Сократ і Платон

Наступним важливим етапом розвитку філософії природи можна завдячити Сократовому зацікавленню чесн 'тою. Якраз сучасне поняття чесноти як моральної досконалості походить від Сократа.

Платон, який був учнем Сократа, виокремив поняття сут­ності зі сфери моральності та поширив його на всі сфери. Геній Платона наказував йому шукати розуміння сутності в елемен­тарних галузях. Нічого дивного, що він зосередився на геометрії. Де, наприклад, шукати сутність кулі? Мабуть, що не посеред матеріальних речей, бо в сфері матерії можна знайти тільки «щось подібне до кулі», а не «ідеальні кулі», про які мовиться в геометрії. Незважаючи на це, ідеальні геометричні кулі існують, бо ж гео­метрія розкриває закони їхнього існування. Саме тут розкриваєть­ся джерело платонівської доктрини про світ ідей, тобто форм. Речі, які піддаються пізнанню через чуття, є тільки тінями своїх ідей. Ідеї справді існують, існування ж речей, які піддаються пізнанню через чуття, є похідним щодо існування ідей. Платон вважав, що по-справжньому ми можемо пізнати тільки світ ідей, і це пізнання є дійсним, і що існування ідей є необхідним, а от світ речей, який ми пізнаємо чуттями, має риси випадковості та прав­доподібності.

Якщо світ, який ми пізнаємо через чуття, «здійснюється, але не існує», то виникає питання: чому цей світ стає наявним, тоді коли не існує? Світ вимагає об'рунтування і сенсу свого становлен­ня і постання. Об'рунтуванням світу, на думку Платона, є його створення. Світ ідей ніколи не здійснюється, він просто існує і сам стає своїм об'рунтуванням. Натомість становлення пізнавального світу є майже синонімом створювання. В Тимеї, у міфі про ство­рення світу, Платон наголошує: «Все, що стається, тобто є ство­рюване, мусить обов ’язково бути створюване якоюсь причиною, бо без причини ніщо не може бути створюване». Так народилося одне з ключових розрізнень європейської філософської традиції на ко­нечне буття і буття випадкове; перше ототожнювали з Абсолютом, тобто з Богом, а друге - з усім, що існує поза Ним.

А отже, не випадково платонівська філософія природи була зодягнута в міф про сотворения світу. Основною філософською правдою про природу є її необов’язковість, похідність у відно­шенні до світу ідей, тобто те, що вона (природа) є створювана. В платонівському міфі творцем світу є Деміург, тобто (з гр.) Ре­місник. Потрібно пам’ятати, що в стародавній Греції ремісників вважали за митців, художників. Світ є твором майстерності Деміурга, який вдивляється в ідеї як на свій взірець і організо­вує світ з одвічно існуючого матеріалу. Матеріал існував перед тим «без сенсу і міри», і лише Деміург сформував його «згідно з формою та числом».

Доктрина йонських філософів природи про архе світу спра­вила сильне враження на наступні покоління мислителів. Для ба­гатьох вона стала неуникненним пунктом виходу для власних досліджень або через спротив поглядам фізіологів, або через част­ковий спротив і корекцію їхніх тверджень. В Тимеї читаємо: «Тому матір’ю і основою всього, що виникає і є видимим, і що взагалі можна спостерігати, не називаємо ані землю, ані повітря, ані вогонь, ані воду, ані того, з чого вони виникають, тільки якийсь невидимий та безформений стан, який може все прийняти і має незрозумілий кон­такт з предметами думки».

У своїх аналізах часу Платон піднявся до висот абстракції. Йому належить відкриття існування позачасового. Людина не може собі уявити такого існування, бо для неї найосновнішим досві­дом є минаюча миттєвість. Платон зауважує: хоча про ідею го­воримо, що вона «була, є і буде», то «насправді їй належить тільки те, що вона є». Він виділяє фундаментальну різницю: «Було і буде, випадає казати тільки про те, що виникає і діється в часі... А те, що є завжди таким самим, не підлягає змінам, не може ставатися старшим, ані молодшим...» Ідеї є завжди такими самими, і до них не відноситься поняття часу та змінності. Цей позачасовий вид тривалості Платон називає вічністю. Деміург, створюючи чуттє­вий світ, не міг узгодити його змінний характер з вічністю світу ідей, який був його взірцем. Тому він пішов на компроміс і виду­мав рухомий образ вічності, який триває у єдності, але рухається згідно з числами. Оце і є його розуміння часу. Платон звертаєть­ся до деяких східних уявлень, для яких час є циклічним, а історія світу складається з вічних повторень. Автор Тимея зробив при­пущення, за яким коли небесні тіла приймуть таке ж розташуван­ня, в якому вже колись перебували, то цикл Всесвіту завершиться і все почнеться спочатку. Нескінченне повторювання подій є вер­шиною подібності до вічності, яке тільки може осягнути світ.

Під пером Платона проблеми часу й простору стали тради­ційними проблемами, з якими повинна була позмагатися кожна система філософії природи.

Гармонія і краса світу є для Платона гармонією і красою живого організму. Аналогія між Всесвітом і людиною (включаю­чи в цю аналогію людський дуалізм: душа - тіло) у платонівсько- му міфі про сотворения має більш ніж композиційне значення. Платонівський світ має математичну, а вірніше геометричну структуру. Тіла складаються з чотирьох грецьких елементів (землі, повітря, вогню і води), які завдяки пропорції творять незмішану єдність. Кожний елемент складається з геометричних фігур (зем­ля з малих кубів, а вогонь - пірамід), які мають властивості симетрії. З цих властивостей Платон намагався вивести всі фізичні власти­вості елементів, а в результаті - всі властивості світу. В світлі цих міркувань теорія елементарних взаємодій сучасної фізики стає ще однією спробою реалізації цієї програми Платона, філософські основи якої вражають своєю величчю.

1.1.2.