Давньокитайська філософія

Виникнення і розвиток давньокитайської філософії припадає на VIII ст. до н. д. Цей історичний період вважають золотим віком китайської філософії, коли сформувалися провідні філософські школи — даосизм, конфуціанство, моїзм, легізм, натурфілософія, які помітно вплинули на розвиток китайської філософії, були сформульовані традиційні для ки­тайської філософії проблеми, поняття і категорії.

Давньокитайська філософія, подібно до індійської сформувалася в лоні міфології. Однак це не був автоматичний процес. Для переходу від міфології до філософії необхідні були певні соціальні умови, соціальні поштовхи і, зрештою, соціальні сили, яким була потрібна філософія.

Відомо, що філософія розвивається за соціальних умов, коли за ін­дивідом визнається право мати самостійну, відмінну від традиційних поглядів, власну думку, тобто визнається суверенність розуму. Філосо­фія постає в тому суспільстві, в якому індивід є самостійною силою, особою.

Але, за словами дослідника соціальної історії давньокитайського су­спільства Л. Васильєва, в V — Піст, до н. д. «...індивід як громадянин, вільний і повноправний член суспільства, який би діяв як самостійна соціальна і правова одиниця — подібно, скажімо, до громадян давньо­грецького полісу, — в Давньому Китаї фактично не був відомий. Соці­альною одиницею в Китаї завжди вважалась сім’я, клан, община, зем­ляцтво». Однак в цей час відбувається заміна дрібних державних об’єднань ранньокласового суспільства, в якому панували патріархаль­ні родові відносини і родова аристократія, централізованою державою з розвинутими класовими відносинами і розгалу-одне одного, але інтере­си яких стикаються. Для цього конфуціанство посилює роль внутріш­нього самоконтролю людини.

Конфуціанська етика передбачає верховенство добра, закликає жити за настановою «Не роби людям того, чого не бажаєш собі, і тоді в дер­жаві та сім’ї до тебе не будуть ставитись вороже».

Цю моральну вимогу майже дослівно пізніше повторив Христос. А Кант у XVIII ст. підніс її до рангу основної моральної вимоги. її суть мож­на передати словами: ототожнюй себе з іншим, постав себе на його місце. В родовій общині ця тотожність була природною, бо рід для індивіда — це помножене «Я», нормальні ж стосунки між чужими людьми можливі тіль­ки за свідомо здійснюваного ототожнення себе з іншими.

Головну моральну вимогу, її істинність Конфуцій обґрунтовував не посиланням на Бога, а вказівкою на соціальну корисність. Соціальний прагматизм виявився підставою, яка зрівнялася з релігійно-звичаєвим виправданням моральних норм. Китайська культура не знає поділу мо­ралі на божественну та людську: те, що всі вважають за благо, і є бла­гом. Цим зумовлена і відсутність пророків у Китаї, які в своїй критиці занепаду суспільної моралі (в Ізраїлі, наприклад) спиралися на божест­венні заповіді й повеління.

Людинолюбство Конфуція характеризує відносини, які повинні іс­нувати передусім між батьками і дітьми, між правителями і чиновника­ми. А вже потім воно поширюється на відносини між усіма іншими лю­дьми. Така дещо звужена сфера «жень» пояснюється тим, що моделлю суспільства (держави) для Конфуція була сім’я. Правитель у такій дер­жаві уподібнювався батькові, а підлеглі — дітям. Стосунки між просто­людинами в цій схемі не вартували уваги.

Конфуцій тлумачить людинолюбство досить широко. Як моральний принцип, воно підноситься до рівня регуляторів державного життя, зрі­внюється з правом і навіть підноситься над ним. «Якщо керувати наро­дом за допомогою законів і підтримувати порядок покаранням, то на­род буде прагнути ухилятись [від покарань] і не буде відчувати сорому. Якщо ж керувати народом на основі людинолюбства і підтримувати порядок за допомогою ритуалу, то народ буде відчувати сором і випра­виться». Конфуціанство, підпорядковане соціальному прагматизмові, можна вважати й певним відлунням відносин патріархального устрою, за якого мораль була єдиним регулятивним засобом.

Важливе місце у вченні Конфуція посідає поняття «лі» (правило, норма, ритуал, церемоніал). Неухильно дотримуватись усталеного «лі» — одна з головних вимог конфуціанства. Без «лі» не може існувати держава. Якщо не існує «лі», то немає відмінностей між правителями і підданими, верхами і низами, літніми і молодими.

У висловлюваннях Конфуція значна увага приділена питанням дер­жавного управління, настановам, як стати гарним чиновником. У його поглядах на ці питання простежується підхід чиновника, адже сам Конфуцій певний час був державним службовцем в одному із царств. Конфуціанство в Китаї називалось «школою службовців». Воно, по су­ті, було ідеологією чиновників, літераторів, істориків, які належали до особливого соціального стану китайського суспільства. Внаслідок «вій­ни, царств» у Давньому Китаї родова аристократія була відсторонена від влади, країною управляло чиновництво. Позбавлене власної еконо­мічної опори, воно, на відміну від аристократії, вбачало в імператорі батька-благодійника, було схильне ототожнювати власні справи з дер­жавними. Звідси уявлення про тотожність сім’ї та держави, батька й ім­ператора.

Постійне наголошування на необхідності дотримання ритуалів (лі), пошанування традицій, підміна права мораллю свідчать про консерва­тизм і патріархальність морального вчення Конфуція. Та його принцип людинолюбства став основою для формування нової непатріархальної моральності в умовах розвинутого класового суспільства в Китаї. У сві­тоглядному аспекті конфуціанство є ідеалістичним. Небо і духи прого­лошуються джерелом законів природи і суспільства.