Неоплатонізм після Плотина, теургія Філософський дискурс та бажання гармонізувати традиції

Неоплатонізм після Плотина, який уособлюють головним чином Ямвліх, Сіріан, Прокл та Дамаскій, може здаватися здебільшого розвитком ієрархічної системи Плотина. Але, як ми казали раніше, для ньо­го характерне гігантське зусилля із синтезу найбільш розрізнених елементів філософських та релігійних традицій усієї Античності.

Однак, гармонізація не зупиняється в цьому пункті. Намагаються також узгодити між собою філософські традиції та традиції, засновані на одкровеннях богів, такі як орфічні тексти чи «Халдейські пророцтва». Таким чином, йдеться про систематизацію усього, що дано в таких одкровеннях - орфізму, герметизму, халдейства з філософською, з піфагорійською та пла- тонівською традицією.

Таким чином, доходять до того, що може здатися нам неймовірним жонглюванням. Неоплатоніки здат­ні віднайти різні класи богів «Халдейських пророцтв» в кожному ході думки діалектичної аргументації, що застосовується до знаменитих гіпотез щодо Єдино­го, розвинутих в «Парменіді» Платона. Втім, ієрархії понять, отриманих штучно з діалогів Платона, тут починають у всіх своїх деталях відповідати ієрархіям орфічних та халдейських сутностей. Таким чином, халдейські та орфічні одкровення проникають в нео­платонічний філософський дискурс. Однак, не пот­рібно уявляти собі, що неоплатонічний філософський дискурс є лише суцільною мішаниною. Насправді, будь-яка схоластика є раціональним зусиллям з екзе­гези та систематизації.

Саме екзегезі текстів Аристотеля та Платона була присвячена діяльність неоплатоніків після Плотина. Певна кількість їхніх коментарів на Аристотеля бу­дуть перекладені латиною і відіграють непересічну роль в тих тлумаченнях цього філософа, які будуть запропоновані в Середньовіччі.

Спосіб життя

Для пізніших неоплатоніків, так само як і для Пло­тина, філософський дискурс був тісно пов’язаний із конкретними практиками та зі способом життя. Од­нак, для Плотина життя згідно з Розумом полягало у філософському житті, тобто в аскезі та моральному і містичному досвідові. Зовсім інакше було у випадку пізніших неоплатоніків. Вони, без сумніву, зберіга­ють філософську практику аскези та доброчесності^[447], однак розглядають як однаково важливу і навіть, у випадку Ямвліха, як ще важливішу ту практику, яку вони називають «теургічною». Слово «теургія» постає лише в II столітті нашої ери, воно, здається, було зап­ропоноване автором чи авторами «Халдейських про­роцтв» для позначення ритуалів, здатних очистити душу та її «безпосереднього носія» - астральне тіло, з метою дати їй змогу споглядати богів^[448]. Ці ритуали передбачали омивання, жертвопринесення, заклинан­ня з використанням часто незрозумілих ритуальних слів. Від магії теургію відрізняє те, що вона не претен­дує на примус богів, а, навпаки, полягає у покорі їх­ній волі шляхом виконання ритуалів, які вважаються встановленими ними самими.

Вторгнення теургії в платонізм для нас є дуже за­гадковим. Важко зрозуміти, чому неоплатонізм кінця античності вводить теургічні практики у філософську практику. Як добре наголошував Анрі-Домінік Саф­ре^[451], ця схильність може пояснюватися уявленням про місце людини стосовно божественного, що формуєть­ся в пізнішому платонізмі. Хоча Плотин вважав, що людська душа завжди перебуває в несвідомому кон­такті з Інтелектом і духовним світом, пізніші неопла­тоніки виходили з того, що душа, оскільки вона потра­пила в тіло, має потребу пройти через матеріальні та чуттєві ритуали для того, щоб мати змогу піднятися до божественного. Це, зрештою, позиція, аналогічна позиції християнства, згідно з яким людині, зіпсо­ваній первісним гріхом, потрібно опосередкування втіленого Логосу та чуттєві знаки, Святі Таїни, щоб мати змогу увійти в контакт з Богом. Згідно з обома духовними рухами, які домінують наприкінці Антич­ності та протистоять один одному, - неоплатонізмом та християнством, людина не може врятувати себе своїми власними силами, вона має потребу в божест­венній ініціативі.