Філософія епохи Відродження

Епоха Відродження — це період переходу від середньовіччя до Но­вого часу. Вона охоплює приблизно три століття — з XIV до XVII ст.. Пошук нових життєвих орієнтирів, які відповідають новим соціальним умовам, що почався в Італії, переноситься потім у Францію, Німеччину, інші країни півночі Європи.

Філософи Відродження виходили з того, що світ і природа являють собою єдине, до того ж розумне творіння Бога, і тому було б безглуздо відвертатися від них. Навпаки, пізнання світу дає змогу людині прилу­читися до вищої мудрості, закладеної у творіння. Найвище творіння Бо­га — людина. Людиною завершується процес творіння, тому вона здат­на осягти його і творити, наслідуючи Творця, навіть змагатися з Богом у творчому генії. Звідси випливає титанізм Відродження — піднесення людини до рівня Бога в деяких її можливостях і діях.

Підносячи людину, оспівуючи її, мислителі Відродження були при­голомшені реаліями історії, адже насправді титанічна діяльність люди­ни несла з собою не лише позитивні наслідки, а інколи просто жахливі. Італію роздирали нескінчені війни, процвітало політичне інтриганство. Діячі Відродження на практиці могли переконатися у тому, що зрос­тання масштабу самовиявлення людини, піднесення її до рівня Бога тя­гнуло за собою збільшення не лише масштабів позитивного, а й негати­вного в ній самій.

інквізиції, і була створена широковідома легенда про доктора Фауста, що заради досягнення особливих знань і здібностей також проявив ти- танізм, але сатанинський — продав душу дияволові. На певний час фа- устівський дух — бажання знати будь-що і будь-якою ціною, знати без­межне — стає символом європейського духу.

У розвитку філософських ідей європейського Відродження виділя­ють три періоди:

1) гуманістичний (антропоцентричний): середина XIV — середина XV ст.;

2) платонічний (онтологічний та пантеїстичний): середина XV — перша третина XVI ст.;

3) натурфілософський: друга половина XVI — початок XVII ст.

Протягом усього середньовіччя панує уявлення про те, що земне життя не має самостійної цінності, що воно є тільки підготовка до жит­тя загробного, яка здійснюється під керівництвом церкви. Таке суджен­ня ґрунтується на протиставленні природного та божественного та від­повідає масовому відчуттю життя пізньої античності та середніх віків. Саме воно й було підірвано творчістю двох великих поетів-мислителів Італії — Данте і Петрарки, які стали провісниками та ініціаторами гу­маністичної думки — одного з найбільш характерних явищ даної доби (гуманістичний період).

У «Божественній комедії» Данте, яка становить собою підсумок розвитку середньовічної культури, великий синтез поезії, філософії, теології, закладені основи нового життєрозуміння. Не відкидаючи вчення про утвір, використовуючи неоплатонічні схеми міркування, Данте вчить про те, що людина має подвійну — смертну та безсмертну — природу, тобто вона є середнєю ланкою між тлінним і нетлінним й тому має подвійне призначення, визначається двома кінцевими цілями. Одна з них досягається в тутешньому земному житті та полягає в про­яві власної чесноти, інша досягається лише посмертно й при сприянні божественної волі. Двом цілям відповідають два шляхи: шлях філософ­ських наставлянь і шлях наставлянь духовних, які перевершують люд­ський розум. Данте вчить про свободу людської волі, свободі, що ле­жить в основі особистісної відповідальності за учинене й визначає гідність людини.

Гуманістична програма, намічена Данте й Петраркою, отримала по­дальший розвиток. Вона передбачала виховання нової людини, що во­лодіє humanitas — властивістю, яке тлумачилося як здатність здійсню­вати доброчесні вчинки. Humanitas не дано людині від народження, воно виробляється освітою та життєвим досвідом, воно є результатом завзятої праці, роботи душі, в тому числі і в процесі вивчення гуманіта­рних дисциплін. До їх числа відносяться: граматика, яка повинна стати наукою про синтез форми й змісту, про способи виразу думки; ритори­ка — провідниця мудрості та філософія — сама мудрість, центром якої є етика, яка спрямовує людину на шлях вдосконалення.

Основна ідея гуманізму про самоцінність земного життя, про мож­ливість виховання здатності до доброчесних вчинків, про роль філосо­фії в цьому процесі розвивалася та поглиблювалась в творчості суспі­льних і церковних діячів, ерудитів і мислителів: Лоренцо Валла, Фічіно, Пікоделла Мірандола й ін. Отже, гуманізм Відродження мав яскраво антропоцентричний характер. Гуманістична антропологія була спрямо­вана на обґрунтування особливого, центрального місця людини в ієрар­хії світових сутностей; піднесення гідності людини й порівнянні її у чомусь до Бога.

На більш глибокому рівні пошук метафізичних основ гуманістичних поглядів вів М. Кузанський, який був представником платоністичного періоду. Микола Кузанський — кардинал католицької церкви. Особис­те знайомство з деякими гуманістами, захоплення античною літерату­рою, яке спонукало його вивчати грецьку мову вплинули на напрямок, метод і стиль його філософствування. Він не використовує ні дискурси­вно-розсудковий спосіб мислення схоластів, ані риторичне мистецтво гуманістів, хоч часто використовує, як і гуманісти, форму відродженого ними діалогу. М. Кузанський використовує метод, аналогічний матема­тичному, який відповідає стану вченого незнання. Вчене незнання, на його погляд, є усвідомленням структурної диспропорції між кінцевим людським розумом і нескінченністю, в яку він включений і до якої пра­гне.

Прагнення знайти граничні основи для визнання самоцінності зем­ного життя людини приводило, як це видно на прикладі творчості М. Кузанського, до питань про стан людини в космосі, про його фізичні та смислові зв’язки з світовим цілим. Доки світ залишався геоцентричним, людина мислилася як безсумнівний центр усіх зв’язків світового ціло­го. Становище змінюється після виступу М. Коперника, який замінив геоцентризм геліоцентризмом.

Найяскравішим представником натурфілософії пізнього Відроджен­ня є Джордано Бруно. Джордано Бруно, приймаючи геліоцентричну концепцію Коперника, іде дальше, позбавляючи і Сонце стану центра Всесвіту. Нескінченний Всесвіт, в його розумінні, має безліч планет, схожих на нашу Землю. По відношенню до нескінченності безглуздо питати про центр. Він — ніде, і він — скрізь. Нескінченний Всесвіт є породженням нескінченної божественної міці. Життя в тій чи іншій фо­рмі притаманне усім природним речам. Розумне життя повинне існува­ти не тільки на Землі.

Людина — кінцева земна істота — має кінцеву смертну душу. Тіль­ки розумна безособистіста частина душі може бути безсмертною. Од­нак в очікуванні смерті, на думку Дж. Бруно, неможна бути дозвільним, оскільки ми призначені для творчості на основі пізнання.

Північне Відродження представлено мислителями, творчість яких безпосередньо пов’язана з ідеями Нового часу. Еразм Роттердамський, ідучи в річищі загального настрою гуманістичної думки, виступив як непримиренний суперник філософії арістотелево-схоластичного типу, зосередженої на проблемах логіки, метафізики, фізики. Для нього філо­софія — це знання того типу, до якого прагнув Сократ. Це мудре розу­міння життя, тобто практична розсудливість християнського життя. Християнська мудрість, вважає він, не має нестатку бути ускладненою силогізмами, її можна почерпнути з Євангелій і Послань св. Павла. То­му необхідно повернутися до християнських джерел. Еразм здійснює переклад і критичне видання Нового завіту, публікує праці батьків цер­кви, критикує церковні порядки, духовенство. Він жадає великої релі­гійної реформи, для якої потрібно стряхнути з себе все, що нав’язано силою церковного авторитету. Шлях земного життя, зазначений Хрис­том, простий: щира віра, милосердя без лицемірства та безвадна надія.

Критика Еразмом церкви й схоластичної філософії та його заклик відродити первісне християнство, витлумачене як філософія земного життя, яке має самоцінність і не зводиться до підготовки до загробного життя, випереджали, хоч і в пом’якшеній формі, деякі погляди Мартіна Лютера. Однак заперечення Лютером свободи волі, яку, як і всі мисли- телі-гуманісти, визнавав Еразм, привело до розриву та полеміці між ними. У підсумку Еразм залишився католиком, а Лютер став вождем протестантизму.

Під впливом християнського гуманізму Еразма, ідей і практики цер­ковної реформації знаходилися найкрупніші соціальні мислителі цієї доби: Томас Mop — засновник утопічного соціалізму; теоретики при­родного права Жак Боден, Гуга Гроций і ін. Завершують добу Відро­дження, безпосередньо підготовляючи перехід до нової філософії, фра­нцуз Мішель Монтень, італієць Галілео Галілей та ін.

Такі деякі концепції, які висунули філософами відродженської доби. Однак вирішальний вплив на наступну думку мали не стільки самі ці кон­цепції, скільки ідея автономної філософії, що поступово пробивала собі шлях, яка спирається на досвід і природній розум та обґрунтовує знання про природу, природне право та мораль, природну релігію. Епоха Відро­дження не тільки заповідала наступним століттям переконання у силі при­родного розуму, здатного обґрунтовувати самоцінність земного життя, але й посіяла сумніви у його силі, виявив необхідність для розуму самодослі- дження, тобто дослідження власних можливостей і меж.

2.