Філософські ідеї пізнього Відродження

У XVI ст. у філософській думці Відродження починають від­чутно проявлятися ознаки ідейної кризи. У цей період гуманізм більше пов’язаний із власними ренесансними культурними

основами, ніж з античністю.

життя/

Зазначені моменти яскраво виявились у творі "Зодіакжиття”, надру­кованому у Венеції 1534р. Автором його був П‘єр-Анджело Мандзоллі з м. Стеллата біля Феррарі. Твір цей був особливо популярний у Європі часів Просвітництва. В ньому, зокрема, зазначалось: "Адже немає, окрім приро­ди, могутнішоїу світіпричини, Боглише владний над нею; крім нього, у світі немає нічого ні вище, ні краще природи”.

Всюди у світі присутня душа, що животворить його як за­галом, так і в окремих виявленнях. Акцент на всемогутності Бога дає можливість Мандзоллі зробити висновок не лише про нескінченність світу, а й про можливість існування інших планет, заселених живими істотами, - Бог творить світ не для нас, а для себе.

Позаяк людину в судженнях Мандзоллі позбавлено особливого панівного становища у світі, то й суспільне життядля філософа по­стає позбавленим внутрішньої гармонії, навпаки, - тут панують на­сильство, лицемірство, грабунки. Це справді "перевернуте життя”. Що ж протиставляє цьому автор "Зодіаку життя”? Насамперед, людсь­ку свободу й можливість вибору життєвого шляху. Освічена людина завжди протистоїть "черні”, цінує гідність і свободу, яку слід спряму­вати на загальне благо і вміння досягти особистого щастя у земному житті. А тут найпершим благом є мистецтво уникати страждань.

Драматичні мотиви в оцінці становища та сутності люди­ни ще більше посилені у творах французького гуманіста Міше- ля Монтеня(1531-592). У центрі уваги його "Досвідів”перебу­ває звичайна людина.

Оскільки остаточних і надійних знань немає і не може бути, прояви людей нескінченно різноманітні: від величі до мізерності, від само­зречення до високопарної пихатості. Але слід розуміти, що людина, як і все на світі, підпорядкована природним законам. Тому життя є ніщо інше, як мистецтво гідно підготуватися до смерті. Тобто треба жити різноманітно і дати проявитися усім своїм силам і здібностям, щоб повною мірою виконати своє життєве призначення. “Краще наше творіння - життя у згоді з розумом". Іноді Монтень вважає селян взірцями людського життя - життя у злагоді з природою, але частіше прославляє індивідуалізм і самозаглиблення.

Загальні тенденції розвитку духовного життя епохи позна­чилися на тому, що в пізньому Відродженні запанувала натур­філософія. Серед представників цього напряму треба від­значити насамперед Бернардіно Телезіо(1509-1598). Основ­ний твір філософа має характерну назву: "Про природу згідно з її власними початками”(1565 р.). Вихідна ідея Телезіо поля­гає у тому, що пізнання людини має бути спрямоване на тілесні сутності, бо у світі немає сил або сутностей, не пов’я­заних із тілесністю. Томув пізнанні слід йти за відчуттям і при­родою. Відповідно, людина повинна спиратися на розум і

відчуття тоді, коли вони досягають очевидності в пізнанні. Звідси випливає такий висновок: пізнання Бога лежить за ме-

жами природного розуму людини.

Безперечно, "зіркою першої величини" натурфілософії пізнього Відродження є Джордано Бруно(1548-1600).

❖ Єдине є незмінним і всеохоплюючим, єдністю мак­симуму та мінімуму, збігом усіх протилежностей.

Матерією Всесвіту є світло, яке є єдністю мож­ливості та дійсності, суцільною актуальністю. •І· У згорнутому вигляді матерія постає як пітьма.

Розгорнута матерія втілюється у мінімумі - атомі, що має потенції максимуму.

❖ Активність матерії спричиняється світовою душею - загальною фор­мою, яка містить у собі розум і загальну причину.

Світовадуша всепронизує й одухотворює, стаючи початком життя; ос­таннє знаходить свій прояв у формах рослин, тварин, розумних істот.

❖ Умовою існування Всесвіту є нескінченна порожнеча (тотожна хаосу), тому Всесвіт не має центру й однорідний за складом і будовою. А оскільки душа, рух, відчуття притаманні всьому Всесвітові, то зірки в Космосі мо­жуть бути сонцями з планетами, на яких можуть жити розумні істоти.

■ Бруно також вважав, що і Сонце, і планети не є вічними. Бог, на думку Бруно, тотожний природі і являє себе як су­купність законів Всесвіту. У Бруно вибудовується така низка ототожнень: природа дорівнює ==>буттю, буття ==>сутності, сутність ==>Богові, Бог ==>внутрішній основі речей.

І· Учення Бруно частково приєднується до міркувань представників зрілої і пізньої схоластики, а частково стає попередником пізніших опрацювань (І.Кант).

У людині Бруно висував на перший план душу, але душа не відділена від тіла, а користується ним. Про це свідчать, зокрема, гнучкість і доско­налість людської руки - органу органів людського тіла. Шляхдо людської могутності відкриває так звана “практична магія" - наслідування творін­ня. "Практична магія" потрібна людині в земному житті, де людинаутверд- жується за допомогою дії у праці. Щодо потойбічного життя, якщо таке існує, то воно не схоже на земне життя, а наше життя - єдине й неповторне.

· Як бачимо, філософські погляди Бруно були своєрідним згущенням філософських ідей Відродження. У Бруно концепція світу постає до­сить продуманою і стрункою. Світобудова - цілісна, жива, динаміч­на. Людина органічно вписана у природу, яка поки що різнобарвна, сповнена несподіваних таємниць.

Відродження на той час уже перекидало місток до Нового часу й передавало новій епосі історичну й інтелектуальну естафету. Як це відбувалося, можна побачити на прикладі ідей Галілео Галілея(1564-1642), який висловився так: "Ярадше праг­ну знайти одну істину, хоча б і в незначних речах, ніж довго сперечатися про найбільші питання, не досягаючи ніякої істини". Відповідно до такого розуміння мети пізнання, суттєво змінюється не лише зміст світосприйняття, а й навіть літера­турний стиль Г. Галілея: він стає лаконічним, чітким, макси­мально наближеним до сучасного наукового стилю.

Природа для Галілея уже не наповнена таємничими силами і навіть не одухотворена матерія, а сукупність законів, які можна пізнавати за допомо­гою експериментів і математики: "Природа невблаганна і незмінна, й зовсім не дбає про те, стануть чи не стануть її приховані основи та спосіб дії досяжними для розуміння людей, оскільки вона ніколи не переходить межі накладених на неї законів’’. У цьому міркуванні Галілея яскраво виявляєть­ся один із непохитних постулатів подальшої європейської класичної науки: об’єкт байдужий щодо пізнання або непізнання його з боку людини і зовсім не змінюється у процесі пізнання. Особливо часто й рішуче наполягає Галі-

лей на тому, що саме математичне пізнання найбільш надійне й перспектив­не для пошуків істини: "Літерами такої книги (книги природи) постають трикутники, кола, кулі, конуси, піраміди та інші математичні фігури".

Виходячи з таких тверджень, Галілей упершечітко висловився стосов­но так званих "первинних" і “вторинних" якостей речей: "Не думаю, що для збудження у нас відчуттів смаку, запаху і звуку від зовнішніх тіл ви­магається що-небудь, крім розміру, числа та повільних або швидкихрухів; вважаю, що якби вуха, язики та носи раптом зникли, то форма, число та рух залишились би, але не запахи, смаки та звуки. Я глибоко певен, що без живого єства останні являють собою не більше, ніж імена, подібно до того, як лоскотання та сверблячка не більше, ніж імена, якщо немає пахв та шкіри навкруг носів".

• Отже, за Галілеєм, первинні якості пов’язані з геометрично-матема­тичними вимірами речей, а вторинні - з особливостями будови людини. Зви­чайно, що при такому розумінні людина - уже не мікрокосм, природа - не одухотворена сутність. Проте це відкривало нові перспективи для точної науки, яка й виходила з урахування первинних якостей. Шлях, на який став Галілей, вів до класичної механіки зокрема й до класичної науки загалом.

СУТТЄВО

JlJ Перегляд провідних філософських ідей доби Відродження дає можливість виразно побачити перехідний характер епохи, яка була суперечливою, неоднозначною: новації тут переплітались із середньовічною містикою, оптимізм і підне­сення людини - з трагізмом і визнанням несумісності пев­них людських якостей.

Загалом філософська думка Відродження еволюціонувала від етичного гуманістичного антропологізму - через пла- тоністські синтези й одухотворення космосу - до натур­філософії, яка дедалі більше ставала аскетичною, суворою, максимально наближеною до класичної науки та досить віддаленою від живоїрізновимірноїлюдини.

Характерними парадигмами філософського мислення Відродження були антропоцентризм, пантеїзм, панпсихізм, гілозоїзм, залучення геометрично-математичного апарату до розв 'язання натурфілософських проблем.

Водночас слід підкреслити, що доба Відродження має своє привабливе і світле обличчя; її образ не можна звести лише до містка між певними епохами, во.н.а має свою принад­ливість, свою неповторність.