Ерос, Сократ і філософ

Похвала Epoca Сократом відбувається у відверто сократичний спосіб. Це означає, що Сократ не про­голошуватиме, як інші учасники бенкету, промови, у якій стверджуватиме, що Ерос має ту чи іншу якість.

Він не говоритиме сам, оскільки нічого не знає, а спо­нукатиме говорити інших, передусім Аґатона - того, хто щойно перед ним виголосив похвалу Еросові та хто саме наголосив, що Ерос є прекрасним і граціозним. Отже, Сократ починає розпитувати Аґатона, щоб дізнатися: любов є жаданням того, що мають, чи того, чого не ма­ють? Якщо потрібно прийняти, що любов є жаданням того, чого не мають, і якщо любов є потягом до прекрас­ного, то чи не потрібно виснувати звідси, що любов не може сама по собі бути прекрасною, оскільки їй бракує краси? Змусивши Аґатона прийняти цю позицію, Сок­рат усе-таки не починає виклад власної теорії любові, а переповідає слова, які почув від мантинейської жриці

Діотими у розмові про Epoca, що колись між ними від­булась. Оскільки любов стосується іншої речі, причому тієї, якої вона позбавлена, Ерос не може бути богом, як помилково вважають інші учасники бенкету, котрі виго­лосили похвали Еросові перед Сократом; Ерос є лише daimon’oM, «чимсь середнім між смертними і безсмерт­ними - людьми і богами»^[89].1 йдеться не просто про сере­дню позицію між двома порядками супротивних реалій, а про ситуацію посередника: даймон перебуває у зв’язку з богами та людьми, він відіграє роль в ініціаціях до міс­терій, у заклинаннях, що лікують хвороби душі та тіла, у звістках, що йдуть від людей до богів, як у свідомому стані, так і уві сні. Аби краще пояснити Сократові таке розуміння Epoca, Діотима^[90] розповідає йому міф про на­родження цього даймона. В день народження Афродіти боги зібралися на учту.

Міфологічний опис Діотими в дуже вправний та сповнений гумору спосіб застосовується водночас до Epoca, Сократа та до образу філософа. В першу чергу, до завжди нужденного Epoca:

Передусім - він вічний злидар, до ніжної вроди й кра­си, яку бачить у ньому більшість, йому далеко. Радше навпаки, - він грубий і неохайний, босий і бездомний. Спить, де коли трапиться - на землі, без постелі, на порозі або край дороги просто неба'.

Але він також гідний син Пороса, цей закоханий Ерос, «сильний, вправний ловець»:

удатний сплітати підступи; прагне мудрости і всіляко примудряється, щоб до неї наблизитись. Усе життя його приваблює філософія, небачений крутій, ворожбит і софіст^{[91] [92].}

Однак, цей опис стосується і Сократа, який також є закоханим босоногим ловцем^[93]. Наприкінці діалогу Алківіад опише його участь у військовій експеди­ції до Потідеї: у зимову холоднечу він ішов босоніж, покритий грубим плащем, який його погано зігрівав. На початку діалогу ми дізнаємося, що для того, аби прийти на бенкет, Сократ, всупереч звичці, вмився та взув сандалії. Босоногий Сократ у старому плащі був улюбленою темою комічних поетів^[94]. Тому Сок­рат, якого описує комік Аристофан у своїх «Хмарах», є гідним сином Пороса: «зухвалий нахаба, пустий дурноляп, мерзенний вигадник, безстидний брехун, велемовний базікало, хитрий крутій, лис лукавий»^[95]. У своїй похвалі Сократу Алківіад натякає на його безцеремонність, а ще до нього, на початку діалогу, те саме говорить Аґатон^[96].

Однак, цей портрет Epoca-Сократа є водночас пор­третом філософа: син Пороса та Пенії Ерос - бідний та нужденний, але здатний, завдяки своїй вправності, компенсувати власну бідність, скруту та нестачу. Для Діотими Ерос є, таким чином, філо-софом, оскільки він перебуває на півдорозі між sophia та незнанням. Платон^[99] не визначає тут те, що він розуміє під мудріс­тю. Він лише дає збагнути, що йдеться про недосяжний стан, оскільки, власне кажучи, лише боги є мудрими у своїх очах^[100]. Можна прийняти, що мудрість є доско­налістю знання, яка ототожнюється з чеснотою. Але, як ми вже говорили і будемо повторювати^[101], у грецькій традиції знання, чи sophia, є не стільки суто теорійним знанням, скільки вмінням щось робити, мистецтвом жити, і ми віднайдемо сліди такого розуміння не в те- орійному знанні філософа Сократа, а у його способі життя, про який Платон розповідає у «Бенкеті».

Діотима говорить, що є дві категорії істот, які не фі­лософують: боги та мудреці, оскільки вони вже є муд­рими, і невігласи, оскільки вважають себе мудрецями:

Богів не приваблює філософія, в них немає прагнен­ня стати розумними - вони є такими. Подібно й серед людей - якщо хтось розумний, філософія йому непот­рібна. А втім, нерозумних теж не приваблює філософія, бо в них відсутнє саме бажання набратися розуму. В тому, власне, і найбільша вада невігластва, що чоловік, який не може похвалитися ні вродою чи доброзвичай­ністю, ані розумом, видається собі бездоганним., хоч насправді таким не є. Якщо ж хтось не відчуває нужди, то в нього немає й прагнення здобути те, чого, на його думку, він не потребує^{[102] [103].}

Але Сократ запитує ще раз: «Хто ж тоді, Діотимо, любить мудрість, якщо ні мудреці, ні невігласи муд­рості не шукають?».

Мудрість вабить тих, хто посередині. І поміж та­кими ось Ерос. Бо мудрість - одне з найпрекрасніших благ, тоді як Ерос - прагнення до прекрасного, так що Ерос - неминуче філософ, тобто любомудр, і як філосо - фові йому належить місце між мудрецем і невігласом. Причина ж того - його походження. Він - син батька, що мудрий та невичерпно багатий, і матері - немуд­рої й бідно?.

Тут ми ще раз розпізнаємо в описі Epoca не просто філософа, а Сократа: подібно до невігласів він, воче­видь, нічого не знає, але, на відміну від останніх, - ус­відомлює своє незнання. Сократ жадає знати навіть якщо, як ми бачили^[104], його уявлення про знання було докорінно відмінним від традиційних уявлень. Таким чином, Сократ, або ж філософ, є Еросом: позбавлений мудрості, краси, добра, він жадає і любить мудрість, красу, добро. Це означає, що він є не пасивним і нос­тальгічним жаданням, а непереборним Жаданням, гід­ним того «сильного вправного ловця», яким є Ерос.

Немає нічого простішого та, вочевидь, нічого при- роднішого, аніж ця середня позиція філософа. Він перебуває на півшляху між знанням та незнанням. Можна вважати, що йому досить практикувати свою діяльність філософа для того, щоб остаточно подо­лати незнання та досягти мудрості. Але все набагато складніше.

Насправді, в основі цього протиставлення мудреців, філософів та невігласів можна розпізнати логічну схему поділу концептів, яка є дуже строгою і унемож­ливлює настільки оптимістичне бачення. Діотима, власне, протиставила мудреців та немудреців - це означає, що вона встановила опозицію суперечності, яка не допускає жодного середнього стану: можна бути мудрецем або не бути ним, але не можна залиша­тися посередині. З цього погляду, не можна сказати, що філософія є чимось середнім між мудрістю та не- мудрістю, оскільки якщо хтось не є «мудрим», то він з необхідністю і категорично є «немудрим». А отже, приречений ніколи не досягти мудрості. Втім, серед немудрих Діотима вводить поділ: є ті, хто не усвідом­лює свою не-мудрість (це, власне кажучи, невігласи), і ті, хто усвідомлює власну не-мудрість (філософи).

------------------------------ ВИЗНАЧЕННЯ ФІЛОСОФА В «БЕНКЕТІ» ПЛАТОНА є не-мудрецями, свідомими своєї не-мудрості: вони не є, таким чином, ні мудрецями, ні невігласами. Цей поділ паралельний іншому поділові, що був дуже по­ширеним у школі Платона: розрізненню між тим, «що є добрим» і «що не є добрим». Між цими двома еле­ментами немає середнього елемента, оскільки йдеться про опозицію суперечності. Але, в тому, що не є доб­рим, можна розрізняти між тим, що не є ні добрим, ні поганим, і тим, що є поганим. Цього разу опозиція протилежності встановлюється між добрим та пога­ним, і тут ми матимемо середній елемент між цими двома поняттями, а саме «те, що не є ні добрим, ні по­ганим»^[105]. Ці логічні схеми мали дуже велике значення у школі Платона^[106]. Вони насправді слугували розріз­ненню тих речей, які не знають більшого чи меншого ступеня, і тих речей, які мають різні ступені інтенсив­ності. Мудрець або те, що є благом*, є абсолютними. Вони не передбачають варіацій: не можна бути більш чи менш мудрим, більш чи менш добрим. Але те, що перебуває посередині - «ні добре, ні погане», або «фі­лософ», - має різні ступені: філософ ніколи не дося­гає мудрості, але він може прямувати до неї. Філосо­фія, таким чином, згідно з «Бенкетом», є не мудрістю, а способом життя та дискурсом, визначеними ідеєю мудрості.

Відтак, починаючи з «Бенкету», етимологія слова philosophia - «любов, жадання мудрості» стає програ­мою філософії. Можна сказати, що завдяки Сократові як персонажу «Бенкету» філософія остаточно набуде в історії одночасно іронічної та трагічної тональності.

Іронічної, оскільки справжній філософ завжди буде тим, хто знає, що він нічого не знає, хто знає, що він не є мудрим і, таким чином, не є ні мудрим, ні немуд­рим; хто не має свого місця ні у світі нерозумних, ані у світі мудреців; хто не належить повністю ані до світу людей, ані богів, а отже, тим, хто не піддається кла­сифікації, подібно Еросу чи Сократу.

було побачити статуї богів. Саме тому Сократ своїм життям та промовами, що мали надзвичайний магіч­ний уплив на співрозмовника, зобов’язує Алківіада стати предметом запитування та визнати, що його життя не заслуговує бути прожитим, якщо він пово­дитиметься так, як нині. Разом з Л. Робеном^[111] зазначи­мо, мимохідь, що сам «Бенкет» як літературний твір, написаний Платоном, нагадує Сократа, оскільки та­кож є чимось на кшталт статуї силена, приховуючи за іронією та гумором найглибші концепції.

І йдеться не лише про те, що фігура Epoca знеці­нюється та демістифікується у «Бенкеті», переходячи з розряду богів у розряд даймонів, а й про постать фі­лософа, котрий більше не є людиною, яка отримує від софістів готове знання: він є тим, хто усвідомлює як брак знання, так і жадання, що живе в ньому і спрямо­вує його до краси та добра.

Відтак філософ, який усвідомлює себе самого у «Бенкеті», постає (і прикладом цьому є Сократ, про що вже йшлося вище^[112]) як той, хто не перебуває пов­ністю ані у світі, ані поза світом. Алківіад переконав­ся під час походу в Потідею, що Сократ мав здатність залишатися щасливим за будь-яких обставин: у вій­ськовому поході міг користатися достатком, коли такий був, перевершувати своїх товаришів у мистец­тві пити не п’яніючи, коли доводилось терпіти нега­разди - мужньо зносити голод та спрагу, якщо нічо­го їсти, почуватися так само зручно, як і тоді, коли всього вдосталь, легко витримувати холод, нічого не боятися, демонструвати непересічну сміливість в

бою. Він байдужий до всіх речей, які спокушають лю­дей - краси, багатства чи будь-якої переваги, - вони здаються йому позбавленими цінності. Водночас, це людина, яка може повністю розчинитися в розмірко­вуванні, відмежовуючись від усього, що її оточує. Під час походу в Потідею його товариші по зброї бачили, як Сократ роздумував, стоячи нерухомо, упродовж ці­лого дня. Саме це з ним трапляється на початку діало­гу, що пояснює його запізнення на бенкет. Можливо, Платон хоче таким чином дати зрозуміти, що манти- нейська жриця посвятила Сократа в містерії кохання, і він навчився бачити справжню красу; адже той, хто отримує таке бачення, за словами мантинейської жри­ці, житиме лише гідним життям, яке варте бути про­житим, і досягне у своєму способі життя досконалості (arete), справжньої чесноти’. Філософія постає у цьо­му випадку (і ми до цього ще будемо повертатися^{[113] [114]) як досвід любові. Бо Сократ виявляється тим, хто якщо і не є богом, оскільки виглядає на позір звичайною лю­диною, то щонайменше вищий за людей: він все-таки є сіаітоп’ом, сумішшю божественності та людськості; але ця суміш незрозуміла сама по собі, вона неминуче пов’язана з майже ексцентричною дивовижністю, із внутрішнім дисонансом.}

Така дефініція філософа у «Бенкеті» матиме фун­даментальне значення для усієї історії філософії. Для стоїків, наприклад, так само, як і для Платона, філософ по своїй суті відрізняється від мудреця, і з погляду цієї опозиції суперечності філософ не відрізняється від пе­ресічного смертного. Для потопельника не має значен­ня, скажуть стоїки, скільки над ним води - один лікоть чи п’ятсот, він все рівно втопився^[115]. У певному сенсі існує істотна різниця між мудрецем та немудрецем в тому, що лише немудрий може мати ступінь невігласт­ва, тоді як мудрець відповідає абсолютній досконалості, що не передбачає ступеня. Але той факт, що філософ є немудрецем не означає, що немає різниці між філо­софом та іншими людьми. Філософ свідомий свого стану немудрості, він жадає мудрості та намагається її здобути. За вченням стоїків, мудрість - це своєрідний трансцендентний стан, якого можна досягнути лише шляхом раптового та неочікуваного перетворення. Втім, мудреців не існує, або такі випадки дуже рідкісні. Відтак філософ може розвиватися, але завжди всере­дині немудрості. Він тягнеться до мудрості, але в асим­птотичний спосіб, ніколи не маючи змоги її досягнути.

Інші філософські школи не матимуть настільки чіткого вчення про відмінність філософії та мудрості, однак назагал мудрість поставатиме як ідеал, що веде і притягує філософа, а філософія головним чином буде розглядатись як вправляння в мудрості, а отже як практика певного способу життя. Ця ідея буде ще жива у Канта^[116], і вона імпліцитна усім філософам, які визна­чають філософію етимологічно як любов до мудрості. Найменше філософи зберегли від Сократової постаті з «Бенкета» його іронію та гумор, що перегукуються з образом Сократа, котрий танцює в «Бенкеті» Ксено­фонта^[117]. Вони традиційно позбавляють себе того, в чому найбільше мають потребу. Ніцше це все-таки відчув:

Перевагою Сократа над фундатором христи­янства є його веселість серйозної людини та його мудрість, сповнена хитруватої жартівливості, котра забезпечує найкращий стан душі людини'.

Опозицію філософії та мудрості віднаходимо та­кож в одного із сучасників Платона оратора Ісокра- та. В нього можна констатувати передусім еволюцію концепції філософії, порівняно з добою софістів:

Філософія [...] підготувала нас до дій, вона зробила наші стосунки м’якшими, відмежувала нещастя, спро­воковані незнанням, від нещасть, що походять з необ­хідності, вона навчила нас уникати перших та мужньо переносити другі, саме ця філософія була відкрита на­шою громадою^{[118] [119].}

Філософія залишається славою та гордістю Афін, проте її зміст помітно змінився. В описі Ісократа йдеться не просто про загальну та наукову культуру, а про підготовку до життя, яка змінює людські стосун­ки і готує нас до того, що нам протистоїть. Однак, най­важливішим є те, що Ісократ вводить фундаментальне розрізнення між sophia (або episteme) Japhilosophia:

Оскільки за своєю природою людині не дано володі­ти тим знанням (episteme), завдяки якому ми знали б усе, що потрібно робити і говорити, я вважаю мудри­ми (sophoi) тих, хто в межах можливого, за сприят­ливих умов може найчастіше ухвалювати якнайкращі

------------------------------ ВИЗНАЧЕННЯ ФІЛОСОФА В «БЕНКЕТІ» ПЛАТОНА рішення. І вважаю філософами (philosophoi) тих, хто віддається вправам, завдяки яким якнайшвидше здо­бувають подібну здатність судження'.

Ісократ розрізняє, таким чином, передусім ідеаль­ну мудрість, episteme, що мислиться як уміння доско­нало поводити себе в житті, засноване на абсолютно безпомилковій здатності судження; потім практичну мудрість (sophia) - вміння, здобуте шляхом ґрун­товного вправляння в судженнях, що дає змогу ух­валювати розумні, але принагідні рішення за різних обставин і ситуацій; зрештою, саме вправляння в судженнях, яке є нічим іншим, як філософією. Втім, йдеться про інший тип філософії, ніж філософія Пла­тона. Тут можна говорити про гуманізм у класичному сенсі слова*. «Ісократ внутрішньо переконаний, що можна стати кращим, навчаючись добре говорити», за умови, що йдеться про «речі піднесені, прекрасні, які служать людськості та стосуються загального інтере­су»^{[120] [121]. Відтак філософія для нього є водночас мистец­твом добре говорити та добре жити.}