Провідні напрями ренесансного філософствування: гуманістичний антропологізм, неоплатонізм, натурфілософія

У розвитку світоглядних і філософських ідей європейсько­го Відродження простежується тенденція переходу від ідей раннього гуманізму (XIV ст.) до ідей натурфілософії (кінець XVI - початок XVII ст.).

- гуманістичний (антропоцентричний) період: середина XIV - середина XV ст.;

- ішатонічний (онтологічний та пантеїстичний) період: середина XV - перша третина XVI ст.;

- натурфілософський період: друга половина XVI - початок XVII ст.

У формування гуманістичного антропоцентризму зробив свій внесок ви­датний поет і мислитель ІталіїДанте Аліг 'єрі (1265-1321). Міркування Данте спрямовані на обґрунтування цінності і значущості життя людини. Хоч поет і

визнає подвійну природу людини - тілесну і духовну - він прагне довести, що корінь людського буття полягає у свободі, волі, а останню можна реалізувати лише че­рез реальнедіяння.

Розпочату Данте лінію на звеличення людини про­довжував інший поетичний геній Італії - Франческо Петрарка(1304-1374), син флорентійського нотаря. Петрарка рішуче постає проти схоластичної, значною мірою на той час формалізованої освіченості. Він гор­довито називає себе невігласом у справах титулованих докторів і виставляє на перший план так звану “Studia humanitatis”, тобто комплекс учень і роздумів про лю­дину. І хоча для духу першим предметом міркувань є Бог, головне для людини - уславити себе земними вчин­ками. Звідси і протест проти дотримання якоїсь однієї лінії життя, або традиції, а також захоплення античні­стю, яка, на думку Петрарки, надавала людині мож­ливість бути щирою у різних своїх виявленнях.

Цю лінію піднесення гідності людини в її земних, при­родних вимірах продовжували й розвивали учень Пет­рарки Калюччо Салютаті (1331-1406), Поджо Браччоліні (1370-1459), Лоренцо Валла(1406- 1457).Джаноццо Ма-нетті ( 1396-1459) у своємутворі "Про гідність і вищість людини" прослав­ляє її як вище творіння Бога.

• Отже, гуманізм Відродження мав яскраво виражений антропо­центричный характер. Гуманістична антропологія була спрямована на:

> обгрунтування особливого, центральногомісцялюдини в ієрар­хії світових сущностей;

> піднесення гідності людини;

> прирівняння її у чомусь до Бога.

.^,З іншого боку, гуманісти виправдовували земну природу людини, дбали про гармонію людських якостей і характеристик.

Названі мотиви звучали також і у творах представників рене­сансного платонізму. Тільки тут вони знаходили більш повне і струнке філософське обґрунтування. Треба також відзначити, що канонізованому Середньовіччям Арістотелеві мислителі Відро­дження протиставляли Платона -у працях й інтерпретаціях нео­платоніків. Філософія Платона була різнобарвніша, афористич- ніша, літературно жвавіша (діалоги) й художніша. Отже, більше прийнятний для епохи був платонізм.

Одним із перших платоніків Відродження був кардинал М.Кузанський(1401-1464), син селянина з м.Куза біля Трира.

Микола Кузанський вважав Бога єдиним початком сущого, але розріз­няв Бога в його виявленнях і сутності, яка є невимовна. Виявлення цієї сут­ності можуть бути лише символічними: через протилежності абсолютного максимуму та абсолютного мінімуму, через ступінь причетності всіх речей до єдиного. Як сутність, Бог постає можливістю всього, але у згорнутому вигляді. Світ, відповідно, є розгорнута сутність Бога. Микола Кузанський розглядає природу як божественну книгу, що розкриває Бога людині. Мож­на читати цю книгу й здобувати знання лише про божественне виявлення, але сутність Бога можна осягнути лише через віру. Оскільки сутність Бога невичерпна, то й творіння світу відбувається вічно. Звідси випливає, що Земля не може бути центром світобудови. Але людина водночас являє со­бою фокус природи, бо в людині всі природні можливості зведені до макси­мального ступеня. Тому людська природа загалом є суверенною. Якщо б людина спромоглася подолати свою обмеженість, вона могла б стати на рівень з Богом. Людський розум складається з: *відчуття, *уяви, *мірку- вань, *мислення. Розум апріорно (до досвіду) здатний творити судження, але ця здатність реалізується лише у взаємодії людини зі світом. За допомогою розсудку розум утворює поняття, а сам він здатний до охоплення тотожнос­тей за допомогою інтелектуальної інтуїції, що наближає розум до істини при­близно так, як багатокутник наближається до кола.

Марсіліо ФІЧІНО

Ще більше в добу Відродження було уславлено ім'я Марсіліо Фічіно (1433-1499),якого більшість до­слідників вважає справжнім зачинателем ренесанс­ного платонізму. 7 листопада 1467року на віллі, яку подарував йому Козімо Медичі, Марсіліо Фічіно відкрив нову Флорентійську платонівську Академію (через 1200 років після того, як Порфирій покинув Рим). Крім того, Фічіно здійснив переклад Кодексу праць Платоналатинською мовою, додавши до нього ще й праці грецьких, візантійських та олександрійсь­ких неоплатоніків.

Оскільки сутність людини пов’язана з її душею, людина увін­чує собою всі сутності нижчого порядку, здатна керувати ними, але найбільше. собою. Проявом такої сутності людини постає прагнення до свободи і високе її цінування.

Згідно з думками Фічіно, людина попіенційно здатна до дій, що мо­: жуть прирівнювати 'її до Бога. Філософ вважав, що за наявності належних засобів людина була б спроможна створити небесне скле- _iпіння. Цікавою є така думка-Марсіліо Фічіно: усі релігії є лише про­явом “усезагальноїрелігії", вони частково виражають одну істину, відрізняючись мірою іїрозуміння. -

Уславленим учнем Фічіно був флорентійський граф Піко делла Мірандола(1463-1494). Піко погоджується з Фічіно в тому, що людська сутність - це свобода. Як її застосує людина, за­

лежить від вибору: або до досконалості, угору, або до руйну­вання, донизу. Новий момент полягав у тому, що, на думку філософа, людині досконалість не надана, але вона може її до­сягти. Тобто людина є сутністю, що перебуває у становленні; людина стає тим, що вона творить із себе самої.

Мірандола вважав також за можливе виокремити з усіх поглядів, ідей, теорій єдину філософську мудрість, що значною мірою підне­се могутність людського розуму. Загалом платоніки додали до ' гуманістичних поглядів добре осмислену вписаність людини у

• світове ціле, заакцентували просякнутість усієї світобудови єди­

ним зв'язком і в цьому аспекті наблизились до позиції панпсихізму (все одухотворене) і навіть гілозоїзму (вся матерія - жива).

ЛЕОНАРДО

ДА ВІНЧІ

Нарешті, ще один напрям ренесанс­ної філософії - натурфілософія, тобто філософствування, спрямованена розу­міння сутності природи і Всесвіту. Цей напрям, як уже відзначено, був для Від­родження закономірним: якщо цінність природи стає визнаною, тоді вона стає об’єктом пізнання та осмислення.

архітектор, фортифікатор, меліоратор, математик, механік,

інженер, живописець, мислитель.

Оскільки математика та геометрія не знають якостей, то мо­жуть бути застосовані до пізнання будь-яких речей. У пізнанні ж завдання полягає в осягненні необхідності, що їх визначає закон. Усі названі моменти окреслюють суттєві риси науки, яка, на думку Леонардо да Вінчі, повинна скеровувати практику. Серед засобів науки мислитель називає і розумовий експеримент; виходячи з нього, Леонардо да Вінчі одним із перших відкинув арістотелів- ськийякісний поділ світобудови на “підмісячний” і “надмісячний” світи; за Леонардо, Всесвіт однорідний. Для науки ця думка була передумовою визнання загального характеру наукових висновків і принципів.

Леонардо да Вінчі у своїх творах оспівував людину. Водночас у нього з’являється розуміння неоднозначності людини: вона може сягати Бога, а може стати нижчою від худоби. Отже, ми помічаємо тут появу мотивудра-

матизму і неоднозначності в підході до людини.

Микола

КОПЕРНИК

Еразм

РО1ТЕРДА МСЬКИЙ

Помітний слід і далекосяжні результати залишив у натурфілософії Відродження Микола Коперник (1473-1543). Його твір "Про кругообіг небесних сфер" започаткував революційні зміни в науковій картині світу. Філософія, на думку Коперника, шу­кає істину в міру досяжності її людським розумом. Світ природи є першим об’єктом пізнання, тому слід займатися не схоластичними сперечаннями, а пізна­ванням світу.

Приблизно в такому ж напрямі розвивалися дум­ки видатних учених і натурфілософів Відродження, таких, як Джіроламо Кардано, Андреа Везалій, Міґель Сервет, Андреа Чезальпіно.

На -зламі XV-XVI ст. процеси, характерні для Відродження, поширюються майже по всій Європі: від Англії до Швейцарії, від Піренеїв доУгорщини та Польщі, якоюсь міроюзачіпаючи й Україну (Ру­тенію). Центр активності гуманістичного руху пере­сунувся на північ Європи. Тут виділяються, насам­перед, такі особистості, як Еразм Роттердамський (1469-1536), Томас Мор(1478-1535), П'єр деля Рамус ( 1518-1572).Еразм Роттердамський написав багато творів енциклопедичного діапазону. В Ісусі Христі гуманіст підкреслював його людську природу і вва­жав, що треба дотримуватися не канонів чи догм релігії, а справжньої “філософії Христа". Тут на пер­шому плані виступає етика, розв'язання проблем

земного життя. Бо подвиг Христа виправдовує цінність та благо природи. Отже, природа-мати, а не мачухадлялюдини. Через споглядання природи людина осягає мудрість Творця, але оскільки всемогутність Бога людині не­досяжна, треба любити людину.

У цей період також розгорталась діяльність Ні- коло Макіавеллі(1469-1527), якого вважають, з од­ного боку, теоретиком політичного аморалізму, аз іншого - фундатором революційної етики. На дум­ку Макіавеллі, християнські моральні норми добрі, але неможливі для виконання у реальних умовах життя. Тому слід зрозуміти, що доля, обставини й умови життя є невблаганні; їм можна протиставити лише відважність, могутність, натиск. Які в природі, у суспільстві треба діяти, випереджуючи хід подій, треба вміти бути недобрим. Тут головне - кінцева мета. Якщо вона спрямована на загальне благо, то всі засоби для її здійснення справедливі. Виходячи із таких міркувань, Н.Макіавеллі радив правителям (монархам) не зупинятись у справі державного зміцнення передвикористан- ням будь-яких засобів: цілком сприйнятні шпигунства, доноси, політичні вбивства та ін., оскільки кінцева мета таких дій все ж благородна.

Ніколо

МАКІАВЕЛЛІ

• Отже, ідеї Відродження концентрувалися навколо проблеми спів­відношення людини і світу, тобто навколо проблеми співвідношен­ня макрокосму і мікрокосму. Але в цьому співвідношенні в добу Відродження на перший план вийшла людина в сукупності всіх її яко­стей, в її земних вимірах. Водночас людину було' органічно вписано у світоустрій, і вона поставала значною мірою внутрішньою сут­ністю, концентрацією буття. Унаслідок того світогляд набував пантеїстичних і панпсихічних рис. У спеціально продуманому й осмисленому сприйнятті світу в добу Відродження домінували ан­тропоцентризм, пантеїзм (щоправда, у специфічних формах пла­тонізму), панпсихізм та гілозоїзм. Тобто світ сприймали й розум­іли в його зосередженні на живих, активних діях людини, у його одухотворенні, динамізмі та внутрішній єдності.

5.1.