував проблеми суспільно­го буття у контексті вчення про перехід біосфери в ноосферу (сферу ро­зуму) висуваючи ідею єдності людства і природи, впливу людини на біосферу, відповідальності людини за свою діяльність.

Таким чином різні мислителі в різні часи намагалися пояснити, що об’єднує чи роз’єднує людей, чому вони дотримуються загальних пра­вил життя чи ігнорують їх, як співіснують окремий індивід і суспільст­во, що є базовим і домінуючи у суспільному житті, чи існують ідеальні форми соціальної організації, у чому своєрідність саме ЛЮДСЬКОГО життя, тощо.

Для проведення подальшого аналізу підсумуємо вищеозначене і окреслимо зміст основної категорії соціальної філософії «суспільство».

Суспільство — це частина матеріального світу, що обособилася від природи, це велика сукупність людей, які сумісно здійснюють життєді­яльність в межах певних правил і штучних утворень, це населення вну­трішньо організоване. Така позиція називається «соціальний атомізм». З позиції «соціального універсалізму», суспільство — це надбання культури, яке продукує культуру і одночасно є її результатом, це особ­лива форма надіндивідуальної взаємодії, яка не зводиться до простої сукупності людей, що на раціональних засадах дотримуються певних угод. Узагальнюючи позиції пропонуємо називати суспільством локалі­зовану у часі і просторі спільноту людей, життєдіяльність якої підтри­мується певними способами господарювання і спілкування, силою за­кону, звичаю, традиції, певним способом виробництва і споживання благ.

Наявність суспільства передбачає взаємозв’язок індивідів за певних умов і обставин. Коли йде мова про природу відносин між людьми, про ставлення людини до людини, про усвідомлення і оцінку людьми умов життєдіяльності, свого місця у суспільстві, доречно використовувати те­рмін «соціальне». Соціальне — це сутнісна ознака суспільства. інколи зміст понять «суспільне» і «соціальне» неправомірно ототожнюється.

Соціальне виникає в процесі взаємодії людей і є результатом цієї взаємодії, несе «відбиток» людяності. Соціальність розмежовує світ людський і світ природний. Безумовно людина є природною істотою, але в той же час вона — істота соціальна. Тварина ж ніколи не набуде рис соціальності, хоча бджола або мурашка може вражати підпорядко­ваністю «колективу» і «добросовісною працею», соловей може зачаро­вувати співом, лебеді можуть демонструвати зразки вірності, а бобри — викликати подив своїми неперевершеними «будівельними» здібностя­ми. Людина багато у чому поступається тварині, не маючи гострого ор­линого зору, хижих кігтів лева, швидкості вовка, але вона їх всіх пере­вершує, створюючи мікроскоп і телескоп, різноманітні промислові прилади, транспортні засоби, засоби комунікації, тощо. Причина у со­ціальності людини. Вона є свідомою мислячою істотою, яка творчо планує і програмує свою діяльність, будучи вільною від безпосередньо­го тиску інстинктів тваринного світу. Людина є діяльною істотою. Дія­льність — це форма людської активності, яка характеризується цілесп­рямованістю. Діяльність передбачає наявність цілі, результату, способів його досягнення, сам процес виконання дій, а це означає що вона, дія­льність, є усвідомленою, генетично не успадкованою формою відно­шення людини до світу. Здатність ставити цілі, осмислювати життєві проблеми, рефлектувати з приводу свого буття і бути взагалі, є проявом не біологічного, природного, а позабіологічного, тобто соціального рів­ня організації життя людини у суспільстві. Таким чином, соціальне — це діяльне спілкування людей, діяльність і соціальність обумовлюють одне, соціальне є сутністю суспільного.

2.