Передмова

Шановний читачу!

Передмова - “візитна картка” книги. Вона дає уявлення про те, чим займається автор, які основні розділи і завдання його книги, кому вона може бути корисною. Передмова ж до філософської праці з проблеми становлення загальної теорії управління є особливо важливою і відповідальною справою, оскільки вона вимагає не стільки послідовного і системного викладу змісту цієї теорії, скільки появи низки нових ідей, гіпотез, передумов, пов’язаних з розвитком поглядів на управління загалом і на можливість їх концептувати у дискурсі формування загальної теорії управління.

Варто зазначити, що, незважаючи на претензії “наукового менеджменту”, системного аналізу, кібернетики і синергетики на роль теорії управління, наука дотепер так і не має теоретично розгорнутої феноменології управління, уявлення про закони його породження, будови, функціонування і розвитку.

Те, що в “науковому” менеджменті називають теоріями, насправді є теоретичними узагальненнями практичного досвіду, матеріалів емпіричних досліджень різних наукових дисциплін. Так, Дейл Е. Занд, професор теорії управління Нью-Йоркського університету, пише: “В управлінні існує теорія директивного керівництва і теорія участі трудящих в управлінні, теорія централізації і децентралізації структури, диференціації і інтеграції підрозділів, формальних і неформальних структур... [Але] більшість теорій застосовна лише для вирішення вузького кола практичних проблем, пояснюючи тільки певну частину реальності. Як тільки ви

виходите за ці вузькі рамки, теорія або не працює, або може дати хибні результати”^[1].

Головний висновок з розгляду кризового стану управлінської думки полягає не в тому, що кібернетична парадигма не впливає на ефективність управління і має бути відкинута, а в тому, що вона не відбиває історичних змін в практиці управління, його реальну переорієнтацію на соціально-культурні механізми регулювання людської діяльності.

Отже, сьогодні управлінська думка знаходиться у кризовому стані саме тому, що дотримується застарілої парадигми управління, яка не відповідає реаліям світового і вітчизняного постіндустріального розвитку. В Україні проблема управління, а водночас і проблема нашого цивілізаційного руху вперед, поглиблюються довготривалістю процесу інституціональної емансипації управління від владних функцій і функцій розпоряджатися власністю.

Причину цього явища ми вбачаємо у методі розробки і удосконалення теорії управління, оскільки практика “знизу” підштовхувала дослідників, і тому головним методом її опрацювання був метод індукції. Свідченням цього підходу є звернення М. Мескона, М. Альберта і Ф. Хедоурі - авторів відомого американського підручника “Основы менеджмента”, що принципово відмовилися від будь-якого одного підходу у викладі матеріалу і побудували його, як сказано в передмові, за “еклектичним методом”. За їх власною оцінкою, це дозволило їм об’єднати в одній книзі “найкорисніші, найважливіші і всюди прийняті досягнення усіх

основних наукових шкіл і напрямів у найбільш наближеному до реальності варіанті”^[2].

Ми вважаємо, що кризовий стан управлінської думки обумовлений все ж її послідовним розвитком у рамках природничо- наукової індустріальної парадигми, незважаючи на те, що для дослідження об'єктів управління дедалі більше залучаються соціогуманітарні науки. І, що характерно, незважаючи на численні дослідження організацій і поведінки людей в організаціях, на дослідження особистих і психосоціальних якостей, кар'єр керівних кадрів і менеджерів як соціального прошарку, управління так і не стало предметом дослідження як соціальне явище, що не зводиться ні до об'єкта, ні до суб'єкта і навіть ні до організації їх стосунків.

На початок ХХІ століття єдності поглядів на загальну теорію управління серед дослідників не існує. Якщо суворо підходити до створення соціального управління як інтеграційної (міждисциплінарної) науки, то необхідно провести перетворення в підставах кожної з інтегрованих дисциплін і вийти на формування наукової теорії, що відповідає сучасним критеріям. У науці не варто забороняти тому чи іншому авторові йти обраним шляхом. Можливо, у далекій перспективі складуться умови, коли науки про природу і науки про людину дійсно складуть одну науку, але з урахуванням того, що на участь у світовій управлінській революції у нас залишилося не так вже багато часу, бажано скористатися рекомендацією академіка РАН В. Стьопіна і ефективніше

попрацювати над проблематикою управління в дисциплінах, що склалися, відповідно до предметів і методів, розвиваючи при цьому міждисциплінарні зв'язки, які завжди сприяють науково-коректному переносу ідей і знань з однієї дисципліни в іншу, їх взаємному збагаченню. А. Тихонов висловлює “певні сумніви щодо реалізації самої ідеї створення такої наукової дисципліни. Тут хотілося б тільки відзначити головне: такий тип інтеграції наукових знань про управління є свідомо контрпродуктивний і працює не на користь розробки соціогуманітарної альтернативи індустріальній парадигмі управління”¹.

Отже, одна частина вчених стверджує, що розробка її - марна справа, і посилається на невдалу спробу розробити теорію кібернетики, як загальну теорію управління технічними, біологічними і соціальними системами, що зупинилась і не рухається далі, а інші, навпаки, вважають, що це зробити не тільки можна, але й в край необхідно, оскільки криза соціального розвитку кінця ХХ - початку ХХІ століть прямо підштовхує нас до її вирішення, оскільки настає етап інформаційної єдності світової спільноти, що потребує не тільки збалансованості розвитку людини з природою, але вимагає такої ж рівноваги з соціальним світом.

Саме на цьому наполягає, наприклад, низка дослідників, що професійно займаються теорією управління. Достатньо згадати ім'я засновника тектології О. Богданова. За задумом цього автора, саме тектологія покликана стати наукою про загальні закони організації. Він протиставляв її філософії як сувору природничу науку, на кшталт математики або фізики. Головна ідея тектології - необхідність підходити до будь-якого явища з погляду організації. Так О. Богданов починає свою книгу наступними словами: “Будь-яка людська діяльність об'єктивно є організуючою або дезорганізуючою”^{[3] [4]. Це}

означає, що її варто розглядати як “певний матеріал організаційного досвіду і досліджувати з організаційної точки зору”^[5].

У. Бек у праці “‘Влада і контрвлада у добу глобалізації. Нова світова політична економія” пише про нові умови, у яких сьогодні опинилася теорія управління, що потребує глибокого філософського і методологічного узагальнення у планетарному просторі: “Нова критична теорія концептуально доводить, що класичні межі між внутрішньою та зовнішньою політикою розмиваються та стираються, що окремі політологічні дисципліни, як міжнародна політика та національна наука управління, звільняються від догм національного погляду та об’єднуються, і що наука управління має бути створена наново, під космополітичним кутом зору. Такі, з класичної точки зору, “зовнішні чинники”, як глобальні ризики, глобальні норми, наднаціональні актори, умови життя та порушення прав людини в Африці й арабському світі, стають “внутрішніми варіантами” і мають бути поставлені у системний зв’язок з їхнім відображенням у національній суспільній думці, у політиці національних та інтернаціональних об’єднань, неурядових організацій і т. ін., “і у такий спосіб має бути подолана орієнтація дослідження міжнародних відносин на державу”. Перед лицем факту, “що управління щораз більшою мірою відбувається у “просторі без кордонів”, характерний для цієї дисципліни поділ між внутрішньою та зовнішньою політикою, між наукою управління та міжнародними відносинами, що постійно викликає критику, можна вважати остаточно застарілим.

придатні для аналітичного підходу до викликів, пов’язаних з глобалізацією та “управлінням без кордонів”¹.

Ми також вважаємо, що організаційна діяльність людини має геологічний характер, і тому має бути розроблена універсальна теорія управління технічними, біологічними і соціальними системами, оскільки усі вони мають єдину онтологічну матрицю - діяльність людини, як процес і як продукт, адже техніка і соціальні організації є унікальними винаходами людини для посилення її втручання у першу природу і соціальний світ, або другу природу. Про копіювання елементів організації у природи є згадки у О. Богданова^{[6] [7].}

Цей факт лиш є підтвердженням зростаючої могутності людини, яка за короткий час створила техніку і технологію, яку можна порівняти за її можливостями з діями природних сил. Цей факт є одним з основних аргументів на користь соціального генезису і соціальної суті такого феномена, як управління. Без оволодіння механізмами і технологією управління об’єктами живої і неживої природи шляхом їх вивчення, конструювання, виробництва і контрольованого використання у своїх цілях людина не змогла б піднятися над природним світом, створити цивілізацію і культуру.

Наш підхід відрізняється від напрацьованих аналітичних процедур і концепцій у сфері теорії управління тим, що усі вони, від

O. Богданова до теоретиків американського менеджменту - Ф. Тейлор, А. Файоль, М. Вебер, Г. Форд, Е. Мейо, П. Друкер,

P. Девіс, Д. Міллєр, Г. Мінцберг, Ч. Барнард, Р. Акофф, Р. Майлз, Г. Беккер та ін., вирішували цю проблему з погляду практики, тобто намагалися індуктивним шляхом піднятися до теоретичного узагальнення колосального масиву управлінських процесів і продуктів.

На індуктивний метод орієнтувався й О. Богданов. “Тектологія, - писав він, - повинна з’ясувати, які способи організації притаманні природі і діяльності людини; згодом - узагальнити і систематизувати

ці способи; далі - пояснити їх, тобто дати абстрактні схеми їх тенденцій і закономірностей; зрештою, спираючись на ці схеми, визначити напрями розвитку організаційних методів та їх роль в економіці світового процесу”^[8].

На думку О. Богданова, таким, у загальних рисах, має бути план розвитку цієї науки. Він зближує її позиції із завданнями природничих наук. Проте на відміну від спеціальних наук тектологія має справу з організаційним досвідом усього людства. Вона охоплює напрацювання усіх інших наук і усієї тієї життєвої практики, з якої вони виникли. Але підходить до нього з погляду способу його організації, що склався в результаті наукових досягнень. Таким чином, тектологія, у розумінні О. Богданова, є емпіричною наукою, що вивчає і систематизує організаційний досвід. До своїх висновків вона повинна йти шляхом індукції. Тому методи тектології - це, по суті справи, індуктивні методи (вони створюються і застосовуються на основі індукції).

Практика показала, що розбіжності між видами управління настільки великі, а темпи розвитку настільки швидкі, що дослідники і практики, рухаючись індуктивним шляхом, сьогодні розгубились і вважають, що концептувати управлінську діяльність до створення загальної теорії управління принципово неможливо.

Водночас роздуми про день прийдешній змушують філософів і вчених замислитися над своїм обов’язком. Патологія ж у суспільному житті, як і у фізіології, - безцінний помічник у з’ясуванні причин захворювання соціального організму, без виявлення яких неможливо сприяти його одужанню.

При цьому сучасна криза переконливо доводить, що вузловою проблемою теорії пізнання наприкінці ХХ-го - початку ХХІ століть є оптимізація управління життям людини в планетарному масштабі. На тлі загальної соціальної кризи національні, демографічні, військові, сировинні, енергетичні, екологічні та інші глобальні проблеми сприймаються як її наслідки. Вочевидь, що ХХІ століття повинно

стати часом винайдення нових підходів та шляхів розв’язання складних проблем суспільного розвитку людства і насамперед - організаційного походження.

Процес актуалізації проблеми фундаментальної раціоналізації суспільного життя спостерігається давно, і в названому процесі можна виділити, як мінімум, чотири етапи:

- перший — це обґрунтування пріоритету ролі особистості в історії і земного походження суспільства та держави (епоха Відродження);

- другий — пов’язаний зі становленням соціальної доктрини марксизму, що розкриває суть суспільного життя на основі первинності матеріального над духовним при зростанні творчої ролі народних мас як суб’єкта соціальної чинності (кінець ХѴІІІ — середина ХХ століть);

- третій — є пошуком ‘‘філософської єдності” серед безлічі відносно самостійних і взаємовиключних засобів пояснення ліній розвитку соціального світу — теологічного, матеріалістичного, технократичного, феноменологічного екзистенціалістичного та інших (з середини ХХ — до початку ХХІ століть).

Нині (у першій чверті ХХІ століття) ми стоїмо на порозі четвертого — пов’язаного зі становленням інформаційної і організаційної єдності соціального світу, що супроводжується розгортанням глобальних комунікацій і матеріалізується у соціальне тіло Світового мережевого суспільства.

Не дивно, що перед такими потужними і різноспрямованими потоками інтелектуальної та фізичної енергії слаборозвинута теоретична думка просто розгубилася. Причина цього явища полягає в тому, що практична свідомість людей продовжує орієнтуватися на засвоєння логіки зовнішнього стану речей. Люди втратили контакт із внутрішнім світом. Вони перестали розуміти його логіку, і це нерозуміння призвело до того, що спрацювала пастка екології, яка відбиває вимогу дотримання нами закономірностей космічного характеру.

До цього додались суперечності організаційної взаємодії людей у ході глобалізації і одночасної глокалізації соціального життя. Представники різних філософських течій, що дивляться на управління крізь призму раціональності, не шкодують епітетів для характеристики глибини і безмежності цього питання. Наприклад, Ю. Габермас назвав проблему раціональності “неозорою”, В. Швирьов увів термін “раціональність без берегів”, а польський філософ А. Мотицька навіть запропонувала відмовитися від розгляду цієї проблеми. Неточність, невизначеність, багатозначність управління вважається його головним недоліком, і саме ця невизначеність провокує філософів на пошуки, що призводять до когнітивних глухих кутів і методологічних пасток.

Наша дослідницька позиція полягає у діаметрально протилежному погляді на це явище. Ми вважаємо, що відсутність теоретичних розробок цієї проблеми не є непереборною перешкодою, бо якщо рухатись дедуктивним шляхом, то розробити загальну теорію управління принципово можливо. І поняття “організація” ширше за своїм змістом, ніж людська діяльність, оскільки вона стосується й продуктів цієї діяльності. Вона має відношення до усіх явищ, в бутті яких спостерігається доцільна єдність і які зовні виступають як системи. Організованість - атрибутивна властивість цілого (комплексу), що має бути більшим від суми його частин. Ця властивість обумовлює сталість порядку розташування, взаємозв’язку і організаційної взаємодії частин у системі.

Така обставина лише диктує необхідність почати пошук теорії з розробки дослідницького інструментарію. При цьому методологічні засоби дослідження немовби утворюють духовні форми, в які має бути відлита організаційна діяльність людини або управління. Без них вона не сприймається теоретичним мисленням людини. Це, звичайно, значно складніший шлях обґрунтування загальної теорії управління, ніж передбачає індуктивний підхід, але усі серйозні теорії, якими ми сьогодні користуємось, отримані саме дедуктивним шляхом.

Не випадково, у третьому виданні фундаментальної праці Д. Гвішиані “Организация и управление” є завершальні слова про те,

що зростаюча безліч підходів до управління відповідає складності самого управління як об'єкта дослідження. “Сам факт цього різноманіття свідчить про те, що наука знаходиться на етапі стрімкого розвитку, поки що не набувши точно окреслених форм. Для її становлення ще багато має зробити не одне покоління учених, що прямують до істини”^[9]. Ми цілком згодні з цим висновком Д. Гвішиані, але колись треба починати.

Наукова практика вже не раз доводила, що факт постановки завдання з вирішення будь-якої проблеми, а розробка загальної теорії управління - не виключення, є побічний доказ її об'єктивності, істотності й існування, бо завдання ніколи не виникає, доки немає передумов для його вирішення.

Наша провідна ідея полягає у тому, що простої аналогії в управлінні технічними, біологічними і соціальними системами немає і не може бути. Як немає її обмеження організмами біологічного і соціального походження. І тому ми на першому етапі дослідження ставимо за мету теоретично довести, що вони, технічні, біологічні і соціальні системи, разом утворюють єдину онтологічну матрицю соціального розвитку планетарної спільноти. Це принципово можливо, оскільки вони мають єдине джерело походження - людську особистість - і є її продовженням і водночас - продуктами її життєдіяльності. Разом вони утворюють об'єктивовану цілісність - систему з інтелектуально забарвленої речовини, енергії і інформації, оскільки в ній матеріалізувались сутнісні сили планетарної спільноти.

Те, що вони, технічні, біологічні і соціальні системи, утворюють соціальну цілісність, у нас сумнівів не викликає, оскільки: по-перше, усі вони генетично пов'язані між собою (генетичні або зв'язки породження); по-друге, разом вони утворюють органічне ціле - соціальний світ (зв'язки структурування); по-третє, обслуговують у межах свого горизонту потреби і інтереси людини-творця (зв'язки кооперації, взаємодії); по-четверте, вони разом перетворюють навколишнє середовище в інтересах планетарної спільноти (зв'язки

перетворення); по-п'яте, вступають між собою у організаційну взаємодію (зв'язки управління); по-шосте, змушені у ході життя людини стало функціонувати, забезпечуючи її життєдіяльність (зв'язки функціонування); по-сьоме, вступають між собою у екологічні і соціальні конфлікти (конфліктні зв'язки); по-восьме, піддаються корекції або модернізації у зв'язку з винаходами НТП (корекційні зв'язки); по-дев'яте, вони, технічні і соціальні системи, розвиваються разом зі своїм творцем - людиною (зв'язки розвитку).

Початок інформаційної доби розвитку світової спільноти доводить, що цивілізація - це соціально-технологічний артефакт, конструкція, що виробляється і вдосконалюється усіма поколіннями людей, які створюють себе і свою другу природу. До останніх досягнень цивілізації відносяться комп'ютерні, лазерні і комунікаційні технології, а також, в соціальному контексті, - ринок, демократія, соціальна держава і влада, як особливий соціальний інститут.

Тому далеко не випадково П. Друкер надає цивілізаційного значення появі прошарку менеджерів у соціальній структурі сучасного суспільства: “Виникнення менеджменту як істотного, особливого і провідного інституту стало кардинальною подією в історії людського суспільства. Рідко, якщо взагалі коли-небудь, який- небудь новий інститут або нова керівна група виникали так швидко, як розвивався менеджмент з початку цього століття... Менеджмент залишається основним і панівним інститутом, допоки жива західна цивілізація”¹. “Коли напишуть історію XX століття, - вважають професійний менеджер Ральф Е. Стейер і професор з наукового управління Джеймс А. Беласко, - найбільшою статтею експорту і найціннішим вкладом Америки у світову культуру будуть визнані теорія і практика управління”^{[10] [11].}

Відомий час і місце появи на світовій арені соціального інституту влади, що матеріалізувався системою управління. На практиці досить поширене змішування понять “соціальний інститут” і “соціальна організація” або “соціальний організм”. У той час, як між ними, владою і управлінням, існує, на наш погляд, суттєва різниця, оскільки влада - це соціальний інститут і у ньому немає місця людині, а управління - соціальний організм, оскільки залучає у свою структуру суб'єкта. За аналогією можна стверджувати, що така різниця існує, наприклад, між інститутом релігії і церквою, між інститутом шлюбу і сім'єю, між інститутом освіти і системою освіти. Отже, на першому етапі дослідницької роботи вкрай необхідним є обґрунтування онтологічної цілісності і взаємозв'язку влади і управління технічними, біологічними і соціальними явищами, яким притаманні якості системності.

І тільки на наступному етапі ми можемо приступити до обґрунтування когнітивної єдності цього явища засобами філософії і методології, тобто підійти, зрештою, до створення загальної теорії управління технічними, біологічними і соціальними системами. Уявлення про неї актуалізувались значно раніше, ніж сформувалась філософська і загальнонаукова методологія її вивчення і обґрунтування. Отже, змістовна сторона наукових досліджень управління суттєво випереджає у своєму розвитку становлення власне філософсько-методологічної частини, тобто сам процес розробки логіки і методології її становлення. Сьогодні є потреба ліквідувати цей розрив між теорією і практикою управління.

Розуміючи стан речей у галузі пізнавальної діяльності і технології розробки теорій такого рівня, ми ставимо перед собою завдання: розробити саме філософську складову її вирішення, тобто відповісти на питання про генезис, природу, сутність, зміст і форми управління технічними, біологічними і соціальними системами, як цілісністю.

За структурою монографія має сім спеціалізованих розділів, що послідовно розкривають алгоритм вирішення обраної автором

проблеми - створення філософських засад формування загальної теорії управління:

- гносеологічний аналіз загальної теорії управління як соціальної проблеми кінця ХХ - початку ХХІ ст.;

- історико-методологічні основи дослідження філософських засад загальної теорії управління;

- філософська рефлексія когнітивних засад формування загальної теорії управління;

- теоретичний аналіз філософських засад управління соціальними системами;

- гносеологічне забезпечення структурно-функціонального

аналізу філософських засад управління соціальними системами;

- система саморегуляції соціального організму країни як соціокультурне явище цивілізаційного походження;

- місце і роль системи соціального управління у контурі саморегуляції соціального організму країни.

На прикладі аналізу управління соціальними системами автор обґрунтовує стани аналітичної роботи одночасно у сфері управління технічними і біологічними системами з метою уточнення споріднених позицій, щоб закласти основи порівняльного аналізу між специфічними сегментами універсальної управлінської діяльності.

У монографії відтворено складний і багатоетапний алгоритм дослідницької роботи на основі наукових доробок дослідження явищ ноосоціогенезу, самоорганізації і саморегуляції соціальних систем, що функціонує у науковому просторі Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова (м. Київ), а також праць багатьох авторів Ближнього і Далекого Зарубіжжя, оскільки цю проблему давно і наполегливо вивчають у різних куточках світу. Без масштабного філософського узагальнення ідей самоорганізації, саморегуляції і організації управління розвитком соціального світу, накопичених теоретиками і практиками управління, принципово неможливо відтворити онтологічну цілісність управління і створити її когнітивний портрет. Тому автор монографії претендує лише на аналітичний підхід до інтегративного вирішення обраної проблеми і дякує усім іншим дослідникам за виконану дослідницьку роботу, що

стала основою для розробки філософських засад формування загальної теорії управління технічними, біологічними і соціальними системами.

І тільки наступним кроком має бути узагальнення здобутих результатів аналітичної роботи і вихід на узагальнення тенденцій, законів, закономірностей, принципів і методів інтегративного управління. Принциповим питанням для уточнення епістемологічного статусу управлінського знання, звичайно, є розподіл його на “знання про управління” і “знання в управлінні”.

Водночас ми свідомо залишаємо основну роботу з розробки інтегративної теорії управління даними підсистемами на майбутнє або навіть іншим дослідникам, бо невідомо, скільки для цього потрібно часу і зусиль. Ми впевненні лише в тому, що на етапі становлення інформаційної єдності світової спільноти визрівають усі умови для її позитивного вирішення.

Отже, перед науковцями всього світу, і насамперед перед нашими вітчизняними дослідниками, що володіють потужними філософськими підходами, системним аналізом, теорією організацій і іншим методологічним апаратом наукових досліджень, відкривається можливість створення загальної теорії управління технічними, біологічними і соціальними системами. Тож не варто зволікати, щоб не втратити свій зоряний час.

І, на завершення. Наша дослідницька робота стосується органічної взаємодії технічних, біологічних і соціальних систем, а це - проблемне поле, яким є увесь соціальний світ у взаємодії з першою природою і Космосом, тому немає сумніву, що у тексті мають місце недоліки і помилки. За кожну фактичну поправку і за кожен факт, що міг би суперечити відповідним теоретичним положенням або підтверджувати їх, автор буде надзвичайно вдячний фахівцям, що працюють у відповідних сферах. Адже він пропонує всього лиш філософську ідею про онтологічну єдність соціального світу, як один із багатьох можливих варіантів концептуалізації епістимологічних умов для розробки загальної теорії управління технічними, біологічними і соціальними системами.