3.2.5. Неоплатонізм

Прогресуюча криза римського суспільства в останні роки республіки і в перші роки імперії закономірно відображається й у філософії. По­силення впливу християнства дедалі більше зміцнює позиції місти­цизму та ірраціоналізму.

Найцікавішим бачиться неоплатонізм, який розвивається в III—V ст. н. е., в останній період існування Римської імперії. Сформований у спіль­ній з християнством соціальній атмосфері, він є специфічною рефлексією соціального песимізму та наслідком розкладу соціально-політичних відно­син Римської імперії.

Найзначніший представник неоплатонізму Плотін (бл 205 – бл. 270 pp. н. е.) вважає, що основою всього, що існує, є надчуттєвий, надприрод­ний, надрозумний божественний принцип. Від нього залежать усі форми буття. Це принцип абсолютного буття, він непізнаванний. Єдине іс­тинне буття досягається лише шляхом проникнення в центр чистого спо­глядання і чистого мислення, що є можливим, знову ж таки, лише через «відторгнення» думки - екстаз. Будь-що інше, що існує в світі, виводить­ся з цього єдино істинного буття.

Плотін створює градацію існувань від зовнішнього (дійсного, істин­ного) до найнижчого (недійсного). На вершині цієї градації стоїть бо­жественний принцип, далі — божественна душа, а внизу — природа.

Багато уваги Плотін приділяє душі, яка є певним переходом від бо­жественного до матеріального. Душа - це щось чуже матеріальному, ті­лесному і зовнішнє щодо них. Вона не пов'язана з тілом органічно, а є частиною загальної душі. Тілесне — це прив'язок душі, воно варте лише переборення. Акцент на «духовному» (воно - благо) веде до повного пригнічування всього тілесного і матеріального (зла), що виливається в проповідь аскетизму.

В етиці Плотін поєднує принцип добра з єдино дійсно суттєвим - з божественним розумом або душею, а протилежність добра - зло - ото­тожнює з недійсним буттям, тобто з чуттєвим світом. Єдиним дійсним пізнанням є пізнання дійсного буття, тобто божественного принципу, який не може бути осягнутий ні чуттєвим, ні раціональним шляхом. Єдиний шлях наближення до божественного принципу - екстаз, який до­сягається лише духовним зусиллям — душевним зосередженням і приглу­шенням усього тілесного.

Ідеї Плотіна продовжують дві інші неоплатонічні школи: Сирійська, найбільш видатним представником якої був Ямвліх (бл. 280 - бл. 330 pp.), і Афінська. Останню презентує Прокл (412-485 pp.), творчість якого в певному розумінні є завершенням і систематизацією неоплатонічної філо­софії. Повністю приймаючи філософію Плотіна, він робить оригінальні спостереження і висновки. Прокл дає найбільш чітке пояснення і виклад принципу діалектичної тріади, в якій він розрізняє три основних моменти розвитку

• утримання створеного в творці;

• виділення уже створеного із творця;

• повернення створеного до творця.

Неоплатоніки тлумачать платонівську ідею «блага» як «Єдине», як абсолютну «повноту» буття. Воно «переповнює» саме себе і ніби «пере­ливається через край». Це переливання - еманація (від лат. emanatio - витікання). Тоді виникає «менш повне» буття - Розум («Нус»), який по­роджує нову еманацію - Душу («світову Душу»). Вона - буття наймен­шого ступеня «повноти», що виявляється в її самочинному «роздроблен­ні» на окремі індивідуальні душі, які «охоплюються» небуттям (мате­рією, «тілом»). Ця нижча форма буття сама по собі не активна, вона сприймає лише можливі форми і смисли.

Головне завдання - глибоко продумати, відчути своє місце в струк­турній ієрархії буття. Добро (благо) йде згори, від Єдиного, зло — знизу, від матерії.

Пізніше ідеї неоплатонізму було активно використано у формуванні християнської філософії (православно-східний варіант).

Понятійна діалектика античного неоплатонізму характеризується міс­тикою, що досягла вершини в цій концепції. У цілому філософія неопла­тонізму своїм ірраціоналізмом, зневагою до всього тілесного, акцентом на аскетизмі та вченням про екстаз значно вплинула не тільки на ранню християнську філософію, але й на середньовічне теологічне мислення.

Елліністична філософія, незважаючи на свій подекуди епігонський характер, продовжила традиції класичної античної філософії і відіграла роль інтегрального фактора культури еллінізму, зокрема Риму. Вона зна­менувала пошук нового, а такі її напрями, як стоїцизм і неоплатонізм, посіли значне місце у формуванні нової духовної парадигми - христи­янського світогляду.